Двір самотності та Смерті

«Коли темрява не дає тобі заснути,

Я закрию тебе крилами.

Коли простір – це все що треба,

Я відпущу тебе.»

Sanctuary — Welshy Arms

У той момент все що було в мене на думці – знайти хоч якусь опору. Розуміння в чиїхось очах, таких, які не будуть мене засуджувати і бажати більшого, ніж я можу дати. Відкритися повністю я не була готова, та й навряд чи я колись зроблю це, бо не в моїй природі вивертати душу, як це роблять інші. Кассіан був поруч і це неймовірно бісило мене, але якби не він зараз, я б не знаю, що було б зі мною у тій холодній будівлі на окрайку Веларісу. 

Його запах, з нотками мускусу, поту й морозу, вдарив в ніздрі, коли мій носик врізався в його груди. Мене вдарило блискавкою, моментальне отрезвіння від вина прийшло від того, що я тільки що зробила. Кинулася на нього. Навіщо? 

Він був спантеличений не менше, ніж я. Ще декілька секунд, затамувавши подих, просто стояв, розвівши руки – наче боявся налякати мене, боявся, що я вжалю його, відсахнуся, почну вириватися. А потім так непевно, мов намагається не сполохати дику тварину, яка випадково набрела на людську ночівлю, поклав свої руки мені на плечі. 

— Несто… — його голос зірвався в хрип, прочистивши горло, Кассіан сказав трошки певніше. — Що не так?

Бляха. Якби він знав, наскільки все не так. Наскільки мені бридка моя ж постать, наскільки я втомилася тікати від неї, як мені буває страшно лишатися сам на сам, й водночас як важко бути з кимось поруч. Особливо, якщо цей хтось — всі вони: Фейра, Елейн, Різенд, навіть Амрен. І він. 

Впершись в його груди, я легко вирвалася з теплих рук, на яких вже танули маленькі сніжинки, що встигли нападати на них й мені за комірець з пуху. Він не пручався. Не намагався мене втримати, лише нарешті вдихнув на повні груди, ловлячи губами холодне повітря. На мить я затримала свій погляд на цих губах, а потім потягнулася по книжки, які впустила під час свого моментального пориву слабкості. 

Кассіан не допомагав, так навіть краще. він точно знав, що я не потребую ні подачок, не допомоги. Іронічно, бо насправді я її сильно потребувала. Хоч і мені було боляче це визнати. Це все було наче в одному з тих дурнуватих романів, де принцеса не знає, чого вона хоче, не розуміє, навіщо коїть якусь дурню і замість того, щоб поговорити з кимось, порадитися, вона просто втрапляє в чергову халепу. Та ні, я сама була халепою, мені не треба було нікуди втрапляти, достатньо було просто народитися, а потім потрапити до Котла. 

— Йди додому. 

Холодно озвалася я, притискаючи книги до грудей. Вони добряче вивалялися в снігу і тепер були холодними, трохи мокрими й слизькими, але я так сильно зажала їх в руках, що кістяки на пальцях побіліли від тої сили. Тільки б він послухався мене, пішов геть і нікому не розповідав про те, що тут тільки що трапилося. Інакше вони точно не відчепляться і будуть далі насідати зі своїми візитами, приниженням та повчаннями. 

— Я хіба неясно сказала? — Трохи гучніше фиркнула я, обертаючись до нього спиною. Він так і стояв, вирячившись на мене янтарними очима, які здавалися геть темними у пітьмі ночі. Та все ж достатньо яскравими, аби я запамʼятала їх колір. — Якого біса ти ще тут?!

Мені лишалося небагато до халупки. Метрів зо двадцять, а потім ще трошки по неосвітленому кварталу. Тож я прискорила свої кроки, прислухаючись, чи він не йде за мною. Коли я завернула вбік і зійшла до неосвітленого району, він все ще стояв біля мосту, там де я припала до його грудей і проводжав поглядом. Не варто було мені того робити, тепер він розбазікає про мою слабкість всій сімейці. Я так сердилася на себе, що й не зоглянулася, як була вже перед своїми дверима. 

Хутко діставши ключі, відімкнула старі двері з вибляклою фарбою, завалилася в холодну халупку й поспішила зачинити їх, один за іншим закриваючи замки. Таке, наче вони могли мене врятувати від нього, якби Кассіан справді захотів вдертися до цієї діри. Тут й стіни були такі, що він міг би їх проломити, не те що двері чи замки. Я все ще дивувалася, як ніхто не пограбував мене, певно, грабувати у вмираючої пиячки просто не в етикеті у людей Веларіса. 

Жбурнула книги на стіл, а за ними й плащ додолу, рукавички, чобітки. Неохайно, та до всього цього хаосу, в перемішку з пилюкою, клаптиками занавісок, кришталиками битих дзеркал, все це пасувало одне одному. І мені так було добре. Завмерла посеред кімнати і затамувала дихання. Нічого. Цілковита тиша. Ні голосів, ні вітру, ні шуму крил. Можливо, я чекала, що він полетить за мною. Чи хотіла я цього? Сама не знала, та певно то було на краще, що не полетів. Принаймні, я не нароблю ще більших помилок цієї ночі. 

В халупці було холодно, настільки, що в мене звело судоми на відкритих ключицях. Але розпалювати камін не було чим, та я й не вміла. і не хотіла вчитися зараз. Тому лише здригнулася, провела по ключицях замерзлими руками, а потім завела їх за спину, шукаючи застібку на сукні. Хоч я й не прибираю тут, спати в сукні не буду. Адже це чи не одна з тих суконь, які я все ще можу стерпіти на собі, і яка не висить на мені після того, як я жахливо схудла. 

Сіре полотно впало додолу водоспадом, ковзнувши з мого тіла так легко, наче то була не сукня, а легенький бриз, який на мить зачіпає твою шкіру навесні. Холод пронизав тепер ще дужче, тож я швидко вхопила нічну сорочку, не найсвіжішу, зате довгу та гарну, трохи вицвівшу від часу, який я в ній провела. Натягнула на себе й попрямувала до ліжка, навпомацки, навіть не запаливши свічку. 

Лише коли я відкинула ковдру в бік, хтось постукав. Мені не треба було відкривати двері, щоб знати — це був Кассіан. Серце шепотіло мені про це, а щось всередині наказувало піти відчинити. Але я цього не зробила. Лише прогнала геть думки про його янтарні очі, відсахнулася від його аромату, який осів на моїх плечах і залізла під ковдру. 

Ще один стук. За ним ще. І ще.

Він не стукав так, як той, хто готовий увірватися до тебе. І не як той, хто просить впустити. Це було щось схоже на звук, коли з протікаючого крану капає вода чи годинникова стрілка, яку заїло на одному часі. Просто стук, який ти наче не помічаєш, але раз за разом він починає вбиватися в твою підсвідомість, жахливо дратуючи. Проте я не відповідала. Нехай думає, що вже сплю. 

Та він не вгамовувався. Рівномірні, холодні стуки один за одним вбивалися в двері, здавалося, що він робить це спеціально таким чином, наче вибиває якийсь шифр. Це не міг бути шифр, інакше б стуки були різної сили чи тривалості. А це було однакове, холодне постукування. Чорт-забирай, я точно його вбʼю!

Ще з того моменту як ми тільки познайомилися з ілірійцями, вони мене бісили. Різенд і його знайомий з тінями, просто самі по собі, а Кассіан наче спеціально шукав способи, як виділитися. Але ж чомусь я намагалася закрити його від смертельного удару раніше. Чомусь, він пішов за мною сьогодні. Чогось я припала до його грудей…

Цей клятий стукіт не припинявся. І я здалася, на хвилині пʼятій після цих бісових постукувань, вислизнула з ліжка, вмить здолавши шлях до дверей, мало не врізавшись в потрощений комод на своєму шляху, від чого засичала, мов та змія. 

— Кассіан, якого біса?! — Швидко відкривши всі замки, я відчинила двері. 

Він сидів на засніженому ґанку, наче це була зовсім не зима. Одна його нога була зігнута в коліні, інша вальяжно розкинута. Крила акуратно складені й розслаблені витягнулися так, що місця зовсім не лишилося. В одній руці тримав той самий пакунок, а іншою й вистукував той бісячий звук. Він навіть не звернув уваги на те, що я відкрила двері і тому, як рука провалилася в пустоту, задівши кінчиком пальця мою нічну сорочку, ліниво перевів очі на мене. Знизу вверх, наче кіт, який прийшов під ґанок і точно знав що йому відчинять. 

— Подарунок, солоденька. — Він підмигнув, а я, повірте, думала що зірвуся, мов вулкан від злості. 

— Забирайся. Геть. Звідси. — Прошипіла я кожне слово, роблячи між ними паузи, він лише схилив голову на бік, так і не забираючи руку з пакунком від мене. 

— Забери. Подарунок. — Він скопіював мій тон, всміхаючись. — Солоденька. — А останнє додав тим своїм вʼїдливим голосом кота, що лащиться, після того, як наївся.

Не відчепиться, якщо не заберу. Тож я вирвала пакунок і вже готова була закрити двері, коли його рука вперлася в дерево. Кассіан був надто сильний, щоб я змагалася з ним, до того ж мені ще треба були двері, аби не замерзнути насмерть в цій халупці без опалення. 

— Чого ти хочеш? 

— У тебе холодно. 

— Не вмію розводити вогонь.

— Я вмію. 

Хто б сумнівався, що він вміє. Все ж Кассіан був ілірійським воїном, а, якщо я правду читала про них у книгах, вони жили не одне століття й могли вибиратися на полювання на місяці. Певно, без вміння розводити вогонь їм було б надто тяжко. Та що він хотів цим сказати? Що хоче розвести мені вогонь? Який в цьому сенс, якщо я все рівно не буду дивитися за вогнищем й розводити його в мене не було чим. 

— Немає чим. Тому вшивайся. 

— Щоб ти замерзла? 

— А тобі що до того? 

Він здійнявся на ноги, розправивши крила широко, так що вони витягнулися з одного кінця ґанку до іншого. Він потягнувся, наче тільки прокинувся і перебування тут було чимось зовсім звичайним, а я зовсім не хотіла знищити ого поглядом. 

— Знайду, чим розвести вогонь

— Мені нічого від тебе не треба. 

За мить він зробив випад вперед, зупинившись у мене перед самим носом. Я відчувала його запах, знову й навіть здригнулася, помітивши в очах мерехтливі іскри злості. Такої ж, яка полумʼяніла у мені самій. Закладаюся, тепер я зрозуміла, чому його вважають одним з найсильніших воїнів. Хоч бачила його на полі битви, ніколи не бачила як битва горить у ньому. Ніколи до цього моменту.

— Несто… — Він точно хотів сказати щось ще, але просто видихнув і досить граційно відвернувся, крокуючи у пітьму. — Буду за десять хвилин. Розведу вогонь. Чекай мене, солоденька.