Два милих ніжно-блакитних ока

У Ріби Долархайд-МакКлейн була шкіра насиченого кольору сепії та усмішка, здатна розсіяти морок. Її карі очі дивилися туди, звідки вона чула голос. Якби Вілл не знав про її сліпоту, то подумав би, що Ріба бачить його наскрізь. Можливо, бувши сліпою, вона бачила набагато більше за інших.

Однак недостатньо. Недостатньо, щоб побачити Френсіса Долархайда.

— Він завжди був замкнутим на роботі, але це мене влаштовувало. Іноді оточуючі йому грубили, але він завжди добре ставився до мене, завжди так ввічливо, — сказала вона. Вона сиділа на своєму місці навпроти Джека й поруч із Віллом, склавши руки на колінах.  — І Френсіс ніколи не няньчився зі мною через сліпоту, як це роблять більшість людей. Він завжди поважав мою незалежність.

— Як довго він ходив до лікаря Лектера? — запитав Джек. Передбачалося, що Вілл не братиме участі у розмові й тільки спостерігатиме.

— Близько шести місяців, він сказав, що йому стало краще. Після того як лікар Лектер був ув’язнений, він сприйняв це досить важко. Пішов до іншого психотерапевта, але з цього нічого не вийшло. Зрештою, він сказав, що все і так буде нормально, — вона прикусила нижню губу. — …Я думала, що все гаразд.

— Що сталося тієї ночі, коли він… втратив контроль?

Як тактовно, Джек. Вілл здер задирець і впав у крісло, спостерігаючи за нею. Він відчув Лектерове обурення й легке занепокоєння, наче погано підібраний костюм. Чотири дні без нього. Вілл любив вдавати, що в нього все добре, ніби це не він страждав на безсоння і бігав до знемоги в тренажерному залі готелю о другій годині ночі, щоб хоч ненадовго вирубатися.

— Він хотів близькості, — вона сказала «близькість», ніби їй довелося свого часу попрактикуватись, щоб це не надто інтимно звучало у розмові з незнайомцями. — Я сіла на ліжко, але він вийшов з кімнати. А коли повернувся, щось було не так.

— Не так?

— Він був серйозним. Похмурим. Я запитала, що не так, і відчула запах бензину… він сказав, що повинен. Він любив мене, але мусив. Потім… — вона кивнула сама собі, обмірковуючи хронологію, — потім кімната перевернулась, і пролунав постріл. Я підійшла до нього, але він… його обличчя було… — вона зупинилася, стиснувши руки. Вілл відчув на кінчику свого язика смуток, а за ним — нотку гіркоти.

— Я вибралася. Дійшла до сусідів, і вони допомогли викликати поліцію і пожежників. Але все згоріло… — вона зітхнула, прийшовши до тями. Вона мала таку поставу, ніби вона зійшла з полотна Мікеланджело, і сама вона була витончена, як ангел. Вілл заздрив часу, проведеному Долархайдом з нею. — Я скучаю за ним. Він був складною людиною, але він був таким милим і ніжним.

Вілл і Джек перезирнулися, і Вілл кивнув. Вона не брехала.

— Чи він коли-небудь згадував, що його очі змінили колір, міс Долархайд-МакКлейн? — запитав Джек.

— …Його очі?

— Його очі були різних відтінків карого.

Вона не знала, що сказати на це, і Вілл відчув ошелешеність, розгубленість. Що вони вирішили раптом заговорити про це через стільки часу…

— Яке це стосується мене? — вона запитала.

— Ми провели дослід. Відтінок його лівого ока збігається на 92,4% із кольором очей Ваших найближчих родичів, дані по яких є в реєстрі споріднених душ, — сказав Вілл. Ріба глянула на нього, і йому пронизало в грудях. — Ми вважаємо, що він мав з Вами односторонній зв’язок.

— Чому Ви мені це кажете?

Джек різко махнув рукою в його бік, але Вілл проігнорував це. Він нахилився до неї ближче, дивлячись на те, як тремтіли її губи, як її руки піднялися і вчепилися в намисто на шиї, перш ніж знову впасти на коліна. Вона знала. Вона знала.

— Ви знали.

— Він живий, так? — запитала вона шепотом.

— Так, — сказав Вілл, — але він любив вас настільки, щоб покинути вас. Його почуття виявилися настільки сильними, що, коли він почав говорити про червоного дракона, і Ви злякалися, він дозволив Вам поховати його замість того, щоб стягнути в трясовину, яку він приготував.

— Вілл, — попередив Джек.

— Він сказав, що з ним все буде гаразд, — раптом вигукнула Ріба і прикрила рота рукою, наче могла стримати слова, які так довго тримала в собі. З її очей полилися сльози, наче її зізнання прорвало греблю, і вона сховала обличчя в долонях, тихо схлипуючи.

Вілл відкинувся на спинку крісла й подивився на ніжку столу. Тепер, коли правда вийшла назовні у всій своїй потворності, неприємне відчуття у нього в животі трохи згладилося. У той момент Джек одночасно любив і ненавидів його.

—

Моллі зателефонувала йому, коли він обідав. Він сидів надворі кав’ярні, колупаючись у підозріло вологому сендвічі. Споріднені душі отримували 50% знижку щосуботи, але це була слабка мотивація для Вілла – лінзи він не зняв. Тож тепер він не розумів, чому стільки заплатив за хліб, що потопав у майонезі.

— Ти мав сказати мені, Вілле, — сказала вона, коли він підняв трубку. В її голосі було стільки ж звинувачення, скільки хвилювання.

— Можливо, — погодився він. Потім виправив себе. — Ні, мабуть, все ж таки ні.

— Ти був у лікаря?

— Так, — збрехав він, а потім знову вирішив зізнатися. — Гаразд, не ходив.

— Вілл, — попередила вона. Його вуха розжарилися від цієї брехні, і він похмуро жував хліб, скрегочучи зубами. Якщо вона так відреагувала, коли він збрехав про лікаря, йому було цікаво, що почує, коли він нарешті розкаже їй про свої очі.

Що ти зробив зі своїми очима, Вілл?

— Я в порядку, Моллі.

— Він спробує вбити тебе, коли дізнається, хто ти? — вона запитала.

— Можливо, — визнав Вілл. — До мене приставлять когось зі спецпідрозділу.

— У новинах його почали називати Червоним Драконом, Вілле. Він справді з’їв цю картину?

Вілл засміявся і подивився на небо. Щось усередині нього розривалось, і він закашлявся від задухи. — Так, так, він зробив.

Тиша. Вілл слухав її дихання, жуючи свій жахливий бутерброд, і думав, що б вона сказала, якби він благав її приїхати. Однак він подумав, що Червоний Дракон може побачити їх разом, і ця думка вилетіла з його голови. Він подумав про те, як Ріба розповіла їм усе, що знала. Як він одного разу випадково знайшов картину й став їм одержимим. Як він іноді будив її вночі, гарчачи в дзеркало у вільній спальні нагорі. Які гортанні та тваринні звуки він видавав. Він любив її, тому й покинув її.

— Я сумую за тобою, — сказав він у розпачі. — Ти жодного разу не згадала про ведучих новин.

— Їхні очі не змінилися, — запевнила вона його. — Окрім того хлопця.

— Тоді добре.

— Чи багато ти думаєш про Ґаррета Джейкоба Гоббса. Тепер коли ти знову там у самоті? — вона запитала.

— Так, — Моллі була єдиною людиною, яка вміла поставити йому це питання без наслідків, і вона це знала. Йому стало цікаво, чи дзвонила їй Алана.

— Я хочу, щоб ти повернувся сюди. Забудь усе, що я казала про допомогу людям, я боюся за тебе, Вілле.

— О, Моллі, — зітхнув він. — Я думаю, що для цього вже занадто пізно.

— До біса Джека Кроуфорда, просто повертайся додому. Ти хочеш повернутися додому, чи не так? Ти ще не втомився від цього? Ти втомився ще до початку.

— Моя люба Моллі, — пробурмотів він їй. — Я хотів би повернутися. Насправді хотів. Ми попливли б на човні вздовж узбережжя, харчуючись одним тільки безалкогольним пивом і манго.

— Ти ненавидиш манго.

— Я б з’їв тисячу манго, якби ти мене про це попросила, — поклявся він.

Знову тривала тиша. Він думав про Рібу, що плаче в кабінеті Джека Кроуфорда. Про сморід, який розлився в повітрі від відчаю. Вона оплакувала Френсіса Долархайда, але тепер боялася Червоного Дракона, як і всі інші. Джек пообіцяв перевезти її, щоб вона була в безпеці, якщо стане остаточним продуктом його «перетворення». Хотів би Вілл знати, чи снився Рібі Червоний Дракон. Чи він поглинав її в цих снах, так само як поглинав його самого.

— Будь ласка, бережи себе, любий, — сказала вона. Вона ніколи раніше його так не називала. Жартівливо – жеребцем, ласкаво – милим. Іноді він був для неї Вільямом, але не любим. Вілл ніколи не надавав значення зверненням.  А тепер було занадто багато нових імен; Червоний Дракон, милий, любий Вілл, мій Вілл.

— Я казав тобі, — сказав він, і чомусь вона зрозуміла про що йшла мова.

— Так, — погодилася вона. — Ти сказав, що будеш іншим, і, чорт побери, якби ти був не правий.

—

Вілл уникав міні бар чисто з упертості. Того вечора він ходив по кімнаті, думав про Ганнібала, проклинав себе. Коли почався дощ, розмиваючи образи темного міста з випадковими спалахами світла, він опустився на стілець і втупився в фото Червоного Дракона та репродукцію акварелі «Великий Червоний Дракон і Жінка, одягнена в Сонце». Шрам Долархайда на верхній губі був майже непомітний через нахил голови, ніби він звик приховувати його. Він не дивився на камеру. Хто б не зробив фото, вони зробили це проти його волі.

— Я намагаюся побачити тебе, — похмуро сказав йому Вілл. — Під пікселями, кров’ю, дзеркалами, фотографіями, … аналізом профайлів з підручників. Ти частина цілого, яке так і не було зібрано воєдино, і ти намагаєшся знайти деталі, що бракують. Як ти зв’язався з Ганнібалом Лектером у в’язниці? Як ти пройшов перевірку листів? Що ти сказав йому, що він прийшов у таке захоплення і нацькував тебе на мене? Чому? Це змагання?

Червоний дракон нічого не сказав у відповідь. Вілл поклав голову на маленький стіл, скоса дивлячись у вікно, поки дощ лив, глузуючи з нього своєю рівномірною швидкістю. Він хотів би бути таким стійким. З кожним спалахом блискавки, що перекреслює небо, Вілл загадував одне з трьох бажань: знайти спокій, зловити поганого хлопця і залишитися з дівчиськом.

—

Йому подзвонили рано вранці, через кілька днів, і він припустив, що йому слід звикнути спати лише кілька годин. Сім днів без Ганнібала. Сім днів безсонних ночей. Він сердито глянув на свій відбиток і синці під очима. Він ненавидів їх, ненавидів виродка, який їх йому подарував.

— Доктор Ґрем, сталась термінова ситуація, — сказав доктор Чілтон. — Я вже подзвонив Джеку Кроуфорду, і він уже в дорозі.

Вілл не помітив, що на ньому той самий одяг, що й напередодні, доки він не зайшов до Балтиморської державної лікарні для божевільних злочинців – вираз обличчя Джека зробив це болісно очевидним. Він подивився на свою картату сорочку, скинув трохи крихт від кексу й пішов за Чілтоном у його кабінет. Все ще два карих ока.

— Ми, як зазвичай, проводили інспекцію від камери до камери, коли Барні знайшов це в камері Ганнібала Лектера, лист написаний на шматку туалетного паперу.

На столі справді лежав лист, написаний коротким акуратним шрифтом.

— Це туалетний папір? — запитав Джек, піднявши брови.

— Так, і зважаючи на все, біорозкладний папір високої якості. Не наш, — сказав Чілтон, принюхавшись, і пригвоздив Вілла поглядом, який той волів не помітити. — Хтось надсилав до Вашого «свідка» чарівні любовні листи, докторе Ґрем.

Мій дорогий лікарю Лектере,

Я хотів сказати Вам, як я радий, що Ви зацікавилися мною, після всього цього часу. Я думав, що я не більше ніж проблиск у Вашій часовій шкалі, лише тінь у спогадах, які, безсумнівно, Вам дорогі з того часу, коли Ви були вільні робити, що хочете, і завойовувати свою маленьку частину світу.

Коли я отримав вісточку від Вас, я подумав, наважусь я? Звичайно, наважуся. Немає значення тіло, в якому я зараз перебуваю, бо ця оболонка не важлива – важливо те, ким я стаю, і це велич. З усіх людей Ви найглибше розумієте силу трансформації.

Я вирізаю всі матеріали про Вас, які зустрічаю у пресі. Ми маємо багато спільного, від наших несправедливих імен, якими вони нас нарікають. Вони називають мене «Викрадачем душ», як злодія в ночі, а не творця. Я думав, що Ви бачите такі грубі спроби назвати, але я знаю, що для вас це не має значення. Ви той, кого теж ображали в газетах, спочатку назвавши Чесапікським Різником, а потім Ганнібалом-канібалом.

Мене цікавить доктор Вілл Ґрем. Він не дуже гарний, але в ньому є щось цілеспрямоване, я відчував це, навіть тримаючи його за горло. Він не злякався, коли дивився на мене. У його очах не було страху. Можливо, він теж дракон.

Те, як ви зуміли попередити мене про те, що він узяв слід на моє художнє втілення, дало мені час виконати мій задум. Я вважаю себе у вас в боргу. Можливо, одного разу ми зустрінемося, і я зможу висловити свою найглибшу подяку.

Нехай цей лист написано на негідному папері, я подумав, що це найкращий вихід на випадок, якщо вам доведеться його з’їсти. Ваш власний лист був на набагато кращому картковому папері. Ваші зв’язки за межами камери не можуть не вражати. Я аплодую Вашій витонченості та вишуканого смаку. Я вчуся у Вас і сподіваюся перевершити одного разу.

До тих пір я залишаюся вашим.

Завзятий фанат

Були вирвані місця, невеликі плями. Віллу довелося не простягнути руку, щоб доторкнутися до нього, відчути текстуру паперу, над яким так люб’язно схилився Червоний Дракон. Йому стало цікаво, чи його запах усе ще вкорінився у волокнах. Напевно ні.

Але він міг його почути. В житті його мова буде невиразною, грубою. На папері, незалежно від якості, його красномовство було далеко за межами фізичної оболонки, на яку він вважав себе приреченим.

— Він переносить крики, як скульптор переносить пилюку з відбитого каменю, — тихо сказав Вілл.

— Що? — сказав Чілтон, різко перебивши тишу. Джек помахав йому, щоб він мовчав, і Вілл виявив, що підійшов до вікна, витираючи сон із позіхаючого рота. Ганнібал був так близько, але недостатньо близько. У всякому разі, Червоний Дракон був ближче. Він не хотів, щоб жоден із них був поруч, але він потребував, щоб вони обидва були поруч.

— Що ти зрозумів з цього листа, Вілле? — запитав Джек.

— Справді затятий фанат, — пробурмотів він, дивлячись у вікно. Через яскраве світло можна було подумати що вже полудень. Він примружився глядячи на паркувальний майданчик біля парадного входу. — Він знав, ким був Лектер, навіть коли лікувався у нього. Він знає, що Лектер розуміє його.

— Лектер першим зв’язався з ним, — сказав Джек.

— Він знає, що ми більше ніж сума наших складових. Ми є світлом, порохом, духом, багатьма частинами цілого, що сприяє його зростанню. Його трансформації, — Вілл возився з жалюзі, зав’язуючи й перев’язуючи мотузку. Червоний Дракон теж думав, що він дракон. Вілл звернув увагу на те, що він сказав дракон, а не великий дракон. Себе Долархайд бачив унікальним.

Чілтон відкрив рота, і Джек знов підняв руку, затикаючи його, дивлячись на Вілла. — Як він збирається завершити свою трансформацію, Вілле? — лагідно запитав він.

— Ганнібал Лектер був би остаточною смертю. Гарно. Велично. Як Іоан Хреститель став на коліно, коли Ісус зайшов у воду, — Вілл глянув на санітара, який виходив на вулицю, щоб зустріти когось, хто зупинявся. — Ти звернув увагу на останні рядки? «Я навчаюсь у Вас і сподіваюся перевершити одного разу».

— Як він отримав лист? — запитав Джек.

— Запитай санітарів Чілтона, Джеку, — сказав Вілл, пирхнувши. Він раптово впустив шнурок і кинув на нього млявий погляд. — Достатньо грошей або переконань, і він зможе доставити будь-який лист, куди йому потрібно.

—

Меттью Браун був найпростішим уловом, який коли-небудь мав Вілл під час консультацій із ФБР. Під тиском Джека, Вілла та обуреного Чілтона він зламався й зізнався, що надсилав неперевірені листи не лише Лектера, а й інших ув’язнених.

Однак останнє його збентежило, зізнався він. Лектер сказав надіслати лист в газету Tattler. Це було дивне прохання про зустріч із самотньою молодою леді, на ім’я Моллі. Видання вийшло до друку вчора.

Вілл кинувся на Меттью, але Джек і Чілтон встигли вчасно перехопити його і витягли з кімнати. Потрібен був деякий час, перш ніж він зрозумів, ходячи по залу, що уривчасте, гортанне хрипіння виходить від нього, а не від димної вогняної пащі дракона.

—

— Моллі, моя Моллі, будь ласка, відповідай на телефонний дзвінок. Якщо ти отримаєш це повідомлення, негайно зателефонуй за номером 907-XXX-XXXX. Знайди безпечне місце, щоб сховатися, поки вони не передзвонять і не дадуть тобі подальших інструкцій. Ти знаєш, де я зберігаю рушницю. Візьми її та заряди — пам’ятаєш, як ми з тобою тренувалися. Будь ласка, скажи мені, що ти не припиняла тренуватися. Мені так шкода…моя Моллі, мені так шкода. Я кохаю тебе.

—

Вони були в літаку до Флориди, коли Джеку зателефонував один із хлопців зі штабу. Оголошення виявилося дуже гідним шифром.

— Врятуйся, вбий Моллі — кохання Ґрема, — сказав Джек. Вони летіли службовим бортом, і Вілл міряв кроками салон, поглядаючи на міні бар, що стояв у кутку. Він заборонив собі наближатися до нього.

Коли вони отримали ще один дзвінок про те, що Моллі врізалася в огорожу на паркованні біля лікарні, перш ніж випасти з місця водія, знепритомнівши, Вілл зламався і налив собі віскі. Три роки тверезості й справді добігли кінця.

—

Він прокинувся від чужого дотику — хтось перебирав його волосся на потилиці, дбайливо обминаючи великий і потворний шрам. Вілл похмуро підвів голову й, побачивши зболене, вимучене обличчя Моллі, бліде, але дуже живе, схопив її за руку й заплакав.

—

— Це не твої очі, — були перші слова, звернені до нього з її вуст.

— Так, — хрипко сказав він. Вона не відсторонилася від нього: кульове поранення в плечі не дало б це зробити, навіть якби вона захотіла. Вона дозволила йому взяти її руку й поцілувати її, притиснувши його обличчя до своєї долоні з відчайдушною потребою.

— Що під цими лінзами, Вілле? — запитала вона його. — Які кольори я побачу?

— Один блакитний, — сказав він і опустив погляд на тонкі лінії вздовж її долоні. Він провів її лінію життя, потім лінію серця. — Інший темно-бордовий.

— Я хочу знати, кому він належить?

— Ні…, ні, справді, ти не хочеш цього знати.

—

Уві сні він вийняв обидва ока й спробував їх розчавити, шалене горе забрало в нього подих, змусило його хапати повітря, яке не надходило. Перш ніж він встиг їх знищити, хтось простягнув руку і забрав їх у нього. Від незнайомця з мрій віяло однаково жалем і смутком, а його поцілунки мали смак гниючої плоті.

—

Як тільки її стан стабілізувався, Джек наказав відвезти її до безпечного будинку з цілодобовою охороною. Вілл міг би подумати про те, щоб піти з нею, але потреба побачити Червоного Дракона мертвим запалила його такою люттю, що він не запропонував піти. На прощання Моллі подивилася на нього поглядом, в якому перемішалися зрада і розгубленість, і Вілл одразу метнувся до Кроуфорда, як собака до господаря. Вона не сказала Джеку про його очі. Він не сказав їй про Ганнібала. На щастя, з її травмами вона не питала.

— У мене найкращі хлопці, Вілле. З Моллі все буде добре, — запевнив він. — Вона перехитрила виродка. Він намагався дістати її, і вона втекла.

— Червоний дракон перехитрив нас, — сказав Вілл після тривалої павзи. — Лектер перехитрив нас.

Він відчував якусь тривогу, непевність, і не міг зрозуміти, чи це було відлунням болю Лектера на відстані, чи чимось іншим. Він насолоджувався тим, як горіла його шкіра, так сильно, що, здавалося, ось-ось піде тріщинами. Щоразу, коли пульсівний біль зникав, а потім повертався, він нагадував собі, що якщо йому боляче, то й Лектеру теж. У готельному номері перед тим, як вони полетіли назад до Балтімора, він малював пусті малюнки пальцем на столі біля склянки віскі та свого пістолета, дивлячись довго-довго. Лише пекуча потреба бачити Червоного Дракона мертвим не дає йому зробити щось остаточно руйнівне.

—

Чілтон не хотів, щоб Вілл побачив Ганнібала; він сказав, що це було не розумно, раз той зумів наразити людей на значну небезпеку, навіть перебуваючи в ув’язненні. Лише коли Вілл схилився до нього через стіл, погляд пропалив в ньому діри, його впертість було вгамовано, і він поступився.

— Він ледь не вбив Моллі, — тихо прогарчав він. — Мені заборгували деякі відповіді.

— Можливо, він вважає, що односторонніх стосунків зі спорідненою душею йому достатньо, заявити на Вас права, — сказав Чілтон, ведучи його в крило суворого режиму. Він поступився, але не приховував роздратування в голосі.

Вілл не відповів.

Він дозволив Барні самому встановити перегородки та стілець, його шкіра горіла. Минуло три тижні, і час тягнувся в мареві опіків, пухирної шкіри та забитих місць. Він упивався болем. Біль був його коханцем, його їжею та водою. Він насолоджувався руйнівними думками. Сидів як зомбі, дивлячись у стіну, поки хвилини не перетікали в години, навіть не усвідомлюючи, скільки минуло часу. Моллі мало не загинула через нього. Через нього Моллі мало не загинула. Моллі мало не загинула через його ігри. Моллі ледь не загинула через йобаного Ганнібала Лектера.

— Бідолашний доктор Ґрем, — сказав Ґідеон. Він сперся на ґрати камери, і якби не безтурботний помах рукою, що висіла, він би виглядав справді жалюгідним. — Чутки тут швидко поширюються.

— Невже?

— Метью Браун; звільнений за контрабанду всередині цих стін і навмисне створення небезпеки для життя людини, — сказав він, загинаючи пальці. — Компрометація поточного розслідування, перешкоджання правосуддю та причетність до замаху на вбивство. Досить маленька неслухняна суміш незаконної поведінки для санітара такого престижного місця, як це, Вам не здається?

— Ви так думаєте? — здивувався Вілл. — Здається, ви не здивовані.

— О, я справді ні, докторе Ґрем, — сказав Ґідеон. Він коротко засміявся, губи скривилися в усмішці. — Санітари називають цей ряд смертоносними божевільними, але вони тут ходять, чи не так? Невже ніхто з нас згодом не зрозумів би, що ховається за їхньою ходою? За їхніми словами?

— Тобто Ви вважаєте що Меттью – один з вас?

— Ні. У ньому значно більше потворності, і менше — витонченості, — Абель похитав головою, глибоко задумавшись, його очі просвітилися, і він знову поглянув на Вілла. — Однак я скажу; він часто поблажливо спілкувався з лікарем Лектером, як і ви. Подейкують, що він опиниться тут, у формі, як я, а не в формі, як у Барні.

— Справедливість у найкращому вигляді, — сказав Вілл.

Ґідеону це сподобалося. Дуже. — Іронія. Хоча мені шкода Вашу дівчину.

— Про це теж поширюються чутки?

— О, так, — сказав він, похмуро кивнувши. — Коли я був хірургом, мені казали, що в мене досить спритні та швидкі руки, щоб робити те, що інші хірурги не можуть. Якби я був у тій лікарні, я б подбав про неї.

— Це, чесно кажучи, дуже люб’язно з Вашого боку, докторе Ґідеон, — сказав Вілл. Якби він був у лікарні, Вілл застрелив би його.

— Мені здається, це тому, що Ви можете бути таким же грубим, зневажливим до мене, як і санітари тут, але Ви не такий. Ви виявляєте ввічливість там, де це потрібно, докторе Ґрем, і я помічаю такі речі, — Ґідеон усміхнувся, провів пальцем по одній із решіток камери. — І думаю про тих, хто добрий до інших людей, навіть коли не зобов’язаний це робити.

— Світ досить огидний, я думаю: моя грубість лише додасть проблеми.

— Світ досить огидний, — повторив Гідеон. — Так, з такими людьми, як Меттью Браун, які ховаються, наживаючись на чужих бідах, світ досить огидний. Я радий, що є такі чесні люди, як ви, щоб це компенсувати.

— Доктор Ґрем?

Вілл озирнувся й побачив Барні, який ширяв біля перегородок, ніби він був там досить довго. Вілл відкашлявся, подивився на Абеля, потім знову на Барні.

— Гадаю, у вас є справи, — лукаво сказав Абель. Він відійшов від ґрат, вмостився на ліжечку. — Дякую за розмову, докторе Ґрем. Дякую за те, що ви завжди були добрими.

— Гарного Вам дня, докторе Ґідеон, — сказав Вілл. Він кивнув Барні, стримуючи бажання придушити обурене нетерпіння, що згорталося в ньому.

— Він не спить, — сказав Барні, коли Вілл підійшов до перегородок. Вілл кивнув, уже добре це усвідомлюючи.

Коли Барні пішов, він обійшов перегородку й витріщився на Ганнібала, його очі почервоніли.