Непередбачені обставини

Ах, ці підліткові роки є найпрекраснішим періодом у житті. Особливо, коли це літо, під час якого ти вільний і відпочиваєш. Ти втрачаєш розум і емоції разом з імпульсами керують тобою. Усе для тебе нове і тобі так кортить спробувати незвідане… Чи це все не так?

Вечір.

Андрій збирає речі до спортивного табору. У темно-синій чемодан кладе все найнеобхідніше: спортивний костюм та взуття, простий одяг, нижню білизну та плавки для моря, а також різні речі для девайсів. Все, що треба у звичайний дитячий табір.

Вітя нічим не відрізняється від Андрійка. Напевно, тільки складає він речі не у темно-синій чемодан, а у чорну спортивну сумку. Також не забуває про гральні карти, щоб було чим займатись під час тихої години у таборі.

— Віть, ти там обережно з дівчатами, ми ще не хочемо онуків – каже йому мама.

— Та, мамо, – обурюється хлопець. – знову ти за своє! Я ж казав, що у мене навчання стоїть у пріоритеті.

— Кажи, що хочеш, але я тебе попередила.

Хлопець глибоко видихнув та закрив двері. Він не хоче розповідати батькам, що дівчата його не цікавлять, бо знає, що вони не зрозуміють його. Тому спілкується з багатьма дівчинами, не хоче підозр, але через це його називають «бабієм». І цей «бабій» тримає в серці свого коханого хлопчика, який про це не знає.

У Андрія ситуація аналогічна Вітіній. Але батьки розуміючі, тільки через страх не може розповісти, та і не дуже хоче. Якщо Вітю називають «бабієм», то Андрія називають «вовком-одиначкою», бо він мало з ким спілкується. Хлопець, який, здається, що всіх зневажає, але не робить цього по відношенню тільки одній людині. Важливої для нього людини.

Ранній ранок.

Проміння сонця пробивається скрізь негусті хмаринки, потрапляючи у кімнату. П’ята година ранку, який вставати. Але пригоди та враження чекають.

Не бажаючи вставати з ліжка, Андрій пішов умиватися та поправити свою зачіску. Причесав свої легкі природні кудрі, одягнувся та пішов снідати.

А Вітя одразу бадьоро встав, одягнувся, також причесав своє кудряве волосся і пішов на кухню готувати собі сніданок. Йому вже не звикати до такого, адже на навчання треба завжди рано вставати і готувати собі самому.

***

— Наче всі. Так, Саша вже тут, Славік тут, Денис тут… А де Вітя та Андрій? – переживаючи запитав тренер. – Ми через 5 хвилин виїжджаємо, а їх нема!

Через хвилину було видно здалеку як біжить Вітя з сумкою, поспішаючи до своїх на місце збору. А недалеко від нього біжить Андрійко з чемоданом. Через ускладнене дихання вони ледве змогли вибачитися.

— Гаразд, усі тепер є, отже їдьмо! – говорить тренер, кличучи всіх до автобусу.

Транспорт був досить великий та комфортний. Хлопці зайшли в автобус і всі вже сиділи на своїх місцях по парам.

— Ну, раз вже ми такі «любителі запізнюватися», то може і сядемо разом – запропонував Вітя.

Андрій був не проти. Вони сіли у кінці автобуса, бо там немає малечі, яка завжди репетує.

За вікнами змінювалися пейзажі і сонце вже піднялось вище. Торкаючись промінням до землі, воно приносить новий день. Сонечко ніби давало добрий знак про хороший день. І так обов’язково буде.

Дорога була легка та недовга. Як автобус зупинився, тренер сказав усім, не тороплячись, виходити і забирати свої речі з багажнику. Дорослі хлопці, Саша, Слава і Вітя, допомагали усім діставати свої приналежності. Особливо дівчатам.

— Дякую, хлопці! – забираючи речі говорили пані.

Як усі вийшли з автобусу, група продовжила свій рух за тренером, який усе пояснював. Звичайно, це було не цікаво, особливо дітям, але вони вже наближались до їхніх кімнат. Піднімаючись на потрібний їм поверх, вони потрапили у просторий коридор, звідки і були двері в кімнати.

— Значить так, перших чотири номера – кімнати дівчат, а далі – кімнати для хлопців – попередив тренер і пішов до своєї кімнати.

Дівчата пішли по кімнатам, розставляючи речі. А хлопці були в коридорі і вирішували хто з ким буде.

— По-моєму і гадати не треба, щоб зрозуміти хто з ким буде, – сказав Саша. – Я буду зі Славою, а ви, Вітя та Андрій, будете разом.

— Добре, погоджуюсь, – сказав Андрій і пішов разом зі своїм сусідом по кімнаті до свого номера.

Відкриваючи двері, перед ними був звичайний, але непоганий номер як для літнього табору. Два ліжка, шафа, тумбочки біля ліжок і балкон, який був у всіх. Хлопці почали розставляти речі по полицям, обмінюючись невеличкими фразами. Вони хороші друзі, на тренуваннях, і не тільки, завжди разом. Та і різниця у віці мала, є спільні інтереси. Що ще треба для зав’язування розмови?

— Навіщо ти стільки гарного і нетренувального одягу взяв? – запитав Вітя. – Ми ж у спортивний табір приїхали, а не на базу відпочинку.

— Та знаю я, але у нас і вільний час є, хочеться побути модним якийсь час.

— О, ну як знаєш.

Хлопці продовжили розмову, готуючись до тренування, але у кімнату хтось зайшов:

— Вітя, Андрій, бігом на тренування! – відкрив навстіж двері Славік і навіть не закрив за собою.

— ТИ ЩО В ЛІФТІ НАРОДИВСЯ?! ЯКОГО БІСА?! – натягуючи на себе швидко одяг кричав Андрій.

Вітя як справжній джентльмен закрив двері, щоб ніхто не побачив принца у нижній білизні. А Славік просто пішов, сміючись з безглуздого випадку.

Тренування було складне. На вулиці, влітку, у тридцяти п’яти градусну спеку, та ще й у кімоно, бо без нього тренер не допускав до тренування. Тому спортсмени були вичавлені як лимони – піт лився водопадом з них. Але після освіжаючого душу все прийшло в норму.

Був вже вечір і час вечері та відпочинку. Група зібралася і пішла до їдальні.

— Андрій, Вітя, можна ми з вами сядемо за столиком? – запитав Кирило із Максом.

Хлопці переглянулись:

— Так, звичайно, що за питання.

Вони зайшли і вибрали собі столик. Стіл був накритий смачною їжею і всі сіли їсти. Тільки Андрійко не їв, замріяно дивився на Вітю. Щось було в ньому таке, що притягувало увагу молодшого, але не розумів чому… Старший помітив пильний погляд Андрія і, дивлячись  на нього, губи потягнулись у посмішку. Він оцінив таке.

— Капець, ви бачили взагалі Доктора Стренджа? Це просто щось…щось типу вибуху мозку. – пожовуючи бутерброд сказав Макс.

— Та ні, ну то таке, – заперечив Кирило. – З порівнянням з «Людиною-Павуком: Немає шляху додому», то взагалі фігня.

— Що, ти серйозно? А я думав ти нормальна людина. А ви, хлопці, що думаєте?

Андрій та Вітя повернулись на Землю, бо весь цей час вони дивились та посміхались один одному, ніби натякаючи на щось, і звичайно прослухали.

— Ви про що взагалі? – запитав Вітя.

— О, ну все ясно, говорили, балакали, сіли та й заплакали, – почав Макс, – проїхали.

Всі з’їли свої порції і рушили хто куди. Хтось на баскетбольний майданчик, хтось на волейбольний, а хтось готується до дискотеки, адже час підійшов до вечора.

Віті сподобалось те, як Андрій дивився на нього, поки він їв. Він ніби роздивлявся його родинки на обличчі, естетичну шию та ключиці, довгі пальці. Старший це добре запам’ятав і, проаналізувавши все, сказав:

— Андрій, ти куди збираєшся йти зараз увечері?

— Та нікуди, думав, піти до кімнати знову. А що, треба кудись піти?

— Так, зі мною.

Вітя рішучо взяв Андрія за зап’ястя і повів за собою. Андрій не розумів, куди і навіщо, але він був не проти, бо Він його веде. Сонце вже сідало і ставало темніше, тому:

— Не хочеш почекати зі мною зоряне небо? – запитав Вітя.

— Ніби у мене вихід є, коли ти сам мене сюди привів.

Хлопці засміялись. Андрію вдалося досконало роздивитись ямочки обличчя Віті. Вони йому здавалися чудесними, а його очі були з відтінком янтарю. Неслухняне кудряве волосся трохи розвивалося на вітру і це було так гарно… Не дивлячись на те, що Андрій мав теж кудряве волосся, він не вважав його красивим. Постійно змінював зачіски, аби забути про кудрявість на своєму волоссі, але у Віті це виглядало бездоганно.

Вітя думав також, але навпаки. Скільки морок у нього з цим гніздом на голові… Кожен день треба укладати волосся, доглядати за ним. «От у Андрія прекрасне волосся, воно таке об’ємне, пушисте… Не те, що в мене»  — думав Вітя. Взагалі, він завжди не міг відірвати погляд від ізумрудних очей молодшого. Вони нагадували йому ласкавого кота, який так і хоче, щоб його приласкали. Якась була в них загадковість та прихована ніжність. Тому Вітя ніколи не боявся бути собою з Андрієм.

Ось вже и стемніло. На небі почали з’являтися перші зорі. Хлопці лягли на траву, аби краще роздивитись космічну красу. Коли зірок стало багато, було видно сузір’я Великої та Малої Ведмедиці і багато інших.

— О, дивись, ще сузір’я! – захоплювався Андрій, коли з’єднував зірки між собою і знаходив сузір’я.

— Так, так, бачу, – відповів йому в котрий раз теж саме Вітя.

Але йому так сподобалось спостерігати за ним, як мала дитина Андрій радіє. Відкладається теплий та щирий момент у пам’яті, котрий буде спливати як флешбек у майбутньому.

Вітя так задивився на обличчя Андрія. Витончений ніс, пухлі щічки, довгі вії над темно-зеленими очима, губи… такі спокусливі, над якими хочеться взяти владу у свої губи.

Може Андрій – зеленоока відьма, яка його приворожила до себе? Адже, чому хлопця так тягне до нього?

— Андрій…

Андрій повернувся на поклик Віті і старший рукою потягнув його обличчя до себе. Їх губи з’єдналися у єдиний повільний рух, а їх руки повзли по волоссю, роблячи пробори. У повітрі царювала лише романтика та запах запашної трави, на якій лежали хлопці. А поблизу них цвіркун, якому теж цікава історія хлопців, співає свою пісню, додаючи літньої атмосфери.

Раптом Андрій зупинився:

— На твою думку, це нормально?

— Дивлячись, що ти маєш на увазі.

— Ну, типу, ми лежимо на полі у дитячому таборі та цілуємося?

— Так отож, ми у таборі, друже, тут романтика усюди. Але можливість випала це зробити тільки зараз, – Вітя трішки не зрозумів Андрія.

— Може ти і прав. Я дарма нервую. – трішки заспокоївся Андрій.

— Звичайно дарма. – погладжуючи рукою по щоці хлопця, Вітя продовжує загравати. – Розслабся, друже, тобі треба відпочити.

Вітя шепоче на вухо Андрію слова та за ними цілує шию і ключиці. Хлопець не хоче зупинятися, його губи ковзають по тілу все нижче і нижче. Йдучи під футболку, Андрій усувається від Віті.

— Щось трапилось? – запитав стурбований цим хлопець.

—  Так… Ні! Нічого не трапилось, але… Я не можу. Тобто можу… може просто не сьогодн? Я так заморився сьогодні через тренування, фух. – відмазується як може Андрій, піднімаючись та прибираючи з себе траву.

— Тобі соромно?

— Ні-ні, що ти, просто давай потім, гаразд?

Андрій, проговоривши ці слова, побіг від Віті, не знаючи куди, але подалі від тої бентежної сцени, яка була. Йому було ніяково у цій ситуації, він не знав, що йому робити та він боявся зробити щось не те для Віті.

Але він уже це зробив, тому просто повернувся до себе в номер та намагався заснути, позбавляючись тривожних думок. Андрію тепер було соромно перед Вітею, що він, побоявшись як дитина, втік, нічого не пояснивши.

Хлопець хотів заснути, щоб не бачити вже сьогодні Вітю, перед яким відчував себе винним. І одночасно думав про те, як тепер йому вибачатися.