Дванадцятий

Переді мною наш старенький похилений будинок. Навколо тихо і мій голос розходиться луною по пустих кімнатах. Я гукаю мати, та ніхто не відповідає. Повільно спиняюся біля дверей у кімнату де жив брат. Його загибель на іграх все змінила для мене. Я міркую, чи все в його кімнаті так само? Розкидані інструменти, затерта книжка, брудний кашкет. Я відчиняю двері, очікую, як запах пилу та застарілого мастила, звично охопить мій ніс. Та замість цього я знову опиняюсь на арені. Сніг падає на моє курчаве та неслухняне волосся, пара виривається з мого рота на кожному подиху.

Я біжу, відчуваючи переслідувачів, і потім знову падаю в кляте озеро. Крига тріскається піді мною і я опиняюсь у воді. Наче сотні кинджалів впиваються в моє тіло і завивши від болю я розплющую очі.

Тіло болить, та не так нестерпно як раніше. Руки та ноги знову слухаються мене. Я ще з мить аналізую свій стан, а потім підскочую, згадуючи все що зі мною сталося.

З подивом відмічаю, що тіло більш слухняне і живе ніж було до цього. Я дивлюсь на власні руки та рану, але потім помічаю хлопця з дванадцятого, що тримає в руках невеличку баночку і перелякано на мене дивиться.

Мотузка валяється в нього під ногами, як і мій ніж.

– Тобі краще?

– Ти мабуть дурень? Навіщо рятувати того, хто хоче тебе вбити? – голосно питаю я, тягнучись до ножа. Та хлопець відступає, закриваючи ніж собою.

– Якби ти хотіла мене вбити, я був би вже мертвий, – промовляє він.

Я уважно дивлюсь на нього. В ньому не було гніву чи люті, яка була в очах інших трибутів. Лише страх та стурбованість. Він повільно закрив баночку, та поклав її на підлогу. Потім підняв ніж і з острахом оглянув його.

– Кількох ти вбив? – спитала я.

Я не розуміла малого. Інший би добив мене, або втік. Він же чомусь лишився, ще й допоміг ліками.

– Я? – з сумнівом перепитує він, – Я не… – його голос тремтить, – Я не хотів, просто намагався втекти. Я не думав, що там будуть… – він замовкає, дивиться на підлогу і закінчує, – одного. Тобто одну. Дівчину з сьомого, Геліку.

Я мовчу.

– Я просто хотів втекти. І я відштовхнув її, а вона впала. Я не хотів, щоб так сталося, – він відкладає ніж і дивиться на мене виправдовуючись, – я правда не хотів цього.

На моєму рахунку було троє. Але я не дозволяю собі думати про них, і не дозволяю жалю проникнути у думки. Бо тоді мені кінець. Можливо це через те, що я була зламаною задовго до ігор. А от дванадцятий, був інакшим. Звісно він ще дитина. Дванадцять років це так мало. Хоча мої вісімнадцять це не надто більше.

Але його поведінка нагадує мені про Енн. У ньому є світло, що за ці три дні так і не згасло. І спостерігаючи, як він витирає сльози зі свого брудного обличчя, я розумію, що якби він переміг ці ігри, я мабуть була б не проти.

– Як ти так довго протримався?

– Ховався серед хащів, та поодиноких сховищ. Їх багато тут на арені. Та це виявилося першим, де я когось зустрів. Ти вб’єш мене? – останнє він промовляє дуже тихо, так наче сподівається, що я його не почую.

Я не відповідаю. Мовчу бо не знаю, що робити. Навіть якщо я не вбиватиму його, і використаю його ліки, мені не здолати трьох залишившихся трибутів.  А якщо вони переможуть, то все це геть не матиме сенсу.

Я голосно видихаю. Рана не загоювалася повністю, і мені все ще було зле.

Хлопець підводиться, і я одразу ж напружуюсь. Він тримає у руці мій ніж і йде до мене. Я поспіхом підвожусь, намагаючись зайняти захисну позу, але опинившись біля мене, він протягує ніж мені і сумно промовляє:

– Краще ти, ніж вони, – я мовчазно дивлюсь йому в очі, – Я бачив, як вони закатували дівчину з мого дистрикту. Досі чую в голові її крики.

Я забираю ніж. Він бачить в мені монстра, монстра що вбив трьох трибутів. Та я не зроблю того, що він просить.

Декілька хвилин ми стоїмо мовчки дивлячись один на одного. Зрештою я опускаюсь на своє місце, поклавши ніж біля себе.

Дванадцятий опускається поруч.

Знову тиша.

Це не те чого прагнули побачити творці ігр, я абсолютно певна в цьому. Але і лишити мене на самоті в темряві, вони не схотіли. Тому що Голодні ігри мають бути видовищними. Як не кров, так драма і справжні емоції, яких так не вистачає ситим капітолійцям. Спробували б хоч раз самі вийти на цю арену – ото б їм було видовище. Я криво посміхаюсь своїм думкам, уявляючи, як капітолійці вбивають один одного. Це було б сміхотворно, але усі люди Панема зраділи б, якби це сталося.

Від моїх роздумів, мене відволікає голосне дихання дванадцятого. Що мені робити з ним?

Моя рука опустилась на руків’я ножа. Лезо легенько дзенькнуло торкнувшись підлоги. Дванадцятий затамував подих, та на мене не поглянув.

Я не зроблю цього. Не після того, що він для мене зробив.

Але сидіти разом та чекати кінця мені нестерпно. І я відчуваю як в мені повільно здіймається лють. Я злюсь на дванадцятого, що опинився поряд і не дав померти. Злюсь на себе, що визвалася добровольцем. Злюсь на батьків, що відсторонились від мене, після загибелі брата. Злюсь на брата, що не зміг виграти ці кляті ігри. Злюсь на творців ігор. Злюсь на цей світ.

І тоді я вибухаю.

– Чому ти не тікаєш від мене? Чому просиш вбити себе, замість того, щоб далі ховатися та молитися, щоб тебе ніхто не вбив? – я кричу на дванадцятого, хоча подумки кричу на весь світ.

Він з хвилю мовчить. Його дивує мій крик. Страх в очах не зникає, але він все ж таки говорить до мене:

– Бо я знаю, що в мене немає шансів на перемогу. Ті хто ховається, а не б’ється, майже ніколи не перемагають. Ігри влаштовують так, що їх знаходять, і тоді…

Він замовчав.

Дванадцятий не плакав. Але мені закортіло його обійняти і разом з тим вдарити та випхати зі свого сховища. Дивитися в його сумні очі було нестерпно і страшно.

Я збираюсь з думками і намагаюсь сказати щось підбадьорливе, але мені перехоплює подих. Це схоже на те, що мене знову штрикнули ножем. Я опускаю очі на рану – вона стала більшою, ніж до того, як дванадцятий залікував її. Хлопець дивиться на мене і на мою рану.

– Вона збільшилася, – налякано промовляє він, – але чому?

– Бо так драматичніше, – крізь зуби промовляю я, – Тікай. Бо коли воно почне нестерпно боліти, мої крики приведуть їх сюди.

– Ні, – тихо говорить він, мотає головою, – ні, – тепер це звучить вперто.

– Та, тікай! – я кричу на нього, – Ми не друзі, і я тебе не врятую! Тікай! – мені люто болить, я дратуюсь і волію залишитись на самоті.

Він вперто продовжує сидіти поруч. Я стискаю ніж і націлюю леза на хлопця.

– Цього ти хочеш?

Дванадцятий ледь здригається але мовчить. Потім тягнеться за баночкою, яку тримав коли я прийшла до тями. Відкриває і протягує її мені.

– Мабуть вона загоює на кілька годин. Тут є ще трохи.

Чому малі діти такі вперті?

Я хапаю баночку, жадібно набираю мазь та наношу на рану. Біль майже миттєво відступає. А сама рана мов на очах починає затягуватись.

– Переможець має бути лише один, – кажу я згодом.

– Так, я знаю.

– То на що ти сподіваєшся?

Він не дивиться на мене. Він ще такий юний і напевно ще вірить у дива. Що все це може скінчитися. Що ми візьмемося за руки і повернемось додому. Бо так було б правильно і добре. А вся ця арена, це просто один дуже довгий кошмар, який обов’язково скінчиться добре.

Я не вірю в дива. І мені дуже добре відомі правила цих ігор. Лише один повернеться додому. Переможець. Так його будуть називати. Та хіба ж це перемога? Я бачила свого ментора, він не виглядав як переможець. Скоріше скалічена душа у гарно одягненому тілі. Вся людяність, що в ньому колись була лишилась на арені.

Я не виграю ці ігри, бо програла їх коли вбила тих трьох трибутів.

– Дванадцятий ти маєш сестер чи братів?

– Ні, – тихо промовляє він, – і мене звати…

– Я не хочу знати як тебе звати, – відрізаю я рішуче.

І перш ніж я вирішую сказати йому про наші подальші дії, я чую знадвору кроки.