Дача

Фанфік був опублікований на іншому ресурсі, де я вже сто років пишу фанфіки англійською. Пощу тут заради експерименту.

Зміст: Спартак і Женя проводять теплий тиждень літа на затишній дачі в селі. Їдять свіжі фрукти, купаються в річці, відпочивають. І не тільки.

Нотатки:

Мені прислали фото Жені у селі в сорочці з квітами, ще й у домашніх штанцях, і, здається, воно змінило мене на духовному рівні. Фото, у комбінації з гострим бажанням відправити хлопців на справжній відпочинок (я не розумію, як вони витримують такий шалений ритм турів-лекцій-залицянь-стрімів), і породило цей фік, який перевалив за 14 тисяч слів.

Також в цьому фіку відсутня війна. Хочеться, щоб він був максимально feel good. Щоб ви читали, і вам було приємно на душі. Можемо уявити, що надворі червень 2023 — і перемога вже дивовижним чином настала.

П.С. Прекрасна людина з ніком vytrymana навіть зробила колажик! То любов 💔

* * *

Електричка спиняється. Женя відраховує третій вагон та починає роздивлятися людей, які звідти виходять: переважно бабусі з важкими клунками, кілька сімей з маленькими дітьми, які приїхали на відпочинок, та дрібка чоловіків з цигарками в зубах і натрудженими руками.

Тоді нарешті бачить його. І аж згинається навпіл від сміху.

Спартак одягнений як… ну, як Спартак. Все чорне — сорочка, краватка, туфлі. Тягне за собою валізку на колесах, через плече звисає сумка з ноутом. Поки крокує платформою, на нього обертаються решта пасажирів. Такої дивини це крихітне село на Житомирщині ще не бачило.

“Ти куди так вирядився?” хихоче Женя, ляскаючи Спартака по плечу.

“А що? Я завжди так одягаюсь,” каже Спартак, наче й не помічає поглядів.

“Ну але це село. Ти вимажешся за пʼять хвилин. Ти що, ніколи не був в селі?”

“Не доводилось,” каже Спартак, і поправляє окуляри. “Але я не збираюсь ніде вимазуватися. Я ж казав, що приїду відпочити між турами, та дописати книгу.”

Женя лишень сміється. Він справді радий, що переконав його приїхати.

“Ага. Як скажеш,” бере у Спартака сумку через плече. “Ходімо. Бабця вже зачекалась.”

* * *

Першим ділом, Женіна бабуся бере Спартака за запʼясток і пильно оглядає його з ніг до голови, ніби намагається зіставити всі ті історії з цим справжнім юнаком, який стоїть перед нею. Спартак ввічливо вітається, і врешті саме його теплий тон виводить її із заціпеніння. Вона починає метушитися.

“Прошу, прошу до хати. Але куди ви оце зібрались, з такими столичними одежинами? Ще й тухлі. Та побійтесь Бога. Женьочек, знайди йому щось зі свого. Бо замурзається ж одразу, жалко буде.”

“Та, бабцю. Я йому так і сказав! Зараз перевдягнем.”

Веде Спартака до себе. Малесенька кімната, в якій явно частіше ночує 70-річна бабуся ніж 30-річний парубок. Тут рожеві фіранки з півоніями, стіл на якому тісняться фарфорові фігурки та ікони, радянського стилю шафа з одягом, і диван, який у розкладеному вигляді ледь поміщається.

Повна протилежність до квартири Спартака у Києві. Женя із затамованим подихом чекає на бодай якусь реакцію, та Спартак лишень стоїть і дивиться на це все.

“Ну що, ще не надумав тікати?” не витримує Женя.

Перш ніж Спартак може відкрити рота, вони чують голос бабусі з кухні.

“Я вам там вдвох постелила, сподіваюсь пару днів перетерпите. Як баба поїде, будете вже хазяйнувати як схочете.”

Спартак посміхається, дивлячись Жені в очі, поки той ніяково відводить погляд.

“Вже звик зі мною в турі спати в одному ліжку, так? Не можеш без мене?”

“Так, не уявляю як без тебе спати на цьому старому скрипучому дивані,” Женя віджартовується, але відчуває, як щоки починають палати. Хоч би Спартак не помітив. Додає: “Та тут правда місця нема. Бабуся лишень на вихідні приїжджає, тому в понеділок вже спатимеш в залі.”

“Думаю, вона теж нас шиперить,” врешті каже Спартак, і Женя мимоволі посміюється.

Потім думає, що для Спартака такі умови можуть справді бути шоком. Ну, бо це Спартак. Він має зроблений на замовлення ортопедичний матрац і подушку за пʼятсот баксів.

“Слухай, якщо це така проблема, я можу пошукати собі розкладачку в сараї.”

“Та не проблема,” Cпартак зітхає, всім видом показуючи, на які жертви йде заради цієї авантюри. Тоді кидає очікувальний погляд на шафу.

“Зараз я знайду тобі щось домашнє,” розуміє натяк Женя. “Ти правда нічого не брав?”

“Ну, пару майок, так. Одні штани спортивні.”

“Ті твої, для залу? Краще побережи їх. Я зараз щось знайду.”

Довго копається. Знаходить шорти яскраво червоного кольору. Згадує, що носив їх ще в університеті, як приїжджав в село. Тоді це було покаранням — його виривали з міста, і він якнайшвидше хотів повернутися до общаги, до друзів, до пиятик і вечірок. Наскільки дрібʼязковим все це здається зараз…

“Червоні? Серйозно?”

“Ну звиняй, чорних нема. Просто вважай, що це колір крові, якщо тобі так буде легше.”

“Дуже смішно.”

Дивиться як Спартак вдягає одну зі своїх майок, чорну без рукавів. Наче навмисне хоче похвалитися своїми накачаними, татуйованими руками. А потім скидає штани та приміряє ті Женіні шорти, надто великі на нього. Замотує шнурок, щоб хоч якось тримались. Виглядає молодшим, і незвично кольоровим.

“Ну і шльопки, звісно,” каже Женя. “Сфоткаєм тебе потім для інстаграму, розбавимо твою чорно-білу естетику.”

“Я тобі розбавлю,” погрожує Спартак, але шльопки вдягає.

* * *

Бабуся накрила на ґаночку, тож вони сідають їсти за дешевий пластиковий стіл, вкритий клейонкою. Сонечко тепло пригріває, але ще не жарить. Розквіт червня — найкраща погода на дачі. Женя мружиться, споглядаючи подвірʼя і сад. Мухи дзижчать, і щоразу як котрась з них сідає на стіл, Спартак демонстративно її відмахує і дивиться на Женю поглядом ну-я-ж-казав. Та Женя ігнорує його. У нього надто добрий настрій.

Бабуся виносить макітру домашніх вареників з вишнею, вони аж пашіють, щойно зняті з плити й щедро намазані маслом.

Женя раптом згадує як привіз тоді Ольку, ще в універі. Вона кривила носом, та й так поїхала, не скуштувавши цих фірмових бабуниних вареників. Дурепа була, а він тоді так переживав, навіть написав пару поганеньких віршиків. Добре, що нікому їх не показав.

Спартак натомість накладає собі повну миску, і бере дві ложки сметани зверху.

“То ви лікар-терапевт?” питає бабуся, пильно вдивляючись в Спартака, ніби ще не вирішила, як має до нього ставитися.

“Психотерапевт, так. Допомагаю людям з психічними проблемами,” чемно відповідає Спартак.

“Спартак. Таке імʼя. Торт нагадує.”

“Ну бабцю,” Жені трохи ніяково за її прямодушні коментарі.

“А що, скажеш ні? Солодкий торт такий був. З шоколадом. В кооперативі аж по два рублі кілограм продавали!”

Спартак регоче під ніс, поки Женя дивиться на бабусю і хитає головою.

“Со-лод-кий,” самими губами промовляє Спартак до Жені, і той бореться з бажанням наступити йому на ногу.

Вони їдять в тиші, навколо чути лишень як дзижчать мухи і як шелестить листя від прохолодного вітерця.

“Добрі вареники вийшли, бабцю,” врешті каже Женя, і випльовуює кісточку, яка випадково потрапила в начиння.

“Та! Бо вишні щойно зірвані. Ви ж теж позбирайте, і поїжте. І заберіть собі в Київ, бо там таких не знайдете.”

“Пані Наталю, я ще ніколи не їв таких смачних вареників,” каже Спартак, і Женя знає, що він не став би так казати, якби щиро так не думав. “Справді дуже смачно”

Бабуся аж шаріється від його серйозного тону.

“Приїжджайте частіше, то й буду вам ліпити.”

“Приїжджатиму,” каже Спартак, але при цьому дивиться тими очима повними бісиків на Женю. “Якщо кликатимуть.”

“Та він про вас лишень і говорить, наш Женічка,” бабуся гладить Женю по руці, “Звісно кликатиме. Так багато хоче вам тут всього показати. Такий радий був, що ви приїжджаєте. Хоч компанію складете.”

“Не хвилюйтесь. Один одному складемо,” каже Спартак, і Женя радий бачити, що він потайки накладає собі ще пару вареничків.

* * *

Женя встиг показати Спартаку сарай і трохи городу, та коли вони дійшли до садових дерев і побачили натягнутий між двома яблунями гамак, вся екскурсія призупинилась. Наче кіт, Спартак миттєво вмостився у гамаку, усім видом показуючи, що він звідти ані руш.

Женя вже хотів був дорікнути йому, як почувся голос бабусі.

“Онучок, треба картоплю викопати. Щоб я в понеділок забрала до міста. Поможеш бабі?”

Спартак витягнув чорні окуляри з кишені шортів, та замінив ними окуляри для зору. Іноді він міг бути справжньою сволотою.

“Так, бабцю!” крикнув Женя у відповідь, і зітхнув.

Діватись було нікуди. Вже за кілька хвилин стояв посеред городу з лопатою. Так наче й не був відомим на всю країну, а знов став просто Женькою, просто онуком, що допомагає бабусі копати картоплю, бо вона вже не здужає. Зрозумів, що давно не займався нічим таким, і насправді навіть скучив за фізично виснажливою працею. Хоч і ходив в зал вже майже рік, чомусь махати лопатою було важко. Напевно, тому що сонце почало припікати.

Долинули голоси з іншої сторони ділянки. Бабуся говорила з сусідкою через паркан.

“Та з Києва приїхав, та. Женін друг. Лікар. Він з ним подхасти оті записує.”

“Шо-шо записує?”

“Передачі розумні. Балакають про різне. Як по радіо. А люди слухають.”

Женя придивляється пильніше, і помічає, що Спартак лишень прикидається, що спить. Він намагається не посміхатися, але кутики його губ заокруглені. Чортяка все бачить і все чує у тому гамаку. Женя хоче полишити лопату, і скинути Спартака з його лежанки, щоб самому відпочити в холодочку.

Раптом Спартак підіймається і крокує назад у дім. За хвилину вертається.

“Точно не хочеш мені помогти?” гукає його Женя.

“Нє,” каже Спартак і плюхається назад в гамак із якоюсь старенькою книгою з психології.

“От падло,” бурмоче Женя під ніс, беручись за наступний ряд. Як завжди, саджали ніби трохи, щоб вистачило сімʼї поїсти, а виходило кілограм тридцять.

“Хто падло? Ти ж мене кликав відпочивати, а не на городі горбатитись,” каже Спартак, і Женя вкотре дивується його слуху.

“Ти сам казав, що відпочинок — це зміна активності,” відповідає Женя, тяжко дихаючи.

“Тоді я поки побуду пасивом,” каже Спартак, і шкіриться на нього.

Женя заливається румʼянцем, і радий, що може спихнути це все на спеку.

“Нестерпний просто,” знов бурмоче сам до себе.

“Хлопці, беріть персики,” підходить бабуся з мисочкою вимитих персиків. Спартак дякує їй та бере.

Тоді, ніби на уповільненій зйомці, Женя дивиться як Спартак зі смаком кусає стиглий персик, вгризається в мʼякуш, поки губи цілують мʼяку шкірку. Його довгими пальцями розтікається і скрапує сік. Кілька крапель він підхоплює язиком, а лице виражає справжню насолоду.

У ту мить Женя відчуває, як все всередині завмирає. Нестерпно хочеться в душ, побути на самоті. Хоч би не бачити те, що відбувається прямо перед очима, не давати тілу реагувати. Зібратися з думками, щоб чинити опір.

“А ти, Женька?”

“Щ-що?”

“Будеш персик?”

“Я потім візьму, ба. Докопаю вже,” активніше береться до роботи, хоч би не дивитися в ту сторону.

“Дякую. Бабунин онучок. Візьмеш тоді потім, залишу на ґаночку.”

Через хвилин десять, Женя розуміє, що весь спітнів. Знімає футболку і підставляє тіло ледь відчутному вітерцю, який приємно обдуває гарячу шкіру. З часів їх знайомства Женя справді підтягнувся, і йому подобається як він зараз виглядає. Тепер зняти майку для нього не проблема. Мимоволі погляд ковзає у напрямку гамака…

Книга лежить покинута на траві. Спартак зняв чорні окуляри, і дивиться на нього. Той його погляд, не кліпаючий і оцінюючий. Погляд хижака. Женя завжди боявся і водночас не міг насититися тим поглядом.

Здається, світ застиг. Буяє початок літа: дзижчать комахи, чути нерозбірливе радіо на кухні, вітер шелестить деревами. Та навколо них наче розтеклася тиша, і всі шуми відійшли на другий план. Вони не зводять очей одне від одного, дивляться так довго, що це вже виходить за межі прийнятного. Жені дуже хочеться щось сказати, пожартувати, та в горлі пересохло.

“Ти ж так згориш,” нарешті порушує натягнуту як струна тишу Спартак.

“Та що тут залишилось,” махає Женя на грядку, але Спартак знову йде до хати. Виходить з кремом проти засмаги. Женя простягає руку, думаючи, що Спартак зараз кине йому той крем, але він підходить ближче.

“Повернись.”

Женя зависає, вирячившись на Спартака ще сильніше, і розуміє, що виглядає як баран. Та не може поворухнутися. Не знає, що сказати.

“Та не зроблю я тобі нічого. Спину намажу, щоб завтра не слухати твоє ниття весь день,” нетерпляче каже Спартак.

Тоді Женя трохи видихає. Слухняно обертається, і раптом відчуває міцні пальці Спартака у себе на спині та на плечах, і як прохолодний крем всотується в шкіру. Масажувальні, неспішні рухи, що розмазують крем поверхнею тіла… Радий, що відвернувся, бо почав реагувати нижче пояса. Благає небеса, щоб Спартак не помітив.

Подумав, що це збіса приємно. І що давно ніхто його так не торкався. Спартак дуже дбайливо покриває кожен сантиметр шкіри. Женя глибоко вдихає і видихає, силує своє зрадницьке тіло швидше заспокоїтись. Врешті, Спартак зупиняється.

“Дякую,” каже Женя, обертаючись, і вмить відчуває пальці Спартака на лиці. Він торкається чола, носа, щок, розмазує крем тонким шаром. Дивиться знизу вверх та все одно виглядає владним. Вираз обличчя у нього вкрай зосереджений, і Женя не бачить на ньому і краплі знічення. Тоді його пальці тягнуться вниз, до шиї та ключиць, і Женя не витримує. Думає, що якщо Спартак торкатиметься нижче, він точно вибухне. Або зробить якусь дурницю. Невідворотну.

“Д-дякую, тут я вже сам можу,” каже Спартакові, вихоплюючи крем. “Тебе намазати?”

“Я вже. Ще зранку намазався,” Спартак посміхається, і йде геть. Тоді кидає через плече “Намажся гарненько, щоб соски не згоріли.”

Атмосфера вмить розряджається, і Женя сміється цій дурничці. Хоча Спартак каже, що не вміє жартувати, насправді це не так. Женя іноді навіть заздрить йому. Поки намазує груди й руки, дивиться як Спартак вмощується в гамаку. Тоді знов береться за лопату. Він радий, що Спартак приїхав. Навіть якщо той планує лінуватися весь тиждень.

* * *

Ввечері, за традицією, вони сідають за партію в шахи.

Надворі тріскотять хрущі, а ще чигають комарі, тож вирішують грати в залі, за старим радянським столом-тумбою. Бабуся тим часом сідає в кріслі, береться за вʼязання.

“Може хочеш білими на цей раз?”

“Не треба мені піддаватися,” бурчить Женя. “Ти завжди грав білими, то й починай. От побачиш, на цей раз я виграю в тебе.”

“Як знаєш. Не жалійся потім, коли програєш.”

“То у вас багато отих, пацієнтів?” раптом питає бабуся, яка явно хоче побалакати зі Спартаком більше, але не знає, як до нього підступитися.

“Щодня по два-три клієнти,” каже Спартак, і робить перший хід. “Але я ще читаю лекції, пишу статті. Треба постійно вдосконалюватися.”

“І на подхастах балакаєте! Теж робота.”

“Так, але мені це подобається. І подобається, що на подкастах ми з Женькою разом, тому це взагалі не сприймається як робота.”

Кілька ходів пройшло, і Женя вже має трьох білих пішаків. Спартак явно не зосереджений.

“Та напевно все одно втомлюєтесь. Добре, що приїхали відпочити.”

“Спартак взагалі-то приїхав, щоб книжку дописати,” вставляє свої пʼять копійок Женя, бо з одного боку, йому кортить похвалитися, а з іншого, подобається, що бабуся відволікає Спартака від партії. Так у нього справді є шанс виграти.

“Ого, то ви ще й письменник?”

Спартак дивиться на Женю як на зрадника, і ледь помітно хитає головою. Тоді зʼїдає його коня.

“Так. Це буде вже моя друга книга.”

“Який ви молодець, а ще зовсім юний! Ви з Женькою однолітки, та? Але він мені завжди буде здаватися дитям.”

“Так він і є дитя,” каже Спартак, за що отримує легенького копняка в щиколотку. “В душі. Завжди такий емоційний і веселий. Це дуже гарна риса, насправді. Я так не вмію.”

Женя ігнорує лестощі та зʼїдає Спартакового офіцера, просувається на його половину поля.

“Справді? Я рада, що ви так кажете. Аж з душі відлягло у баби. Ато його батьки завжди хотіли з нього щось таке зліпити, надміру серйозне, не давали йому акторствувати, розумієте. То на математику, то на компутери відправляли.”

Спартак виводить королеву, і Женя знов прораховує ходи.

“…А ми з дідом, царство небесне, завжди лишень хотіли, щоб Женька щасливий був. То він зараз найбільш щасливим виглядає. Думаю, це завдяки вам теж.”

Спартак посміхається тією ніяковою посмішкою, яку Женя часто бачить після подкастів, коли до нього підходять обійматися і говорять багато компліментів.

Женя робить хід, а тоді ставить лікті на стіл, а підборіддя кладе на руки, і чекає.

“Що ж, він теж приносить мені щастя,” каже Спартак, і тоді королевою зʼїдає Женіного підставного пішака. Женя не вірить своїй удачі. Ловить момент і блискавично швидко зʼїдає королеву у відповідь.

“Шах і мат!” заявляє Женя. “Я виграв. Я ж казав, що я виграю, і я виграв!”

Спартак дивиться на дошку великими очима, і вмить розуміє, де саме схибив. Тоді каже:

“Молодець, Женька. Гарно зіграв. І зовсім не махлював.”

“Я не махлював.”

“Я ж так і сказав.”

“Не махлював я…” ображено говорить Женя. Бабусині відволікання – то не рахується.

“О, ще й навчається від вас розумного,” веде собі далі бабуся, починаючи новий ряд на светрі. “Раніше дівчат привозив, то вічно в обнімочку тілівізор дивились. А з вами он, в шахи грає!”

Спартак ледь стримує сміх, поки Женя закриває обличчя руками.

* * *

Вночі, коли вони лягають спати, Женя трохи нервує. Але Спартак швидко знімає майку, переодягається в піжамні штани, та плюхається спати на диван, ближче до стіни. Він певно втомився з дороги, бо коли Женя переодягається в піжаму, вимикає світло, і лягає поруч, він навіть не ворушиться. Женя лишень чує як Спартак мило посопує, як котик в одному з тих його улюблених відео.

Мимоволі посміхається, згадуючи сьогоднішній день. Він був гарним. Жені не треба було ні за що переживати, ні з ким спілкуватися, не було жодних планів, просто тихий і спокійний час, проведений разом зі Спартаком, людиною, яку він любить чи не найбільше з усіх на світі.

Хоч вони й не торкаються, тіло Спартака віддає теплом, і він гарно пахне після душу. Насправді він примудряється завжди гарно пахнути, навіть в залі. Женя вдихає той його запах, що вже встигнув стати рідним. Згадує, як Спартак дивився на нього, поки він працював на городі. Таємно тішиться від думки, що зміг його відволікти навіть від тієї заумної книги.

Його пальці на власній шкірі. Господи, як до біса приємно було відчути ті доторки, владні й ніжні водночас. Як він звабливо їв той клятий персик. О ні, ні, ні… Трясця… Відчуває, як бажання скрадається під шкірою, і кров лине вниз. Не дивись на нього, навіть не думай. Але звісно, не може не думати. Крадькома дивиться. В кімнаті темно, але Женіні очі вже трохи звикли. Він може скористатися ситуацією і безсоромно порозглядати ті широкі плечі, зататуйовані красивими візерунками. Його шию, і Адамове яблуко, ледь видиму одноденну щетину. Чому він має бути таким красивим всюди? Таким жаданим?

Коли бажання стає вже нестерпним, відкидає простирадло і йде у ванну. Оббризкується холодною водою, силується заспокоїтися. Але розуміє, що все ще збуджений. Тоді прокрадається повз залу, де хропе бабуся, на подвірʼя. Нічне повітря холодне, і воно остуджує його гарячу, пульсуючу кров.

Дістає зі сховку під дашком віконниці пачку цигарок і сірники, закурює. Добре, що бабця не знає, але ще краще — що Спартак не бачить. Його бісить, коли Женя курить. Навіть не так, він розчарований. Та Женя не може стриматися, бо конче необхідно викурити цигарку, щоб заспокоїтись і не втнути якусь дурницю там, у тій затісній кімнаті, на затісному дивані, під задушливим простирадлом, яке вони ділитимуть ще одну ніч.

Свіже, прохолодне повітря, що віддає мʼятою, у поєднанні зі швидкодійним нікотином, а також зорі — тисячі й тисячі, що дивляться на нього з темно-синього неба — поступово розслабляють нерви.

Він гасить цигарку об камінь у саду, і викидає у компост. Ще кілька хвилин стоїть на ґанку і дивиться на зорі. Яскраві та великі. Таких у Києві не побачиш. Він має обовʼязково показати їх Спартачку.

* * *

Женя прокидається пізно, бо півночі вовтузився. Виявляє, що Спартака біля нього немає. Дивно. Це означає, що в якийсь момент він переліз через Женю, а Женя того і не помітив.

Широко позіхаючи, йде в ванну освіжитися, а тоді на кухню.

Там з подивом виявляє Спартака і бабусю. Бабуся смажить млинчики на плиті, а Спартак, у тих самих червоних шортах, але тепер ще й у вільній сорочці з великими різноколірними квітами, стоїть поруч, тримаючи черпак з рідким тістом. Вони щось жваво обговорюють, та через шкварчання слів не розібрати. Бабуся знімає один млинець, і Спартак автоматично наливає рідину на сковорідку, навіть не затнувшись на половині фрази.

Женя вирячився на цю сцену, і пошкодував, що залишив телефон у кімнаті. Ця сторіз би розлетілась по всьому тіктоку. Спартак, вдягнений так, ще й біля плити.

“О, наш соня прокинувся!” каже бабуся, коли помічає Женю у дверях.

“Доброго ранку!” Женя підходить і цілує бабусю в щоку, та все ще не може відірвати погляд від квітчастої сорочки. “Божечки, Спартак, що це на тобі?”

“Заздрити негарно, Жень,” Спартак посміхається лише самими кутиками губ.

“Я би зараз дав тобі тисячу гривень, щоб зняти сторіз. Дві тисячі.”

“Ти не зніматимеш сторіз. Все, що відбувається в цьому домі, лишається в цьому домі,” застерігає Спартак.

“Це сорочка твого діда, Женьку. Її ще з-за кордонів привезли у 80-ті, дуже модна була. А що, не подобається тобі?”

“Чого, подобається,” хитро посміхається Женя. “Просто зовсім не памʼятаю такої.”

“Та дідо не носив майже. А ось Спартаку личить. Який файний хлопець зробився!”

“Так, файний. Перший хлопець на селі,” погоджується Женя, і Спартак посміхається вже на повну.

“Ой, не треба тої твоєї іронії,” бабця відмахує його лопаткою. “Іди поки накрий на стіл надворі, і візьми варення з холодильника. Млинці вже досмажуються.”

* * *

Після сніданку, бабуся посилає Женю зібрати полуниці з грядки. У нього ниє спина і руки від вчорашньої роботи, та за полуницею він йде залюбки. Сідає навпочіпки, збирає прямо з грядки у жерстяну мисочку. Через хвилин пʼять, Спартак приєднується до нього, теж присідає, і починає мовчки збирати. Женя тішиться його компанії, але знаку не подає, наче боїться відлякати цю його несподівану послужливість.

Тут він помічає дві полунички-близнючки, обережно зриває їх. Повільно зʼїдає одну — солодка, соковита ягода розтікається на язиці, і Женя аж мружиться від насолоди.

“Будеш?” бездумно простягає Спартаку другу полуничку.

Спартак мить дивиться на нього, аж поки ті його бісики не починають стріляти.

“Буду,” каже ледь чутно, і відкриває рот, ледь висолоплює яскраво-рожевий язик. Дивиться впритул на Женю.

Женя ледь не вдавлюється повітрям. Серце починає відчайдушно калатати. Повільно простягає руку, і Спартак самими губами відкушує полуницю зі стебла, при цьому закриваючи очі, ніби смакує якимось божественним нектаром.

Докладаючи неймовірних зусиль, Женя змушує себе тримати баланс, і повернутися до збирання. Боїться, що картинка Спартака з відкритим ротом, ще й так близько до нього, ще надовго застрягне у його неіснуючій підсвідомості. А також, що його щоки зараз палають багряним не гірше ніж та спіла полуниця, яку тримає у мисочці.

* * *

Залишок ранку проходить помірно ліниво — Женя ходить садом і зідзвонюється з Колею та Антоном, вирішуючи деталі туру, а Спартак, погойдуючись у гамаку, занурюється в процес написання книги у себе на компʼютері.

Після обіду нарешті збираються на річку.

Женя бере бабину сумку в смужку, пакує туди рушники та підстилку. Ще дома вони переодягаються в купальники. Благо, Спартак спакував свої чорні плавки, і Жені не доведеться щось шукати у шафі, силуючись не уявляти Спартака у власних старих плавках.

Вони йдуть центральною вулицею, і Спартак, з його нататуйованими руками, вже викликає маленький фурор. Діти зупиняються подивитися на нього, і навіть показують пальцями. Якесь дівча так задивляється, що мало не падає з велосипеда. Бабуні на лавочці гучно обговорюють його, та проводжають поглядами.

Заходять в магазин, бо Женя хоче морозива, і поки він розраховується і теревенить з продавчинею, яка памʼятає його ще малим, навколо Спартака скупчується натовп із місцевих малюків. Здається, Спартака це лишень смішить. Він купляє їм всім жуйки за 50 копійок штука, і вони радісно вибігають з магазина. Він взагалі напрочуд лагідний цими днями, і Женя радий це бачити.

До річки йдуть вже з шоколадними пломбірами.

“Діма нас прибʼє,” каже Спартак, але морозиво їсть. Воно дуже доречне у таку спеку.

“Розслабся, ми ж на відпочинку.”

“Ха, і це твоя відмазка? На відпочинку можна все?”

Все… Чи справді можна все? Думає Женя, закусюючи губу. І за це нічого не буде?

“Нічого, зараз в річці поплаваємо, ось тобі і кардіо.”

Спартак доїдає морозиво, якраз коли вони виходять до пляжу. Поки Женя розкладає підстилку, Спартак стоїть і дивиться на воду. Відпочивальників не багато. Кілька сімей і компанія підлітків. Вода ще не достатньо тепла для довгих купань, а на небі збираються темні хмари.

“Що таке?” врешті питає Женя, коли розуміє, що останні пʼять хвилин Спартак стояв стовпом і не ворушився.

“Мушу тобі де в чому зізнатися,” серйозно каже Спартак і знімає чорні окуляри. У ту мить Жені здається, що він ні разу не буває готовим до тих його блакитних очей, що дивляться прямо в душу.

“В чому?” у Жені мимоволі пітніють долоні. Хоче скасувати тур? Зупинити подкасти?

“Я… Не вмію плавати,” каже Спартак, складаючи руки на грудях.

Женя витріщається на нього, а тоді вибухає розкотистим сміхом.

“Ти? Містер я-піднімаю-120-кіло? Я-найкраще-граю-в-шахи? Я-ідеально-танцюю?”

“Ну Жень,” Спартак ще ніколи не виглядав настільки зніченим.

“Що Жень? Знімай штани, нарешті я відіграюсь,” каже Женя трохи голосніше ніж потрібно, і якийсь чоловік на сусідньому рушнику дивиться на них несхвальним поглядом.

“Серйозно? Ми ж навіть не на записі,” тут сміється вже Спартак.

“Ну, блін! Ти знаєш, що я мав на увазі!”

За хвилину вони вже у плавках, стоять по щиколотку у воді. Порівняно із задушливо гарячим повітрям, вода здається крижаною. Спартак морщиться.

“Може я краще піду полежу…”

“Ні,” Женя хапає його за руку і різко затягує у воду. “Треба швидко, як пластир…”

Сам біжить, і навмисне розплескує воду, так, щоб оббризкати Спартака якомога сильніше. Той намагається вириватися, але Женя вчепився з усіх сил. Коли вода вже по шию, Спартак кричить:

“Пусти, пусти, пусти…”

Женя трохи запізно згадує, що Спартак нижчий за нього, і певно вже не відчуває дно під собою. Він підхоплює його на руки. Під ноги й за спину, наче тримає наречену. Спартак миттєво хапається обома руками за Женіну шию, і відпльовується.

“Ну-ну. Все добре. Це просто твій перший урок плавання,” каже Женя, рухаючись попри опір води до місця, де вони обидва зможуть дістати дно.

“От мудак! Я тобі дам урок,” намагається скаржитися Спартак, але його погрози пусті, адже виглядає він як мокре кошенятко.

Вода вже по груди, але Женя не спішить опускати Спартака. Той чіпляється в нього ледь не нігтями, і Жені приємно хоч раз відчути себе сильнішим. А також, потрібним. Життєво необхідним навіть. До того ж Спартак ідеально вкладається йому в руки, абсолютно невагомий під водою, а його обличчя так близько…

Врешті він відпускає Спартака, і той плюхається у воду, але швидко знаходить ногами дно.

“Ти завжди так навчаєш? Вчитель, блін…”

У нього такий ображений вираз обличчя, а мокре волосся дивно стирчить у всі сторони, і Жені дуже хочеться оббризкати його ще більше. Що він і робить. Замахується по воді, дивиться як потужна хвиля обливає Спартака, і регоче як бовдур. Спартак миттєво дає здачі, і Женя відчуває всю силу удару води по голові. Звісно, мусить відповісти… Тут він розуміє, як вони виглядають зі сторони: два дорослі дядьки, які бризкаються у воді з криками й реготом. При цьому, Спартак виглядає дуже екзотично сам по собі, а Женю знає половина села. Не те щоб його це дуже хвилювало, але певно пора закінчувати.

“Ну все, мир! Мир,” здається, задираючи руки в гору.

Спартак недовірливо мружиться на нього, та врешті припиняє плескатися.

“Як тобі вода?”

“Збіса холодна,” каже Спартак, певно, вперше це усвідомивши.

“Рухайся тоді. Спробуй проплисти тут, де можеш стояти.”

Наступні десять хвилин Женя плаває вздовж берега, трохи хизуючись своїм брасом і батерфляєм, поки Спартак вчиться триматися на воді, але переважно він чіпляється за Женю мертвою хваткою, коли в нього не виходить.

Врешті, вони замерзають як цуцики й виходять на сушу. Тільки коли закутуються в рушники, розуміють, що на березі залишились самі.

“А що таке? Куди всі…”

Тут небом лунає розкотистий грім і починає лити як з відра.

“Хоч не сушися,” жартує Женя, поспіхом збираючи манатки в сумку. Сенсу вдягатися немає, і вони під дощем йдуть назад — мокнучи до нитки.

“Я ще ніколи не йшов центральною вулицею в самих трусах,” каже Спартак.

“Може все-таки знімемо сторіз? Уявляєш скільки підписників додасться?”

“Ха, це буде по всьому тіктоку. Такого намонтують…”

“Вже бачу ті заголовки. Шок контент: Суббота і Янович помічені в одних трусах на вулиці,” сміється Женя, поки вони йдуть вулицею. До ніг прилипає бруд, а сумка промокає майже наскрізь.

Ще один розкотистий удар грому. Дощ починає лити з новою силою, і Женя знов хапає Спартака за руку і тягне вперед. Вони так-сяк накриваються однією сумкою і біжать калюжами, розплескуючи бруднючу воду у всі боки.

Мчаться так хвилин пʼять, аж поки Женя не бачить полущену синю фарбу старого паркану дачі. Майже дома.

“Хлопці, давайте всередину, хутчіше,” бабця стрічає їх на ґанку. “Боже, та не нахлюпайте тут. Які ж бруднючі!”

“Вибач, ба. Дощ почався як тільки ми вийшли з води.”

“Добре хоч під грозою не купались. Бігом в душ, зігріватися. Обидва!”

Мокрі як хлющі, вони опиняються в тісній ванній кімнаті, де заледве поміщається одна людина. Раптом атмосфера змінюється. Спартак в самих плавках, що липнуть до тіла і не лишають уяві абсолютно нічого. Женя швидко скидає шльопки, і ступає у ванну як є, в плавках, включає гарячу воду на повну, чекає поки нагріється.

Хапає рушник, і вішає на гачок, тоді закриває шторку.

“Я швидко. Не підглядай,” жартує, хоча голос у нього трохи захеканий.

“Ну все, любов пройшла,” жартує Спартак у відповідь.

Женя знімає плавки, і швидко миється, кожним куточком свідомості намагаючись не думати про те, що він голий, а їх зі Спартаком відділяє лишень пластикова шторка. Гаряча вода приємно зігріває, і відмиває прилиплий бруд із ніг. За пару хвилин, Женя спиняється, тоді обмотує рушник на бедрах і виходить з ванної.

“Все, йди. Погрійся добре. Ще не вистачало, щоб застудився. Я поки поставлю чайник.”

Заповнює незручну паузу максимально щільним потоком слів, щоб жодна зрадлива думка не прокралась.

“Дякую,” каже Спартак з такою теплою посмішкою, наче Женя запропонував йому не чай, а дивитися разом аніме до світанку. Коли Женя зачиняє за собою двері, то одна думка таки прокрадається: нестерпно хочеться обійняти Спартака.

* * *

Вони випивають по дві чашки гарячого чаю, і Женя ще зверху докладається до медової домашньої наливочки, щоб зігрітися. Женя знайшов для Спартака різноколірні теплі шкарпетки, та велику кофту з капюшоном, яка йому оверсайз. У цьому прикиді він трохи скидається на пухнасте чорне ціпʼятко з кольоровими ногами. Решта вечора проходить затишно, адже вони в теплі, а надворі лютує дощ — краплі бʼють об шибки, і тріскотять старі віконниці.

“Та продавщиця морозива,” раптом каже Спартак, коли вони втрьох сідають вечеряти на кухні. “Здається дуже добре тебе знала.”

“Так. До речі, ба, тьоть Галя привіт передавала,” Женя накладає собі оселедця і вареної картоплі. “Ще як малим був, постійно в той магазин бігав по цукерки.”

“Тобто у вас ця дача завжди була?”

“Ні. Бабуся з дідусем жили в будинку, на тому кінці села. Я його памʼятаю ще змалечку. Багато часу там проводив до школи, ну і літні канікули,” пояснює Женя, мимоволі зітхає. Той будинок завжди навіював спогади.

“Так, відколи діда не стало, царство йому небесне, то й господарством стало важко займатися,” слабко промовляє бабуся.

“Ага. Батьки жили в місті. Така велика хата стала не потрібна. Але бабуся все одно не уявляла, як без городу жити, так, ба? Тому як компроміс, ми й купили цю дачу. Якраз в той рік, коли я поступив. Бабуся раніше приїжджала частіше… Та й ми теж, майже щовихідних. А зараз вже як вийде.”

Якийсь час їдять мовчки, кожен занурений у свої думки.

“Покажеш мені?” тихо питає Спартак.

“Що?”

“Той будинок.”

“А… Ну, так. Якщо хочеш,” каже Женя, і серце його стискається. Спартак хоче бачити будинок в якому пройшли найщасливіші миті його дитинства. Спартак хоче знати про нього більше. Це приємно зігріває, навіть краще за чай та наливку. З радістю покаже і свою кімнату, і сад з криницею… За мить схоплюється. “Але там вже інші люди живуть.”

“Там зараз молодші Захарченки живуть,” каже бабуся, і в її голосі відчувається образа. “Вони все переробили. Інші шпалери понаклеювали у вітальні. І господарства вже не тримають. Город теж не доглянутий…”

“То вже їх будинок тепер,” каже Женя. “Хай живуть як хочуть.”

“А яких звірів ви тримали?” дипломатично питає Спартак.

“Курей, кролів. Якийсь період коза була, памʼятаю. Я хотів з нею побуцатися,” Женя посміхається спогадам. “Добре, що мене умовили цього не робити.”

Бабця теж сміється, згадуючи: “Точно! А я і забула про це.”

Вони з бабцею починають наперебій згадувати якісь епізоди, і Спартак дивиться на них з неймовірною теплотою. Здається, йому подобається їх слухати, хоч Женя і не уявляє чому.

* * *

Ввечері Женя засинає доволі швидко, але прокидається трохи за північ, і одразу ж відчуває, що в нього стоїть. Йому щойно снився якийсь розпусний сон, але він не памʼятає деталей. Тільки знає, що давно він не був таким твердим через якийсь сон. Спартак завжди казав, що сни — це лиш консолідація пережитого досвіду за минулі дні, і тому це ані трохи не дивно. Картинки у мозку яскраві як ніколи — пальці Спартака на голій спині, а потім на лиці. Його напівголе мокре тіло, і те як він відчайдушно притискався до Жені у річці. Його червоні губи й відкритий рот, що чекає на соковиту полуницю….

Раптом усвідомлює, що Спартакове плече прямо зараз упирається в його. Між ними немає вільного простору. Між ними ніколи його і не було.

Намагається посунутися, трохи відвернутися. Диван зрадливо скрипить.

Член такий твердий, що нестерпно хочеться запхати руку в труси, зробити хоч щось.

Він і робить щось — торкається себе крізь піжамні штани, задля хоч якогось полегшення. У нього виривається легкий стогін.

Схоплюючись, Женя повільно повертає голову. Хоч би не прокинувся, хоч би… І раптом в напівтемряві бачить, що Спартак дивиться прямо на нього.

Той його погляд, що проникає в глибини Женіної душі. Від якого нічого не сховаєш.

“Я просто-” хоче щось пояснити, як завжди викрутитися, але розуміє, що нарешті його спіймали.

“Тихо,” шепоче Спартак, повертається до нього всім тілом. “Тихіше.”

Їх відділяють всього кілька сантиметрів. Спартак ковзає поглядом нижче, дивиться на його губи. Це вже неможливо ігнорувати. Рука Спартака опиняється у Жені на шиї, тоді на обличчі. Погладжує його великим пальцем по щелепі та щокам, і кожен доторк висікає іскри. Женіне серце колотиться так, ніби ладне вискочити з грудей.

“Женя… Мій Женька,” каже Спартак, ніби в напівсні, і нарешті скорочує відстань. Цілує Женіні губи, повільно і мʼяко.

Просто ніжний і теплий поцілунок. Ніби Спартак дарує Жені можливість припинити це, якщо він не хоче. Але Женя відчуває як ураган здіймається всередині.

Тікати вже нікуди. Він вже не зможе перевести все на жарт. Не зможе спростувати той факт, що вони тут, у ліжку, під одним простирадлом, Спартак його цілує, а він нестерпно хоче Спартака.

Женя хапає його за потилицю, притискає сильніше до себе, і цілує у відповідь.

Проникає язиком до рота, і смакує з усією жагою заблукалого у пустелі подорожнього, який нарешті знаходить ковток води. Спартак відповідає з безмежною ніжністю і лагідністю, наче Женя — скарб, який треба берегти й цінувати.

Він пахне як мʼятна зубна паста, і ще як Спартак, і Женя думає, що він буде проклятий, якщо відтепер не буде цілувати Спартака щодня, постійно, поки забракне повітря.

Диван поскрипує, але Женя лишень чує їх важке дихання, що переплітається в єдину симфонію. Руки Спартака гладять його плечі, і нижче, спину. Задирають майку і торкаються боків і живота. Він притискається до Спартака всім тілом, і мимоволі треться об його стегно.

“Такий твердий для мене,” шепоче Спартак ледь чутно. Їм треба поводитись тихо, якомога тихіше… Але Женя не може стримуватися, бо хоче ще і більше, треться з новою силою, і відчайдушно цілує, і пестить Спартака у відповідь — торкається його накачаних рук і преса, гладить широку спину.

Спартакова рука спиняється якраз над поясом, грається зі звабливою лінією крихітних кучериків, що ведуть нижче і нижче до того місця, де Женя нестерпно жадає.

“Так?”

“Так,” видихає Женя, і одразу ж закусює губи, щоб не застогнати.

Спартак нестерпно повільно спускає нижче його піжамні штани, а з ними і труси, достатньо, щоб звільнити Женін камʼяний член, і обхопити його рукою.

“Такий збуджений,” задоволено мружиться Спартак, пестячи його вверх і вниз. “Що тобі снилось?”

“Ти…”

“Що я робив?”

“Те, що ти робиш зараз.”

Здається, Спартак задовольняється цією відповіддю, бо починає рухатися трохи швидше, і водночас цілувати Женю всюди, куди може дістатися — ніс, чоло, щоки, губи, шия.

Його рука тримає абсолютно підступний ритм — достатньо, щоб зводити Женю з розуму, і недостатньо, щоб кінчити. Женя віддається цьому ритму, і трахає руку Спартака, забувши про все на світі. Здається, секс із Спартаком — тяжкий наркотик, і Женя підсів на нього з першої дози.

У полоні насолоди, Женя не знає чи проходить мить, чи вічність, але раптом Спартак починає з кожним рухом терти голівку, і це саме те, чого не вистачало. Також він цілує Женю в шию, ледь не кусає, облизує його розпечену шкіру. Женя намагається не стогнати, поводитись тихіше, але все одно швидко дихає і сопить. Відчуває, як напруження внизу живота зростає, і що ось-ось…

“Ти на межі?” шепоче Спартак йому у вухо.

“От сволота, ах,” Женя злиться, що може лишень ахкати у відповідь. “Ненавиджу тебе…”

З новою силою Спартак цілує його в рот, облизує вогняні губи, і Женя нарешті кінчає, прямо Спартакові в руку, і відчуває як насолода переповнює кожен сантиметр його тіла. Розморений, падає назад на подушки, віддихується.

“Я знаю, що не ненавидиш,” Спартак каже у відповідь. Він підіймає руку, якою щойно дрочив Женю. “Маю докази.”

Женя лишень може дивитися, як Спартак облизує пальці, один за одним, і якби він не кінчив хвилину тому, то зробив би це ще раз від одного виду.

“Господи, який же ти… Нестерпний.”

Тоді раптом згадує банальні правила ввічливості у ліжку. “Ой. А ти…?”

“Я вже. Тобі доведеться знайти мені інші штани.” Спартак хоче піднятися, але Женя не дає йому.

“Стривай,” Женя підіймається на ліктях і тягнеться за серветками. Він не хоче, щоб Спартак кудись ішов від нього. Йому навіть не віриться, що Спартак кінчив так швидко, і трохи образливо, що він пропустив цей момент, надто захоплений власною насолодою.

Спартак вдячно бере серветки, і так-сяк витирається. Тоді лягає назад на спину.

“Ходи до мене.”

Диван знов скрипить, поки Женя вмощується у Спартака на грудях, у тому затишному куточку між плечем і шиєю, тикається носом в його шкіру, обіймає його за талію. Хоча надворі непроглядна ніч, відчуває себе так, наче всередині нього яскраво сяє сонце.

Спартак цілує його волосся, вдихає запах.

“Мій хлопчик,” каже Спартак ледь чутно, та Женя все одно відчуває мурашки по всьому тілу. Спартак лагідно чухає і погладжує його кучерики, наче він якась пухнаста тваринка. Вже скоро обидва починають позіхати, втомлені та розслаблені.

За вікном знову накрапає дощ. Всередині, під ковдрою зі Спартаком — тепло. Тут хочеться бути вічно. Женя засинає.

* * *

На ранок він прокидається в обіймах Спартака, і вирішує, що це найкращий спосіб пробуджуватися за все його життя. Тіло Спартака тепле, і дихає він розмірено, а його пальці все ще граються з Женіними кучерями, ніби він і не спав.

Він приємно потягується, позіхає.

“Женька,” шепоче Спартак. “Добрий ранок.”

“Справді добрий,” каже Женя, і цілує Спартака, бо нарешті може. Він не розуміє, чому це аж настільки приємно, але за секунду поцілунок стає гарячішим, і Женя прокидається по-справжньому.

“Хочу тебе,” заявляє безсоромно, і тягне Спартака, щоб той ліг на нього. Хоче відчувати те його сильне тіло зверху, і як воно притискатиме Женю до дивану. І звідки у нього такі думки? Здавалось, їх вчорашні любощі тільки роздражнили його. Тіло дізналось, як добре може бути, і вимагає ще, негайно, і більше.

“А як же…” Спартак зиркає на двері.

“Вона в церкві, неділя ж.”

“Хочеш мене прямо перед іконами?” шкіриться Спартак. “У святий день? Ай-ай, Женька.”

“Заткнися! Просто, заткнися,” каже Женя. Він намагається не думати про це. Старається уявити, що вони не тут, на цьому древньому дивані, за рожевими фіранками, а у Спартака дома. Або принаймні в готелі.

“Тоді заткни мене,” каже Спартак, і мацає Женю крізь труси, гладить його член, що поступово твердне.

“Блять, Спартак,” Женя мимоволі треться об його теплу руку.

“Можна?” питає Спартак пошепки, ковзаючи вниз Женіним тілом.

“Так.”

І хоча це далеко не вперше, Женя відчуває все надто гостро, неначе справді як вперше. Принаймні з хлопцем це вперше. Спартак знову, як і вчора, неспішно гладить низ живота, тепер самими подушечками пальців, поки Женя не починає тремтіти. Одним граційним рухом тягне труси нижче, і вивільнює його. Тоді вмощується більш зручно, і тримаючи в руці основу, обережно бере голівку в рот, цілує, любить. Його хватка цупка, а язик ніжний.

Хочеться глибше зануритися всередину, якнайдалі в нього, ледь стримується, щоб не віддатися інстинктам. Намагається бути обережним джентльменом. Та Спартак відчуває його надто добре, облизує і смокче і щиро насолоджується, і стримувати себе стає дедалі важче. Женя не встигає отямитись, як Спартак бере його далі, заповнює ним рот, смокче і смокче, розмірено дихає через ніс. Виглядає так, наче ладен робити це годинами. Женя заривається пальцями в його тонке і мʼяке волосся, упирається стопами в диван.

Досить одного погляду вниз, і Женя розуміє, що не зможе довго триматися, точно не зможе.

“Я…”

“Давай,” Спартак відривається від нього, і облизує долоні. Бере його в обидві руки, та починає дрочити так добре як ніколи його ніхто не дрочив. Тепер Женя може не бути таким обережним, тож трахає затісне кільце його пальців з новою силою, бо просто не може себе стримати.

Як і вчора, Женя кінчає йому в руку, гучно стогнучи, і рухаючись настільки енергійно, що диван під ними чудом тримається купи.

Поки Женя віддихується, затьмарений потужною насолодою, Спартак ковзає вище, щоб нахилитися і поцілувати його, і Женя відчуває власний смак у нього в роті. Це має бути щонайменш дивно, але це заводить ще більше. Спартак щойно відсмоктав йому, і при цьому виглядає задоволеним, як чеширський кіт. Продовжує цілувати його в шию і в вухо, ледь не муркотить.

Женя відчуває як щось тверде тикається йому в стегно, і тілом бʼють дрижаки. У Спартака стоїть, через нього. Спартак його хоче. Нова хвиля збудження накриває його.

На цей раз він не запізниться.

“Ти теж, боже, ти теж, будь ласка…”

Валить його на спину, лягає поряд і поквапом, тремтячими руками, дістає його пульсуючий член зі штанів, обережно бере в руку, затискає в кільце. Женя ніколи не тримав так іншого хлопця, і раптом розуміє, що йому подобається це відчуття. Він коротший, але товстіший, ідеально поміщається в Женіній руці.

Красивий. Неймовірно красивий. А ще дуже твердий, і вже тече.

У своїх найпотаємніших фантазіях мріяв побачити як Спартак виглядатиме в цей момент. Завжди зібраний, завжди акуратний Спартак, що втрачає контроль, доведений до низької хіті, до базових тваринних інстинктів.

Спартак обіймає Женю за плечі, і притискає до себе, а Женя дрочить Спартака, використовуючи всі заборонені прийоми. Проводить по голівці та під нею. Розмазує ті перші краплі по всій поверхні, щоб хоч якось ковзалось. Плює в руку, і продовжує, у швидкому ритмі. Понад усе хоче, щоб Спартаку було добре. Щоб він захотів зробити це ще раз. І не тільки це.

“Сука, ах,” у Спартака зривається лайка, так близько до його вуха, і Женя закусює губу. Він чув це лишень кілька разів, і бачити як Спартак втрачає контроль, переступає свої ж правила через Женю, — неймовірно збуджує.

“Женя, боже,” стогне, коли кінчає, наче кличе на допомогу. “Женя, Женя, ах…”

Виглядає таким гарним, що Женя не стримується і продовжує цілувати його губи і щоки, ловить ротом його стогони, поки Спартак насолоджується своїм оргазмом. Коли Спартак розслабляється і віддихується, Женя теж розслабляється з ним. Гладить його гарячу шкіру.

“Трясця, як же добре з тобою,” прибирає волосся з чола. “Краще б було паршиво.”

“І з тобою добре. Дуже добре.”

“Тепер я не захочу вилазити з ліжка,” цілує його ще раз, з язиком, ніжно. Його запах, плюс піт і секс – найкраще, що Женя нюхав за все своє життя. Цілувати Спартака коли схочеться, нарешті, настільки ж блаженно як він собі уявляв.

“Не будемо вилазити. Нахуй решту світу,” каже Спартак, і теж цілує його, в кутики губ.

“Чому це так заводить, коли ти матюкаєшся?”

“Тобі як на подкасті пояснити? Значить, є такий ефект…” Спартак сміється, і Женя підхоплює його сміх.

* * *

Женя думав, буде нестерпно. Соромно. Ну, хоча б, ніяково.

Та все так, наче нічого і не змінилось. Здається, все завжди так і було. Тільки з очей впали шори, і Женя нарешті бачить те, що весь цей час існувало між ними.

Вони снідають втрьох із бабусею. Спартак з апетитом їсть пухкенькі сирники на кефірі, і Жені приємно це бачити. Все як завжди, ось тільки під столом, його нога притискається до ноги Спартака.

“Ви тільки прокинулись? Бабця і на службу встигла сходити.”

“Що на службі казали?” питає Женя, і сподівається його вуха не сильно горять. Вони-то давно прокинулись, але були неймовірно зайняті.

“Успокоїтися, і приймати світ таким, яким його створив Бог. Пастор же то як псіхолог, теж. А що ті ваші науки про церкву кажуть, до речі?”

“Особисто я думаю, якщо ви вірите, і це дає вам силу, я тільки за таку віру,” каже Спартак.

Бабуся схвально киває.

“Подобається мені він. Гарного друга маєш,” каже бабця, і підкладає Спартаку ще один сирничок.

“Так. Дуже гарного,” каже Женя, і всередині у нього порхають метелики.

* * *

Після вчорашньої зливи знаходитися у саду приємно, бо навколо панує свіжість. Трава місцями мокра, і де-не-де сповнились водою калюжки. Повилазило багато червʼячків, і за ними прилітає птаство. Женя показує Спартаку як виглядають сойки, вільшанки, шпаки, дрозди. Спартак з цікавістю розглядає їх, і каже, що чорні дрозди його улюблені. Хто б сумнівався?

Тоді Спартак йде всередину дописувати книгу, і Женя першим займає гамак, десь із годину лежить там із науково-популярною книгою по психології, яку давно хотів прочитати. В якийсь момент він підводить погляд, і бачить як Спартак, у майці клубу Рома (11 номер, Франческо Тотті), трохи завеликій на нього, сидить навпочіпки біля ґанку. На руках у нього товсті рукавички.

“Що ти там робиш?” гукає його.

“Допомагає мені бурʼяни полоти,” каже бабуся, яка саме підходить до Жені із мисочкою малини, і радісно додає. “А я і не просила.”

“Ти ж сказав, що їдеш лишень відпочивати,” усміхається Женя, і дякує бабусі. Вона йде назад до хати.

“Але це, виявляється, прикольно!” каже Спартак у відповідь, і показує на купку вже зірваних бурʼянів. “Дивись скільки вже зробив.”

“Терапевтично, так? Виривати щось з коренем?”

“Дуже,” сміється Спартак.

“Чудово. Поговоримо у наступному подкасті про антистрес активності. Розкажу всім, як ти полов бурʼяни у моїй старезній майці Рома.”

“Женька. Не розкажеш,” каже Спартак, підіймаючись, і повільно підходячи до нього.

“Розкажу. І всі знатимуть, що ти іноді одягаєш кольорове. Всі.”

“Не розкажеш.”

Спартак знімає рукавиці й підходить впритул до гамака.

“Розкажу, чому не розкажу?”

“Бо я маю на тебе жорсткіший компромат.”

“Ну? І який же це?” каже Женя, хоч голос трохи тремтить, і в животі приємно тягне.

Спартак попередньо кидає погляд на будинок, і нахиляється, щоб швидко поцілувати Женю в губи. Женя безсилий проти такого аргументу. Цілує і цілує, і мружиться від задоволення.

“Хоча ні. Це взагалі не компромат. Всі й так думають, що ми спимо,” задумливо каже Спартак, завершивши поцілунок.

Тоді Спартак стенає плечима, бере жменю малини, закидає її до рота, і вертається до своїх бурʼянів. Женя дивиться на нього, трохи розгублено, але переважно радісно. Здається, він ніколи не звикне до того, як працює мозок Спартака.

* * *

У якийсь момент бабуся кличе Женю всередину. Він допомагає їй розібратися з деякими налаштуваннями у телефоні. Коли нарешті вони розв’язують проблему, вона обіймає його і цілує. Тоді прибирає волосся з чола, і дивиться йому в очі.

“Женя, у тебе ж все добре?”

Питання заскочує його зненацька.

“Так, а що?”

“Ти зараз рідко приїжджаєш до нас, постійно в отих гастролях. Ти точно не втомився?”

Женя хоче швидко заперечити, та потім закриває рота.

“Так, напевно, я трохи втомився. Але повір, нам подобається це робити. Як тільки нам перестане подобатися, ми будемо щось міняти. Та справді треба було приїхати й перепочити. Дякую, що покликала.”

“Ти ж знаєш, Женічка, що можеш приїжджати сюди, і в Житомир, в будь-який час. І Спартака брати з собою.”

“Дякую, бабцю, я знаю.” каже він, і стискає її стареньку мʼяку руку у своїй.

“Ну тоді я спокійна. Головне, щоб ти був щасливим.”

“Бабцю, я правда щасливий. Як ніколи,” каже Женя, намагаючись сказати їй щось, нічого не сказавши. Мимоволі дивиться з вікна на сад, де Спартак вириває бурʼяни.

Бабуся посміхається.

“Давай бабця тебе почухає, як ти любиш.”

Женя лягає бабусі головою на коліна, і вона гладить його. Іноді дуже приємно знову побути дитиною. Звісно, є деякі речі, за які він переживає, але бабусі він ніколи їх не зможе розказати. Та її ласка – це все, що потрібно.

“Ой, ти вдарився тут,” каже бабуся, торкаючись його шиї.

“А? Я й не…” Женя раптом розуміє, що то. Заливається румʼянцем. “Напевно вчора у сараї, об ту дошку вдарився. Її треба зняти звідти.” Бреше, бреше, бреше. Заплющує очі, і концентрується на приємних доторках.

Раптом згадує, як Спартак сказав Все що відбувається в цьому домі — залишається в цьому домі. Змушує себе не думати про це надто довго. Принаймні зараз він правда щасливий.

* * *

Коли він виходить на подвірʼя, то бачить, що Спартак просунувся вже до іншого краю саду. Жестом підзиває Женю підійти ближче.

“Що таке?”

“Присядь.”

Женя присідає, і бачить, що Спартак зняв рукавички й щось тримає в закритих долонях.

“Що там?”

“Дай руку.”

Женя, свята наївність, простягає правицю. Спартак розщеплює долоні й Жені в руку плюхається товста волохата гусінь.

“Йоб твою ж, Спартак!” кричить Женя, але руку не відводить. Хоча й відчуває огиду, він не хоче, щоб вона впала і поранилась, тож силується не робити різких рухів. Тим часом ошелешена гусінь намагається перевернутися і знайти шлях до чогось зеленого.

“Ти подивись, яка вона прикольна,” сміється Спартак.

Женя пересилює себе і роздивляється комашку. Вона справді виявляється незвичною — чорне тільце і багато лапок, але вздовж животика маленькі білі крапочки.

“Вона чорно-біла. Як наші подкасти,” це мимоволі смішить і Женю.

“Візьмем її з собою. Буде нашим талісманом.”

“Як ти її назвеш? Тільки не кажи Мастурбіна.”

“На-межі-на,” каже Спартак і Женя миттю штовхає його. Той падає на дупу, але все ще регоче. Не може спинитися. Жені кортить заткнути той його сміх поцілунками. Але водночас він не може сердитися коли Спартак так сміється, що аж заливається.

“Може це гусінь хлопчик взагалі!”

“Тоді Антон 3.0.”

Женя закриває обличчя лівою рукою.

“Слава богу, мені не треба з тобою дітей називати.”

“Поки що,” каже Спартак і підморгує, і тут вже Женіна черга падати на дупу.

“Та жартую я, жартую,” каже Спартак, і обережно забирає у Жені гусінь.

“Дожартуєшся,” бурмоче Женя, та Спартак вже вдає, що не звертає на нього уваги, намагаючись годувати гусінь свіжою травою.

* * *

Ввечері, коли вони проводжають бабусю на станцію, і Женя тягне мішок з картоплею на тачці, йому здається, що Спартак і бабця, які йдуть попереду і про щось жваво балакають, вже нерозлучні друзі.

Хлопці вдвох допомагають бабусі занести картоплю у вагон електрички. У Житомирі пані Наталю зустрінуть.

“Щасливо, Женька. Гарно вам відпочити. Знайдеш як постелити в залі? Там свіжа постіль у комоді.”

“Так, не хвилюйся,” каже Женя, і потилицею відчуває як Спартак миленько посміхається. Вони обидва знають, що ніхто сьогодні не стелитиме в залі.

“Їжте, що я вам наготувала, добре? Там і катлєти, і салати, і вареники. Щоб не пропало.”

“А куди ми дінемось? Звісно.”

“Пані Наталю, дуже приємно було з вами познайомитись,” каже Спартак, і обіймає її так, що бабуся аж мліє. Вона бере Женю за руку і змовницьки шепоче, але достатньо голосно, щоб почув весь вагон.

“Добре їсть і добре працює! Такого ще пошукати,” каже бабця. “Бережи його.”

“Берегтиму, ба.”

Електричка от-от має рушити, і вони виходять. Махають бабусі у вікно поки її вагон повільно відʼїжджає.

Ідуть додому у сутінках, і Женя нестерпно хоче поцілувати Спартака прямо на вулиці. Взяти за руку. Які шанси, що тут хтось дивиться Подкаст Терапію? Сидить в тіктоці? Чомусь той факт, що вони можуть зустріти відвертих гомофобів Женю зовсім не лякає. Він більше переживає за реакцію аудиторії.

“То постелиш мені в залі?” з хитрою усмішкою питає Спартак, коли вони заходять до хати.

“Нізащо у світі,” каже Женя, і Спартак сміється.

* * *

За традицією, грають в шахи. Але тепер Женя стискає руку Спартака у своїй, прямо біля дошки. Дуже важко думати, коли його рука така міцна і тепла, ледь-ледь погладжує чутливе запʼястя. Він програє три рази поспіль, хоч Спартак теж грає дуже погано. Жені абсолютно байдуже.

В якийсь момент Женя розуміє, що надворі вже ніч.

“Слухай, я знаю, що комарі, але, будь ласка, будь ласка, будь ласочка!”

“Що таке?”

“Хочу тобі дещо показати.”

Тягне Спартака надвір. Вони виходять на ґанок і Женя показує на безкрає чорнильне небо, заповнене тисячами яскравих зірок, і підсвічене повним, сяйливим місяцем.

“Ого,” каже Спартак, і аж знімає окуляри. Вглядається в небо, і стискає Женіну руку. “В Києві такого не побачиш.”

Вони стоять так, охоплені красою, аж поки Женя не відчуває, що таки трохи холодно, бере себе за плечі. Без слів, Спартак йде назад і вертається з підстилкою, пледом, і подушкою.

“Ходімо. Це надовго,” каже, і всередині Жені все співає.

Вони встеляються за хатою біля куща малини, так, щоб сусіди навіть ненароком не побачили їх. Лягають поруч, Спартак у Женіних обіймах.

“Я ще ніколи ні з ким не дивився на зорі,” каже Спартак.

“Ми ще зробимо з тебе романтика,” каже Женя. “Скоро квіти мені куплятимеш.”

Він думав, Спартак віджартується, але той натомість каже:

“Якщо це для тебе важливо, куплятиму. Хоч щодня.”

І Женя відчуває, як тепло маслом розтікається всередині нього. Вони ще довго лежать, і намагаються роздивитися найвідоміші сузірʼя.

“Он де Велика Ведмедиця,” показує Спартак. “Я й не думав, що вона така яскрава.”

“Я бачу лишень сузірʼя гусені, причому всюди.”

Спартак посміюється: “Чому гусені?”

“Просто дві точки зʼєднати найлегше…”

“Тоді можна сказати сузірʼя-однієї-лінії. Чому саме гусінь?”

“Бо, Спартак,” Женя витримує театральну паузу. “У мене в животі… Метелики.”

“Ти такий дурник,” Спартак водночас закриває обличчя долонею, і сміється ще дужче.

Якийсь час вони просто лежать і дивляться мовчки. Хоч повітря холодне, під пледом доволі тепло, і лежати обійнявшись на розпеченій впродовж сонячного дня землі тепліше ніж здавалось.

“Знаєш, що я ще ніколи не робив?” тихо каже Спартак.

“Що?”

“Не кохався на вулиці.”

“Значить, треба це виправляти,” каже Женя, і тягнеться до нього.

Чомусь, ніколи й ні з ким не було так добре. Здається, Спартак повністю відчуває й відзеркалює Женіні почуття, рухається неспішно, але при тому пристрасно. Обіймає, гладить, розуміє його найпотаємніші бажання.

Те що вони надворі тільки розпалює його ще більше. Ніхто їх не побачить. Але ж можуть і побачити. Серце калатає, відчуває себе хлопчаком, наче йому знову сімнадцять. Зі Спартаком все відчувається як вперше.

Спартак цілує його і гладить під ковдрою. Залазить під майку і грається із сосками, які швидко твердіють під його пальцями. Ніхто ще не приділяв їм такої уваги, і, здається, Спартак відчуває Женін подив. Відтягує майку вище, і цілує правий сосок, одночасно пестячи лівий щойно облизаними пальцями.

“Бляха…” Женя закочує очі. Чому навіть це має бути так збіса приємно?

“Подобається?”

“Так.”

Це зрозуміло навіть по тому, як швидко він твердіє між ногами.

“Чутливий хлопчик,” Спартак знову прикладається до розчервонілої шкіри, а ліва рука суне нижче, в труси, бере Женю в руку.

“Ай, трохи сухо,” зривається у Жені. Він відчуває, як нічне повітря обдуває мокрі соски, і який, у порівнянні, сухий у нього член.

“Зараз прийду,” каже Спартак, і різко встає, залишаючи спантеличеного Женю лежати на підстилці.

Спартак вертається за дві хвилини з білим тюбиком.

“Ти… Ти взяв? Серйозно?”

“А що?” Спартак повністю відкидає ковдру і вмощується зверху на Жені. Щедро вичавлює змазку на руку. Тоді дістає власний член зі штанів, і продовжує з місця, де вони зупинились. Бере їх обидвох в руку, і дрочить одночасно.

Женя аж тремтить від насолоди. Зі змазкою все відчувається в сто разів інтенсивніше, а коли член Спартака впритул притискається до його, пульсує і твердне поруч, це ще більш приємно. Вони рухаються одним ритмом, дихають в унісон, і Женя знову на довбаній межі.

Він намагається трохи уповільнитися, розтягнути насолоду, але Спартак навпаки пришвидшує ритм своєї руки, і затискає їх в ще тугіше кільце. Тоді Женя підіймається на ліктях, і хапає Спартака за потилицю, щоб нахилити його до себе, і поцілувати, охоплений пристрастю.

“Спарта-а-ак,” Женя стогне між палкими поцілунками, поки Спартак матюкається, і вони кінчають водночас. Спартак не встигає нічого перехопити, і їх змішана сперма розбризкується по руці, одягу і животам.

Тяжко дихаючи, Спартак лягає зверху на Женю. Їх розгарячілих тіл торкається прохолодний вітерець. Женя обіймає його, і знов ловить поглядом зорі, єдині свідки їх любощів.

Тут Женю як током бʼє одна раптова думка.

“Ти серйозно взяв з собою змазку? На мою дачу?”

“Жень. Я її таскаю з собою з нашого першого туру,” каже Спартак, і закочує очі. Тоді ще сильніше притискається до Женіних грудей. Обіймає за талію.

“Першого… З першого туру?” Жені не вистачає слів, щоб звʼязати бодай одну думку до купи.

“Я хотів тебе ще в Аспені,” зізнається Спартак і гаряче цілує його в шию і нижче.

“Стій. Правда?” Женя змушує Спартака підняти на себе погляд. Дивиться йому в очі.

“Слухай. Я знав, що ти натурал і все таке. Але я дуже тебе хотів. Я б ніколи нічого не зробив, клянуся. Я б задовольнився бути твоїм другом. Та потім ті жарти почались самі собою, і ти на них так реагував. Наче хотів мене теж, і водночас пручався, але все ще продовжував. Я мав надію, що ти теж колись захочеш мене.”

“А ти не натурал хіба?”

“Я навчався у військовому училищі,” каже Спартак таким тоном, наче це все пояснює.

Женя дивиться на нього нетямущим поглядом.

“І що?”

“Зі мною разом навчалась купа… Як українською буде озабочений?… Купа хтивих хлопців,” знизує плечима Спартак. “Деякі речі просто траплялись. Спочатку мені було страшно. Але я почитав літературу з цього приводу, і дізнався, що нічого поганого в цьому немає. Я зрозумів, що мені подобається різне, і це нормально,” Спартак якийсь час мовчить. “А зараз мені подобаєшся ти.”

“Ти мені теж. Дуже подобаєшся.” каже Женя, дивлячись Спартаку в очі. “Раптом, це було не очевидно.”

“Це завжди приємно почути,” муркоче Спартак, і Женя знає, що йому справді приємно.

“Знаєш що?”

“Що?”

“Ти й не помітив, що тут повно комарів,” хихоче Женя.

“Ні. Абсолютно пофіг на них.” Спартак цілує Женю в вухо.

“Дача змінила тебе. За три дні ти став іншою людиною. Полиш бурʼяни, вдягаєшся у квітчасті сорочки. Тебе не дратують мухи й комарі, хоча раніше терпіти їх не міг…”

“Це не дача. Ти змінив мене,” каже Спартак серйозно. “І я знаю, що на краще.”

Женя цілує його в чоло. Тоді нижче, у вухо, і в шию, і ще нижче. А потім штовхає Спартака на спину, лягає зверху.

“Можеш… двічі?” питає, задираючи майку, щоб поцілувати торс. Поволі смокче соски. Тоді цілує живіт. Нахиляється ще нижче.

Спартак легенько кладе руку йому на голову, грається з кучерями.

“З тобою можу.”

Женя торкається його члена, і тепер може роздивитися зблизька, наскільки дозволяє темрява. Красиві вени, і аж червона, збуджена шкіра. Женя вичавлює трохи змазки, і повільно дрочить його, дражнить. Спартак здригається через надмірну чутливість, але намагається не рухатись, дозволяючи Жені пестити його як той захоче.

“Я абсолютно не знаю, що я роблю. Але дуже цього хочу. Кажи мені як тобі подобається. Хочу, щоб тобі було добре,” щиро каже Женя, і тикається носом в його плаский живіт, надто знічений, щоб дивитися Спартакові в очі.

“Головне, памʼятай за зуби. Мій член мені ще потрібен,” жартує Спартак, і Женя знає, що він це каже, щоб розслабити й заспокоїти його.

Тоді Женя наважується. Міцно тримає основу, обережно цілує голівку, і нарешті бере його в рот. Потрібно трохи розслабити щелепу, але відчуття йому подобається.

“Молодець,” каже Спартак низьким голосом, і Женя аж здригається всім тілом. Господи, покірно-поступливої у нього аж занадто. Від єдиного слова похвали одразу ж приємно, і він відчуває, як власний надчутливий член сіпається.

Облизує язиком наскільки може сильно, смокче і смокче.

“Гарний хлопчик,” видихає Спартак, і рука його заривається щільніше у Женіне волосся, підтримує його голову. Женя хоче, щоб Спартаку було приємно, тож повторює рухи, які знає, що подобаються йому самому. Проводить язиком під голівкою, допомагає собі рукою.

“Ось так. Трохи тугіше.”

Чому це так бляха гаряче? Він ладен хоч зараз кінчити, недоторканий, тільки, тому що тримати когось іншого в роті так вбіса приємно. Ніколи б цього не подумав, ато б завалив Спартака в ліжко у першому ж турі.

“Ще трохи далі можеш?” Спартак стримує себе, щоб не трахати Женін рот так, як він того хотів би, і коли Женя намагається взяти його ще далі, дихати носом, Спартак із насолодою, переривчасто видихає.

“Не зупиняйся,” просить, і те, як він хапається за його волосся і направляє, спонукає Женю смоктати швидко і туго.

“Так добре, так добре, блять, як добре-” Спартак повторює як мантру впереміш зі стогонами.

Женя відчуває, що Спартак ось-ось кінчить, і не знає, чи хоче він ковтати. Врешті в останній момент, вирішує спробувати, і в результаті, заковтує половину, а інша половина потрапляє йому на щоку, й підборіддя, у вуса. Добре, що не в око. Інтенсивний оргазм нарешті полишає Спартака, і він валиться назад на підстилку.

“Іди сюди,” Спартак тягне його наверх. “Господи боже,” Витирає його майкою.

“Вибач…”

“За що ти вибачаєшся? Це було неймовірно, Жень,” каже Спартак, і Жені трохи кращає. “У тебе пів обличчя в моїй спермі, ти пахнеш мною. Ти хоч уявляєш, як мене це заводить? Наскільки приємно знати, що ти мій. Якби я міг, я б зараз кінчив втретє.”

“Мені ще потрібна практика,” каже Женя, і тільки потім розуміє як це звучить.

“За практику взагалі не переживай,” сміється Спартак і тепло обіймає його. Розпашілі, вони лежать під сяйвом місяця, і Спартак дбайливо накриває їх ковдрою. Женя не знає, як його серце зможе витримати всі ці почуття.

* * *

Наступний ранок починається з пригоди.

“Тс-с-с,” шикає Женя, коли Спартак ледь не перекидає лампу. “Блін, повірити не можу, що ми це робимо. Це незаконно.”

“Ой, та нічого ми не робимо.”

“Ми могли просто дочекатися хазяїв.”

“Але це було б не так весело.”

Насправді вони вже простовбичили на городі півгодини, чекаючи господарів. Женя встиг показати Спартаку криницю, в яку колись ледь не впав. Також показав липу, з якої щоліта збирали листя і заварювали липовий чай. З того часу багато що змінилось, і Женя з якимось дивним відчуттям світлого суму роздивлявся нову лавочку, наново пофарбовані віконниці, молоді кущики попід вікнами його колишньої спальні.

Тоді Спартак взяв його за руку. І Женя не встиг кліпнути, і ось вони вже стоять посеред чужого будинку. Колись це місце було найріднішим. Але не зараз. Адже замість того, щоб зайти через двері, вони щойно, наче злодії, залізли через вікно у кімнату, яка раніше належала дідові й бабі.

Поки вони скрадаються приміщенням, намагаючись не шуміти, Женя чітко може уявити як стояли меблі, і який килим висів на стіні. Він показує Спартаку кухню, на якій бабуся готувала сніданки на всю сімʼю, і розповідає як вони збирались за столом, святкували дні народження та Пасху. Показує наліпки з футболістами, які він клеїв із сусідськими хлопчиськами, і які неможливо зішкрябати із дзеркала у передпокої. Ще вказує на крихітне вікно в коридорі, на якому дідусь колись намалював півня, і той там так і залишився. Спартак слухає його, немов зачаклований, і не каже ні слова.

“Ось це була моя кімнатка,” показує Женя, на маленьку світлу кімнату, в якій зараз складений якийсь мотлох. “Дідусь спеціально мені її відгородив, щоб я мав власний простір. Тут заледве поміщалось моє ліжко, але мені тут подобалось. Я уявляв, що я астронавт і це моя каюта на космічному кораблі.”

“Ти хотів бути астронавтом?”

“Ким тільки я не хотів бути. Астронавтом, футболістом, спайдерменом, поліцейським, ученим. В якийсь момент я зрозумів, що можу бути ким завгодно, якщо буду актором.”

“Це справді так. Дуже прикольно.”

Женя заходить в кімнату і показує на скрипучу дошку, зараз сховану під килимом. Трохи відгинає її й знаходить скарб — маленьку іграшкову машинку, з якої почалось захоплення формулою один. Не може повірити, що вона збереглася там. Кладе її собі в кишеню.

Тоді дивиться на дверну раму із середини. Сідає навпочіпки. Спартак присідає поруч.

“Бачиш, тут позначки. Ми відмічали мій зріст щоліта. Я дуже хотів вирости високим.”

“Це дуже мило. У тебе вийшло,” каже Спартак, торкаючись маленьких цифр, які нові господарі певно навіть не помітили.

Раптом вони чують звук авто, яке підʼїжджає з чільного боку будинку. Дивляться один на одного всього мить, тоді схоплюються на ноги й щодуху біжать назад у спальню з вікном. Вилазять з нього поспіхом. Чують, як хтось виходить машини, і голосні розмови.

“Біжи, біжи!”

Женя бере Спартака за руку, і, як очманілі, вони біжать крізь чужий город, і далі, в сусідній. Перестрибують низенький паркан, і несуться далі. Якісь собаки починають гавкати їм у спину. Ще цього не вистачало, думає Женя, і молиться, щоб ті були на привʼязі.

Женя виривається вперед, тоді вони різко завертають на стежину, і мчать попри поле. Біжать ще метрів триста, поки не підбігають до низенького, критого сіновалу. Женя кидає Спартака у сіновал, сам навалюючись зверху.

“Не дихай.”

Намагаються почути звуки погоні, та їх немає.

Врешті починають віддихуватися.

“Боже ти уявляєш який би сором був? У всіх новинах було б. Що ти не тільки росіянин-сексист-психопат, а ще й крадій, прости господи.”

“Я ж нічого не крав!” протестує Спартак, тоді додає: “Крім твоєї цноти.”

“Дуже смішно.”

“Нащо ми взагалі тікали? От ти дундук. Могли б просто зробити вигляд, що чекаємо їх в саду.”

“Сам дундук,” каже Женя, бо теж не знає, чому він так сполошився. Можливо неусвідомлено вирішив, що йому знову вісім років, і перепаде за те, що вкрав свою ж машинку. А можливо екскурсія повернула його спогадами в дитинство, коли з хлопчиками грались в ковбоїв і піратів і при найменшій нагоді гасали по всьому селу. Адреналін пульсує у венах, так само як тоді. Але зараз він дорослий. І Спартак все ще лежить під ним.

Женя міг би вже й стати, але так лежати обійнявшись дуже приємно. Навколо них запах сіна і свіжоскошеної трави, а ще тиша, і лишень чути як вони віддихуються, та як стукотять їх серця, які все ще бʼються у ритмі погоні. Здається, люди й раніше щось знали, коли приходили на сіновали кохатися.

Певно Спартак теж думає про щось подібне, бо раптом питає:

“То ти ніколи не був з хлопцем?”

“Ні. Зате я був з багатьма дівчатами.”

“Тебе жодна з них не…” рука Спартака погладжує його по дупі, легенько торкається пальцем між половинками. Жені лоскотно.

“Ні. Спартак, блін,” Женя червоніє як рак.

“Значить я ще можу вкрасти твою цноту. Ми якраз на сіновалі…” тоді бачить Женін вираз обличчя. “Я жартую, якщо що. Нам для цього потрібна змазка, а вона дома залишилась. І я нічого не робитиму без твоєї згоди.”

“Я… Не впевнений, що хочу цього,” каже Женя.

“Добре. Без питань.”

“Або колись захочу.”

“Навіть якщо ніколи не захочеш, теж добре.” каже Спартак, і Женя заспокоюється. “Якщо хочеш, можеш вкрасти мою. Цноту.”

“Серйозно?”

“Так.”

“Я не думав… Що тобі це подобається.”

“Повір, це дуже приємно, якщо це правильно роблять. Ну, мене лишень дівчата мали… Іграшками. І я сам експериментував.”

“Лишень дівчата? А ще кажуть, що ти сексист, боже.”

“Як шкода, що на інтервʼю я не можу наводити цей приклад,” сміється Спартак.

Женя задумується. Його захисна реакція потроху спадає. Насправді він вражений. Не думав, що Спартак такий відкритий до цього. Думка кохати його так, як жоден хлопець не кохав до того, неймовірно заводить. Та є багато нюансів.

“Я не хочу зробити тобі боляче.”

“Ти не зробиш. Я тобі скажу, як все зробити так, щоб сподобалось нам обом,” шепоче Спартак, і гладить його обличчя, проводить по темній щетині. “Від самої думки у мене встає. Я дуже тебе хочу.”

“Боже, Спартак, ми на вулиці. Там чужа хата за рогом.”

“Так, і це мене теж заводить. Будь-хто може пройти повз…”

“Тобі-то що, тебе не знає пів села!” бурчить Женя. Але руки Спартака так ніжно гладять його, що він трохи розслабляється. Хоч дихає ще переривчасто.

“Трахнеш мене дома?” шепоче Спартак йому прямо в вухо.

“Спартак…”

Його інша рука протискається між ними та опиняється у Жені спереду, торкається його крізь шорти. Тоді залазить в труси.

“Хочеш у ванній? Ми всі намилені, під гарячою водою…”

“М-м-м… Так.”

“Спочатку я візьму тебе в рот, і смоктатиму твій твердий член…”

“Господи, Спартак,” Женіні бедра рухаються самі собою. Спартак може його довести словами за лічені хвилини. І знає це, чортяка. Користується цим.

“Хочеш трахнути мене так сильно, щоб я відчував тебе аж до Києва?” каже, і облизує вухо, засмоктує мочку.

“Ах… Блять…”

“Давай, давай, мій хлопчику. В руку. Поки ніхто не побачив тебе.”

Його слова надто гарячі, а ще це переривчасте дихання. Те як його член треться об стегно, і майстерна рука, що дрочить Женю швидко і туго. Женя кінчає зі Спартаковим імʼям на губах, і дякує всім богам, що вони одні. Він би ні за що не міг спинитися, навіть якби хтось раптом зʼявився на тому кінці дороги.

Отямлюючись трохи, негайно сповзає нижче. Розстібає ширінку Спартакових штанів. Нахиляється.

“Жень, ти не мусиш…”

“Заткнися, будь ласка.”

Другий раз у нього виходить проковтнути все.

* * *

Йдуть додому перемазані сіном, і Жені здається, що у них на обличчях написано де вони були та чим займались. Та оскільки вони обидва хлопці, навіть бабусі на лавці їх ні в чому не підозрюють. В цьому є свої переваги.

Ось тільки зграя дітей починає волочитися за Спартаком — питають, чи дядя купить їм ще жуйок. Женя дивиться як майстерно Спартак виставляє кордони й пояснює малим нахабам, що більше жуйок не буде. В голові у Жені проноситься, що він би був чудовим татом. Від неї водночас неймовірно страшно і дуже приємно.

Як і планували, вони заходять додому переодягтися, а тоді йдуть на річку звичним маршрутом.

“Насправді дивно було повернутися в той будинок. Він ніби такий самий, але й не такий,” каже Женя.

“Коли ось так стикаєшся з минулим, то мимоволі згадуєш речі, які давно забув,” каже Спартак.

“Я пригадав, яке щасливе безхмарне дитинство у мене було. Завдяки тому будинку зокрема. Малим я дуже любив бувати на природі. Літні канікули були найкращою порою року.”

“Я міг би купити дім,” раптом каже Спартак, і Женя ледь не спотикається на рівному місці.

“Купити дім?”

“Ну… Так.”

“Але. Чому?”

Спартак довго мовчить.

“Я зрозумів, що я хочу, щоб ми могли відпочивати. Це ми вперше відпочиваємо, по суті. Навіть в Буковелі, то не був справжній відпочинок.”

“Але ми там навіть подкаст про відпочинок записали…”

Женя намагається не звертати увагу, на те як спокійно Спартак вписує його у свої майбутні плани, хоч Женіне серце відчайдушно бʼється від одної думки. Купити цілий будинок, просто, тому що Женя любив свої літні канікули? Спартак міг би. Він вже купив пів гардероба для Жені, і ще оплатив купу операцій на очі та зуби. То чому б не будинок?

“Так, але. Я навіть тут не збирався відпочивати, і зараз розумію, що був неправий. Це прямо таки необхідність. Здається, я ніколи по-справжньому не відпочивав. Все життя я то вчився, то працював. Зараз можна і відпочити. Купити будинок, переїжджати туди на літо.”

“Ти говориш як старий дід, який вийшов на пенсію,” каже Женя, мимоволі посміхаючись.

“Ти не хотів би проводити три місяці у році як ми провели останні чотири дні?”

Картинки кінострічкою проносяться у Жені в голові.

Ходити на річку. Їсти свіжі ягоди та фрукти. Кохатися щодня. Слухати зливу за вікном. Бути майже невидимими у богом забутому селі.

“Звучить як рай,” зізнається Женя. “Навіть бабуся питала мене, чи я не втомлююсь. І я теж зрозумів, який кайф іноді просто видихнути. Здається, коли гаруєш як віл, не розумієш наскільки це потрібно.”

“Я не кажу, що я хочу купляти перший ліпший будинок. Але я б цього хотів. Коли ми будемо в Києві і я буду працювати як проклятий щодня, ти мені нагадаєш мої ж слова.”

Женя дивиться на його серйозне обличчя і мимоволі посміюється.

“Спартак, ти не мусиш купляти будинок. Ми ж можемо приїжджати сюди. Тут все одно крім бабці рідко хто буває.”

“І спати на скрипучому дивані?”

“Ну то купи диван.”

Спартак якусь хвилину нічого не каже.

“Хм. Про це я не подумав…”

“Ти такий розумний, а іноді буваєш справжнім дурнем,” сміється Женя, якраз коли вони підходять до магазинчика.

Женя хоче знову купити їм морозива, але бачить на прилавку домашні пиріжки з капустою і ще з малиною. Виходить з пиріжками, взяв по два різних, в целофановому пакетику. І ще прихопив кефір.

Озирається і бачить, що Спартак стоїть біля чужого паркану і чухає кізочку. Та радісно тягнеться до нього, трохи висолопивши язика і гучно мекаючи.

“У них такі прикольні очі. Я ніколи не бачив таких очей наживо,” каже Спартак із щирим захватом. “І у неї така шерсть прикольна. І ці маленькі ріжки, взагалі клас.”

“Теж прикольні?”

“Ага.”

Спартак так довго чухає ту козу, і гладить їй вушка, і підборіддя, і мацає роги, що Женя починає злитися.

“Можеш завести собі козу. В Києві. Раз вона тобі так подобається.”

“Ти що, ревнуєш мене до кози?” Спартак стріляє в нього бісиками.

“Ходімо вже, ато не встигнемо скупатися. Ввечері знову дощ буде,” каже Женя, хоча на небі ні хмаринки.

Спартак лишень посміхається.

* * *

На цей раз Спартак вже почав потроху триматися на воді, і навіть плавати вздовж берега сам. Женя його майже не оббризкував, і вони гарно поплескалися у воді, а потім відпочили на підстилці. З апетитом поїли пиріжки й запили кефіром. В якийсь момент у Спартака лишились від кефіру білі вуса поверх світлої щетини, і Женя вмовив його зробити селфі. Якщо йому колись заманеться зірвати інстаграм, то він матиме летальну зброю.

Після річки вони вертаються додому, і Женя згадує про одну обіцянку, яку дав бабусі.

Він виходить із сараю з інструментами, і бачить, що Спартак, у кольоровій сорочці й чорних спортивних штанах, валяється у гамаку з книгою і мисочкою вишень.

“Я буду фарбувати паркан. Не хочеш зі мною?”

“Ти ж казав, що буде дощ,” єхидно каже Спартак, і простягає йому мисочку. Женя бере кілька спілих, аж чорних, вишень.

“Ну, виходить, не буде.”

“Я краще звідси понасолоджуюсь видом.”

Тепер, коли Женя усвідомлює, що на нього дивитимуться, він не гребує вдатися до підлостей. Йде в будинок, знімає майку, й одягає старий джинсовий комбінезон поверх голого тіла. Він трохи замалий на нього, тож його руки, торс, а ще дупа, виглядають першокласно.

Виходить на ґанок і проводить руками по волоссю, ніби ненароком.

“Ти ж так всі соски собі перефарбуєш,” гукає до нього Спартак, відриваючись від книги.

“То й що? Ванна тут є, а пралки нема,” каже Женя.

“Я взагалі не проти, якщо що,” шкіриться Спартак.

Женя береться до роботи. Насправді це нудний і трудомісткий процес, але Женя не проти трохи попрацювати. Сьогодні зробить хоча б цей маленький парканчик, що оточує ділянку з розами. Спочатку треба пройтись щіточкою, змоченою водою, щоб змити бруд. Тоді наждачкою видалити щербинки, а потім вже фарбувати.

В якийсь момент, коли Женя відриває погляд від паркану, помічає, що книга так і залишилась лежати на Спартаку, корінцем вверх. А його очі справжнього хижака не відводять погляд.

Час вже йде до вечора, і тому працювати під теплим, але не спекотним сонцем дуже приємно. Це медитативна робота, яка потребує акуратності, і Женя настільки сконцентрований, що навіть не замазується. Коли він закінчує останні дошки й витягується, розуміє, що у нього затерпли ноги й рука, і ще трохи болить спина.

Спартак підходить ззаду, і обіймає його, встає навпочіпки, щоб поцілувати плече. Його руки ковзають вперед, розщеплюють лямки так, що вони падають на Женіні плечі. Пальці тягнуться до сосків, мацають їх повільно і ніжно, поки Женя не заплющує очі й не закидає шию на Спартакове плече. Рожеві сосочки тверднуть під майстерними пальцями Спартака, й у Жені виривається тихий стогін. З пензлика у нього ще скрапує синя фарба, і якщо так піде далі, не тільки весь паркан буде синім, а ще й вони самі, і вся трава в саду.

З вулиці доноситься якийсь шум, певно приїхала пошта. Женя зітхає і розплющує очі, неохоче подається вперед. Видихає.

“Ну що, як там твоя книга? Цікава?”

“Без поняття,” каже Спартак, і вони обидва сміються.

* * *

Ввечері спина у Жені ниє ще більше, і коли, після двох серій аніме, все ще болить, Спартак наказує йому лягти на живіт на дивані. Сам вмощується зверху. І починає масажувати.

“О, так, боже, ти чудо,” стогне Женя, хоч все що робить Спартак — це швидко вдавлює пальці в його плечі та спину.

Він довго мне Женіну шкіру, як то роблять котики, і Женя відчуває себе так наче він перетворюється на глину. Його мускули поступово розслабляються, по тілу розливається мʼякість. Також йому дуже приємно відчувати вагу Спартака на собі.

“Ти правда ревнував мене до кози?” раптом питає Спартак.

“Ти коза,” каже Женя, зариваючись в подушку.

“Ти такий ревнивий хлопчик,” каже Спартак йому на вухо.

“Бачив би себе, теж ревнував би.”

“Нащо ревнував? Я ж твій. Тільки твій,” промовляє Спартак і продовжує мнути руки, і спину, і голову.

“А тій козі ти пояснив?”

“Завтра спеціально підемо, і я поясню.”

“Добре тоді,” бурмоче Женя, і Спартак сміється, цілує його в шию.

* * *

Зранку Женя розігріває їм бабусині млинчики з сиром. Також підсмажує кілька скибок свіжого хліба і виносить на вулицю з домашнім смородиновим варенням. Тоді наливає чай.

Спартак виходить із душу, і його волосся ще мокре. Женя помічає, що він і сьогодні не поголився, і та його щетина виглядає дуже звабливо. Взагалі, бачити Спартака домашнім — це справжня насолода, ще й від розуміння, що рідко хто бачить його таким.

Вони сідають їсти.

“Скоро вертатися в Київ. І все знов почнеться по новій,” зітхає Женя, усвідомлюючи, що ця тиша навколо вже за кілька днів стане такою жаданою.

“Ну це ж не погано? Хоча я завжди забуваю наскільки природа сильний антистрес.”

“О, треба поговорити про природу в наступному випуску,” каже Женя, ментально роблячи собі позначку.

“Знаєш що, є лиш одна річ, якої мені дуже не вистачає,” каже Спартак. “Для повного щастя.”

“Що?”

“Кава. З ЦУМу. Господи, вбив би заради кави.”

“Ну, я можу зробити тобі розчинної, але це не те, звісно,” погоджується Женя. Він і забув, що вони щодня ходили на каву, бо тут було так багато іншого. Але зараз, коли Спартак згадав про каву, у нього і самого потекла слинка.

У селі немає кавʼярень, хіба одна наливайка, в якій може і зварять щось типу кави, але Женя б не ризикнув купувати той напій Спартаку.

Та вони не обмежені цим селом.

“Здається, у мене є ідея,” каже Женя, і стискає руку Спартака у своїй.

* * *

За годину вони вже їдуть велосипедами в напрямку Житомира.

Як добре, що батьки так і не перевезли велосипеди в місто. Хоч конструкція і старенька, але Женя впевнений, що вони доїдуть без проблем туди й назад. Вони проїжджають село, і їдуть вздовж поля, поки вітер приємно обдуває волосся та одяг. Неспішно крутячи педалі, Женя роздивляється як він гне колоски, і як пташки літають між дерев, і які візерунки роблять тіні на землі.

“Я все одно не розумію!” кричить Спартак, який їде десь позаду, йому в потилицю. “Тут хіба є якесь село з кавʼярнею?”

“Зараз побачиш! Потерпи ще пів години!”

Вони виїжджають на трасу, обережно їдуть узбіччям, і нарешті в далині видніється логотип АЗС. Звісно, це не кавʼярня в ЦУМі, але…

“Ти геній,” каже Спартак, коли вони привʼязують велосипеди ланцюгами при вході, біля автоматичних дверей.

“Так, Євгеній,” каже із задоволеною посмішкою. “Хоча краще Євген, звісно.”

“Краще Женька. Мій Женька,” ледь чутно каже Спартак, торкаючись його спини, коли вони заходять на заправку.

Замовляють дві кави, і Женя також бере собі шоколадний круасан, і умовляє Спартака взяти булочку з корицею. Вони вмощуються за крихітним столиком. Кава у паперових стаканчиках, та все одно вона пахне дуже смачно.

“Я не хочу вертатися в Київ та йти в зал, бо Діма мене точно прибʼє,” каже Спартак, відкушуючи шмат своєї булочки.

“Та ну, нам ще назад їхати хвилин сорок п’ять. А я вже весь спітнів. Ми сьогодні нормальне таке кардіо зробимо.”

“Та й щодня робимо,” погоджується Спартак, посміхаючись собі в каву, поки Женя червоніє.

“Чи секс може замінити тренування? Ще питання для подкасту.”

“Захоплююсь твоєю здатністю вічно і в усьому знаходити питання для подкасту,” каже Спартак.

“Просто мені приємно говорити з тобою про все на світі,” Женя знизує плечима, і Спартак не стримується, гладить ледь помітно його руку на столі.

Серце Жені стискається. Він би хотів взяти Спартака за руку, поцілувати його. Але на заправці інші люди, і він не може цього зробити. Думає, чи міг би, якби вони не були тими, ким є. Думає чи зможе, коли повернуться назад в Київ. Здавалось, цей рай який вони створили разом, існує тільки тут, і лопне як мильна бульбашка як тільки вони вийдуть з вагона на Київському вокзалі.

“Дякую за каву. Коли давно не пив, вона смачна, навіть якщо і не така, як я звик,” каже Спартак.

“Якщо ти не втомився, я б хотів поїхати назад іншим шляхом, трохи довшим,” каже Женя, коли вони виходять, і беруть велосипеди.

“Давай, але чому?”

“Хочу показати тобі одне місце.”

* * *

Назад їхати важче, бо старенькі велосипеди постійно трясуться на ґрунтовій дорозі, до того ж доводиться їхати трохи вгору. Два рази вони навіть вимушені зупинитися, щоб поправити на Женіному велосипеді ланцюг, який постійно намагається злетіти. Все ж конструкція не така міцна, як думав Женя.

Зате дорога більш мальовнича. Вони проїжджають доглянуті сільські хатки, і зруйновані садиби. Їм назустріч виходить курочка з цілим виводком курчат, обгавкують якісь собаки. Вони проїжджають місточок, і бачать гніздо лелек на стовпі, але без лелек.

В якийсь момент звертають на ще вужчу дорогу, яка веде до берега річки. Там височіє невеличкий пагорб, на який вони завозять велосипеди. Тоді сідають на крутий край пагорба, звісивши ноги до річки. Звідти відкривається захопливий краєвид на недоторкану воду і лісочок на протилежному березі.

Вони сидять в тиші, і дивляться на красу, і не кажуть ні слова. У Женіній голові рояться, наче бджоли, тисячі думок. Він мав би видихнути, але той факт, що у них лишаються лишень два дні тут заганяє його в панічний стан. Він з усіх сил стримує себе, але врешті не може справитися.

Звісно ж, Спартак помічає.

“Жень… Ти що, плачеш?”

Женя витирає сльози рукою.

“Чому це мало статись тут?” питає, якомога рівнішим голосом.

“Що ти маєш на увазі?”

Жені хочеться спитати, що буде, але надто страшно. Що буде коли вони повернуться до Києва? Прикидатимуться, що нічого не сталось?

Він видихає.

“Ти cказав, що все що станеться в цьому домі, залишиться в цьому домі. І я…”

“Жень, то я про сорочку казав. І я жартував. Ну-ну, іди сюди. Що з тобою?”

Женя дозволяє Спартаку пригорнути себе обома руками.

“Тут все відчувається якось інакше. Тут, ми ніби… Справжні. На нас ніхто не дивиться, і ми можемо бути собою. Головою я розумію, що ми і на сцені ми. Але… Тут я можу бути в цих старих штанях. Можу гуляти з тобою. Ми можемо кохатися. Ми вільні. Бути.”

“Женя, я ж казав тобі. Ми всюди справжні. Ми всюди ми. В кожний проміжок часу, де б ми не були, ми справжні.”

“Неправда. Я боюсь, що ми повернемось, і все зміниться. Все що було тут… Пропаде.”

“Найважливіше не зміниться,” впевнено каже Спартак, гладячи Женіне плече. “Не переживай завчасно. Ми справимось. Я буду поруч. Я завжди буду поруч.”

“Звідки ти можеш це знати?”

“Бо я кохаю тебе, Жень.” каже Спартак, притискаючи його до себе ще дужче.

“Ти…”

“Я кохаю тебе без тями. Якщо ти раптом не помітив. Я кохаю тебе тут, і кохатиму тебе в Києві, і всюди де ти є, у всьому всесвіті. Я ж казав, що дуже хочу закохатися, і це сталось. І я буду поруч з тобою, поки ти хотітимеш цього.”

“Я теж тебе кохаю,” промовляє Женя, і відчуває, наче шлюз відкрився, і всі тамовані досі почуття хлинуть на поверхню. Разом зі сльозами.

“Нюні розпустив. Емоційний мій,” каже Спартак, гладячи його, і цілуючи в голову.

“Боже, ти нестерпний просто,” Женя намагається відштовхнути його, але Спартак обіймає його і не відпускає.

“Але ж ти мене все одно кохаєш?”

“Так,” каже Женя, бо він безсилий супроти Спартака. “Думаю, я дуже боявся втратити тебе як друга. Тому стримував себе. Але я теж тебе хотів весь цей час. Зараз я це розумію.”

Сонце починає припікати. Спартак притискається йому в шию, повільно вдихає, а тоді каже:

“Я обожнюю твій запах.”

“А я твій. То що тоді, це справжнє кохання? Я на одному подкасті таке почув,” посміюється Женя, витираючи сльози.

“Чого тільки не говорять на тих подкастах,” посміхається Спартак. “Але, думаю, на цей раз вони праві.”

* * *

Женя лежить у теплій ванній, і чекає Спартака.

Той заходить за кілька хвилин, абсолютно голий, з білою пляшечкою в руках. Така розкіш, могти бачити його татуйоване і накачане тіло. Чомусь, він схожий на молодого гепарда. На те, як рухається його оголене тіло можна дивитися вічно, але ще краще могти торкатися.

“Ходи сюди,” каже з придиханням, і Спартак іде. Повільно залазить у ванну, залишаючи пляшечку на бортику, і сідає на Женю зверху. Вода підіймається, занурюючи Женю по шию. Руки самі знаходять своє законне місце — тримають Спартака під водою, за ту його вузеньку талію.

Спартак нахиляється і владно цілує його, тримаючись руками за його плечі.

“Блін, я обожнюю твою щетину,” каже Женя. Він ще ніколи не цілувався з кимось, у кого є борода, і Спартакове волосся приємно лоскоче його лице.

“Подобається?”

“Так, дуже,” каже Женя, доторкаючись до його щелепи.

“Візьму до уваги,” каже Спартак, цілуючи його ще пристрасніше. “Не буду голитися, коли ми вдома.”

Женя був твердим ще відколи вони повернулись з прогулянки, і Спартак наказав йому набрати ванну і чекати його там. Зараз він камʼяно-твердий, і знає, що Спартак теж це відчуває.

Руки Спартака починають опускатися нижче. Пестять його торс, і соски, гладять прес, поки він все ще цілує Женю брудними поцілунками з язиком, і все більшою пристрастю.

“Я трохи почав,” каже Спартак, даючи Жені змазку, “Але ти маєш підготувати мене повністю.”

Женіні руки обіймають його і притискають ближче до себе, поки він повністю не лягає на Женю, і Жені стає легше дотягнутися до його пружної дупи.

Він витискає собі на пальці змазку, та Спартак, не дивлячись, каже: “Більше.”

Женя слухається і бере більше.

“Почни з одного,” наказує Спартак, і Женя масажує його дірку, розслабляє кільце. Він не уявляє, як він має там поміститися. Занурюється всередину, там де гаряче і тісно. Масажує, поки Спартак достатньо не розслабляється, так, що Женя може додати другий палець.

Спартак заплющує очі та поволі рухається на тих двох пальцях бедрами взад і вперед, допомагаючи Жені просуватися далі.

“Трохи заокругли пальці, ось так,” показує Спартак і Женя робить це, намацує ту саму точку. Гладить і гладить, аж поки Спартак не починає здригатися всім тілом.

“Сука, як же добре,” Спартак рухається все енергійніше, намагаючись робити так, щоб Женіні пальці попадали на ту точку знову і знову. По воді від нього розходяться хвилі.

Женя вже може спробувати три пальці, що й робить, додаючи ще змазки. Спартак гучно стогне над ним, звивається всім тілом. Його твердий член тикається у Женін, але через невагомість води, це лише роздражнює.

“Давай. Я готовий,” каже Спартак, зупиняючи Женіну руку. “Будь ласка.”

Женя видавлює щедру дозу змазки і обмазує себе, сподіваючись, що цього буде достатньо. Останнє, що він хоче, так це поранити Спартака або завдати йому болю.

Тремтячи усім тілом, і молячи небо, щоб не кінчити як тільки він увійде, Женя притискає член до Спартакової дірки. Спартак теж бере його в руку, і разом вони потроху починають штовхати його всередину. Так тісно і гаряче, і Женя думає, що він знепритомніє прямо у цій ванні, і Спартаку доведеться його відкачувати.

“Такий тісний, боже,” вихоплюється у Жені, коли голівка проникає всередину.

“А ти такий твердий для мене,” Спартак видихає, і, звісно, він ще примудряється у його стані заводити Женю словами.

Сантиметр за сантиметром, він штовхає вглиб, стараючись заголосно не стогнати.

Нарешті він повністю всередині, і вони обидва охають від того як це вбіса добре.

Спартак виглядає абсолютно божественно у його руках — наче якийсь грецький бог, що спустився з Олімпу, щоб отримати земну насолоду із земним хлопцем, і Женя знає, що він памʼятатиме цей момент все своє життя.

“Рухайся, але поки повільно,” наказує Спартак і трохи морщиться.

“Тобі боляче?”

“Ні. Просто треба трохи звикнути.”

Женя починає рухатися, якомога повільніше, поки його руки впиваються у бедра Спартака, тримаючи його на собі. Ванна затісна для них обох, і все слизько, і гаряче, і Женя, з його розвиненою фантазією, навіть і не міг би собі уявити, як це, трясця, дивовижно.

Спартак і собі ловить ритм. Він тримається руками за Женіні плечі та скаче на ньому все швидше. Очі в нього заплющені, а рот напіввідкритий, і заціловані губи червоні наче черешня. Женя вбирає кожну деталь поглядом. Він відриває одну руку, щоб затиснути саму основу власного члена, бо ось-ось кінчить, а він хоче насолодитися цим раєм якомога довше.

“Боже, трахни мене сильніше, давай,” молить Спартак і Женя миттю слухається його, пришвидшуючи рух стегон. Від їх любощів вода розплескується за край ванни, але їм байдуже, абсолютно байдуже, і Женіні руки дряпають спину Спартака, поки обидва важко і швидко дихають.

Спартак ледь не кричить щоразу коли Женя попадає на його простату, стимулює його так сильно, що він певно бачить перед очима зірки. У якийсь момент Спартак хапається за свій член під водою, і вони продовжують рухатися у шаленому ритмі.

Не проходить і пів хвилини, як Спартак кінчає із Женіним імʼям на губах, і всі його мускули напружуються, ще більше затискаючи Женю всередині нього, від чого Женя моментально кінчає в саму глибину його тіла. Спартак падає йому на плечі, важко і швидко дихаючи.

“Я так тебе люблю,” каже Женя, і в кутиках очей у нього знову збираються сльози.

“І я теж.”

Спартак обіймає його і цілує, і Женя відчуває всю його ніжність у той момент. Вода вже майже вистигла, але Женя не хоче вилазити. Обережно дістає пробку під собою і відкручує кран, щоб додалось ще гарячої.

Подушечки його пальців вже давно зморщились, а тіло розмʼякло. Розуміє, що в той момент віддав би все що мав, щоб полежати так у ванній, гладячи розслаблене і важке тіло Спартака на собі, цілу вічність. І ще трохи.

* * *

Коли вони ввечері лежать в обіймах одне одного на дивані в залі, обидва в домашніх шортах і затишних майках, вдаючи, що дивляться якийсь фільм на ноуті, Женя розуміє, що справді був дурником. Це не почалось тут, і навіть не почалось в Києві. Це не тривало тиждень, і навіть не тривало місяць. Відколи вони познайомились, це мало статися, і буде продовжуватися так довго, як вони того схочуть. Як і Спартак, він теж хотів зустріти справжнє кохання, тільки не очікував, що справжнє кохання виявиться таким — повною протилежністю до того, що він там собі науявляв. У кохання завжди свої плани.

“Завтра у нас останній день тут, ввечері потяг,” каже Спартак. “Як ти хочеш його провести?”

“Мені все одно як. Хочу з тобою,” відповідає Женя, і заривається носом у Спартакове волосся, тикається у вухо.

“І я. Хочу з тобою. Це буде незабутній день,” ліниво промовляє Спартак, і Женя вірить кожному його слову: “А потім ми повернемось в Київ, і там у нас буде незабутнє життя. І час від часу, коли будемо задовбуватися, то приїжджатимемо сюди, щоб відпочити. Обіцяю.”

Женя дивиться на їх переплетені ноги на дивані, і розуміє, що так і буде. І що його серце сповнене любовʼю. А це найголовніше.

* * *

Дякую, що дочитали аж сюди! ❤️ Якщо сподобалось, буду рада коментарям. Всім добра!