Дарунок долі

— Бувайте, гарні панночки! – промовив  Макс
— Чекай мене, сьогодні нам в один бік. Щасливо рудим і сірооким,- Дана помахала рукою, а потім закинула її на плече Макса і пішла
— Ти додому? – я спитала у Зої
— Сьогодні, ще маю справи тому мені в інший бік,- вона махнула рукою в ліворуч і слабо посміхнулася.
— Щасливо тоді,- я обійняла Зою на прощання
— Владко, ти ж напишеш, як вирішиш?
— Напишу 
Я кидалася між двома вогнями. Якщо я не піду, то Зоя точно буде на мене ображатися, але це день народження Давида. Можливо він би не хотів мене бачити? Хоча, якщо логічно подумати, то він був би радий. О, монетка… я підняла із землі, гарного, блискучого Ярослава Мудрого. Так, на чому я зупинила свій хід думок?

Так, але я купила подарунок, вчора і поговорити треба… Але я не хочу запоганити йому настрій. Як мені вирішити це? Гривень, підкину його от і вирішиться доля. Якщо цифра то не йду, а якщо Мудрий то іду.

Я підкинула копійку і вже майже зловила, але вона впала на землю і покотився, я побігла за нею. Коли вона вже зупинилася, то побачила, що мені посміхався Мудрий. Я залишила монету на землі, хай вона приносить долю ще комусь і написала Зої коротке «Буду». Менше ніж через хвилину я отримала інформативне повідомлення: «приходи на п’ять. Завтра…Знала, що ти напишеш». Мені сильно подобається, те що Зоя ніби, то знає те, що хто і коли напише, зателефонує. Хоча я декілька разів помічала за нею, що вона справді може вгадати коли їй телефонують… Можливо в її роді були віщуни? Чи це просто чуйка, яка виробилася на першому курсі коли її почали доставати питаннями про навчання. За цими думками я і не помітила, що дійшла о квартири.

Вимила руки й всілася за диплом. Я ж не як всі, вирішила зробити триптих… От основну роботу з фігурами роблю під пильним поглядом Базилівної, а дома бокові частини. Прямокутні полотна темно коричневого кольору, всіяні великими та соковитими гранатами.

Кіт потерався в ноги й муркотів, а мазків на полотні ставало більше і більше. На балкон почав задувати холодний вітер, я зібрала речі увійшла до кімнати. Я ще маю добрі дві години до початку роботи. Може випити кави?
Аромат мигдалевої кави наповнив кухню. Я обережно перелила гарячу суміш до улюбленої сірої кружки зі золотим вінцем. Кава гарно поблискувала у променях вечірнього сонця. А я всілася на підлогу і поставила перед собою подарунок для Давида. На обгортці товстенької  книги була зображена абстракція Олександри Екстер і назва. «Українське мистецтво ХХ століття»

Я витягнула з під ліжка гарну обгортку  і помаранчеву атласну стрічку. Паперова обгортка залишилася з дня народження Дани, а руда стрічка від подарунка Зої. Я акуратно загорнула книгу і зав’язала бантик, але він вийшов кривий. Я знову і знову зав’язувала і розв’язувала. Потім плюнула на все це і вийшла на балкон покурити. Сусідка поливала свої барвисті квіти, тому я всілася під вікнами, щоб вона точно не помітила мене. Після того, як я покурила, бант вийшов гарним і таким як я уявляла. Але атласна стрічка пропахлася тютюном і з цим треба щось зробити. Бант не хотілося розв’язувати, тому мені спало на думку пшикнути своїми улюбленим духами із запахом кави.

Знову я одягнута у помаранчеву футболку. Стою між маленьким дітьми. Адміністраторка сказала, що сьогодні я одна буду, бо Сашу відправили у справах. Мабуть, це той Олександр на якого Дана дуже часто жаліється.
¾ Вада Миставівна, а що ми будемо малювати,- питала маленька дівчинка без передніх зубів. Ніколи не думала, що моє ім’я можуть так перекрутити

— Сонце, сьогодні будемо вирізати гарну листівку до Великодня.
— О, я злоблю лозевого зайчика із писанками,- дівчинка хлопнула у долоні й всілася на своє місце, де вже було заготовлені речі
— А я не хочу це робити, я вже святкував Великдень!- прокричав хлопчик
— Зайчику, я теж уже святкувала Пасху, але буду робити з усіма листівки, бо це весело,- я посміхнулася хлопчику, але він скривився
— Я не зайчик, а Стас і не треба говорити із мною як з малою дитиною, мені вже вісім з половиною!
— Добре, я бачу який ти великий. А давай ти мені будеш сьогодні допомагати?- надіюся це на нього подіє
— Я подумаю

Захотілося закотити очі й сказати, щось в’їдливе. Я стиснула зуби й дочекалася поки всі всядуться і можна буде почати роботу. Я допомагала кожному вирізати кольорових метеликів і смужки для писанок. Потім показувала, як малювати вуса зайцям, а куркам очі та гребінці. Навіть, Стас, в якийсь момент почав малювати з усіма, від чого мені стало приємно за себе.

Через декілька годин я була вільна і радісно поверталася додому. Починало сутеніти, на вулицях було багацько людей. Хтось спішив у невідомому напрямі, хтось прогулювався з друзями та дітками. В повітрі гуляв приємний аромат випічки та квітів. Хотілося посміхатися і радіти. Аж якось дивно розуміти те, що вчора був паскудний настрій і не хотілося, зовсім, нічого робити. Якось дуже дивно, надіюся мені ніхто і ніщо не зіпсує настрій.

Дома пахло кавою і тільки но я увійшла, то кіт підбіг і почав тертися в ноги, мабуть, хоче їсти. Насипала сухого корму, а сама попленталася на балкон домальовувати картини.

Було далеко за північ, а я стояла і дивилася у далечінь, шуміла ріка і поодинокі ліхтарі світили. Докуривши сигарету я повернулася до кімнати й вляглася спати.

Ранок точно добрим не може бути…Особливо якщо це обідня пора…Сатана нервово волав, просячись на подвір’я, тож я відкрила двері під’їзду. Кіт вилетів… Я кволо долізла до кухні… приготувала кави … треба почати збиратися. Чи все-таки не йти, придумати якусь причину. Так, треба взяти себе у руки…Ну, що може статися?

Ось я стою під під’їздом, де живуть руді… Ні пушинки, ні шерстинки!

— Лад! Я не очікувала, що ти прийдеш, чесно кажучи,- Зоя дивилася на мене як баран на нові ворота, на це я лише закотила очі.
— І тобі привіт… А що так тихо?
— Так, ще ніхто не прийшов, он бачиш, клею ці дурнуваті папірці,- Зоя здула з лиця пасмо волосся і пропустила мене у вітальню… тут панував безлад, армагедон
— Зоя, що тут сталося? – я присіла на крісло, тримаючи пакунок з подарунком у руках. Бо боялася, що якщо кудись його поставлю, то загублю. Я і сама боялася загубитися у цих завалах кольорового паперу.
— Ой! Слухай, краще поможи, бо я з самого ранку намагаюся прикрасити кімнату, але сьогодні, якась не іде діло.
— Так можна було купити гірлянди з тими кольоровими прапорцями й не паритися
— Лада, не розказуй мені… Краще дуй кульки…- подруга почала підіймати із землі обрізки паперу, потім знову кинула їх на землю і побігла на кухню…

А я обрала «спокійний» куток, де не ступала нога подруги, почала дути балони. А потім мене набридло і я крикнула

— Зоя, а де твій брат?
— У нього веселий квест… У пошуках вина якого не існує…- подруга посміхнулася і знову взялася збирати папір
— Навіть не хочу знати, як ти до цього додумалася
— Це не я, а Олесь … він просто злий геній    

Добру години ми розвішували гірлянди, та розкидали балони по землі. Зоя забрала замовлену піцу, на верхній коробці писала «грецька» і я скривилася. Як же я не люблю зелені оливки… подруга лише розсміялася. Потім, ми перенесли великий стіл з кухні у вітальню, а маленький кавовий у кухню. Мені здалося, що маленький був на багато важчий.

Потроху почали збиратися гості, першим прийшов Олесь, який приніс дідову настояну і щось не відоме у гарному пакеті. Як я не намагалася розвідати, що там, парубок не зізнавався, лиш промовив, що то книга. Мабуть, він теж керувався правилом про те, що книга найкращий подарунок. Потім прийшла Сімона з великим тортом на якому красувалися дві сині шинки й пряник, на якому була намальована четвірка. Через декілька хвилин вбіг захеканий Євген з фразою «Шухер, Давид іде!». Зоя сховалася з плечима Олеся, а той за фікусом, який йому був по груди. Сімона вирішила просто стояти й дивитися на весь цей балаган, а просто стала під стіною… Через мить двері квартири знову відчинилися і добряче гримнули, Давид голосно лайнувся, а потім побачив фікус і розсміявся.
¾ З днем народження! – вигукнули всі дружно, а Давид почав так посміхатися, що зовсім не було видно очей.

— Щастя! Здоров’я!
— Успіху!
— Грошей, як на небі зірочок!- крикнула Зоя.
— Любові,- промовила я і, мабуть, лиш тепер він помітив мене.
— Дякую, мені дуже приємно…
— Братику, чому не запрошуєш за стіл, що мама не вчила як гостей треба зустрічати

Давид закоти очі, але таки запросив всіх за стіл…потім він приніс алкоголь. Почав розливати всім то коняку, то вина…Крім Зої

— А мені?
— З під свині… налий собі вина того, що я шукав.
— Ой, чуєш, я зараз тобі таке скажу, що, навіть, небесна сила тебе не врятує.
— Зоню, бери мій стакан і не сперечайся, сонце,-  парубок швиденько віддав свій стакан Зої
— Як, же давно не була у вас…Тут, скарбниця цитат,- витираючи очі від сліз промовила Сімона.
— Сіма, на моїх парах не таке можна почути… он, одна розумна і фіга з нею переспориш, а друга руда   
— Радій, що вуха зранку не тягнула, а то б ходив, як чебурашка весь день,- Зоя ображено надула губи… явно сьогодні не тої ноги встала.
— Вітаю! Ось від мене великий подарунок,- я передала через Зою подарунок.
— Ну, і в нас невеличкий презент,- Женя передав акуратний конверт 
— А це від мене, відкриєш потім як будеш сам…
— Інтригуєш
— А я кухню не спалила!- посміхнулася Зоя

Тут я не витримала і голосно розсміялася, намагалася не плакати, щоб туш не розтеклася. І після цього стало якось спокійніше, та й Зоя більше не залишала гострих фраз. То всі розговорилися, стало зовсім добре, може через вино, а може не все так погано, як я думала. Зоя гомоніла з Олесем про навчання. Той розповідав про листування Кобилянської та Українки… Сімона розповідала про свого трьох річного синочка… спочатку я була здивована тим, що в неї є дитинина. А потім тим, що їй уже стільки років. Назарчика, взяли до себе на пару днів, родина Євгена, тому спочивають у тиші та гармонії…

Години спливали, а за вікном вже давно темно. Потроху всі почали збиратися додому.

Вино вдарило у голову і щоб не заважати рудим, які прибирали зі столу, я добровільно вийшла на балкон. Щоки палали, а голові не зрозумілий потік думок. Навіть, свіже повітря не допомагало, тож я всілася на холодну підлогу. На тілі відразу з’явилися сирітки, а пальці зовсім відмерзли. Зараз Зоя з Олесем зберуться і проведуть мене додому…

Трясця, треба з Давидом поговорити… Хоча на таку голову, що я йому скажу? Я тебе люблю, але разом ми не можемо бути? Чи може краще збрехати, мовляв, ти мені не подобаєшся, яка любов?

Двері балкона відчинилися…

— Лад, ти тут ховаєшся? Там Зоя вже пішла,- чомусь Давид всівся навпроти мене.
— Вона ж мала мене повести…- чому мені дається, що вона це навмисно зробила,- я напевне піду
— Владко…
— Прошу, тебе, навіть, не починай… Зараз не найкращий момент,- він цокнув язиком і простягнув довгу прямокутну коробочку. В цей момент я готова була провалитися під землю.
— З днем народження…
— Дякую, але не треба було… Чесно,- я розгорнула коробочку,  а там тоненький срібний ланцюжок із зірочкою… Чому саме зірка?
— Якщо, не подобається то…
— Подобається, дякую,- я обійняла Давида
— Йой, Ладо, в тебе такі холодні руки, змерзла? Ходи, чаю тобі зроблю…

Не дочекавшись відповіді Давид потягнув мене на кухню. Потім посадив як малу дитину і поставив перед мною велику чашку чаю і Зоїне печиво.
— Дякую
— Лад, так далі не може продовжуватися. Я не можу тебе зрозуміти
— Це в нас спільне
— Що ти не можеш зрозуміти,- він злісно на мене подивився й обперся руками на стіл,- ти мені подобаєшся… Я люблю тебе
— Не грайся зі мною…
— Я б ніколи такого не зробив
— Я не хочу говорити на цю тему… тим більше в тобі й в мені говорить алкоголь…
— Дай відповідь на єдине питання …- Давид зробив павзу і я нею скористалася.
— Давид … я справді не хочу тобі зробити боляче, але… – я так і наважилася збрехати йому, у носі неприємно засвербіло і в очах все розпливлося …але я продовжила…- я теж тебе люблю, кохаю… але ти викладач і я боюся осуду. Зрозумій це!

Він замовк, і відступив на декілька кроків…Я чекала на якусь реакцію, а не мовчання… Тож просто встала і вискочила у коридор. Жодного бажання залишатися  тут у мене не було. Сльоза скотилася по щоці, я зовсім не могла знайти логічне пояснення їй. У самих дверях, мене вхопив за рук Давид і просто обійняв. Знову п’янкий запах горіхів і коняку.

— Вибач, не подумав про це…

Чому все так? Має ж бути якесь рішення, я маю, щось сказати… Ненавиджу цю весну… Весна…

— Давид…
— Не йди, прошу,- він тихо прошепотів ці слова
— Я повернусь коли закінчиться весна.

Давид випустив мене з обіймів і поклав на мою долоню ланцюжок

— Коли закінчиться весна…