Дай мені лиш 5 хвилин

– Бо я людина. Мене це трохи засмучує інколи, якщо чесно. Мені це не дуже подобається.

– Що? Що ти людина? – намагався пожартувати Женя, але помітив, що його товариш не налаштований на жарти у цей момент.

– Що люди все, що я кажу інтерпретують суто через призму професіоналізму. Я теж людина. Мені теж хочеться інколи жартувати. Мені теж інколи хочеться висловлювати свою думку, а не лише статистику. А так буває, що люди виривають з контексту мої слова і кажуть «Дивіться, який кончений. Хіба може спеціаліст так казати про смерть?» – Спартак витер скупу сльозу, сподіваючись, що ніхто не помітив, – А я ж там пожартував.*

– Повернімось до питання, – продовжив Янович, після невеличкої паузи.

Після запису та спілкування з аудиторією, Спартак зайшов у гримерку. Вперше він почувався надто втомленим. Емоційно. Сівши на диван у кутку, він взяв пляшку з водою. Відкоркувавши, Спартак зробив декілька ковтків. Ще ніколи він не транслював свої емоцій на публіці. Але проговоривши це, Спартаку трішки полегшало. Йому хотілось, щоб його сприймали не лише як психотерапевта, але й як людину. Людину, яка теж має почуття, яка теж може бути вразлива до чужих слів. Людину, якій хочеться пожартувати, сказати або зробити дурницю. Просто бути людиною, а не роботом.

– Спартачок, у тебе все добре?

Суббота здригнувся. На порозі стояв збентежений Женя. Занурившись у думки, він не помітив, як той зайшов.

Янович дивився на свого товариша і бачив, як  завжди емоційно стриманий, спокійний, трішки цинічний Спартак перетворився на вразливого і чутливого. В цей момент він нагадав Жені маленьке цуценя, яке мокло під дощем і трусилось від холоду. Якого хотілось обійняти і пригорнути до себе.

– Все в порядку, – Спартак намагався говорити звичним тоном, – ходімо повечеряємо?

Піднявшись з дивану, він одягнув плащ і направився до виходу. Але Женя схопив його за руку і пригорнув до себе. Байдуже як сприйме це Спартак. Жені важливо було це зробити. Він був переконаний, що обійми  – це, іноді, найкращі ліки від смутку. Особливо від близької людини. Женя сподівався, що є таким для Спартака.

Янович ослабив обійми і хотів зробити крок назад, але міцні руки Спартака вчепились у піджак старшого, не бажаючи відпускати. Суббота заховав своє обличчя в шиї Жені.

– 5 хвилин. Можна я постою так, лише 5 хвилин? – надломленим голосом запитав Спартак.

– Звісно, – усміхнувся Женя, обіймаючи у відповідь.

Хоч годину. Хоч весь день. Якщо потрібно, то хоч цілу вічність.

*використано уривок з 43 випуску ПТ