Давай уявимо

― Я прийшов…

Голос розійшовся по всій квартирі. Але відповіді не було. «Дивно».

Я намагався поводитися максимально природно, тому обережно пройшовся у ванну, щоб помити руки. Закінчивши, вийшов, але так нікого не зустрів.

― Двері були відчинені, з тобою все в порядку?

Тиша.

Пройшов у твою кімнату. Як тільки я опинився на місці, двері за спиною зачинилися. Я здригнувся, і різко обернувся. Зустрів Тебе.

― Що ти робиш?! ― нервово спитав.

― Пробач, що налякав, ― твоя посмішка.

Я не знав, як на це реагувати. Подумав, що потрапив у якусь пастку, що зараз щось станеться. Застиг на місці від думок, які річкою приходили на мою голову.

Не помітив, як ти був схвильований, напружений, як і я. Не помітив і те, як двері зачинилися на замок, який можна було відімкнути тільки ключем, який ти тримав у руці.

Не помітив, з якою силою ти стискав цей предмет, не бажаючи його відпускати.

Але ти був дуже рішучим. Неначе прийняв вибір, дуже серйозний. Який дався тобі з великими труднощами, які я навіть не міг собі уявити.

― Остін, ― від того, як ти вимовив моє ім’я, мене всього перекосило.

Чому ти виглядаєш таким винним?

― Я хотів сказати…

Ти напружився ще більше. Слова самі не хотіли полишати тебе та виходити назовні. Але, мабуть, тобі довелося це зробити заради чогось важливого.

― Ти можеш забути про те, що сталося вчора.

Ти це сказав. Це було непросто. Ти намагався знищити ті емоції, які вирували в тобі. Щоб не впасти прямо тут.

― Якщо тобі так буде легше.

Посмішка. Я не звернув особливої уваги на цю частину. Адже ти хотів, щоб я не страждав далі. Бо знав, що зв’язатися з тобою – значить потонути у морі болю. Ти не хотів такого для мене. Ти лише хотів зупинити це якомога раніше. Щоб ніхто не постраждав.

― І про визнання теж.

Ти не забув про визнання, отже, ти пам’ятав увесь цей час. Можливо, ти помітив, як я почав дивитися на тебе, по-іншому. Знав, що я можу загратись. Але ти помітив це надто пізно.

― Можеш сприймати це як жарт.

Ти й сам не знав, як це сприймати, тому зробив першу-ліпшу пропозицію. Як мені це сприймати? Щоб мені було легше. Але ж ти не думатимеш про це, як про жарт, вірно? Адже для тебе це не жарт.

Мені здалося, що я тобі більше не потрібен. Ніяк і ніколи.

― Так, мабуть, буде легше нам обом.

Мені буде легше.

― Як думаєш?

Ти вже не можеш цього витримувати. Сів на ліжко, бо ноги вже підкошувалися. Але ти чекав на мою відповідь. Ти хотів знати, що я думаю. Яким буде моє рішення.

Я не думав про це. У голові лише одна думка:

«Я тобі не потрібен».

― Добре. До побачення.

Я хотів утекти. Не міг слухати. «Я тобі не потрібен». «Не потрібен». «Провалюй». Тому ти зачинив двері, бо знав, що таке може статися.

― Ти що, на приколі?!

Мені здавалося, що ти зробив це, щоб посміятися з мене.

― Це не смішно!

Адже ти сказав, що все це «жарт».

― Охолонь.

Ти намагався бути спокійним. Адже якщо не будеш – все полетить до біса.

― І як тут можна охолонути, коли тебе замикають у чужій кімнаті чужої квартири! Хворий виродок.

Ти здивувався. Ти просто не знав, наскільки все тяжко. Не очікував, що я зав’яз у цьому так глибоко.

― Не треба так грубо.

Крива усмішка. Ти був одночасно радий зрозуміти моє становище, і ні. Ти ще не знав, що з цим робити.

― Я зараз відкрию.

Ти був невпевнений, як вчинити. Відпустити мене, або ж… Тому ти зупинився поруч із дверима, так само міцно стискаючи ключ.

― Тільки скажи, чого ти так реагуєш?

Тобі це було дуже важливо. Ти хотів почути від мене підтвердження своїх припущень.

― Я не зовсім розумію…

«Я хочу тебе зрозуміти, допоможи мені».

― Чому ти кажеш це зараз?

Але я був зациклений на собі. Може, ти не знав про мою таку звичку – зациклюватися.

«Не потрібен».

― А що, ти проти того, щоб усе забути?

У тобі з’явився вогник. Ти хотів почути від мене відповідь. Ти бачив, як я почував себе. Бачив сумніви у моїх очах.

― Назад шляху не буде.

Ти підійшов до мене впритул. Ти хотів показати мені наслідки майбутнього вибору. Вирішив натиснути. Хотів злякати мене, щоб перевірити, наскільки я готовий.

Ключик, що ти стискав у своїй руці. Невдовзі ти застосував його, відчинивши двері. Ти був на взводі і вирішив зробити крок – відпустити. Як відкрити клітку пташці, і подивитися, що станеться. Відлетить, чи залишиться.

Усередині все вирувало. Я тебе не розумів. Ти мене не розумів. Ми не розуміли одне одного. Ми не розуміли самих себе. Як із цього має вийти щось хороше? І я був готовий ступити за поріг. Але…

Я ж фантазер-романтик. Тому давай уявимо.

Що було б, «якби»…

Адже це все одно нереально і неможливо.

― Я… ― слова знову застрягли в горлі.

Адже це складно. І здається неможливим. Тому я і не зробив цього. Не залишився, не ступив у твій бік, коли була така можливість. Нехай і було дуже страшно. Нехай і розумів, що добром це не скінчиться. Але глянь на мене зараз. Дай це мені відпустити.

― Я проти, ― сказав через силу. ― Проти того, щоб все забути. Тому що… ― стиснув кулаки.

Не знаю, чому, але волога стала накопичуватися в куточках очей. «Тому я б ніколи так не вчинив» . «Ти б точно не хотів це бачити».

― Тому що я ніколи не забуду, ― подивився на тебе.

Ти дивився уважно. Зовсім не маю уявлення, як би ти відреагував. Тому імпровізуватимемо.

― З часом стане легше, ― ти все ще хочеш переконати мене в тому, що це погана ідея.

― Ти цього не можеш знати, ― я посміхнувся.

Я відчував себе настільки вразливим, що не міг рухатися. Не міг зробити те, що хотів – поцілувати, обійняти, сказати те саме «люблю». Я щоразу ніби був під загрозою розстрілу. Неправильний крок – і все кінчено.

Я міг би бути переконливішим.

― Я не пошкодую, ― говорю слова, які повинні тебе заспокоїти.

Але вони не заспокоюють. Лише наполовину. Адже ти ще не впевнений у тому, що воно того варте. Перевертати своє життя через таку випадкову людину, як я, що просто попалася тобі на шляху?

Позбудься мене.

Ти стоїш дуже близько. Я витягаю свою долоню.

― Дай свою руку, ― кажу тремтячим голосом.

Ти дивишся на мене з секунду, і не можеш чинити опір. Тягнеш до мене свою долоню, і як тільки вона стає досить близько, стискаю її.

Все, що було необхідно – це ми віч-на-віч, і долоні, стиснуті один з одним. Інакше б це не спрацювало. Ні на публіці. Ні деінде.

Ми потягнулися одне до одного водночас. Уважно дивлячись у вічі одне одному. Вони відображають у собі усе, що відбувається. Стислі руки передають емоції, як нейрони, що скачуть туди-сюди. І не треба навіть розмовляти.

Перший дотик до твоїх губ. Нерішуче, незручне. Адже ми перевіряємо, чи це реально. Чи це дійсно відбувається. І вони замикаються, в безглуздому першому поцілунку. Очі розплющені, адже я все ще хочу дивитися у твої очі. Так і стався другий поцілунок, впевненіший.

Значення фрази «назад шляху не буде» стало для мене більш ніж зрозумілою.

Твої дотики до моєї щоки. Зчеплені руки роз’єднуються, подушечками пальцями, переходячи до шиї, ключицями. Я обіймаю тебе. Поцілунок. Ще і ще. Твої руки мимоволі йдуть під одяг, промацуючи те, чого ти так хотів торкнутися. Я стискаю тебе ще сильніше, і не стримую стогін від несподіваних пестощів. Ти знімаєш із мене весь одяг, обпалюючи поглядом.

Може, я й не хотів би, щоб мій перший раз був таким. Але я не міг опиратися цим очам. Це не буде так повільно, ніжно і акуратно, адже ти все ще не приймаєш мене.

Якоїсь миті у твоєму погляді прослизає подив, адже ти не очікував, що зможеш зайти так далеко.

― Це неправильно, ― шепочеш, не в змозі зупинитися.

Правильно… Адже ти мене не позбувся. Я не помер, і перебуваю прямо перед тобою. Ти хотів би, щоб я зник. І водночас, щоб залишався поруч.

― Дивний ти, ― шепочу тобі у відповідь.

Я повільно беру тебе назад за руку. Дивлюсь у твої зелені очі. Мені боляче від поштовхів, але я не наважуюсь навіть сказати про це. Адже тоді ти зупинишся, і казка закінчиться.

― Ти мене кохаєш? ― спитав на вдиху.

Ти намагався не дивитись у відповідь. Але я бачив у твоїх очах те, що ти не наважувався озвучити. І я тебе розумію, адже теж не наважився б на таке.

«А ти мене?»

― А я тебе так, ― очі мої горіли.

Адже я вперше це сказав. Думав, що це буде огидно. Але… Це було так легко. Наче ці слова вже неможливо стримувати.

Ти не відповів. Лише завів у глибокий поцілунок, опустившись у цей вир.

Як гадаєш, було б тоді легше?