Давай поговоримо

По ту сторону столу, у тіні на них гляділи вже знайомі постаті. Чан, Бан Чан якого Ян так полюбив, як людину, як особистість та його тиху гавань. Перед очима проминули всі спогади: поміч у підготовці до екзаменів, похід у парк розваг, нічні прогулянки, відверті розмови… Не хотілося вірити, але те саме нероздільне кохання знову навпроти нього: чорне волосся, риси обличчя підкреслені яскраво карими очима та виразними, м’якими вилицями, у темно-синьому піджаку з якимось дрібними надписами.

Лі Ноу теж втратив дар мови, перед ним сидів його колишній хлопець – Хан Джисон. А він вже гадав з ним ніколи не перетинатися: це фіолетово-матове волосся, яке ще пам’ятають його руки, це спокійне обличчя стало за цей час байдужим, у карих очах згасла іскра, проте ще видавив з себе якусь усмішку, та ця бордова сорочка додавала йому неабиякої вишуканості.

Цю ненависну тишу вирішив першим перервати Айен:

– Так з ким з вас мені говорити? – він знову зробив холодний тон взявши чашку в руки. Тим часом Лі Ноу принесли кімчі.

– Зі мною, – Чан злегка ніяково глянув у вікно та потім знову глянув на нього, злегка холодно мовивши, – Забув представитися, кхм, кхм, мене звати Кріс, я глава «Демонів», а поряд зі мною мій заступник – Хан.

Джисон у відповідь злегка нахилив голову для привітання.

Кожен подих з ним у цьому приміщенні Яну здавався гірше ніж все пережите на справах:

– Я теж з вашого дозволу представлюся, Айен – новий глава «Бестій». Поряд зі мною…

– Мене звати Лі Ноу, я його помічник, – вирвалося у Лі.

Вони обидва натягнули хоч якусь емоцію крім розгубленості та увійшли у реальність. Обговорення йшло своїм шляхом, наче вони і до цього не були знайомі. Лише подекуди ставалися зорові контакти і так само ті обривалися.

– …Тому давайте зробимо так, «Демони» будуть вам допомагати з поставкою дорогоцінного каміння, будуть забезпечувати всю можливу охорону, а ви у відповідь дозволите співпрацювати з вашим постачальником. Коли буде потрібно зможете завжди просити допомоги та розраховувати на нас, – Кріс витяг документи з папки.

– Як ви можете підтвердити таке підданство нашій слабкій стороні? – Айен вже допив холодну каву та буквально не зводив погляд з людини навпроти. Краще так, ніж ніяк.

– А якщо я поклянуся на своєму житті?

– Кріс, це безрозсудно! – Хан з докором штурхнув його у плече.

– Все в порядку, а що, краще вже вмерти від наших розлючених клієнтів, сам подумай, – здається він розлютився, – Так на чому ми закінчили, так, довіра…

– А якщо я скажу дещо, – Ян злегка пом’якшив вираз обличчя, спершись головою на обидві руки на мить глянув на захід та сказав, – Довіра це не ваше життя в якості розмінної монети, а ваші вчинки.

Лі Ноу з Ханом лише дивилися мовчки на цю виставу. Та і самі обмінювалися жестами, Лі намагався посміхнутися йому кожного разу, коли їх погляди затримувалися один на одному. Той же кожен такий раз намагався зробити вираз все суровішим, під кінець він вже не зміг. Щось у середині не спроможне втримати захованні почуття. Хан миттю встиг тихо штурхнути того під столом, але у його очах знову запалав старий вогник.

Кріс у цей час сидів ніби зачарований після цих слів. Давно не було, ні, не так, він давно вже не бачив його, намагався забути, з ним хоч недовго та було весело. І бачити цього хлопця таким, хоча вечірнє сонце сліпить йому очі здавалося чимось далеким:

– Тоді я ставлю свій підпис, – рука з ручкою плавно сковзнула по паперу залишаючи першу літеру його імені особливим акцентом. Після подав співрозмовнику.

Перед тим як підписати Айен ще раз пройшовся очима по пунктах контракту і лиш тоді поставив свій підпис.
Їх виснажив навіть такий простий контракт.
– Ми б хотіли дізнатися коли у вас буде поставка цих зразків, – Хан протягнув папір Яну.
Той оглянув всі позиції та сказав:
– Завтра саме має бути поставка в якій будуть деякі з цих пунктів. Проте навіщо це вам? Я дам зв’язатися з постачальником на пряму через декілька днів, важко почекати?
– Розумієте, у нас зараз складна ситуація щоб чекати. Деякі клієнти скаржаться на нас без упину за одну партію і будемо змушені понести відповідальність за це, – Кріс дивився прямо йому у очі, – Гроші або новий товар, у нас більше немає вибору. Якщо ви згодитесь я віддам вам наступне своє замовлення у вигляді рубінів.
– Яка кількість потрібна?
– Приблизно дві сотні з цих трьох позицій, – він вказав на позиції.
– Значить в основному снайперські. Значить мої інформатори були праві, – Айен задоволено усміхнувся.
– А ви під нас копаєте?
– Ще кажіть що ви так не зробили?
– Принаймні з моєї інформації глава “Бестій” зовсім не ти.
– Тепер я, – Ян демонстративно встав, – Якщо це все, тоді на сьогодні закінчено, я втомився.
– Я теж так гадаю, пора розходитися.
Крім ніби демонстративним жестом доброти заплатив за всіх. “Бестії” вийшли першими з приміщення. Вечірній вітерець ніби пронизував легку сорочку Айена та давала відчуття прохолоди, такої приємної. Вони з Лі Ноу вже хотіли іти, як їх нагнав Хан:

– Зачекайте, можна з вами?

– А як же Кріс? – Лі вказав на особу позаду нього.

– Він мене відпустив, мій робочий день вже закінчено.

Ян обміряв його поглядом, роздивляючись всі деталі і тільки після роздумливо мовив:

– Що хочете поїсти?

У них очі засяяли та стали ніби в кошенят. Чомусь Айену це стало приємно. Поки ті раділи за його спиною він написав Біну і той під’їхав прямо під ресторан.

– А це хто? – Чанбін вказав на Хана.

– Це наш, – коротко відрізав Ян, сівши вперед ним одразу заволоділа втома.

– Вітаю, я Хан, наразі виконую обов’язки правої руки «Демонів», – ввічливо зробив легкий поклон головою.

– Ну гаразд, – Бін злегка косо глянув на нього, та все-таки заспокоїв свою надмірну насторогу виказавши, – Якщо тебе поважає Айен-хьон, тоді ти на половину будеш «бестією».

Коли Хан усміхнувся це навіть йому сподобалося. Поступово вони таким чином поверталися у ті часи коли тільки починали цю стежку.

На вулиці увімкнули ліхтарі. Ян опустив скло та відчував як рукою розрізає вітер. Стало холодніше. Джисон не зміг так довго тримати тишу і сказав:

– Ем, Айен-хьон, можна ж так звертатися?

– Валяй.

– Я б хотів дещо сказати, хоча можливо ви самі знаєте…

– Що ви з Лі Ноу зустрічалися, – Чанбін та Ян сказали це в унісон.

– Значить не така це і таємниця, – Хан сердито мовив дивлячись на Лі.

– Не знаю як ти, а ми всі побачимо як цей «чешир» глядить на тебе, – сміючись мовив Айен, – Ой, здається дарма сказав…

І тут Лі Ноу ще раз отримав кулака, тільки в бік.

– Ти його тільки сильно не вбивай, він нам ще знадобиться, – Бін вже не стримував сміху.

– Дякую, друзі, – в голосі Лі прозвучала така іронія. Проте всім стало весело.

Пізніше вони всі разом повечеряли, хтось відкрив секрети.

Хан розповів їм як все починалося, навіть не приховуючи що до сих пір сумує за тими часами. Після чого Лі Ноу поклав голову на його плече, а потім закував у обійми. Все ж їх любов ще жила, та відчуття того, що тепер можна не приховувати себе справжніх. Збоку, у них справді був вигляд пари і така ж атмосфера, алкоголь розкутав їх.

Чанбін не пив, бо був за кермом. Айен дивлячись на них, не витримав та і собі випив декілька склянок соджу… Боліло, нестерпно…

Під кінець застілля Ян заплатив за усіх та вийшов на вулицю. Вже темно, десь за одинадцяту ночі, затрималися з «парою». Потім вийшов і Бін, підтримуючи Лі, за ними ішов Хан, поки своїм ходом.

– Я на тебе поки їх залишу, – вказав Чанбін на парковку.

– Без проблем, – Айен вільно махнув йому рукою.

Повз пролітали вантажівки, машини, мотоцикли, хоч поруч були ті кого він цінував та було самотньо. Не вистачало однієї частинки… «Я хочу побути сам».

Сам для себе не помітив, як Бін вже був тут, та відкрив двері для Хана. І якщо цей сів ще без бунту, то з Лі Ноу довелося повозитися: впирався руками, потім ногам, крив матом на усю вулицю. Проте, коли сам помітив що Джисон заснув – вгамувався. Хоча довелося трохи додати сили щоб закрити за ним двері.

– Давно він так не напивався, напевно зі щастя, от як склеїлися, – видихнув Чанбін і обернувся до нього, – А ти що вже надумав?

– А щось мав? – Ян заперечливо мотнув головою.

– Кому ти брешеш? Тебе можна прочитати як відкриту книгу, – він м’яко посміхнувся та протягнув йому жуйку, – Так, я не Лі Ноу, але знаю твою поведінку теж багатьом чинникам. Тому краще вже жуйка, ніж сигарета.

Чанбін був йому ніби старший брат. Такий з першого погляду суворий, але добри серцем: середнього зросту, чорне кучеряве волосся, за що його часто почали називати «пуделем», карі очі, милий погляд, що зовсім не перекликався з його статурою. У нього раніше була мрія відкрити тату-салон до того як він прийшов сюди, та не було грошей. І коли надія вже майже згасла, під кінець школи той зустрів Айена. Було деяке здивування коли такий п’ятнадцятирічний юнак говорить про якусь банду, угрупування. Та його погляд не прогадав, за два роки Бін не тільки отримав нове, натреноване тіло, а й за накопиченні гроші відкрив тату-салон у районі вулиці Ночі під назвою «Скетч».

– Як думаєш, шансів ж нуль, правда? – Ян прийняв  її, розгорнув та кинув до рота, – Я справді надто залежний, практично одержимий цією невзаємністю.

– Все у твоїх руках, а поки сідай у машину, – той відкрив йому двері.

– Не хочеться, – він змусив його забрати руку та прямо під носом зачинити двері, – Хочу прогулятися.

– Що ж з тобою поробиш, – Бін дістав телефон та показав йому, – Ось, якщо ти ще не забув, то на твоєму телефоні встановлений датчик GPS, тому навіть не думай влазити у якісь неприємності. Бо коли телефон зламається – мені прийде сигнал.

– Тоді я можу зламати просто зараз.

– Не треба, збережи нам трохи бюджет.

На останок Айен помахав йому рукою: «Зі мною усе буде добре, не хвилюйся так старший».  І розвернувшись пішов тим шляхом яким їхали сюди. Чанбін наздогнавши його посигналив та поїхав далі. Тепер він знову став просто Ян Чоніном.

00:00 – нічні бари так і рясніли на клієнтах. Його привабила вивіска на одному з них, «Побічний ефект»; вона миготіла фіолетовим неоном, хоча вдень міг і назвати це баром, біля входу, на стіні плелися ліани, у декількох з них стирчали вплетені фальшиві квіти павучої лілії – це було досить незвично. Тому надмірне відчуття від дотику до «пекельної» квітки ніби запрошувало його зазирнути. Відчинивши двері Яна зустріло досить не гучне місце, усюди була музика, пили, гуляли. У однісінькому, проте великому вікні біля бару було видно шум нічного міста.

Одразу вмостившись до бару, він поглядом повністю окинув зал.

– Щось бажаєш випити? – до нього підійшов бармен.

А той наче принц, надто вродливий: легкий, довгий,  чорний малет, обличчя наче лялькове та підкреслене темними очима, що мали стомлений погляд під чорний фартух.

– Віскі, – кинув Чонін.

– А ти не малий для цього? – бармен скептично запитав.

– Я тобі маю ще паспорт показати? Пф, не такий і малий.

– Гаразд, твоя воля, – поки наливав дозволив теж обмінятися питанням, – Ти новенький тут? Просто раніше не бачив тут тебе.

– Так, зовсім випадково зайшов, – Ян легко нахилив голову у бік, щоб розім’яти шию.

– Хван Хьонджін.

– Ти зі всіма такий добрий?

– З тими хто приходить сюди забутися це точно, – Хьонджін простягнув йому напій.

У склянці плавав шматок льоду, Чонін торкнувся його, трохи покружляв у склянці та відповів:

– Всі так бачать мене наскрізь, що аж смішно, – в той же момент взяв та залпом випив. Без закуски йому одразу вдарило у голову, від цього він заховав своє обличчя за рукою.

– Точно недосвідчений, – Хьонджін посміхнувся йому.

Раптом Ян відчув як до нього хтось наближається, впевненим кроком. Рука незнайомця плавними руками опинилася на його плечі:

– Привіт красунчик.

– У тебе огидне лице, – і подав жест повторити напій, без льоду.

– Чому ж ти такий суворий зі мною? Хоча можливо краще буде якщо ми познайомимося.

– Пішов від мене нафіг.

– Такий неприступний, – рука сковзнуло з плеча нижче.

– Іди нафіг я сказав, – Чонін вже не стерпів, встав, та поки той думав що у нього все вийшло, так у цю ж мить отримав по печінці.

– Сволота! – крикнув незнайомець і повільно опускався на підлогу від болі.

– Можна?

– Кхм, так, – Хьонджін від здивування просто протягнув йому віскі.

Дорогий напій дуже швидко опинився на голові цього чужинця.

– Бісять мене такі особи як ти.

– Так, це все дуже добре що ти з ним розібрався, але можна ще його не вбивати, – Хван поплескав його по плечі, – Рей, заміни мене поки що на барі.

– Окей бос, – почулося з підсобки.

Вони вийшли на вулицю, було вже прохолодно, у багатоповерхівках не миготіло світло. Старший потягнув його за собою провулок.

– Одразу скажу – не палю.

– Та я тебе сюди покликав не за цим. Просто нам не треба зайвих вух, – мотнув головою Хьонджін.

– Щось ти підозрілий.

– Думай як забажаєш.

Ті підійшли до запасного входу, там стояла невелика лавка.

– Сідай, розповісиш чому на тобі так справжніх емоцій не видно.

– Ти що психолог? – з якимось відчуттям недовіри все-таки біля нього.

– Ні, просто надто люблю історії. А особливо коли я бачу в них себе.

– Якого чорта я зараз взагалі тебе слухаю… – Ян хотів піти та Хван схопив його за зап’ястя.

– Навіть не думай, чи ти більше хочеш щоб я підняв записи, мов «намагався спровокувати бійку»?

– Маніпулятор чортовий.

– Я знаю, хе-хе.

Після цього ще посиділи в тиші. Місяць вийшов з-за хмар і світив прямо на них. Нарешті Чонін зміг повністю розгледіти Хьонджіна, такі ж карі очі з лукавим поглядом, наче зійшов з модного глянцю.

– Що там, кинули? – меланхолійно мовив Хван, – Чи можливо нерозділене?

– Другий варіант.

– Оу, і як давно?

– Вже майже два роки.

– Ти напевно дуже його кохаєш.

– Так, навіть забути не можу, а як тільки намагаюся – знову його бачу.

– Тяжко так жити, кохання така складна штука…

– Ніби ти експерт в цьому, – скептично поглянув на нього Ян, – Чи ти також?…

– Ні, у мене зовсім інше, – Хьонджін з тим самим сумом глянув на хлопця, – Мене кинув той, кого я кохав з восьмого класу. Ще досі свіжі спогади як зізнався йому у коханні на випускному.

– Сміливості тобі не займати.

– Ще б пак. І знаєш, потім ми зустрічалися 4 роки, поки він не сказав: «Вибач, але мене більше не вабить до тебе, все ж я по дівчатам».

– Зараз навіть не знаю що болючіше. Наче і тримати в таємниці складно, та і кинути з такими словами рівно ножем по серцю.

– Видно що молодший за мене, – Хван погладив його по голові, – Якщо хочеш, можеш приходити до мене коли забажаєш. Ти цікавий хлопець, та і не такий черствий як деякі кого доводилося зустрічати.

– Мене ще цікавить, а як ти вийшов з шафи, як сприйняв свою орієнтацію?

– Хах, це теж було не менш цікаво…

І так вони довго говорили, поки в три години ночі Чонін не потрапив додому.