Давай залишимося поза часом

Coldplay – Clocks

* Нікому не нав‘язую свій смак у музиці, але для повноти атмосфери раджу вам увімкнути і заглибитися в лірику.

«Котра зараз година? Певно, дев‘ята…»

Сил та енергії підіймати руку з телефоном вже не ставало. День, що нахабно випив усі соки, добігав кінця, залишаючи по собі жевріюче тепло в самому серці та ниючий біль всим тілом. Тепло – бо ніщо не може стати кращим за якісно проведений час із користю для себе й аудиторії. А от біль…

Здавалося, легше було напружити і без того киплячий мозок, аніж зробити плавний рух рукою й подивитися на екран. Примружені очі вже кілька хвилин намагалися вхопити рухи стрілок на циферблаті посеред старої облупленої стіни. Корекція зору себе виправдала – а звичка залишилася. Ще б пам‘ятати, що означають ті циферки, на які вказують палички… А паличок не одна й не дві – цілих три! Тоді треба пригадати ще й літери, які складаються в назви тих паличок. Секундна, себто наймолодша сестра, – спритна та прутка. За нею трохи довша й зріліша – хвилинна, а далі… Далі була остання, що товстезною змією перепливла убік, різко зупиняючись і сповіщаючи холодну гримерку про прихід дев’ятої години вечора своїм гучним бемканням.

Звуки відлунням котилися від стіни до стіни, поступово долаючи шлях до кудлатої голови, що самотньо причаїлася в кутку на бильці старого крісла. Молочно шоколадні кучері зовсім розперезалися, вибиваючись із старанно вкладеної зачіски, відблискуючи на теплому світлі лампи золотавими переливами. Женька настільки стомився, що ладен вже був не поправляти волосся – най воно виглядає, мов хутро дикої овечки.

А годинники теж втомилися – в’являєте? Вам ніколи не кортіло дізнатися, як вони щодня і щомиті невпинно відліковують приречений кожній живій душі час? Чому не існує ні минулого, ні майбутнього, а те, що вважається теперішнім – відносне й нестатичне? Щось ілюзорне та невловиме, наче та пурхаюча пір‘їна у часопросторі…

Сей момент і конкретна хвилина вашого читання – вже є «майбутнім», що спростовує суто теоретичне існування теперішнього часу, яким так усі хочуть жити. І Євген це знав, невпинно замислюючись над тим, що робитиме далі. Куди рухатиметься, з ким і в якому напрямку…

Женька не дурний: він знав усі злі задуми природи завдяки своїй кмітливості й допитливості. Все, що його колись-небудь цікавило, він стрімголов йшов серчити сторінками Вікіпедії в пошуках істини. А невблаганний час, що так швидко плине, хвилював його чи не найбільше. Інколи так хотілося бути Флешем з Ліги справедливості, або ж, Марті Макфлаєм, щоб, знайшовши дивакуватого Брауна, вирушити в минуле й устигти все змінити, доки не накоїв помилок. Попередити людство про катастрофи, які насуваються, принаймні в його країні; повернути собі крихти того дівочого кохання, що він так необережно розсипав долілиць; а найбільше йому кортіло… Натрапити на одного світлочолого хлопця в цьому житті. Раніше, ох, значно раніше, ніж це сталося у тридцять літ.

Він похнюпив носа, вкотре подумки переливаючи з пустого в порожнє балачки на наукову тему. Здавалося б, досить на сьогодні глибоких роздумів про складні теорії людства, але ж… Його курчава голівонька не могла припинити прокручувати філософські роздуми й генерувати ідеї. Якщо ви раптово побачите мем з Джиммі Нейтроном, що вигукує «brain blast» – знайте, що прототипом був один український актор-комік Євген Янович.

Цього вечора так хотілося нарешті вивільнитися з полону нескінченного мисленневого потоку й забутися в алкогольному сп‘янінні…

Час від часу, він сумував за відчуттям себе як інертного об‘єкту чотиривимірного простору, котрого складно вхопити й зрозуміти. Відколи такий легковажний та простий, як пень-колода, Женя став незрозумілим самим для себе? Шмигнувши й сховавшись поглибше до коміру пухкої, наче хмари, куртки, він перевів погляд з годинника до занавісу.

Хлопець терпляче чекав поза сценою вже близько години, ніби на околицях Всесвіту, що вирував десь там у залі. Як той відданий песик – викинутий за межі хатини до будки, мовляв, меншої прибудови коло паркану. Він своє відгасав і відфотографувався, використавши майже всі релевантні ресурсні стани та емоції на сьогоднішній день. Сидів тішив себе мріями, що зараз вони зі Спартаком уже могли б зустріти потилицями м’які подушки й під класичну музику читати або спати. Проте інший усе ніяк не повертався…

Можливо, те, що, хоча б на цю годинку, життя розлучило їх, слугувало лиш користю для Яновича. Він вперше свідомо відклав телефон і поринув у роздуми, слідкуючи за тією стрілкою-змійкою, що ледь помітно рухалася. Авжеж нелегко приймати рішення й замислюватись над буттям, коли всюду панує галас, жваві аплодисменти, сяючі обличчя, сповнені щирої радості. Тому ось такі коротесенькі, ледь помітні, проміжки часу на нитці довгої історії мали неабияку цінність.

Він не знав, чого саме хоче від власного життя по його завершенню… У яку сторону занесуть його тіло поштовхи зухвалих хвиль, котрі бурхливо гойдаються морем. А море, як і час, як і потік думок, не зупинити. Одна річ, що сама надійшла до стомленого мозку, поставивши тверду крапку в сьогоднішніх запитаннях – це ім‘я. Одне єдине, таке рідне й приємне, мов вогнище на протидію воді, в якій подумки плаває Янович.

«Вогні гаснуть, і мені вже не врятуватись
Від зустрічних хвиль, проти котрих я намагався плисти.
Ти поставив мене на коліна,
О, я прошу. Прошу й вмоляю, наспівуючи…

Скажи те, що не можна сказати,
Збий яблуко з моєї голови.
І проблеми, які неможливо назвати.
Тигри очікують приручення, наспівуючи…»

Власник ім‘я тишком-нишком зазирає крізь завіси у напівтемряву пустого приміщення, впускаючи сяйво прожекторів й очима шукаючи того, по кого, власне, прийшов. Повільною ходою він несе кімнатою тихий скрип стареньких половиць і рухається у напрямку того самого куточку. Хлопець, що вмостився на м‘якенькому кріслі під тьмяним помаранчевим світлом торшеру, ледь не куняв – настільки вимученим він був, що навіть не помітив друга поблизу. Похилена голова гуділа, але ще трималася у притомності, тому він наказав собі розплющити очі й перше, що запримітив – це чужі лакові туфлі й подоли кашемірового пальто коло себе.

Женя підняв погляд і зустрівся з умиротвореним та щасливим обличчям Спартака, яке, зважаючи на обставини й кількість справ, доводилося бачити вкрай рідко. Розтягнуті в милій усмішці тонкі рожеві губи, блакитні очі-напівмісяці й ці ледь помітні припідняті рідесенькі брови… Не могли не викликати легкі невимушені радощі обличчям самого Яновича. «Клята емпатія», – пронеслося мізками.

Як би незвично це не виглядало, і в якій би найдивнішій паралельній реальності це не відбувалося, але в руках Суббота тримав… букетик. А саме, чорно-білий, дуже вдало й вишукано складений оберемок бавовни та сухоцвіту. Перехоплювало подих від того, наскільки чудово він пасував лаконічному аутфіту Спартака, підтримуючи весь той лоск і гармоніюючи з його монохромною кольоровою гамою.

– Де ти був так довго? Я вже змерз і заціпенів, доки чекав. І що… – не встиг договорити хриплим голосом Євген, як його перебили:

– Пробач мені. Я не хотів, справді. Групка глядачів схопила й вирішила привітати з минулим цим, як ви його там називаєте? Днем народження, коротше, – яким би холодним інколи не здавався Спартак, зараз, зітхаючи й нервуючи, у ці фрази він вкладав ледь уловиму тремтливу тривогу і якесь емоційне піднесення. Ніби той метелик на гойдалці повітря. Він хилився з боку в бік, трішки послаблюючи пальцями вузол краватки – певна річ, дійсно перехвилювався.

Женя в жодному разі не гнівався: його лишень розчулювала й забавляла така поведінка друга. Помітно почервонілі щічки та примружені в квапливій біганині очі – воістину дивовижне видовище. Що такого могло статися, що зараз він має за честь вхоплювати та впитувати, мов губка, ці почуття зазвичай стабільно спокійного та емоційно холодного хлопця?

– Хто ти такий і куди ти дів мого Спартака, принцесо? – з гумором, як завжди, причепився Женька. – Ходім уже. І більше не вибачайся за таке.

Слова, що пролунали в жарті, втім, несли більше сенсовності, аніж завжди. Хлопці погигикали, але кожен знав, що за подібні прояви перепрошувати не варто – це природно й чудово. Спартак усе зрозумів і, кивнувши, подав руку, аби допомогти другові підвестися. Рипляча підлога так гучно і ніяково проскрипіла серед тиші між ними двома – яку одразу ж, мов у фільмі, перебив телефонний дзвінок. То викликав Коля, який вже, мабуть, триста разів помер і воскрес в очікуванні та переживаннях за дупи цих двох бовдурів. Довелося-таки стомлено дістати телефона з кишені й підняти слухавку, щоб потім не заробити на горіхи…

– Пан Євген у мобіли, я вас слухаю, – відповів серйозно, мов кримінальний авторитет італійського групування. Ну, принаймні українського, ім‘я якому «команда Подкаст терапії». Десь у кулачка приснув зі сміху один Спартак.

«Так, пане Євгене, я зараз надеру вашу прегарну сраку і запихну туди цю саму мобілу, якщо через дві хвилини не побачу вас біля таксі. Все зрозуміли?» – донеслося з телефону.

Суббота вловив себе на думці, що, яким би задовбаним не був зараз і він і його сонце поряд, такий чудовий день швидко завершувати зовсім не хотілося. Зараз би влаштувати прогулянку нічним Кропивницьким, доки дозволяє комендантська година та власна енергія й витримка. Подивитися на широкі вулиці, на околиці невеличкого, але такого затишного міста й вдихнути в себе цей день по максимуму. Відколи це він став таким романтичним та охочим до безсенсовних прогулянок? Спартак диву давався, що ангел на плечі, котрий радив пройтися містом-подихати свіжим повітрям, переміг малого бісенятку, який хотів лише грати в онлайн-ігри та сидіти відлюдьком у номері. Тому він під дією емоцій легко висмикнув з рук Жені слухавку й промовив:

– Коль, їжджайте там із Антоном самі, не чекайте нас. Це я винен у затримці, тому хочу тут перед Женькою вибачитись. А з вами ми потім поговоримо… – доки Спартак казав ці слова, очима намагався вихопити долю якоїсь підтримки в обличчі навпроти. Однак, зіткнувся лише з непорозумінням, яке викликало сумніви та думки, що щось коїться не так… Він на мить подивився до землянистих, котрі в світлі торшеру виблискували точно бурштином, очей й відвів зір кудись на годинника. Прикро, що час так швидко плине – йому не хотілося, щоб цей день добігав кінця, розлучаючи їх із Женькою по різних сторонах барикад. Друзі домовилися забронювати кожен сам собі окремий номер, про що одразу пожалкували, причому обидва, сумуючи за теплими обіймами один одного. А у всьому винен той триклятий циферблат під склом, звідки в повній тиші віддалено чулися ритмічні цокання.

От би взяти того годинника і своїми м‘язистими руками погнути всі можливі механізми та шестерні, що змушують стрілки рухатися. Сповільнити хід секунд, хвилин, годин, діб… Розтрощити кожну існуючу машину відліку й дискредитувати всіх нащадків, яким примарилося досліджувати сходи й заходи палаючої зірки в небі. Проте таким сміливим та нещадним Спартак міг бути тільки невербально – зараз, прочищаючи горло й намагаючись дібрати кілька слів, він не міг і вигуку вичавити.

Виринаючи з думок, він все ж тримав у собі жевріючий вогник надії, що може якимось чином схилити хлопця до прогулянки й невпевнено промовив:

– Ти… Ти не проти піти додому пішки? Я просто хотів пройтися, подивитися місто. Але якщо ти не хочеш, я все зро… – не встиг закінчити думку Суббота, як його перебив своїм раптовим здійманням Янович, що підійшов ближче та вхопився за комір чорного, мов небо над селищем, пальта.

Женя глянув зверху вниз на такого зніяковілого, трішки червоного й бентежного Спартака, що вчепився обома долонями в обгортку букета, нервово перебираючи бірочку. Яким би втомленим він зараз не був – від цього видовища, хоч стій хоч падай, але кортіло танцювати! Ну як цьому хлопцеві можна відмовити? Безумовно, тільки найжорстокішій людині се може спасти на думку. Тому він, ні на хвильку не вагаючись, розплившись у посмішці до ямочок й сіточки ледь помітних зморшок, відповів:

– Думаю, я вже прийшов – посміхається, мов дурень, відводячи погляд. Що один – що другий. Дорослі діти, як то кажуть.

…

Прохолодне повітря лютневої ночі вихорем било в обличчя, заповнюючи легені й змушуючи морозець потроху щипати ніс зі щоками. Крислаті гілля оголених дерев похитувалися вітерцем, створюючи мелодичний тандем із шумом ще не вгамованого міста. Вуличні ліхтарі горять – люди йдуть, а за ними – напівпрозорі спритні тіні. Собаки – люди, машини – велосипеди, туфлі – кросівки, гудуть генератори на входах у салони, оп! Зупинилися, йдемо повільніше й обачніше – «стережіться ожеледеці», – каже нам табло на перехресті. Незабаром увесь цей гомін приборкає комендантська година, що залишить по собі пусті мертві вулиці, неначе після Всесвітнього Апокаліпсису.

Яким важливим був для Світу час… Усі кудись квапляться: хлопці спішать в останню мить придбати подарунки до дня закоханих, батьки з тяжкої пізньої роботи до своїх дітлахів, хтось із науковців поспішає винайти машину часу, втрачаючи свій власний, такий швидкоплинний, в нікуди. А собаки, паралельно з тим, хутко роблять свої тваринні справи на бордюрі, щоб далі радо бігати вивчати територію довкола. Усе стрімко обертається й живе бурхливе життя навколо Сонця, хай би його чорти побрали!

Єдині лиш Спартак і Женя не метушаться: йдуть собі поставленою ходою, ніби рибоньки, що пливуть друг коло друга. Цокіт чобітків бруківкою губиться крізь какофонію різноманітних звуків, але кожен був зосереджений на власних почуттях.
Ба більше, вони навіть йшли, ступаючи з однієї ноги – настільки гармонізували їх тупотіння. Можемо посперечатися, що стукіт їх серцебиттів не синхронізувався в ту прекрасну мить…

Янович кінчиками задублих пальців обережно тримав хлопця за рукав верхнього одягу, буцімто, щоб не послизнутися (ну кого він дурить – хоче зайвий раз доторкнутися до прекрасного). А той із напускною байдужістю вдавав, що не помічає бажання тактильного контакту Жені, продовжуючи керувати шляхом й скориговувати його. Десять хвилин – і вони, проходячи повз яскраво кораловий драмтеатр, опиняються у самому серці Кропивницького. Панорамою відкривалися окові приголомшливо красиві алеї із роздолими площами, старовинною архітектурою й садибами… Вуличні музиканти, вочевидь, як і в кожному місті, грали якусь попсову рок-симфонію, від котрої вже починало нудити. Зачинали одні й ті ж хіти Led Zeppelin, або ж, Queen – із разу в раз задовольняючи закоханих парочок, що напівколом розтикані були круг гарнітури, по парах хитаючись у так званому повільному танці. Подалі від них, у затишному закутку, розташувалася приємна тераса з гірляндами у вигляді голубів та валентинок, які Спартак категорично не схвалював. А от Женька…

Вперше за вечір у його прикритих стомлених очах загорілися малі іскри, немов ті зорепади. Чи-то так здалося, чи-то між ними нарешті промайнуло порозуміння – Спартак запевнив себе, що тепер вони обидва мали бажання провести ці півтори годинки з радощами й іншими теплими емоціями. Хоч у їх союзі він зазвичай відповідав за здоровий ґлузд, раціональність та врівноваженість, проте сьогодні – один з тих небагатьох разів, коли треба було рятувати свого кудлатого веселуна від пастки нав‘язливих думок. Помітивши цікавість друга до закладу, Спартак мовив:

– Не хочеш посидіти онде той файний екстер‘єр? – тицьнув пальцем туди, де вдалечі виднілися птахи з валентинками. Янович, що гледів зараз кудись донизу, так широко очі ще ніколи не розплющував… Феноменально. Тож, сьогодні в Червоній книзі України ми спостерігатимемо поповнення нового виду диких тварин: Спартак Суббота перед святом Дня закоханих.

– Ще питаєш! – умить зрадів, ніби залюблений песик, розганяючи хвістком повітря.

Ось вона, саме та відповідь, на яку розраховував психолог – ну і що, що довелося трішки зманіпулювати? А втім, це і маніпуляцією не назвеш, бо вигоди й користі сидіти в напівбарі-напівресторані під святковими декораціями, ще й поряд з дітьми, для себе він точно не вбачав. Одні лиш збитки: дивитися на необережно плямкаючі вуста, з яких через невпинні жарти вистрибують шматки їжі – таке собі задоволення. Для цілковитих гурманів. Їж, молися, люби – як би примітивно та клішовано це не звучало, але ж, фраза мала рацію. Цінувати, те, що маєш, навіть коли воно дурнувате й зовсім не смішно жартує… анітрішечки. Анікрапельки!

Як же ж їм повезло знайтися в цій Галактиці: вони завжди і всюду проводили час разом, як би погано та сумно не було. Жбурляли один в одного підкатами, «пубертатним» гумором та гострими насмішками, чекаючи реакції друга з кам‘яним обличчям, а далі водночасся зриваючись на здичавілий сміх. Люди, що вмиротворено проводили вечір під завиваючу гітару посеред площі, косилися на них, затуляючи дітям вуха або, навіть, перехрещуючись. Це означало лиш одне – Спартаку вдалося підняти настрій його персональному сонечку. Але хотілося все-ж дізнатися, що так хвилює дивака навпроти – що носить у собі ця вихрувата потилиця?

– Хочеш глінтвейну? – вгамовуючи всередині зневагу до самого себе й цього безглуздого вчинку, вигукнув Спартак. Він досі залишався усіма руками й ногами проти алкоголю, але усвідомлював, що його метою наразі була відверта розмова з Яновичем. А для цього вистачить лиш краплі гарячого й дурманливого в організмі хлопця, так би мовити. Женька вже не мав сил диву даватися, тому просто хитнув головою, стуляючи губки разом у фірмовому повітряному цьомчику.

Суббота по-доброму посміхнувся у відповідь й пальцем поманив повз проходячого офіціанта, замовляючи додатковий напій та, за традицією, всовуючи тому гроші напепед. За кілька хвиль Жені вже принесли келих багряного кольору, як і сама рідина, від якої віяло духмяним ароматом цедри лимону, кориці, нотками мускатного горіху й якісного запашного вина, що вже одним своїм виглядом паморочить мізки. Довго чекати на появу відвертостей не довелося, бо вже через пару ковточків, язик хлопця почав розв‘язуватись, заводячи балачки про якісь філософські ілюзорні питання. Хотілося вивільнити оте далеке умоглядне, що тягарем сиділо на його «душі». Після декількох, вчергове, розривних жартів, хлопцеві закортіло перейти на особистощі:

– Я надто багато думаю останнім часом, Спартачку… Розумієш? Вирій теорій та ідей не дає мені спокою – я себе не контролюю і починаю втрачати концентрацію на окремих приземлених справах, – поклавши підборіддя на стулені зап‘ястки рук, хлопець бідкався й зітхав у п‘яних бурмотіннях.

– Звичайно, розумію. Чи й не проблема. – Відсторонено мовив Спартак, злегка провокуючи співрозмовника почати захищати свою думку. Так він зможе дізнатися значно більше – «змій спокусник», що опинився у ролі «хитрого лиса». І тому запитав, обережно: – Скажи, про що саме ти думаєш?

Женька замислився, почухавши борідку. Формулювати літери, слова, речення, а там і абзаци – видавалося неабияким складним заняттям для нього. Що то за митець, що під дією свого «головного топлива» губиться та не може висловити ідею? «Гусь, ану зберися!» – пролунало в голові, що за часів Мамахохотала допомагало йому на сцені.

– Знаєш, не мушу вигадувати. Я думаю про наше майбутнє, котре вже настало… Знаю-знаю, ти зараз знову скажеш, як жахливо і по-дибільному це звучить, але то так складно, Спартачку! Так складно. Поряд із тобою я постійно відчуваю нові почуття, ніби вони відродилися в мене ще з часів університетських дівчат. Я думаю над їх справжністю та релевантністю, над тим, чи потрібно проходити славнозвісну «перевірку часом», доводячи собі щось. Ми знайомі не так давно, щоб робити такі важливі припущення, тимпаче… тимпаче, що ти чоловік. А я – безмежно заплутаний бовдур у сітках часопростору. Чуєш, можливо, я тебе навіть…

Його тремтливі тихі слова перекрикував галас тутешньої метушні й занадто ріжучої вуха електрогітари, яка, ніби гуркотом грому, реве містом. По очах Спартака було видно, що той, на привеликий жаль чи на щастя, не чув декількох останніх речень. Його вираз обличчя ні на йоту не змінився, жоден нерв не смикнувся чи хоча б брів не піднялася в подиві. «Підморгни два рази, якщо тебе тримають у полоні» – вигравіювати на золотій медалі й вручити її найліпшому акторові, чи найбайдужішій людині за дивовижний спектр емоцій.

Одної миті, Женя не втримався, ниряючи до карманів пухкої куртки за навушниками, ривком відкриваючи кейс. Рвані від обурення рухи видавали знаходження хлопця на певній тонкій грані між пасивною агресією й сплеском емоцій. Ще трішки – і станеться вибух, за який ніхто не ручається. Він простягнув одного навушника другові, на що той лиш радо погодився – тепер вони сиділи, точно як підлітки, котрі в закладах зазвичай дивляться щось у телефонах або слухають блювотний реп на пару.

Найбільше дражнило й лоскотало нерви те, що піди дізнайся – чи все вчув Спартак, чи тільки половину його зворушливої промови? І зворушливої лише на думку автора, бо, як бачите, Суббота гарно тримається.

– Пам’ятаєш фразу, яку я колись казав тобі у подкасті щодо цього? – вищим тоном, аби перебити музику на фоні, зачав Спартак.

– Ні… Стривай, а яку саме?

Не дослухана там, у гримерці, пісня автоматично знялася з паузи, лунаючи в вусі, на словах:

«З безляддя, якому немає кінця,
Змикаються стіни і цокаючі годинники.
Я повернуся й заберу тебе додому,
Але я не можу зупинити те, про що ти вже дізнався, наспівуючи…

Йдіть геть з моїх морів,
Кляті втрачені можливості!
Я частина лікування?
Чи я частина хвороби, наспівуючи…»

– Я думаю, а отже, я існую, – повторив фразу Рене Декарта хлопець. Така проста, однак, така складна своїм стоїчним змістом догма. Чи означає це, що треба пустити думки на самотік, гляди, влаштуєш черговий мозковий штурм і винайдеш життєво необхідний прилад? Можливо. Нехай кожен трактує для себе це речення, як вважає за потрібне. – Ти можеш думати про що тільки забажаєш, Жень. Але на твоє майбутнє думки ніяк не вплинуть. На нього вплинуть дії – тут і зараз.

Дослуховуючи пісню до самого кінця, Женя усвідомив, що його майбутнє не має сенсу й ніколи його не матиме. Шукати те, що не можна знайти, заробити те, не знаю що – лиш безглузда витрата часу. А змагатися із часом, на безмежний жаль всієї цивілізації Землі, неможливо. Нереально. І непрактично. А практично – торкатися зараз під столом долоні того, від кого щемить і частіше скорочується серце. Практично – бути собою й посміхатися від сором’язливості навіть тоді, коли ніхто цього не потребує і що більше – ти сам. Практично – цінувати кожну прожиту секунду, доки маєш можливість знаходитись тут і зараз в моменті пристрасті. Бо кожен наступний – вже майбутній.

Лежачи буряково-червоною щокою на дерев’яному столику й дивлячись крізь призму протікаючого венами алкоголю із низу догори, ніби до небес, блакиті очей Спартака, Женя зрозумів, що навіть якщо він не матиме цього ефемерного майбутнього з ним – нехай він просто бажатиме собі проводити із цією прекрасною людиною кожну мить свого життя. Незалежно, минула вона, теперішня чи майбутня. Їх особистий відлік почався тоді, у хатинці на навчанні в Аспені, тож їх історію вже пишуть – вона вже відбувається. Треба її жити. «Й любити спішити треба. Кохати спішити треба. Гляди ж, не проспи», як казав усім відомий поет усім відомих рядків.

Така легкість закружляла тілом, позбавляючи слідів утоми й стресу. Залишок цього теплого, душевного й потрібного обом хлопцям вечору, вони провели за невимушеною прогулянкою вздовж паркових алей, сміючись та заграючи один до одного. У їх навушниках лунали не тікток-тренди чи, наприклад, романтичні рок-баллади – там акордами чулися перехожим пісні затишного гуртику Coldplay, котрі ніби загортали твоє серденько в ковдру й міцно-міцно обіймали. Та й самі вони… подекуди періодично зупинялися, розіграючи якісь дивакуваті сценки, жартуючи й невпинно торкаючись один одного в обіймах. На жаль. доба доходила свого логічного завершення – за десяток хвилин діятиме комендантська година. Тому звертаючи на вуличку, що вже вела до їх готелю, Янович вирішив дістати телефона й закарбувати у пам‘яті цей до болю щасливий день.

– О Господи, це артист з квітами! – знімав сторі до інстаграму кудлатий, заливаючись сміхом. У мізках додав собі ще одного пунктика: прифотошопити зачіску Олега Винника до голівоньки Спартака. Або це зробить бодай хто-небудь з фанатів…

– Ахаха, дурачок. Видаляй, – не менш скуйовджений та розсмішений Суббота грайливо пхнув хлопця у груди, захищаючи від падіння свій дорогоцінний букетик.

– Чому це? Я не можу занотувати тебе у часі? – крізь сльози сміху, вже більш серйозно додав до всього вечірнього сюру Женя.

– Не можеш. Давай залишимося поза часом, – Спартак підійшов ближче, ніби крадькома, сповільняючи на хвильку свою ходу. Він переклав квіти з однієї руки до іншої, щоб зручніше було вхопити цього чудернацького під градусом Женю за бочка (він же – талія). 

– Га? Ти про що? – збитий спантелику хлопець, устиг заховати телефона й подивитися на обличчя свого коханого не крізь камеру, а наживо – тут і тепер.

– Люблю тебе, ось про що!

Слова, про які можна було лиш мріяти вчора. За ними – легкий цілунок у самий кутик губ, такий ніжний і по-дитячому грайливий, як і все, що відбувалося цього вечора між ними. Пальці, що вужиками лізуть під піджачка на талії й пронизують своїм холодом гарячу тендітну шкіру, змушуючи зойкнути, а потім прикрити рота, тишком сміючись, щоб ніхто не побачив їх першу спробу насолодитись один одним. Отак, цілуючись та сміючись кожні два кроки, вони дочалапали «додому», залишаючи сьогодні один з номерів пустувати…

Бо ніщо так не зближує, як проведений разом час і одне, спільне на двох, неподільне кохання.

Кінець.

* Усіх охочих запрошую до затишного телеграм-каналу https://t.me/sparjenyata (спарженята) <3