Фанфіки українською мовою

    Всі навколо впевнені, що Лаксусу ніхто не потрібний. Тим паче Кана. Вони майже не спілкуються на людях, та й спільних друзів мають небагато.

    “Чого тобі не вистачає, йолопе?”

    Макаров Дреяр мріє одружити онука з Міраджейн, бо, вочевидь, бажає йому щастя. А чому ні? Вона працьовита, добра, відповідальна та, що не менш важливо, любить дітей. Діду хоч би до правнуків дожити! Вони були б схожі на Міраджейн, трошки – на Лаксуса, і зовсім злегка на самого Макарова.

    Така перспектива Лаксуса зовсім не радує. Від Міраджейн пахне карамельками та квітами, вона носить рожеві спідниці та всім привітно посміхається, плекаючи в той самий час думки про те, як вириває комусь один за одним нігті та педантично складає їх, сортуючи, – той, що з великого пальця правої руки, до того, що з лівої. Тим не менш, Міраджейн здається настільки нудотно, задушливо солодкою, що саму думку про неї хочеться запити холодною водою.

    Лаксусу ближчий смак гіркого шоколаду на губах Кани, запах її “прокуреного” цигарками волосся, жага до пригод, яку дівчина змогла йому якось прищепити, готовність зірватися з місця в будь-який момент та назавжди переїхати в інше місто. Каже, їй нічого втрачати.

    “А щодо мене?”

    Дреяра п’янить екстрим тайних нічних побачень (хоча що, власне, приховувати?) і шалена швидкість, з якою Лаксус та Кана їздять вечірніми вулицями, на побитому життям мотоциклі, точно не розрахованому на такі навантаження.

    Йому подобається заїжджати в маленькі крамнички біля заправок, купувати й пити на місці дешеве пиво, та, виходячи з приміщення, хизуватися вкраденою з прилавку пачкою жуйок. Отакий спритний. В цей момент Лаксус почувається підлітком, закоханим вперше, і, зловивши себе на цій думці, щиро радіє.

    Вручає партнерці вкрадені жуйки, і Кана, звичайно, дякує чоловікові й міцно його цілує. Він відчуває знайомий смак гіркого шоколаду, запах цигарок та новий, невідомий аромат чоловічого парфуму – звісно ж до зустрічі з ним вона була не одна.

    Дреяр відстороняє від себе дівчину і гладить її по голові: холодно й важко. Лаксус знає. Кана щоразу попереджає, що ні за що в світі не залишиться з ним, що серйозні, постійні, моногамні стосунки її лише сковують та заважають насолоджуватися життям, і щоразу ці слова розбивають чоловіку серце.

    “Ти сам на це погодився”

    Йому потрібна інша: надійна, вірна дівчина, на кшталт Міраджейн. Проте Дреяр щоразу погоджується на умови Кани, яка, як він впевнений, зникне з життя Лаксуса щойно втомиться від його компанії.

    Лаксус ніколи не стане єдиним коханням Кани. Втім, ніхто не змушує і його залишатися вірним їй – це нудно та непотрібно. Кана хоче різноманіття й свободи. В її грайливий характер, жагу до пригод та міцні поцілунки зі смаком гіркого шоколаду закохається ще не один десяток чоловіків, коли Лаксус стане однією з тих неважливих частин минулого, про яке Альберона ніколи не згадає.

    “Невже ти вважаєш себе настільки особливим?”

    Колись він зрозуміє, що прийшов час осісти. Можливо, одружиться, коли Кана безслідно зникне з міста та його життя. Можливо, матиме дітей: схожих на дружину і зовсім трохи на нього. Життя складеться.

    Проте через багато років, чи то навіть десятиліть, Лаксусу знову снитимуться крамнички на заправці, жуйки, дешевий алкоголь, смак гіркого шоколаду на губах та перманентний запах цигарок в каштановому волоссі. Від цих снів всім тілом розливатиметься незрозуміле тепло, що м’яко охопить його з голови до п’ят, а в горлі застрягне гіркий болючий комок, і Лаксус не засне вже до ранку.

    Кана забуде про Лаксуса – він дійсно не особливий. Скільки людей було, скільки ще буде. Вона прийматиме їх в своє життя, а потім викреслюватиме з нього, наче на щось дуже ображена.

    “Ми нічого одне одному не винні”

    Проте зараз вони разом: Лаксус, який, боячись все втратити в один момент, запам’ятовує кожну дрібницю, кожний рух та кинутий на нього погляд супутниці, й Кана, що насолоджується холодним напоєм, обпікаючим шкіру металом мотоциклу, нагрітого під палючим сонцем, та зовсім невічною компанією Лаксуса.

    “Нічого не може тривати вічно. І ми обоє це знаємо”

     

     

     

    ***Я в жодному разі не претендую на звання “автор року”. Цей фанфік був написаний 14-річною дитиною кілька років тому та перекладений людською мовою зараз. Для мене це не стільки можливість поділитися якоюсь творчістю, скільки ще один крок до переходу на українську мову, тому, благаю, не сваріться дуже сильно.

     

    0 Коментарів