Гіркий присмак

Зачинив ноутбук, Менді знесилено впала на кресло. І зітхнула. Робота, нарешті, зроблена… Чи це була її частка?… Вона втомлено терла очі, коли в темноті почувся голос.

— Да невже-е?…

Менді покосилась.

— Ти не спиш?

Її дружина пирхнула.

— Ти питаєш це в мене, коли сама досі працюєш?

— Я вже закінчила.

— Авжеж закінчила, — підійшовши до неї, Робін різко обхопила її плечі, — тільки тобі не здається, що це вже стало повсякденністю, м?

Вона забарилась.

— Це виправдано…

Хватик Робін пом’якшав. Її руки повільно почали натирати суглоби дівчини, намагаючись зняти напругу.

— Ти така…

— Що? — тихо спитала Менді, — тендітна?

Їй сумно посміхнулися.

— Виснажена…

— Досить драматизувати, — Менді піднялася з кресла, відкидаючи масаж, — краще підемо вже.

Робін виглядала засмучено, але чинити опір не стала.

— Як скажеш…

Навіть у ліжку Менді не змогла до ладу поспати. Вся ніч минула в постійних перевертаннях. Вона прокинулася о шостій ранку, пройшла у ванну, щоб вмитися. І побачила себе у дзеркалі: із зморшками, із синцями та червоними очима. Старість наздоганяє її надто швидко в тридцять чотири. Чи має тут місце вплив недосипу та роботи? Швидше так, ніж ні. Але Менді не була готова у цьому визнаватись. Тепер вона одягає окуляри, замість лінз, щоб не напружувати й так стомлені очі. У цьому немає нічого поганого насправді. Крім того, що її схожість із батьком небезпечно наближалася до ідентичності.

Раніше Менді завжди пила чай уранці. Ніколи не каву. Але через знижений тиск та постійну працю, кофеїн став для неї гостро необхідним. Вона пила його пачками та запивала їжею. Хоча ні. Їжі було не так багато, як самої кави. Він знижував апетит.

Вже було о пів восьмої, коли з дверей вийшла засипана Робін.

— Добрий… ранок… — вітаючи, вона глибоко позіхнула.

Це не могло не змусити її усміхнутися.

— Добрий ранок. Тобі омлет чи яєчню з беконом?

Дівчина обійняла її за талію, сонно уткнувшись у спину.

— М-м-м, не знаю… Омлет з беконом?…

Напевно, якби не Робін, вона взагалі б не готувала.

— Добре.

Це було приємно. Останнім часом вони відокремилися один від одної. Все відбувалося буденно. Жодних пригод, жодних веселощів. Вони змінюються та дорослішають, життя йде своєю чергою. Робота, дім, робота та дім… Робота та її милий дім переслідують її день за  днем та ніколи не закінчуються. Зрештою, вона так заглибилася у роботу, що майже забула про свій шлюб.

Тихий сміх дівчини виринає її з думок.

— Ти так солодко пахнеш…

Менді перевертає бекон на сковорідці, поки та бурчить в її спину.

— Це просто їжа.

— Ні, ти, — заперечує Робін. Й сильніше обіймає її, — люба… Ти знаєш,  який сьогодні день?

Вона розкинула мізками, не згадавши жодного значущого дня цього місяця. Річниця була півроку тому, день народження Робін (тобто Янеси) не скоро, а більше особливих свят вона не пам’ятає.

— Вівторок, — без жодного сумніву відповіла Менді.

Ще один день, в який вона мусити доробити свій проєкт до дедлайна.

— Мія.

— Гм?

— …Так, ти маєш рацію, це вівторок.

Дівчина відпустила її та пішла до столу. У відповідь вона знизала плечима.

Закінчивши з приготуванням, Менді вирізала по шматочку омлету на кожну тарілку, а потім віднесла на стіл до Робін.

— Смачного, — побажала вона. Й, узяв свою порцію, сіла навпроти.

Занурена у свої думки, Робін колупалася в їжі. А сама Менді не знала, з чого почати діалог. Вони майже ніколи не спілкуються, хоча живуть в одному домі. Чим зайнята її дружина, з ким вона спілкується, які в неї діла — цього Менді не знає. Уривки хіба що. Можливо, їй і не хотілося знати про це… Можливо, Робін варто було б знайти когось краще за неї.

Подружжя їли в тиші. Менді полюбляла, коли вони могли насолодитися без розмов, але зараз було некомфортно. Їй довелося стукнути виделкою по тарілці, вдавши, що це випадково. Тільки, аби ця тиша, нарешті, закінчилась.

— Так… Як тобі? — запитала вона.

— Дуже смачно, — Робін слабо усміхнулася, — як завжди…

Вони продовжили їсти. А Менді робила нові спроби.

— Зустрінешся з кимось сьогодні?

— Та ні. Все, як завжди. — розрізав бекон, Робін поклала маленький шматочок у рота, — о котрій годині прийдеш сьогодні, м? Опівночі?

Менді стиснула губи. Авжеж. Робін сердиться на неї за те, що вона все пізніше приходить додому. Але незабаром був дедлайн. Вона не могла зволікати. Це була її робота. Так чому її дружина не може це зрозуміти?

— Ні, це… — забарилася Менді, — я прийду раніше. Можливо, о дев’ятій.

Стук виделки розносився по кімнаті. Вона нервово дивилася на залишки їжі та свою каву. Чашка кави була повна.

— Як скажеш.

Доївши залишки, Робін встала зі стола. Дівчина, навіть, не просила добавки, як це робила колись… Колись. А як давно це було?

Вони однолітки, але, здається, що між ними прірва в десятиліття.

Вона більше не така молода, як раніше. У неї більше немає сил на розмови. Здається, що вона надто постаріла для Робін.

Можливо, вона більше не варта такої людини, як Робін.

Менді домивала останню тарілку, коли її дружина вже зібралася на роботу. Мода пройшла на прощальні поцілунки. Помахавши їй, вона дивилася на дівчину. Але та відвернулася і, так само скоро, зникла за дверима. Робін пішла. Така яскрава та чарівна.

Світло, якого вона більше не варта, пішло.

Менді байдуже дивилася в стіну, моючи посуд.

Відчуття, що їй вирвали душу, не покидало її.

Весь час на роботі вона не могла зосередитися на справах. Її не залишала думка, що це кінець. Робін ненавидить її, вона себе ненавидить, все життя стає марним. Коли їй кидають стопку нових звітів та паперів, вона зітхає, намагаючись стримати сльози. Вона, ніби, в нескінченному пеклі роботи. У неї скоро почне випадати волосся, чи зуби від стресу. Відчуття безвиході неймовірно тисне на неї. Ігноруючи всі повідомлення телефона, вона береться за працю. Пройшла вічність, перш ніж вона змогла все заповнити, попрощатися зі нудними колегами та піти додому.

Після годин безперервного сидіння в неї страшенно боліла спина. На думку спал спогад, як Робін підходила до неї ззаду і згинала її назад, щоб вона не сутулилася. Але це було марно… Вона і далі так робила, викликаючи обурення в дівчині, яка, між іншим, професійний тренер. Це були приємні часи. Часи, коли їй не було однаково до себе та інших. Коли вони з Робін постійно десь ходили, займалися нісенітницею, як перегляд ідіотських серіалів та замовляли гори піци…

Вони стільки всього пройшли… І заради чого? Все марно. Тепер для її кохання вона просто бездушний клерк. Краще б Робін не мучила себе та пішла від такої, як вона.

Будь-яка людина буде кращою за неї.

На жаль, вона не змогла пригадати більшого. Перш ніж Менді встигла усвідомити, її нога підвернулась. І вона зі сходів впала прямо на камінь. Окуляри з тріском розбилися. Тяжке дихання, кров на обличчі й рука, що горить від болю. Проте спина більше не турбувала.

Нікого довкола не було, щоб їй допомогти. Стояла вечірня темрява.

Якось підвівшись, Менді потрусила бруд. На щастя, вона змогла знайти свої окуляри, хоч вони й були зламані… Вона могла б попросити Робін забрати її, але телефон спіткала та сама доля.

Це не найгірше поранення, що було в її житті… Особливо в минулому житті. Але вона була вже не в тому віці, щоб після цього побігти. Зробивши крок, Менді змогла лише закульгалати, хникаючи від болю.

Боже, чому вона стала такою жалкою?

Її шлюб розвалювався, її тіло розвалювалося, вона розвалювалась.

Якби вона звернула шию під час падіння, усім було б набагато легше.

Робін змогла б оплакувати її місяць, чи два, а потім знайти собі нову пару. І жити щасливо без такого тягаря, як вона. Хапаючись за стіну, щоб не впасти, Менді сміється про себе. Її цікавила лише робота, робота й лише робота. Нічого більше. Тільки щоб заробити більше грошей і не бути такою жалюгідною, вона, зрештою, стала ще більшою ганьбою… Батько мав рацію. Вона ніколи не стане достатньо гарною. Все виходить погано.

Післясмак заліза неприємно гірчить у роті. Ох, якщо щось трапиться із зубами, це вб’є її грошовий гаманець.

Вона могла б поплакати, але, навіть, на це сили немає.

Тільки бездумно йти вперед.

Подолавши всі сходи та ліфти, Менді, нарешті, дісталася дверей своєї квартири. І знесилено впала, спершись на них. Ще трохи, і ось її м’яке ліжко. Все інше не важливо…

Годинник на її руках показував рівно дев’ять… Як іронічно. Вона встигла вчасно.

Можливо, все не настільки погано.

З останніми силами, Менді відчинила двері.

Раптово її оглушив вигук:

— З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!

Її зустріл натовп її родичів, сестра, мати, знайомі, яких вона бачила тільки на похоронах.

А вона в бруді та в крові зустріла їх.

Як приємно.

Менді зачинила двері.

Вона швидко почала спускатися назад сходами. Серце гриміло у вухах.

— Почекай, Мія!

Це був голос Робін.

Просто божевільний день.

Менді не могла змагатися з тренером по атлетики. І, зрештою, змучено впала на виході з під’їзду. Який вже раз.

— Мія!

— Не чіпай мене! — завила вона. — Будь ласка… Не треба…

— Мія…

Стиснувшись у підлогу, Менді тихо заплакала.

— Навіщо… Навіщо ти це зробила…

Весь цей час вона мучила себе жахливими думками, вона вважала себе негідною, вона думала про смерть, що її шлюбу кінець.

А їй влаштували сюрприз на день народження.

Який жорстокий жарт.

Робін дуже обережно сіла поруч з нею.

— Це була ідея твоєї мами, — дівчина ніжно усміхнулася, — вона хотіла тебе трохи підбадьорити… Вибач, треба було її відговорити.

— Я… — схлипувала Менді, — н-не була готова… Я-я… Навіщо це все…

— Мія, це…

— Я ХОТІЛА ПОМЕРТИ! ЯКИЙ БІСА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ?!

Мовчання. Тільки Робін ошелешено дивиться на неї.

Вона посміхнулася.

— Так, все настільки погано… Люба…

— …Чому ти мені нічого не казала?

— Чому? — повторила її запитання Менді, — тому що ти ненавидиш мене… Тому що я себе ненавиджу…

— Яким містом я тебе ненавиджу, дурепа?! — закричала Робін, — я була зла на тебе вранці не тому, що ненавиджу, а тому, що ти забула свій власний день народження!! Як це взагалі можливе?… Забути свій день народження. Ти ніколи не забувала дати, жодного разу за весь час… — по щокам дівчини потекли сльози, — мені було боляче на це дивитися… Як тобі стає однаково на себе. Знаю, із цим часто були проблеми, але цього разу… Цього разу ти була така змучена, серденько… Я кохаю тебе, але мені дуже боляче. Я лише хочу, щоб ти почувала себе краще, розумієш?… Вибач, що я змусила тебе думати, що ненавиджу. Мені дуже шкода, вибач…

Її тремтячий голос розбив серце Менді. Піднявшись з підлоги, вона сіла і обійняла дружину.

Як би вони не сварилися, вона завжди кохала її.

— Мені постійно здається, що я не гідна тебе, — Менді гірко посміхається, — що я… Виглядаю старше за свій вік, а ти взагалі не змінюєшся.

— Це не правда, — схлипнула дівчина, — у мене постійно з’являються зморшки на обличчі… І я вже не така активна, і що мені хочеться ще більше спати, ніж раніше… Я ненавиджу світ жайворонків! Та й невже я мушу приховувати свій вік тільки тому, що мені вже не шістнадцять?…  Я постійно думаю про це, Мія. Ти не одна така.

Менді заперечила їй.

— Але, як ти, вже не атлетична, швидка і зор… Ну, ти знаєш.

Робін відсахнулася від неї.

— Я люблю тебе з окулярами! Ой, стій…

Вона усміхнулася. Так, вони були вже не далеко не в кращому стані.

— Що з твоїм обличчям?! — вигукнула дівчина.

— Впала зі сходів у підземному шляху…

— В тебе з носу тече кров, дурбецало.

Діставши серветку, вона швидко притиснула її до носа Менді.

— Звідки в тебе це?

Робін зітхнула.

— Я тренер, у моїх учнів постійно таке трапляється… Але ти, мабуть, побила рекорд за кількістю крові.

Вперше за довгий час Менді засміялася з похмурого обличчя дружини. А та закотила очі.

— Ось, тримай серветку і у жодному разі не закидай голову. Тобі потрібно вийти на свіже повітря.

— Я не впевнена, що зможу піднятися, бо…!

Не встигла вона домовити, як Робін спритно обхопила її руками та підняла.

— Чого одразу не сказала?

— Боже…

Менді прикрила очі руками. Тепер сміялася вже Робін, несучи її до найближчої лави.

— Я покладу тебе тут, добре?

— Гаразд.

Усадивши її, Робін ніяково влаштувалася поряд.

— Так… Тепер ми можемо поговорити? Про те, що ти казала.

Їй так хотілося спати, що вона поклала голову на плечо дружини й зітхнула.

— Це був жахливий день.

— Знаю, — Робін заспокійливо терла її спину, — останнім часом ми віддалилися.

—… Ти теж так вважаєш?

— А хіба це не очевидно? — дівчина посміхнулася. — Добре, Хейдс, коли востаннє в нас був секс?

Після дуже довгої паузи, вона не змогла нічого придумати краще:

— Не пам`ятаю…

— Три місяця тому, — Робін виставила три пальці, — та п’ять днів.

—…

— Я клянуся, ця робота тебе поховає, — дівчина зітхнула, — подумай, чому ти постійно почуваєшся такою втомленою та старою? Чому в нас більше немає близькості і спілкування? Ти все забуваєш і почуваєшся наляканою. Ти знову спиш погано. І харчуєшся кавою замість їжі!

— Але я… Не знаю, що робити з цим, — їй хотілося плакати від розпачу, — я не знаю…

Чому все має бути таким складним?

— Гей… Люба, подивись на мене.

Робін ніжно взяла її за обличчя.

— Ти ні в чому не винна. Ти просто вигоріла на роботі.

Сльози наповнювали очі Менді.

— Але гроші…

— Ти хочеш заробити гроші чи витратити їх на психотерапевта? — спитала дівчина, — Знаєш, краще взяти довгу відпустку і… Судячи з твого побитого обличчя, лікарняний.

— Можливо…

Робін стиснула сильніше її обличчя.

— Не можливо, а треба, люба.

У неї не було можливості сперечатися.

— До… Бре, — пробурмотіла вона, — т… ік…и віпусі.

Дівчина виконала її прохання. Але перед цим підвела голову, щоб м’яко поцілувати Менді в лоба.

Ох, як давно її не цілували…

— Ого, ти що, зніяковіла? — засміялася Робін.

Вона почала посилено цілувати Менді по всьому обличчю, поки та панікувала й ще більше червоніла.

— Щ-що ти робиш?!

— Цілую, — усміхнулася Робін, — знаю, тобі не до цього, але… З днем народженням. Я кохаю тебе.

Притулившись до грудей дружини, Менді міцно обійняла її.

— Я теж…

Вперше, за довгий час, у них була така щира розмова. Стало набагато краще.

Якимось чином, Робін тепер лежала на лаві, а вона — на Робін. Її тримали міцно, тож вона не боялася впасти. А розум вже схилявся до сну.

Їх огортав глибокий вечір й темрява. Робін щось друкувала в телефоні. Можливо, повідомляючи її мамі про те, що вона не стрибнула з мосту. І поки жива.

Менді пробурчала їй:

— Пам’ятаєш, як твоя тітка запрошувала нас до себе?

Дівчина залишила телефон.

— Гм, так. А що?

Вона стиснулася в дружину.

— Гайда поїдемо.

— Га?! — здивовано вигукнула Робін, — справді?

— Хочу відволіктися. Я люблю наш дім, але… Я втомилася від нього. Та усього.

Робін, захихотів, притиснула її до себе.

— Ми можемо влаштувати ще один медовий місяц.

— Так… — пробурмотіла Менді, — я дуже хочу, щоб ми частіше спілкувалися і бачилися. Щоб змогли кудись поїхати й ти б мені розказувала про себе… Щоб ми змогли разом їсти та сміятися, як раніше. Я не хочу, щоб з віком це уходило.

— Я теж не хочу… — Погодилася дівчина. Вона ласкаво гладила її по спині, — але ти розумієш, що з твоєю роботою це буде непросто? Я не маю на увазі звільнятися, але, можливо, варто змінити графік…

Менді промовчала, перш ніж відповісти.

— Після відпустки я знайду нову роботу.

Робін подавилася повітрям.

— Що?!

— Я не можу одружитися на роботі, як б вона мені не подобалася. І ці переробки… Ти маєш рацію, вони шкодять мені. — Менді зітхнула, — я настільки втратила себе, що вже не знала, чи варто мені продовжувати це життя… І ти злилася…

— Гей, як би я не злилася, я завжди буду поряд, — Робін прямо подивилася на неї, — Мені боляче дивитися на те, як ти перемелюєш себе. Але якщо тобі справді подобається ця робота, то я не примушу тебе звільнятись.

— Я вже не впевнена, чи досі вона мені до вподоби…

— Тоді до біса звільняйся з цього смітника!

Менді так любила її різки переходи.

— Звільнюсь.

— Звільнишся?

— Так.

— Ура! — Вигукнула Робін. І додала грізним голосом: — Перед цим відпустка та медовий місяць.

— Так…

Наївно вважати, що після цього їхні стосунки стануть кращими. Що буває все настільки просто, коли після однієї розмови незгоди розсіюються. Коли думки про смерть покинуть її, чи заглушуватимуться теплими спогадами.

Тіло нило від болі, але пальці Робін робили цю біль менш нестерпною.

В них завжди виходило долати цей біль. Навіть, якщо це було неможливим.

Тому їм потрібен ще один шанс.

— Я не проти завтра провести день народження, — сказала Менді. Згадавши про ще одну річь їй захотілося дуже важко зітхнути, — тільки перед цим розберуся зі своєю родиною…

Всі так хотіли нав’язливо навчити її, дорослу жінку, як краще жити.

— Добре! — радісно відповіла дівчина, — я можу приготувати чизкейк або пісочний торт, чи краще бісквіт з шоколадом… А також…

Робін почала з натхненням перераховувати всі доступні та недоступні види десертів, хоча вища стеля її готування були млинці. Менді могла сказати про це, але їй подобалося просто слухати ніжний голос коханої. І втома, і переробка брали вгору над нею.

Розслабившись, вона дозволила собі поспати вперше за довгий час.