гілки

фуґо тисне на перенісся – господи, за що їй це – та намагається й далі вчити наранчу читати не по складах, не манґу, не брошури, не рекламні слогани, ба навіть не написи на пачках цигарок вінстон, а найсправжнісінькі великі-складні-так-наранче книги.

наранча читає вголос, притримуючи тремтячими, перемотаними пластирами з машинками (вона два дні як подряпалася з іллюзо з сусіднього району) пальцями чубчик. обідране кошеня.

фуґо мовчки дістає шпильку та клацає неслухняні наранчіни кучері, бере порізану руку у свою. наранча на це скидається, не звикла до ніжних дотиків, смішно червоніє плямами та клює фуґо в щоку.

– ти не відволікайся, не відволікайся, – бурчить фуґо.

наранча – вона же з тих, хто здохне до двадцятки. розіб’ється, коли чергового разу буде їхати на своєму потертому байку на стрілку; може, просто потрапить під машину на пішохідці: кров, руки та ноги, розкинуті під неприродними, різкими кутами – фуґо може уявити собі прекрасно.

а може, наранча помре під час бійки через точний удар ножем, чи через кислоту – фуґо знає, ґірзі б сподобалося, хоча наранча не говорить про смерть. фуґо знає, що вона ідіотка без башки, а таким саме то й треба (щоб героїчно, гучно, зі смаком).

під час перерви між чотирнадцятим та п’ятнадцятим розділами, коли наранча виходить на балкон покурити (фуґо з нею за компанію), з’являється нова проблема.

– мелоне в лікарні та вилізе через рік, якщо пощастить, – замість алло, як справи, привіт та тисячі нормальних вітань говорить бруно в слухавку. у наранчі викручений на всю динамік – як завжди – бо в неї не до кінця відновлене вухо, а ще галас дев’яносто дев’ять відсотків часу на задньому плані, так що фуґо теж усе чує.

фуґо встигає подумати: о, саме час протестувати нову отруту. потім у голові жодної думки: по щоці в наранчі сповзає сльоза, і фуґо тільки й може, що слідкувати за її шляхом та ковтати грудки в горлі – одну за одною. сльоза всього одна: у ній і “це ж мелоне”, і “та сама мелоне, ну”, і “чому?”, і, звісно, “як без її компанії на сусідньому байку?”

– ну і що ми тепер будем робить? – питає наранча.

у бруно вже є план – коли це в неї не було плана? план надійний як швейцарський годинник: об’єднатися зі сквадрою, непомітно зібратися та обговорити подальші дії.

фуґо не слухає. для фуґо існує тільки сльоза на наранчиній щоці, все така ж поодинока.

наранча спалює цигарку, щось відповідає бруно та кидає слухавку. сльоза до цього часу вже підсихає, але фуґо все ж витріщається на наранчіну щоку, і наранча зводить брови. фуґо тільки мотає головою.

мелоне на лікарняному ліжку виглядає не просто погано, а до блювання огидно: вона кидається на всіх, постійно тягнеться розчесати закриті бинтами залишки ніг та торкається лівої руки, покаліченої до ліктя: не зникло? все ще не зникло?

поруч страшенно спокійна ґ’яччо з опухлими червоними очами, яка намагається впихнути мелоне супа; та прошутто, неспинно шарудяща кишеню з цигарками.

мелоне доводиться тримати, щоб фуґо змогла оглянути сліди від ножів та якоїсь стрьомної квіткової отрути. наранча сидить у кутку та грає зі своїм ножем-метеликом, надто тиха для себе.

ґ’яччо, коли вони виходять на вулицю – знов покурити – хоче пожартувати:

– отже тепер мелоне буде справжньою ліловою фурією з цими ядерними шрамами.

вона не бере цигарку, запропоновану прошутто, і відходить до лавок. схоже, щоб поплакати. щось точно коїться, щось дуже погане: фуґо вперше бачить, щоб ґ’яччо відмовлялася від цигарки.

вони з наранчею цілуються до прокушених губ у найближчому підворітті. фуґо притискається до неї, ніби наранчу більше не побачить, і сама ґірґа притискається так само, запускає руки фуґо у волосся.

фуґо чітко відчуває наранчін запах: кров, цигарки, парфуми з цитрусових (боже, та це не парфуми, а освіжувач повітря). рот у наранчі гарячий, і навіть у поцілунку вона не припиняє змагатися за першість, ніби це гра. фуґо заводить руку їй під футболку, щоб пригладити боки та спину, і наранча крупно тремтить.

– ти ж знаєш, що я не йду помирати, – говорить наранча. вона чіпляється за толстовку фуґо, прикриває очі, щоб паннакотта не помітила її погляду.

і фуґо дуже, дуже, ну правда, хотіла б їй повірити: так, ти тільки не помри, не помри – ну будь ласка – інакше як я взагалі буду без тебе-то, тижемійсвіт. наранча тичеться носом у шию, пальцями грається з сережками-полуничками у вухах фуґо та каже:

– ти теж не помри.

фуґо замружує очі: як же хочеться сховатись, ужати голову в плечі, убігти, убігти, убігти. серце перестає битись саме собою: фуґо не може обіцяти таких речей навіть коханій.

джорно виглядає хоча б не так гидотно як мелоне. біла як крейда, з кругами під очами, схожими на два чорних патчі, які забули зняти, але все ще з цілими кінцівками й у звично всратому костюмі вирвиочного забарвлення. поруч – природно – леоне, вся в чорному, проте теж неушкоджена, і фуґо киває: як добре бачити їх живими.

на зборах вони обговорюють умови об’єднання та операції.

намічається якась масштабна сутичка, якій ніхто не радіє, і різотто на мапі відмічає маленькими прапорцями приблизне розташування сил нового незрозуміло-звідки-узявшегося та сильного-небезпечного-ви-взагалі-бачили-що-сталося-з-мелоне угрупування.

коли прапорці (двадцять штук) закінчуються, а в неро за списком ідуть ще пункти, світ фуґо щуляється до стиснутої в кулак долоні наранчі.

зап’ястя в неї по-дівочому тендітне, тонке, а шкіра засмагла – це від праці на полі, куди наранча тільки нещодавно влаштувалася. кісточки всі збиті – ще з тої бійки з іллюзо. два пластирі з цуценятами з якогось нового дитячого мультфільму на тильному боці долоні, ще один понад мізинцем та ще один, але з квіточками, на внутрішньому боці, поруч із великим пальцем; і хоча коли наранчіна рука стиснута в кулак, усіх пластирів не видно, фуґо може згадати відчуття від них на пальцях, може по пам’яті вказати точне місце.

ще в наранчі на долоні багато шрамів. фуґо знає кожний: на вказівному пальці – від ножа-метелика, коли наранча ще не вміла їм користуватися; посередині долоні, величезний, кривий, зі слідами від швів – від бійки зі шпаною, коли вони ображали собаку на вулиці, а наранча влізла, це ж наранча; на ребрі – від кулі навиліт, дивом не потрапившу наранчі в місце посерйозніше.

різотто починає чіпляти булавки з письмового столу джорно. коли й вони закінчуються, мапа неможливо строката, і леоне знімає з язика одну, спільну на всі їх голови думку:

– пиздець.

фуґо переводить погляд на мапу та, погоджуючись, киває: дійсно пиздець. наранча дістає ніж з-за поясу й втикає його в мапу туди, де найбільша кількість міток зібралася.

– пропоную почати звідси.

у фуґо клацає – точно, саме за це я її і люблю.

але вони, звісно, починають без фуґо: а може не цього разу, іди полікуй ще свої проблеми з агресією, ми візьмемо твою нову отруту, але ти краще відсидься десь, ну, без тебе спокійніше буде. спокійніше кому? точно не фуґо.

фуґо вариться у своїй квартирі, щоночі слухає, як за лівою стінкою сусіди їбуться, а згори когось бьють, з силою прикладаючи об підлогу (чи там теж їбуться, фуґо взагалі-то не в курсі, що там у молоді зараз популярно); і сумує, сумує, сумує. наранча поїхала – на облаву, але поки що вони штибу не разом, тому що це небезпечно (так каже сама наранча), і фуґо, трясця, хоче, щоб небезпечно, і крики, і лайка, але не може про це сказати наранчі, бо “не вмирай, фуґо” (як вона може не підкоритися?)

зв’язок їм теж підтримувати неможна: раптом слухають? ну й нехай послухають та позаздрять нашому коханню, хоче крикнути фуґо, тільки кричати нема куди: наранча залишила свій телефон з панною. остання спочатку розважається з ним наскільки здатна: змінює заставку на фуррі-арт, риється в галереї та хіхікає зі смішних наранчіних спроб у селфі.

тільки без наранчі дуже важко та блювотно: годинник настукує по вухах (чи повернеться? чи повернеться? чи повернеться?), стеля з п’ятьма тупими щілинами тисне. фуґо вирішує переклеїти шпалери у світло-голубий, тому що від бежевого-якогось-жовтого вже справді нудить, а фуґо набридло обіймати всякі толкани, їй би наранчу обійняти.

на третій день наранча повертається. фуґо заштовхує її до квартири як жадібний ківш екскаватору й одразу після закриття дверей тулиться губами до всього, до чого може дістати. наранча хіхікає та пробує відхилятися, мовляв, вона вся в пилу, тільки після затяжної бійки, але не відпихує й за це отримує заціловане обличчя.

говорити про справи навіть коли наранча вийшла з душу, поїла та строїть серйозне лице, фуґо не бажає. їй би під боком у наранчі заходитися зо зміху разом з нею через якісь смішнявки, але життя – воно ж мразота, подарунків таких не робить. тому після вечері вони наранчу перев’язують – у сенсі фуґо перев’язує.

у наранчі нові рани, уже зашиті, і фуґо обережно веде по нитках, які стягають шкіру, ніби так зможе забрати біль (ага, ти ще помурчи та поприскай святою водою, підказує внутрішній голос з інтонацією леоне).

– твоя отрута дуже допомогла, – каже наранча, коли фуґо замінює бинти на її стегні. вони на кухні, наранчіна гомілка у фуґо на плечі, і якого біса її нога так класно лягає на паннакотино плече, чому вони раніше так не робили? – якщо б не вони, ми б утратили бруно.

що це за скорботний вираз обличчя? і що значить утратили? штибу бруно як пульт, який може застрягти між диванних подушок? або як ключі, коли треба швидко вибігти з квартири, бруно можна так само загубити? а коли буде мєм “я: не можу щось знайти, мама*мовчки дістає цю річ нізвідки*” (чи які там мєми зараз популярні, фуґо старається розбиратися).

– я рада, що все обійшлося.

– так, – киває наранча. – усе добре пройшло.

і фуґо хоче вірити: їй цього достатньо. вона повторює подумки: мені вистачає, більше не треба, все в порядку. але вірити не виходить. фуґо заривається в наранчіне неслухняне гніздо на голові та хоче для них маленьку квартиру в затишному спальному районі, спокійну роботу, походи в цілодобовий за руки – ніяких бинтів, пластирів, шрамів, отрут.

уночі за лівою стінкою знов їбуться, а згори – когось пиздять, тільки до галасу ще додається поліцейська сирена та якісь алкаші за вікном з колонкою на всю та огидними російськими думерськими піснями.

фуґо утикається наранчі до ключиці та засинає. їй сниться, що вона сидить під величезним деревом та дивиться на його темні гілки, що сходять у небо. на колінах у неї лежить наранча – її волосся лоскоче ноги, фуґо перебирає чорні пасма.

– я кохаю тебе, – каже наранча зі сну. фуґо закриває їй очі долонню та все дивиться-дивиться на гілки, що сходять у небо: не дивися, наранче, інакше можеш розплакатися від того, що ми не можемо як це дерево, не дивися, ти точно розплачешся, небо не для нас, наранче, ти тільки не плач.

коли фуґо прокидається, лице холодне від сльоз, а наранча на кухні – знов пішла спалювати плиту. фуґо втирає сльози та стискається під їхньою тонкою ковдрою у вузол.

на другу облаву фуґо беруть. вони з наранчею поруч – хто б зміг їх розділити?

це якісь кинуті сховища забутої богом (бога нема, тільки святі факторіали, жартує у себе в голові фуґо) фабрики по виробництву консерв. воня рибою, а наранча постійно хоче спіткнутися через жестяні обрубки, які залишились на підлозі, але фуґо ловить її за лікоть.

у голові б’є: будь ласка, тільки б у них не було вогнепалу, тільки б не було вогнепалу та смертельної отрути, будь ласка, ну будь ласка. фуґо знає: наранча ж підставиться, вона ж грудьми зловить кулю – хоч би інші не зловили.

фуґо ловить кулю сама: чітко в живіт, вона прилітає з-за залізного ящика, обпаленого в болотно-червоний на сонці, і наранча відразу ж кидається туди – у неї очі загоряються гнівом миттю, і фуґо встигає подумати, що проблеми з агресією в їхній парі не тільки в неї.

вона хоче подумати ще якусь думку, наприклад: у наранчі так красиво перекатуються м’язи, а підлога під ногами дощана та хрустка – так противно, прямо по голові скрипить; а в леоне смішно в’ється плащ. тільки гидка підлога раптово з’являється занадто близько, і фуґо затягує неприємна, слизька темрява.

фуґо здається, що її хапають гілки: обличчя ріже листям, руки пече від вибоїстої кори, до рота пхаються квіти. фуґо думає: це зимова слива. вони з наранчею сливи ненавидять, і зиму ненавидять: слива в’яже у роті, а взимку холодно, гидотно та їсти хочеться більше звичайного. точно зимова слива.

очі рубає гострими гілками, а коріння тісніше стискає ступні, залишає рани на колінах, фуґо хоче вскрикнути, але не може: квіти уже в горлянці.

паннакота прокидається понад тазиком з власною блювотою прямо посередині свого виверження кров’ю (чи що це, святі факторіали). її вивертає догори-дригом, внутрощі печуть та тягнуть, а горлянку саднить – кров гаряча та гірка. коли шлунок перестає скорочуватися та виштовхувати свій уміст, фуґо може дихати. вона витирає сльози, які зібрались на повіках.

тазик виявляється на кахляній підлозі, сама фуґо знаходить себе звісшою з ліжка в білих простирадлах. знов лікарняна палата – о, як набрид запах ліків та кахель. фуґо підіймає блакитну сорочку й оглядає бинти на животі. хочеться розпустити їх, торкнутися рубця пальцями, а ще краще розпороти, витягти шлунок назовні та віджбурнути – чому так боляче, чому так боляче, чому?

спочатку в палату заходить медсестра: поміняти крапельницю. потім лікар: як самопочуття (а то не видно), де болить (а то ти не знаєш), чи хочете чогось (здохнути, у фуґо це прям на білках написано тридцять другим таймс нью романом).

а після до палати заходить наранча. допомогає всістися зручніше, збиває подушку та гладить руки, присунувши крісло впритул.

– я думала, ти не отямишся, – говорить наранча, поки її сльози вислизають на її потерті, порвані джинси. фуґо тремтячими руками заправляє їй відрісші пасма за вуха. вона хоче сказати: все буде добре, ти тільки не плач, наранче, адже я тут.

– я кохаю тебе, – хрипко шепотить фуґо. горлянку все ще саднить, на губах присмак власної крові, блювоти, і наранча її цілує, кусаючись, переплітає свого язика з чужим. фуґо огладжує їй шию. хочеться вірити: все в них тепер буде добре.

джорно приносить персиковий сік, пачку улюблених паннакотиних крекерів та леоне – майже буквально приносить леоне, бо ж аббакіо відмовляється йти, мовляв, навіщо фуґо її кисла міна. фуґо ця кисла міна допомогає, як і вигляд синців під очами джорно, які нарешті зійшли.

леоне приносить плеєр і пару книг кінґа – щоб тіпа не було сумно. фуґо, власне кажучи, і не сумно: з доступних розваг крапельниці, блювота та дереалізація з присмаком достоєвського – гидотно, несмачно та тягне істерично посміятись кожні п’ять хвилин як за будильником.

а потім – десь через пару тижнів – її виписують. дарують зелений тазик, який встиг стати рідним, дві пачки бинтів та чек (який сплачує джорно) і відправляють додому, перехрестивши всім відділенням.

вдома світло-блакитні шпалери, п’ять щілин на стелі в спальні-вітальній, старезна гасова плита, недописаний реферат з філософії та наранча, яка знов пере свій одяг від кривавих плям.

вони вечеряють улюбленим рисом фуґо, і наранча каже:

– а гайда відновим тебе в університеті?

фуґо різко перестає жувати, видивляється на наранчу всіма очима, а наранча зніяковіло тере кінчик носу та поправляє пластир з квіточками на щелепі.

– а ще джорно сказала, що ми можемо піти. вона придбала якусь монополію, там потрібна допомога, нічого пов’язаного з криміналом, ну і я подумала…

– так. так, будь ласка, – перебиває її фуґо. у наранчі очі по п’ять копійок та рот повний питань – фуґо всі її вирази обличчя вже напам’ять вивчила. відповідає одразу на всі питання: – відновим мене в університеті, а ти влаштуєшся на повну ставку в полі, і будемо разом допомогати джорно з чим треба.

наранча лізе обійматися. у таких, як вони, теж є шанс пожити ще трохи, думає фуґо.

сусіди знов галасують – крики навіть гучніше звичайного – і фуґо засинає, уткнувшись наранчі в ключицю. уві сні вони знову сидять під деревом. тепер воно виразно набуває обрису зимової сливи; тільки квітки не лізуть до рота, а гілки не стягують джгутами.

цього разу фуґо не встигає закрити наранчі очі: вона дивиться на небо, на гілки, що сходять удалину, і плаче. фуґо стирає її сльози пальцями та гладить боки. уві сні вона може у щось повірити, наприклад, у те, що все буде добре.

зранку фуґо знаходить наранчу та підгорілу яєчню на кухні, утикається в темні кучері на наранчиній потилиці й тихо-тихо шепоче:

– ми ніколи не помремо, наранче, – і дійсно навіть трошки в це вірить.