густі сутінки

Відчуваєш себе насправді слабким у момент, коли ввечері, восени, дивишся на те, як сутінки стають дедалі густішими,

як сутінки стають дедалі густішими і ти нічого, нічого не можеш зробити з цим.

І нічого красивого в цьому немає, вірніше це те, для чого треба багато зусиль, щоб побачити в цьому красу.

Сутінки ховають від нас осінь, розумієте? Я ніколи їм не пробачу цього, мене не вдасться переконати в іншому.

В осені справжня краса, а в приховуванні краси густими сутінками, густою темрявою, ну немає аж нічого красивого, ну немає зовсім нічого

красивого.

Сутінки торкаються рук, намагаються вплести у мої пальці свої, але я забираю руку геть, я ховаю її у кишеню,

тоді сутінки тримаються за лікоть.

І погляди ховаємо, і ховаємо погляди один від одного, щоб розмова точно не клеїлась, щоб розмова з густими вечірніми сутінками точно не почалась,

бо розмови часто завершується тим, що хтось когось пробачає.

Я сказав: я ніколи не пробачу сутінкам те, що вони ховають від нас красу осені. Яскраве листя і вигини холодного повітря,

сонячні відблиски очей, ніжні холодні руки, тонкі брови та спокійні вуста.

Цих рис не видно у звичному сенсі, але якщо придивитись, придивитись до асфальту, калюж, до сонних квітів на спорожнілих клумбах,

до парків і річок, до дахів будинків, до самого неба якщо придивитись,

то все стає видно.

Навіть можна зайти до церкви, і на іконах в цей час, на іконах в цей час можна впізнати риси красуні-осені.

І справді можна пробачити густі сутінки та темряву, яку вони несуть? Справді? Я вважаю, що ні. Я не хочу розмови, я не хочу їх бачити,

я розвертаюсь і йду, щоб сховатись у світлі нових ліхтарів.

Густі сутінки кажуть, чи то зі сльозами, чи з глузуванням:

«а от осінь ти пробачити зміг,

вона ховалась від тебе більше, ніж ховаємо від тебе її ми».

Так. Я зміг пробачити осінь, і саме тому я більше не можу цього робити, і саме цьому, зрозумійте, я більше не можу дозволити собі

її не бачити.