Гріхопадіння

Лаві спати любив, він завжди знаходив час, щоб трохи поспати, тому часто бачив сни. Різні за сюжетом і характером, вони навалювались на учня Книжника, як те каміння, яке не можна скинути із себе. Але цієї ночі історик не міг не запам’ятати того сну, що прийшов до нього, як та хвиля на морі, яка розбивалась.

Сни починаються звично, але не цього разу. Лаві бачив синій погляд, в ньому був вогонь, палкий туман, солодке чекання того, що здивувало та захопило хлопця. Там, в тих очах, він бачив бурю, бачив те, як горів світ, руйнувалися стіни, які зводила. Вони зараз падали у глибоке море, туди, звідки не визирнути. Лаві опускає погляд, бліде тіло дівчини огорнуло темне простирадло, яке так личило до цієї шкіри, цього волосся. Рудоволосий опускає руку на простирадло і відчуває, що тіло дівчини горить, як справжнє полум’я. Хлопець не розуміє, що він робить, але він цілує її тіло, а на губах залишається смак персиків та літа. Дівчина протягує руки, обіймає його, віддаючись солодким відчуттям, які охоплюють тіло, зводять з розуму.

Молодший історик не відчуває нічого, як бажання, яке стискає його, а потім розриває на шматочки серце, душу. Лаві знає, що він хоче її, хоче повністю випити її, зануритися в те море, з якого потім не вибереться. Лаві не був проти цього всього. Чому? Він сказати не міг, але і сам знав, що правда ховається близько, поруч з цією дівчиною, яка стала для нього новим відкриттям, яке він не міг просто так випустити з рук. І ці очі, які зараз п’янили душу, коли він цілував, коли шепотів щось на вухо, здалися йому до болю знайомими.

У цьому сні він цілував її руки, губи, повіки, груди – не міг насититися нею. Було мало, хотілось ще. Кожний дотик до цієї приємної шкіри, яка так і манить до себе, робив боляче, але приємно.

Лаві різко відкриває очі.

Темна кімната, яка освітлювалась тільки єдиною свічкою, що давно згасла, стала для нього порятунком. Лаві вперше в житті бачив такий сон… одкровенний, наче він сам тільки що це все робив з Агнією. З цією чистою дівчиною, з яскравою і такою м’якою. Він жахливий! Лаві відчув те, наскільки він брудний, наскільки жахливий, що душа його неспокійно затріпотіла в тілі. Замкнута птаха бажань, яку він не випускав, тепер клювала його мозок, але він не міг так вчинити. Лаві провів пальцями по волоссю і стиснув його, приходячи до тями, поки зовсім не перестав думати про те, що він жахлива людина. Хлопець піднявся зі свого ліжка та швидко накинув на себе щось, покинув кімнату.

Хотілось подихати свіжим повітрям, але замість того, він направився до Комуї Лі, який саме говорив з Клауд Найн та Агнією, що стояла поруч із жінкою. Вона ще не тренувалась, а місію отримала. Лаві, який ще не відійшов від сну, здивовано слухав те, як маршалка перепитувала щось, а молода дівчина, яка стояла поруч тільки мгикала і нічого не говорила. Комуї вперше в житті настільки детально говорив про щось, навіть, коли вони з Кандою відправлялись на місію, то такого не було. Лаві відчував, що щось станеться таке, що змінить все навколо. Коли чоловік закінчив, то він кивнув маршалці, що вона та її учениця можуть йти. Історик крутнувся на місці, і залетів за першу колону, яка потрапила на очі й став чекати, коли цокання підборів Найн затихне. Коли це сталось, то рудоволосий неспокійно пішов далі по першому поверсі, та вийшов до саду, який знаходив на задньому подвір’ї Чорного Ордену.

Міранда Лотто не спала. Жінка сиділа в саду і дивилась на похмуре небо, яке раз за разом освітлювалось місяцем. Її карі очі неспокійно дивились, наче щось шукали щось, в тому похмурому небі. Коли вона почула, що хтось сів поруч, то стрепенулась і схвильовано подивилась на хлопця, який присів поруч. Вона мовчала, але здавалось, що в мовчанні Лаві передав тривогу. Може він так само собі щось надумав? А може і справді буде складно жити, коли станеться те, що вони чекають вдвох.

– Похмуре небо завжди могло гарно описати людей, які переймаються за інших. – жінка опустила очі, та сама до себе посміхнулась. – Скоріше, це похмуре небо може розказати про чиєсь гріхопадіння.

Лаві замислився, він не відповідав, але тепер зрозумів, що зараз небо вказувало на його гріхопадіння, на ту незрозумілий біль його серця, яку він не міг ніяк пояснити.

Чи може доля людини бути в руках самої людини? Чи може вона знаходити те, що так впивається в серце і розриває те своїми хворобливими кігтями? Лаві вперше в житті не знав. Лаві дивився в небо, але ні хмара, що закривала місяць ніяк не відповідала на його питання, та й сам місяць відвернувся від такого одкровенного грішника, як Лаві. І нащо він тоді побачив її? Нащо бажає ту, яка не цікавить його? Може то бажання, які виникають у людини, коли вона втрачає голову від чогось?

Хлопець закусує губу. Важко.

– Книги не навчають життя, нажаль. – сумно видихає, опускаючи голову. – Якби вони тільки могли навчати нас життю, то ми були б найщасливішими людьми.

– Нас навчає час. – Лотто знову підіймає очі, і її руки злітають в повітря, а потім вона притискає їх до грудей. – Час – це учитель, який ніколи не покидає нас. Час зникає там, де починається наше життя.

Якби тільки тоді йому сказали, що його час зупиниться від тих синіх очей. Очі, які нагадували йому далеке минуле, де він бачив такі самі очі.

***

Рудоволосий хлопчик невдоволено підмітив, що він далеко забрів. Тільки соняхи та блакитне, як кришталь води, небо. Він підіймає обличчя і його ластовиння цілує маленьке сонце, яке виглядає із-за хмари, що сховала його. Хлопчик, хоч і відчував себе скрутно, все ще посміхався сонцю, яке продовжувало промінчиками цілувати його маленьке обличчя, яке обсипало ластовиння. Руде волосся горіло вогнем, а соняхи хитали “головами”, наче вичитували дитину за те, що не слухав дідуся, з яким вони бачили його.

Земля пахла літом. Взагалі в цій країні особливо пахло свободою і літом. Хлопчик вдихав чисте повітря, і тільки зараз його помітив гарний білий палац. Хлопчик крокував далі, поки не почув чийсь голос. Дитячий і дзвінкий, він схожий на передзвін дзвіночків. Срібні маленькі дзвіночки. Голос спів пісню, таку чарівну пісню. Він ніколи не чув таких пісень, як зараз, та і мова була така співоча, наче пташине щебетання. Хлопчик йшов на голос, і розумів, що і голос сам до нього наближався.

Перше що він побачив – глибоке синє небо, в якому втонули всі зорі й сонця. Небо дивилось на нього, кліпало. Хлопчик не відводив погляду від неба, такого глибокого, такого синього. Свого неба, яке дивилось на нього.

– Ти загубився? – запитала дівчинка, яка дивилась на нього.

Хлопчик питання не зрозумів, бо з мовою українців знайомий не був. він кліпнув око, але так нічого і не відповів, дівчинка зрозуміла, тому повторила питання англійською, її навчила  Софія.

– Я Агнія, а тебе як звуть? – вона торочила, поки сам крокував за нею, тримаючи дівчинку за руку, щоб не згубитися знову.

– Дік. – відповідає рудоволосий.

– Приємно познайомитися, Дік. – Агнія подивилась на хлопчика, що крокував поруч, тримаючи її за руку, а потім всміхнувшись промовила: – Ти схожий на соняшничок, і у тебе так багато ластовиння, мені подобається.

Діти чесні з тими, хто їм подобається, чесні зі своїми почуттями.