Грона гніву

Годинник з єнотом показував показував без десяти вісім, сонце повільно пливло за обрій, огинаючи його будинок. З іншого боку його будинку було ще ясно, але з балкона можна було бачити нічне небозведення.

Ніч лагідно накривала своєю зоряною ковдрою землю, і Марк заворожено дивився на небо, вжинаючи макаронами з сиром, які він змішав із розчинною кавою.

Він хрумтів у нього на зубах, а сир був як гума.

“РІШУЧІСТЬ” готувалася до вильоту. Містер Морган уже прокинувся і перевіряв, чи все готове до його останнього рейсу.

Поруч із Марком лежав його випускний альбом, який іноді брав до рук, розглядаючи молодого себе. Поле з його ім’ям та прізвищем було випалено цигаркою.

Він прийняв той факт, що він не людина і не громадянська одиниця. Він – випалена полум’ям пляма на цьому альбомі.

– Містере Моргане, ви готові до вильоту? – Марк підвівся, і зайшов до кімнати, в якій більше не світило сонячне проміння.

У кімнаті було майже нічого не видно, і Марк чиркнув вогнивом, щоб знайти літачок.

Ось він, красень.

Він лежав на столі, терпляче чекаючи своєї черги, вірніше, тут уже простіше сказати, дозволу востаннє злетіти в небо, і полетіти за обрій.

У темряві, при світлі запальнички навіть не можна було сказати, що “РІШУЧІСТЬ” зазнала якихось пошкоджень сьогоднішнім днем, коли колос упав на грішну землю.

Марк узяв літачок у руку, але потім поставив його назад.

Він мав ідею.

Він зайшов на балкон, і праворуч, у купі сміття, серед швабр, старої магнітоли і картонних коробок від їжі, яку він давним давно з’їв, він дістав невелику скляну панель. Вона вся запала вкрита розлученнями та пилом.

Марк акуратно поставив її на стілець, і пройшовся очима балконом у пошуках ганчірки або губки, але нічого не знайшов.

Він швидким кроком вирушив на кухню, і з купи брудного і немитого посуду дістав помаранчеву губку, яка теж була брудною і сухою.

– Ну, це вже щось. – пробубнів він.

Він повернувся і знайшов біля столу баклашку з водою. З шести літрів там залишився літр, а може, й менше.

Він відкрив баклашку, і нахиливши її, намочив губку.

Краплі води капали на підлогу, розмазуючи бруд на підлозі.

Марк трохи вичавив губку в брудну тарілку в раковині, і пішов на балкон.

Він витер скляну панель, уздовж і поперек, і вона була відносно чистою, але майже нічого не бачив.

Марк повернувся до кімнати, і навпомацки відкрив другу тумбочку, в якій лежали шматки воску з ґнотами від свічок. Він не хотів згадувати, звідки вони взялися.

Взявши два шматочки воску, Марк запальничкою скріпив їх між собою, відірвавши у другого шматочка ґнот, і кинув його назад у тумбочку.

Йому почулося, як Морган хмикнув, і він глянув на темряву, де мав бути літачок.

Марк підпалив гніт, і жовте світло залило кімнату. Звичайно, це було далеко від сонячного світла, але це було якесь, але джерело.

Сховавши запальничку в кишеню, Марк узяв свічку в руки і знову пішов на кухню.

Взявши чергову одноразову тарілку, він знову, чортихаючись, дістав запальничку і провів полум’ям по дну свічки. Марк поставив свічку на тарілку, і трохи натиснув.

Свічка міцно трималася за тарілку, і він знову прибрав запальничку, поставив тарілку собі на долоню.

Марк знову повернувся на балкон і поставив свічку на скляну панель. Вітру не було.

Він зайшов за балкон назад у кімнату.

Це виглядало як романтична вечеря економ-класу.

Марк підійшов до ліжка і взяв коробку з паперовими чоловічками.

– Давайте влаштуємо містеру Моргану гарні дроти. – Він притис коробку до себе.

Він відкрив її, і взяв у руки паперового чоловічка. Так, гідні дроти.

Марк повернувся на балкон, і поставивши коробку на підлогу, подивився в далечінь. Він нічого не бачив, але відчував цей чорний, як космос туман, який повільно плив до нього, щоб обірвати його життя.

Здавалося б, що він зараз має робити? Готується до зустрічі з фігурою з чорному плащі та рваному балахоні, від якої йде страшний мороз. Але зараз він вважав, що має проводити Моргана у його останній рейс.

Якщо раніше його хвилювало, як він може виглядати збоку, зараз йому було абсолютно однаково, почуття сорому на якийсь час зникло з його душі, поступившись місцем бажання зробити хоч щось хороше, навіть якщо це для ілюзорного пілота. А з ким він міг ще так поспілкуватися, як не з ним? Морган людина мовчазна. Може чим більше літаєш і чим вище піднімаєшся, чим менше в тебе слів, щоб описати це почуття ейфорії на небі? Можливо, саме це і було з Морганом. Він мовчав, щоб востаннє високо в небі сказати – “Неймовірно…”.

Марк поклав першого чоловічка на панель, і віддав йому честь, потім зробив все те саме з іншими, називаючи кожного на ім’я.

Через кілька хвилин дванадцять уривків паперу лежали перед ним. Це були всі ті, що прийшли проводжати Моргана у його фінальний політ.

– У звичайній ситуації, я сказав би відставити сльози, але сьогодні можна, капрал Качинські. – сказав Марк, дивлячись на одну з фігурок, по якій стрибало полум’я, і ​​він відчував, що зараз теж почне плакати.

Він дивився на полум’я свічки, на всі дванадцять фігурок. Це було гарно.

Адмірал приставив палець до губ.

– Тихо, солдати вдачі… Зараз тут з’явиться наш герой.

Марк повернувся в кімнату ще раз, і пам’ятаючи локацію столу, і орієнтуючись на відблиски свічки, він взяв “РІШУЧІСТЬ” зі столу, і повернувся на балкон.

Він поставив його на панель по центру. Ліворуч і праворуч лежали фігурки.

Марк прикурив від свічки.

Їдкий дим огорнув полум’я, і ​​воно трохи затремтіло.

Марк зробив затяжку і глянув далеко в далечінь.

Він стояв, мов на старій скелі, на Гебридських островах, і вдихало це вечірнє повітря разом із димом. Він стояв, немов мандрівник на своєму останньому притулку перед ривком у нікуди, в прірву, і тільки місяць з зірками висвітлювали ще порізане довгим часом і південними вітрами обличчя, очі якого слабо мерехтіли, все ще зберігаючи в собі невидимі бажання і пристрасть до сходження до нього, об’єкту бажання.

Марк почував себе тим самим мандрівником, але він нікуди не поспішав. Йому нікуди поспішати. Він дивився на нічне небо, і уявляв, як цей літачок розрізатиме небо, наче адамантові ножиці, пронизуючи його наскрізь, і зашиваючи знову, описуючи неможливі піруети.

Адмірал зітхнув.

– Містер Морган. – Він кивнув літачку.

Він хотів вірити, що пілот кивнув йому теж.

Марк узяв літачок у руки, і закинувши руку назад, розмахнувся, кинувши літачок злегка вгору, у вічний політ.

Він спостерігав, як Морган відлітає від балкона, і мчить суворо вперед, злегка нахиляючись по дузі.

Марк різко кинувся до уступу балкона, і злегка перегнувшись через нього, закричав літачку, який віддалявся від нього з кожною секундою:

– Передайте їй, що я її кохаю! – у цих словах було стільки очікування, вірності та ніжності, що Морган усміхнувся самому собі, почувши ці слова.

“РІШУЧІСТЬ” летіла суворо вперед, все завдяки ремонту від Марка, і грамотної конструкції, поки не розчинився в темній темряві назавжди.

Марк сів на стілець, його обличчя виражало смуток, ніби хтось забрав у нього найдорожче. Він дивився на те, як крапля воску стікає з свічки на тарілку.

За його розрахунками, зараз було близько десятої години вечора – час йти до сну.

Але Марк не хотів спати, він думав про речі, які вже нічого не означають.

Що він залишив після себе? Нічого.

Хто він такий? Він сам не пам’ятав чи не хотів пам’ятати.

Заради чого він зробив це? Заради чого він запустив літачок, заради чого він побудував загін із паперових чоловічків? Що таке ці паперові чоловічки?

Марк сидів, і до нього поступово доходило, що він був неуважний до цього.

Марк глянув на свої руки – йому здалося, ніби в його руках був час, що лився в нього з долонь, наче вода.

Він ще раз згадав те, що сказав сьогодні.

“Часу залишилося мало”.

Марк розумів, що треба діяти негайно, поки має час.

Він одним махом скинув усіх чоловічків на підлогу балкона.

– АГАМЕМНОН! – Марк гукнув у порожню кімнату.

Але йому ніхто не відповів.

Марк різко схопився і вбіг у кімнату, молячись, щоб він не послизнувся об книжку на підлозі, і в темряві дійшов до кухні.

На кухні було дуже темно – сонце повністю зайшло за обрій.

Він намацав у темряві даму хробаків, узяв свою алюмінієву чашку та брудну кружку з раковини.

Він висмикнув чашку з гори посуду, і частина тарілок впала на підлогу, але Марку було все одно.

В одній руці він тримав карту та чашки, в іншій баклашку з водою.

У темряві, врізаючись у стіни, він дійшов до балкона і поставив карту на скляну панель.

Знову пірнувши в темряву, він намацав у тумбочці шматок воску і повернувся на балкон, де нагрів його біля полум’я, і ​​приліпив поряд.

Він знову повернувся до кімнати, щоб узяти гніт. На всякий випадок.

Його мозок працював на максимум, немов там були шестерні, рухи Марка були такими плавними, немов він тренувався роками, щоб шукати ґноти в непроглядній темряві.

Марк повернувся на балкон, і поставив дві склянки на панель. Ручки були теплими через його руки. Він налив води в обидві склянки, і притулив карту до склянки.

– Агамемнон не хоче говорити зі мною, як ви бачите. – Марк закурив.

– Я помітила. Останнім часом він взагалі не контактує ні з ким, ніби він ховається від чогось. – сказав він, злякаючи попіл за балкон.

Марк затих.

– Агамемнон … Ну і ім’я.

Марк зробив ковток.

– Ви ніколи не думали про те, що людина не може ні про що не думати?

– В сенсі? – Марк зробив затяжку.

– Ну, а ви спробуйте ні про що не думати. У вас нічого не вийде.

– Що ви маєте на увазі? Причому тут це?

– А ви спробуйте. Коли ви не думатимете про що-небудь, ви будете затримувати дихання.

Марк перевірив. Він намагався ні про що не думати, і справді він помітив, що він затримав подих.

Через секунд сорок він видихнув, його серце почало битися швидше, у нього кололо в трахеях.

– Це ж суперечить усьому, хіба ні?

– Це суперечить усьому так само, як те, що насправді людина все життя збирає собі людей на похорон.

У цих словах був толк. Дуже дурний, але толк. Ніби шматочки мозаїки склалися в сюрреалістичні позиції, ламаючи саму мозаїку, ламаючи її вітраж, тріщачи по швах, але будучи правдою.

Він сумно глянув на карту. На його похороні нікого не буде. Ось він і зібрав своє життя. Його життя це мозаїка з неправильними вітражними малюнками, які малюють божевілля та зневіру, але для недалеких це шедевр рівня найвидатніших художників.

– Коли глухонімий бачить, що ви позіхаєте, іноді він може подумати, що ви кричите.

Марк впав у ступор. Його серце вистукувало кататонію, прощальний гімн, оду Персефоні.

– Але це ж безглуздо.. – він сьорбнув води знову. Його починало трясти. – Це не має сенсу, кому при здоровому глузді прийде таке?

Він відчув погляд на собі. Погляд, сповнений ніжності та турботи.

Марк не рухався, не видавав звуків. Єдиний рух у цьому квадратному метрі був від вогника на одноразовій тарілці. Ніщо з цього не було розумним, з іншого боку, воно ним і було.

– Парадокс… Так? – Марк запитав у когось, і сподівався отримати відповідь.

– Ми часто плутаємо вліво та вправо, але ніколи не плутаємо вгору та вниз.

Стук його серця віддавав йому в голову. Щось було негаразд.

– Це теж вірно.. І це не парадокс.. Вірніше, це те, що залежить від людини, від її поняття простору, вона може плутати верх і низ, якщо на щось хвора, але це теоретично можливо, ні? – Його голос тремтів. Що він намагається довести? Кому?

– На хвилиночку, прямо зараз, ви одночасно і прожили найбільше, але одночасно все ще молоді люди.

Його ніби ніхто не чув.

– Це теж можна пояснити!.. – він затнувся.

Він не мав уявлення, як це пояснити.

– Як би ви сильно не кричали у своїй голові, ви чутимете це на одну й ту саму гучність.

– І це можна оскаржити, але…

Він глянув на карту. Якась карта вказує йому, як жити, вона розкриває йому очі на очевидні, але нестандартні речі, які можна оскаржити, але тоді вони не звучатимуть так чарівно, як вони є.

– Краще б я цього не знав.

Марк закотив рукав лівої руки, і, дивлячись на зап’ястя, злегка посміхнувся.

– Вам час йти, час пізніше. Давайте я вас проведу. – на його обличчі застигла гримаса, наче йому на обличчя одягли маску комедіанта з грецьких театрів.

– Не хочу бути грубою, але мені здається, що ви незадоволені моєю компанією.

– Ну що ви, просто час і пізніше, а ми з вами так і не встигли говорити. – Його рот застиг у моторошній усмішці, і тільки невеликі рухи крил його носа видавав те, що це обличчя здатне говорити. Коли він говорив, його міміка не рухалася взагалі, і від цього було ще страшніше.

– У вас дивний вираз обличчя.

Марк розумів, що все йде похилою, він намагався позбутися її, і намагався робити це максимально чемно.

– Н-н-н-н-ііі. – його міміка залишалася такою ж, але тепер він немов свердлив поглядом гральну карту. На його обличчі стрибав вогник від свічки.

– Чого ви боїтеся? Чого?

– Нічого я не боюсь. – його обличчя різко розгладилося, і він сумно посміхнувся.

– Будь ваша воля.

Вона замовкла.

Марк підвівся, і взяв карту в руки двома пальцями.

Він був по горло ситий цим усім.

Його емоції були немов револьверний барабан, який крутився на руській рулетці – вони змінювалися кожні кілька хвилин.

Падіння його психічної рівноваги не міг заперечувати.

Ось так упав його інтелект, ось так упав його мозок, ось так упала його воля і розум.

Пастка зачинилася, і тепер у нього точно не було ходу назад.

Марк ніби провалився кудись під землю із цими думками…

– Про що це я?

Якби можна було бачити зараз його мозок, там було б видно, що він зменшився, а вени замість синього кольору стали чорними, немов темрява, коли хтось дивиться в розкопану кимось могилу.

Це була деградація особи, її розбили на сотні уламків.

Хто її розбив? Самотність, розруха, самобичування, хвороби. Чи всі разом?

Тепер ніхто її міг відповісти на це запитання. Хід його думок був таким простим, і таким складним одночасно.

Потрібно було йти до сну, але спочатку треба було проводити жінку додому.

Марко зайшов у кімнату, залишивши свічку на скляній панелі. Він зайшов у темряву, і за ним наче зачинилися двері раціонального прийняття речей.

Спотикаючись про книги та інші предмети на підлозі, він зайшов на кухню і приставив карту до свого носа, щоб побачити, яка це сторона.

У темряві він бачив щось біле і червоне на ній.

Адмірал перевернув карту і поставив її на стіл.

В темряві він віддав честь, злегка вклонився і важко зітхнув, повернувся на балкон, щоб викурити останню сигарету.

Свічка зменшувалась, і її полум’я тремтіло від чогось.

Марк закурив, і зненацька, навіть не встигнувши зробити затяжку, зупинився.

Він чув якісь звуки. Він прислухався, і його погляд метнувся у темряву, навпроти балкона.

Це був ледь чутний звук чогось шиплячого, наче маленька змійка. Ні, це був звук, ніби газ виходить з балона, але він був страшним, наче у Марка фобія на пропан.

То був перший звук чужої природи, який він чув за довгий час.

Він і подумати не міг, що вона вже так близько. Він не знав про її сутності, але міг припустити, що вона на відстані метрів десяти від його будинку. Вона була дуже близько.

Марк відчув, вперше за довгий час.

Липкий, холодний піт. Страх.

Тепер він не міг іти спати, його скував жах, ніби правець, але його тіло важчало, і йому нічого не залишалося, окрім пащі ниць на ліжко, коли його анігіляція була зовсім близько.

Марк викинув сигарету, навіть не докурив її, допив свою воду зі склянки, і вийшовши з балкона, бухнувся на ліжко, навіть не ховаючись.

Він був щасливий і наляканий. Це почуття було ніби йому подарували подарунок, але він не знав, чи буде він задоволений, коли відчинить коробку.

Марк глянув на стелю.

Таке все. Вимирання. Останню людину на добрі сотню кілометрів у діаметрі. Його голова була сповнена думок, але всі з них були білим шумом. Він думав по-справжньому, лише про одне.

Як Скверна підійшла так близько? Чи вночі вона збільшує швидкість пересування, бо її ніхто не бачить? Сором. Він не міг бути свідком її пересування ніколи, крім сьогодні ввечері, а зараз він тим більше нічого не бачить.

Агамемнон не виходив на зв’язок.

Марк залишився зовсім один.

Марк заплющив очі, і побачив, як не дивно – темряву.

Він намагався змусити себе ні про що не думати, але він був надто схвильований.

Його смерть наближалася, буквально.

Він жмурився все сильніше, щоб вибити зі своєї голови думки про те, що щось жахливе, потойбічне повзе в його бік.

Марк підвівся – у нього була ідея. Він сумно посміхнувся до себе, і знову пішов на балкон, де все ще горіла свічка.

Він зачинив за собою двері, і сидів там, роблячи своє останнє творіння, викурюючи одну сигарету за іншою.

Через кілька годин, коли його спина нила від болю, він знову повернувся до кімнати, зачинивши двері на балкон, і ліг у ліжко.

Він знову дивився на темну стелю.

От і все. Нарешті він покине цей світ. Він був як банші в ірландській міфології, він був прив’язаний до цього місця, і не померти з якихось причин. Він міг спокійно стрибнути з балкона ще на самому початку, але чомусь не стрибнув.

Що його тримало? Страх? Бажання бути сильним перед смертю, чи ідіотизм змішаний з геройством?

Він сам вважав себе відступником. Він хотів покаяння.

Його психічні розлади висіли над ним, немов меч дамоклів, і нарешті, цей меч відтяв йому доступ в реальність.

Все чудово, як сон, сон прийде і піде. Наше життя – сон уві сні.

Ця думка була останньою, що відвідала його мозок, перш ніж його раціональне мислення залишило його назавжди.

Він повільно засинав, і Морфей незабаром огорнув його своїми ланцюгами повністю.