Грози

Марить темними ночами,
Поки зорі над морями,
Пірат самотній уві сні.

Він чує грози голосні,
Які б’ють вікна мигавками,
А у сні стають словами,

Які примушують до сліз,
Коли він чує звук коліс,
І бачить чоловіка поруч,

Сам же він стоїть праворуч.
Та не може ніц сказати,
Тільки подумки кричати,

Поки кучері знайомі,
Не фарбуються у крові,
Й голос він коханий чує,

Якого зараз так бракує,
Що каже тихо: “Я знайшов, 
Ту, хто краща за весь шовк, 

За вельвет і за бавовну, 
Та не менш, повір, коштовну”.
Останній погляд він дарує,

Коханій жінці, що горює,
Прикриваючись рукою,
За якою, поза грою,

Видно посмішку й усміх,
А за мить — гучний насміх.
Поруч неї всі танцюють,

Смерть “невдахи” всі святкують,
Поки Ед кричить безмовно,
Серце горя його повне,

Й прокидається від крику.
Відчуває біль великий,
Що ріже серце на шматки,

Роздирає всі кістки,
І зривається на сльози,
Поки чутно поруч грози.