Гроза повертається

В ту ніч хвилі прибережного моря здіймалися вище, вдаряючись о чорні скелі, що були щитом для острова. Небо, вкутане у темні важкі хмари, нещадно поливало дощем, а грім та блискавки вдаряли цілу ніч, порушуючи спокій жителів Півмісяця.

Гроза посеред зими- поганий знак. Останній раз таке явище було помічено рівно сто років тому, у ніч перед падінням одного із магів. Багато-хто досі передає з уст в уста плітки і вигадки про той день та не все правда. Авель дійсно існував, тоді він мав інше ім’я, яке отримав у стінах фортеці-Аббіс. Маленький хлопчина, дитина темних магів, доля якого мала закінчитися у день, коли стратили його батьків. Тодішній імператор зжалився над дитиною, бо й сам мав синів, яких безмежно любив. Авеля врятувала звичайна батьківська любов від чужої людини. Радники попереджали, що то була помилка, але імператор не піддавався жодному їхньому впливу. В його розумінні мала дитина не мала ніякого відношення до справ власних батьків і тим паче не була винна у їх проступках.

Хай там як, хлопчику дали шанс і вислали на острів Півмісяця у водах холодного моря, вкритого вічними снігами та льодом. Острів дійсно мав форму півмісяця за що і отримав таку назву. Спочатку там була звичайна в’язниця для особливо важких злочинців. Пожиттєве утримання обходилось задорого для імперії, тому було вирішено одразу страчувати винних в особливо важких злочинах. До їхнього числа ввійшли і батьки Авеля- обоє темних магів, що посміли повстати проти звичного ладу і створити власну маленьку державу. Імперія могла зруйнуватися зсередини і ким?! Купкою темних магів, які продали свої душі нечестивим? Тобі Йонн- імператор, нащадок чистих магів, що пішли від божеств, не міг дозволити статись чомусь подібному. Всіх темних магів зловили за одну ніч, а на ранок їхні голови валялись у вигрібній ямі прямо у столиці.

Так закінчилось дитинство 10-річного Авеля, а все подальше життя він мав провести під наглядом. Життя у невидимих кайданах. І все до того йшло, якби імператор під страхом повторного повстання вирішив знищити цілий народ магрів. Темні не піддавалися впливу як другорядна імператорська лінія магів- естери. А отже становили небезпеку для звичного порядку.

Яблуко недалеко від яблуні падає і Авель пішов по стопах батьків: таємно вивчав темну магію, пішов проти імператора та захистив магрів ціною власного життя. Ця версія була недалекою від правди, хоч і була неповною. Коррін підняв на вуха весь континент, коли вийшов указ про Дві душі. Мирного рішення на Раді не домоглися, а імператор відмовив у аудієнції. З того часу у голові хлопчини щось ніби перемкнуло. Хтось каже, що він просто зійшов з розуму, заключивши договір із темним в обмін на свою душу отримав силу, яка руйнувала зсередини. Дехто розповідав, що справа лише в самому хлопці. Невже у сім’ї темних магів дійсно могла народитися нормальна дитина?

Зрештою, це все немає сенсу- Авель зник. І тіло, і душа. Навіть слід внутрішньої енергії на його власних речах щезнув. Згадка про нього лише у пам’яті тих, хто його знав. На вустах лише нісенітниці та страшні байки, якими батьки лякають дітей. То чому з самого ранку біля скелястого берегу чатують естери? Чому гроза так наполохала жителів настільки, що навіть дорослі повірили у власні страшилки?
Спокійне холодне море ніби замерзло, хоч не було вкрите кригою. Тиша. Десь позаду чути відголоски звичайного життя на острові: діти бігають та бавляться, чувся дзенькіт дзвіночків у крамничках, сповіщаючи про прихід нових покупців, проїхало кілька возів, музики грали на центральній площі. Здавалося, звичайний день. Гроза пройшла.

Проте трійка естерів прогулювалась берегом. Аракіель- низенька руда жінка наспівувала собі під ніс дитячу пісеньку, заплітаючи косички на голові. Поділ білого вбрання замастився, але, схоже, вона не зважала. Чоловік навпроти-Коя- невдоволено дивився на верхні спідниці естерки, явно утримуючись від зауважень з останніх сил. Чорне коротке волосся було вкрите зеленим капюшоном важкого теплого плаща. Він і ще один чоловік стояли у формі школи Півмісяця: чорні цупкі широкі штани, поверх яких завжди вдягались верхні спідниці з розрізами вздовж стегон, сіра сорочка із високим коміром, накидка із коротким хутром та широкий чорний пояс із золотою вишивкою. Віран поверх ще накинув темний плащ із хутра нічного вовка- на дворі була середина зими і мороз пробирав до кісток.

-Я починаю думати, що у тебе параноя, Гнаше,- Коя обернувся обличчям до естера, склав руки на грудях та продовжив:-Ти не подумай, образити тебе не входило у мої плани.
Сині очі глянули прямо навпроти, зустрівшись із сірими глибокими очима Кої:
-Я мав бути тут один. Досі не розумію, чому ви поплентались за мною, невже вам немає чим зайнятись?

Гнаш не виглядав роздратованим, лиш трохи втомленим, не більше. Естери ніяк не відреагували на звичний тон чоловіка. Густі темні брови, таке ж густе чорне волосся, яке ледь досягало плечей. Віран завжди намагався підтримувати таку довжину і ні сантиметром довше. Аракіель дуже подобалось його довге волосся, яке він мав до цього, але жінка не задавала питань, коли той одного ранку вийшов з коротшим. Вона зрозуміла. А потім помітили й інші.

Бліде обличчя як у справжнісінького аристократа, під кожним оком біля самої повіки розмістились невеличкі родимки, які надавали певного шарму. Єдине, що могло відлякувати- довга смужка від верхньої брови, що тягнулася до скули- неглибокий шрам. Згадка про Авеля. Віран осліп на ліве око і спочатку дійсно нічого не бачив. Проте з кожним наступним роком зір ніби повертався. Своєрідний відлік- зрозумів естер. День, коли він чітко побачить і буде днем повернення Авеля. Частинка його душі залишилась на Гнаші, нагадуючи про себе цілих сто років. Праве вухо було прикрашене сріблястим кафом із синім камінням.

Багато-хто при першій зустрічі із Віраном із впевненістю міг сказати, що він був гарним 30-річним чоловіком, допоки не залишались із його характером наодинці. До того ж він був із тих, хто точно не шукав постійних стосунків, змінюючи партнерів один за одним. Так було раніше. Зараз естер не міг навіть розглядати когось як партнера навіть на одну ніч.

-Облиш, Віране, в учнів вихідний, занять немає, а тут, здається, намічається щось цікавеньке,- Аракіель обв’язувала білою стрічкою коси, формуючи дивну зачіску.-Минула сотня років, ти думаєш він повернеться?-Я знаю, що він повернеться. А як ні, то так навіть краще- менше бід і помилок у майбутньому,-Гнаш спостерігав за намаганням Аракіель скласти косички в певну форму.
-Впізнаю Гнаша,- жінка дзвінко засміялась.- Тільки ти можеш так говорити про людей. Хоч мені було б образливо чути щось таке від людини, до якої я прив’язалась.
-І тільки він може сидіти і чекати на біду, яку так не хоче бачити. Але прийшов ж,- Коя вирішив допомогти естерці, притримуючи волосся, аби та гарно його зав’язала.
-Ви не розумієте, або не хочете розуміти…Він- біда. І його повернення- бідство для усіх. Чи ви думаєте, що ображена дитина повернеться додому у тиші і спокої? Він мало не вбив колишнього імператора і пішов проти нього. А потім забрав силу у цілого народу, підлаштував своє вбивство і зник,-голос Вірана був такий ж спокійний і рівний, хіба лише з’явилась нотка дратівливості.
-Ти можеш про нього так казати. Всі так думають, бо так легше,- вперше за всю розмову серйозно почала Аракіель.-Я знаю його занадто добре, аби бачити у ньому лише зло. І ти це розумієш теж. Авель дійсно хотів вбити імператора- шкода, що у нього не вийшло. А магри без власних сил не становлять більше небезпеки, а отже можуть жити як звичайні люди. Він їх врятував, як і хотів. Питання лише у способі….Він трохи дивний і занадто жертовний, хоч дієвий, мушу відзначити. Людям потрібно було знищення зла, ми його їм дали. Запевнили імператорський двір у безпеці і прибрали за хлопцем. Все йде по плану, то чому ти такий незадоволений?
-Він взагалі буває задоволений?- у розмову втрутився Коя. Отримавши злий позирк, чоловік закотив очі і замовк.
-Ти думаєш він прийде по свою душу?-трохи невпевнено мовила Аракіель.
-Все одно по що він прийде, це до добра не доведе в будь-якому випадку. Тому я і тут, перш за все Аббіс буде шукати мене,- Гнаш шумно видихнув.
-Не називай його цим іменем,- прошипіла Аракіель.

Хоч за правилами всі «в’язні» фортеці Півмісяця при прив’язці до острова отримували нове ім’я та прізвище- своєрідний ритуал знищення минулого, зречення колишнього себе і народження нового. Аракіель було все одно на це правило. Можливо, це через чисту королівську кров, яка властива лише головній гілці імператорської родини. Такі як Аракіель все своє життя пов’язують із владою та служінням богам, даруванням божественного благословення людям. Їм лише за щастя залишитись у стінах Білого замку. На інакше вони не здатні: велика чиста сила завдає занадто багато шкоди фізичному тілу. Погане здоров’я і слабка фізична сила, якщо її не підтримувати на потрібному рівні, роблять із них звичайних хворобливих людей.

Це і відрізняло їх від другорядної королівської лінії. Ті в свою чергу мали хороше фізичне тіло і духовне «я», могли витримувати сильні навантаження, проте корилися головній лінії і не могли піти проти наказів. Тому і виконували брудну роботу, допомагаючи підтримувати спокій в імперії. Віран та Коя відносились до другорядної лінії, чим завдячували власним батькам. Головна лінія не могла собі дозволити бруднити кров зв’язками із простим людом, продовжуючи власний рід кровозмішенням. Другорядна могла одружуватись із ким хотіли, в цьому питанні вони були вільними.

-Як з вами весело,- у розмову вклинився Коя. Він всівся на камінь поруч із Аракіель, переводячи погляд з одного естера на іншого.-Що ти плануєш робити, якщо він з’явиться? Наша робота полягала у тому, аби усунути небезпеку для магрів. І ми взяли обіцянку з хлопця не з’являтися найближчі роки у світі людей. А при поверненні відбути відповідне покарання та пройти шлях відкуплення гріхів. Ми не знаємо, коли саме повернеться Аббіс.
При повторному звучанні імені Аракіель з-під лоба глянула на Коя, але промовчала.
-Знаємо,- перебив його Віран, на що отримав невпевнений погляд естера.
-Допустимо,-він продовжив.-Він повертається по свою душу, яка знаходиться у тебе. Але, наскільки я розумію, ти не повернеш її?
-Вона не моя і я не можу нею розпоряджатися. Хай забирає і проводить відкуп. Я тут лише по одній простій причині- не люблю бути боржником,-навіть Коя не очікував такої холодної відповіді, хоч і знав Вірана досить довго, аби очікувати від нього чогось інакшого. Аракіель опустила погляд на сірий засніжений пісок під ногами та задумалась.

Настала тиша, яку ніхто не наважувався порушити: Коя досі думав над словами Вірана, не розуміючи про який борг той говорив, Аракіель прийняла слова занадто близько до серця, хоч вони не були адресовані особисто їй, і не хотіла навіть дивитися у бік Гнаша, а той у свою чергу безцільно бродив пляжем. Естери прочекали до самого вечора, впевнившись, що сьогоднішнє очікування далі немає сенсу, вони повернулися до фортеці Півмісяця на найвищому пагорбі острова, звідки поселення було мов на долоні.

Високі стіни фортеці були побудовані із чорного каменю, який можна знайти лише на цьому острові, випромінювали сирість і холод- раніше це місце було в’язницею для особливо небезпечних злочинців, тому і перебування тут для них мало бути на відповідному рівні. Згодом, фортецю переробили під школу, де зараз могли навчатись майбутні маги. Завідувала усім Енігма- верховний естер острова, окрім неї тут працювала ще сотня естерів, до яких призначались учні. Вчителі у фортеці ставали другими батьками для дітей, всіляко допомагаючи та підтримуючи їх, наставляючи у правильне русло. Впродовж останніх двохста років Школа Півмісяця випустила трохи більше тисячі хороших магів.

Хоч ззовні фортеця виглядала як справжнісінька в’язниця, тільки ти минаєш головні різьблені двері, як відкривається кардинально інша картина: поли встелені вишуканими килимами, скрізь на стінах висять гобелени з найрізноманітнішими сюжетами, зі стель звисають дивакуваті лампи із кольорового скла, високі вікна зашторені важкими шторами. Фортеця обігрівається спеціальною системою опалення, аби при мінімальних витратах тепло відчувалось у кожній кімнаті.

Гуртожиток для учнів знаходився позаду центральної будівлі, де проходило теоретичне навчання. Вікна більшості кімнат виходили у бік неосяжного моря. Вчителі жили у лівому крилі центральної будівлі, звідки їм було найлегше дістатись до класів.

Бібліотека розмістилась біля самого входу у фортецю- це була триповерхова кругла будівля з того ж чорного каменю з величезною кількістю вікон, що всіювали стіни бібліотеки в хаотичному порядку. Окрім цього на території фортеці знаходилась їдальня, сховок, кілька комірок з кухнею, тренувальні зали, стайні та декілька додаткових кімнат для гостей та іншого персоналу. І звісно, підземна в’язниця, яку ніхто не використовував вже кілька сотень років.

Трійка естерів розбрелись по своїх кімнатах, побажавши гарної ночі одне одному. Проте жоден з них не зміг спокійно заснути, навіть Коя, який завжди до всього ставився із явною байдужістю. Він послідував за Аракіель лише по одній простій причині- це була Вона. Естерка знала це і саме це її лякало. Коя був завжди поруч. Тінь її минулого.

На ранок усіх трьох викликала Енігма, очікуючи пояснень, але потрібних відповідей вона так і не отримала- естери їх попросту не мали.
-Тобто ти думаєш, що Аббіс може повернутись на днях, я правильно зрозуміла? Що на це вказує?- шатенка сиділа за робочим столом у невеличкому кабінеті. Скрізь лежали кіпи документів, листів, книг та довгих листів грубого пергаменту. Вікна були зашторені, тому у кімнаті горіли кольорові лампи. Чувся тихий тріскіт дров у каміні: вони майже догоріли, залишаючи по собі лише вугілля.
-Вкладаючи свою душу у меч, він випадково залишив і частину свого «я» на мені, як наслідок, я перестав бачити на ліве око. Виявилось, що навіть частинки його душі завдають шкоди або блокують сили чи вміння. Кілька годин тому зір повністю повернувся, отже, незакриті частинки його душі кудись зникли. Куди? Вони повернулись до господаря. Хоч це і припущення, але я більш ніж певний, що Аббіс вже повернувся і десь розгулює. Якщо Ви дозволите, то я можу зайнятись пошуками слідів і знайти його,-Віран не зводив очей з володарки острова, очікуючи її відповіді.
Енігма склала руки у замок та прикрила зелені очі, роздумуючи над кожним словом Гнаша:
-Розумію твою тривогу, але нам не слід сідати йому на хвіст. Він прийде сам. Нам просто треба почекати. Минуло кілька років- світ трохи та й змінився. Колишньої небезпеки для континенту він не становить поки магри у безпеці….

Хтось нетерпляче постукав у двері кабінету. Четвірка перекинулись німими поглядами, розуміючи, з якими новинами прийшов той, хто чекав за дверима. Енігма впустила гостя-ним виявився естер на ім’я Варк- трохи молодший від самої володарки маг. Єдине, що зміг сказати чоловік-«Він тут». Навіть дурень зрозумів би про кого так нервово міг сказати Варк. І тому дійсно була причина: під час свого навчання кілька років тому Авель два рази зустрівся із естером- вперше, коли підставив власне тіло під удар, захистивши Варка, вдруге, коли мало не вбив його сестру.

Енігма разом з усіма спустилась до закритої головної зали- навчання починалось завтра, тому у центральній будівлі не було жодного учня. Інші естери або відпочивали у своїх кімнатах, або відточували вміння на тренувальних майданчиках.
Велика п’ятикутна кімната відрізнялась від інших лише масштабами: у ній могли зібратись усі учні та естери одночасно без зайвої тисняви. Замість вікон були кольорові вітражі, підлога вкрита звичними вишитими килимами. З меблів стояло лише кілька диванів вздовж стін та трибуна для промов. Зазвичай кімната використовувалась для оповіщення новин або святкування.

В самому центрі зали стояв високий хлопчина із темним, майже чорним волоссям зібраним у невеличкий хвостик, пасма якого дивилися у різні боки. Одяг був прихований довгою утепленою синьою накидкою із нашитим чорним хутром, скоріше за все з того ж нічного вовка. Беземоційний погляд карих очей блукав стінами кімнати. Руки сховані за спину, рівна постава та безшумні невеличкі кроки вздовж центрального килиму. Ззовні він не змінився. Все залишився тим 19-річним хлопчиськом.
«Пройшло сто років»- нагадав собі Віран. Він мав змінитися- така вже людська природа. Навіть якщо Коррін і не був повністю людиною, людська частинка відігравала значну роль навіть у магів.

-Аббіс,- промовила Енігма, як тільки побачила у полі зору хлопця. Той вклонився у звичайному жесті, але кожен його рух дійсно випромінював повагу.-Ми тебе зачекалися.

Володарка підійшла ближче, аби впевнитись чи дійсно перед нею стояв Авель. Звичайний слід його енергії розсіювався навколо, хоч і заслабкий як для нього.

-Вітаю, володарко Півмісяця, шановні вчителі,- на обличчі магра з’явилась тінь ледь помітної невеселої посмішки.

Аракіель швидким кроком підбігла до Аббіса та обійняла його, обвиваючи високу статуру. Естерка любила Авеля, мов рідного сина. Столітнє розлучення із улюбленим учнем добряче вдарило по ній. Коя стояв позаду: чоловік махнув головою, вітаючись. Віран стояв на місці, мов вкопаний. Він не міг змусити себе ні привітатись, ні підійти ближче. Взявши себе у руки, естер таки сухо промовив:
-Так і не навчився вчасно приходити.
Авель винувато посміхнувся і відвів погляд, зосереджуючи увагу на Аракіель. Хлопець обійняв її у відповідь-у ніс вдарив солодкуватий квітковий запах. Спокій. Затишок. Він вдома.

-Ти повернувся, а отже пам’ятаєш нашу домовленість і свою клятву,-Енігма склала руки на грудях та глянула прямо в очі Авелю, чекаючи на його відповідь.
Аракіель зло глянула на володарку: вона була невдоволена тим, що на нього одразу насідають, згадують про обов’язок. Головою жінка розуміла ситуацію, душа ж рвалася з грудей від несправедливості. Це було рішення Авеля і він повинен дотриматись заключної частини домовленості.
-Пам’ятаю,-занадто добре- останнє хлопець не сказав у голос.

Всі ці сто років Аббіс тільки і жив цим договором. Як тільки юний помічник одного із магусів почув про указ про Дві душі, змістом якого був побудований на чистоті світу магів і слідуванню правильного шляху, який не становить небезпеку світоустрою. Дві душі- дві гілки імператорської родини, від яких пішли інші маги: від головної лінії-магуси, від другорядної- естери. Звісно, естери, вступаючи у кровний зв’язок із простими людьми, народжували на світ напівкровок.

Аббіс і ще кілька сотень темних магів були маграми- магами-самоучками, наслідувачами темних. І згідно із новим указом, становили суспільну небезпеку і підлягали знищенню- така була воля богів. Проте Авель чудово розумів, що ніяка це не воля богів, а лиш простий страх втратити владу і жалюгідні намагання втримати імперію, що розходиться по швах. Хлопець намагався зустрітися з імператором особисто, але його затримали біля Білого замку і навішали купу злочинів, про які він вперше чув. Вони хотіли бачити у ньому ворога- він ним і став. Відмити кров на руках та пробачити себе Авель так і не зміг. Але якби він дозволив знищити безневинних- ненавидів би себе більше, допоки дихав і ходив по землі. Коррін втратив сім’ю, дім та минуле через страх та ненависть до магрів, одним-єдиним бажанням яких була незалежність і свобода. Історія повторювалась знову…Проте Авель не був дитиною і міг повпливати на її хід, переписавши кров’ю магусів та естерів. Що йому залишалось?

Аббіс до останнього намагався владнати ситуація мирно-не вийшло. Єдині, хто ще міг його вислухати була четвірка головних естерів фортеці Півмісяця. Хлопець досі памятає їхню розмову у головному залі: магра зловила охорона та вділа кайдани, поставивши на коліна перед четвіркою. Авель попросив лиш раз- висунув власні вимоги і запропонував дещо в обмін. Енігма чудово розуміла, що указ був просочений страхом. Якби вона не знала справжньої історії двох гілок, то навіть не вислухала б хлопця. Знання не рятувало- розповісти про це вона не могла: клятва естерів наклала вето на будь-які спроби ослухатись наказів. Довелось втрутитись Аракіель та Лалафелю, які полишили імператорський двір і віддали себе служінню власним ідеям. Вони і уклали договір із Авелем.

Допомога в обмін на покаяння, відкуп та довічне служіння острову. Проте ніхто окрім Аракіель, Лалафеля та Авеля не знали про додаткову умову- знищення імперії зсередини. Половина договору виконана естерами острова, інша половина була покладена на Аббіса.
Він повернувся, як і обіцяв. І якщо для виконання своєї частини йому доведеться знищити власну душу, аби звільнити естерів та повалити імператорську владу, Коррін це зробить. Можливо саме тому Аракіель так горнулася до хлопця, намагаючись втримати його.

-Нам потрібно поговорити з тобою наодинці,- почути хоч якийсь відтінок емоцій у голосі Енігми майже неможливо, як і зараз. Чітка та холодна вимова, інколи занадто діловита, але така звична для Авеля. Директорка ніколи не посміхалася, навіть власним учням. При першій зустрічі Корріну здалось, ніби перед ним стоїть фарфорова лялька, які так любила колекціонувати його мати. Гарна, але така холодна. Він так думав до того дня, коли прийшов просити про допомогу. Вперше за стільки років хлопець побачив в очах жінки тривогу. Чому? Авель не був певний чи це через ситуацію на материку, чи через загрозу острову і його жителям. Інколи навіть проскакувала думка, немов вона переживає і за нього, хоч трохи.

Енігма вказала жестом слідувати за нею і рушила сходами до кабінету. Авель склав руки перед собою та вклонився трійці- звичайний жест поваги- найперше, що він вивчив по приїзду на острів. Аракіель одарувала його ледь помітною посмішкою, Коя вже звично кивнув головою.
Карі очі на мить перевели погляд на таку знайому фігуру навпроти і мурашки пробіглися тілом. Гнаш дивився прямо у вічі Аббісу, не відводячи погляду, майже не кліпаючи. На секунду у хлопця перехопило подих.

Віран уникав зорового контакту, або просто відводив погляд, або ж довго не дивився на співрозмовника. Така неповага мала підґрунтя- Гнаш при народженні, як і більшість естерів, мав свій вроджений дар. Він міг проникати у свідомість та читати душу через очі співрозмовника. Тому чоловік довго не затримував власного погляду на інших, аби не влазити у їхні голови без потреби. Згодом Віран навчився контролювати власний дар і це стало лиш звичкою.

Проте Авель ніяк не очікував чогось подібного: магр на секунду застиг, втративши здатність поворухнутись. Він не міг відвести погляду, тому це зробив Віран. Темно-сині глибокі очі глянули повз Корріна, нагадуючи, що того чекають. Єдиним зацікавленим глядачем цієї німої розмови була Аракіель, Коя ж залишив їх ще на початку: він пішов до власних кімнат, де проводив більшу частину вільного часу, ні з ким не пересікаючись. Довгі розмови втомлювали естера і він намагався їх уникати.
Як тільки Аббіс покинув залу, Аракіель повернулася до Гнаша, намагаючись спіймати його погляд.
-А мені глянеш в очі?- тихо проговорила вона, чекавши бодай на якусь відповідь. Він не гляне.
-Що ти хочеш, щоб я там побачив?- явно незацікавлено відповів той.
-О, ну так зовсім невесело, Віране,- естерка підійшла ближче. Жінка змогла відслідкувати білі, червоні та фіолетові лінії, які тягнулися від сонячного сплетіння Гнаша через залу, піднімались сходами та завертали у коридор, який хвилину тому покинув Авель та Енігма. Лінії стали чіткішими, а невеличкі діри, які ще були кілька років тому, зникли, утворюючи цілу світлу смужку без жодних обрізків.
-Ще довго будеш дивитися?- роздратовано кинув естер.-Маєш жахливий дар.
-Хто б казав,-хмикнула у відповідь Йонн.-Ти ж знаєш, що я все одно нічого не скажу і ніяк не повпливаю. Я заріклась, проте це не єдина причина. На власному досвіді скажу, що коли менше втручаєшся у подібні справи, то все йде гладкіше. Хоча, можливо, просто я робила тільки гірше.
На останніх словах жінка затихла: їй одразу згадався Коя. Вона досі не може пробачити собі цю помилку.
-Я бачив,- вони зустрілись поглядами. Він не використовував на ній дар, просто говорив.-Ти загралась, була занадто молода і вважала, що допомагаєш.
-Я руйнувала все, Віране. Лінії. Я думала, що маю на них вплив,- Аракіель глянула кудись убік: не спромігшись витримати глибокого погляду.

Лінії. Вони зв’язують весь світ і істот у ньому. Деякі лінії зовсім тонкі і, зазвичай, виникають між всім живим, не несучи ніякої важливої інформації. Проте по них можна відслідкувати потрібну людину, мага чи іншу істоту, навіть бога. Сірі, білі, червоні, фіолетові- кожен колір відповідав за той чи інший зв’язок і ніс цілий спектр емоцій, почуттів. По них можна прочитати людину, мов відкриту книгу, дізнатись секрети, змінити долю.
-Цікаво, коли ти вперше побачила лінію між нами?- Гнаш не очікував відповіді на власне питання.
Гарненьке обличчя естерки враз побіліло. Спогади виром пронеслись перед очима: перша зустріч із Авелем, встановлення зв’язку з хлопчиною, заняття, купа занять, свято Холодної зими, Коя, кілька серйозних розмов, які так не любила жінка, понурений настрій Корріна і його страх відкритися, їх невеличкий секрет, день народження Гнаша та хвороба Авеля….
Тоді? Ні, вони і так були зв’язані- у минулому житті. Комусь із них треба було зробити перший крок, аби лінія укріпилась. І так вийшло, що і Віран, і Авель в один день зробили по одному кроку.
Хлопчина зробив подарунок естеру, а Гнаш прийняв його, хоч як не любив відкриватися людям і приймати від них будь-що: подарунки чи почуття.

В той день 14-річний Авель тоді лежав у лазареті і весь горів. Хвороба нещадно била по молодому тілу. Ніякі ліки не полегшували стан, але й не давали шансу хворобі прогресувати далі. Коррін тоді щось читав, опершись на стінку ліжка, і хоч як Аракіель просила відпочити, хлопець посміхався і казав, що він і так відпочиває- книга гірше не зробить. За білою шторкою, яка відділяла ліжка, показалась висока темна постать. Естерка ще на початку здивувалась: Віран сам вирішив навідати хлопця без попередження ще й приніс гостинця- торбину цукерок. Авель любив солодощі, особливо чорний шоколад, але дозволити собі їх не міг, а у школі дітей таким не балували. І отримати щось подібне можна було лише особисто від вчителів.
Коррін відклав книгу та невпевнено глянув на Гнаша знизу-вверх. Хлопцю здавалось, ніби температура сягнула небес і це лиш марення його хворої свідомості. Він зрозумів, що вся ситуація, як і вчитель, дійсно реальна лише тоді, коли естер взяв у свою руку невеличку кисть хлопця та вклав туди пакунок.

Вони були з’єднані ще до того.

Біла лінія долі пов’язує споріднених- будь-то родичі, друзі, вороги, чи коханні. Цю лінію неможливо знищити, допоки буде жива хоч одна душа. Благословення та прокляття одночасно, дароване самою богинею Ярусею. Вона не плете лінії просто так і часто все павутиння хитро сконструйоване. Яруса входить до малого кола богів, які можуть хоч якось впливати на світ руками інших, обходячи канони Трьох царств.
Одна лінія тут, інша- там, і залишається лиш потягнути, або сплести нову і партія зміниться. Хаос чи мир- ваги не повинні перекошуватись з одної сторони в іншу, інакше прийде кінець всьому.
Цирена Аракіель із імперської родини знала про це краще за інших. Дар бачити лінії і допомагати богині скеровувати людей виявився справжнісіньким кошмаром для естерки. Молода та занадто наївна Йонн думала, що допомагає. Тоді вона ще допомагала. Саме завдяки її невеличким підказкам Авель зміг встановити зв’язок із Віраном.

Їх душі сплітали різні лінії: болю, туги, долі, захоплення, довіри, кохання, тяжіння. Вони обвивали кисті, груди, шию, глибоко занурюючись у сонячне сплетіння, туди, де схована душа. Треба зробити лиш кілька кроків. В цьому і допомагали цирени, мов невеличкі компаси. Вони єдині, хто міг спілкуватися з богинею, бо особисто обрані нею. Шкода, що Аракіель не чула небесного голосу майже сотню років. Можливо через це вона наробила кілька помилок. То чому дар досі при ній? Жінка не розуміла і її це лякало.
-Ти ніби змінився, але оця твоя паскудна частина характеру досі при тобі, жах,-Аракіель не хотіла його образити, жінка просто нагадувала собі і йому, що інколи Гнаш все таки важка людина.
-Я тебе чимось образив?
-Ні, просто дещо нагадав,- звична невинна посмішка повернулась до Аракіель.-Вам варто поговорити.

Після цих слів естерка рушила до виходу із зали. Завтра мали розпочинатись заняття, а вона знову розбита. Важко тримати лице кожен божий день, коли поруч ходить живе нагадування твоїх помилок. Аракіель зовсім не ненавиділа Кою. Вона його боялась, мов вогню. Йонн не могла ігнорувати лінії, які їх скріплювали. І вони лякали її не менше за самого естера: червоні, фіолетові, жовті, ледь помітні сині. Кохання, біль та ненависть, страх. Смужки обвивали її всю, створюючи відчуття мотузок, які до болю зв’язували тіло.

Віран простояв ще кілька хвилин наодинці із власними думками, а потім вирішив повернутись до власних кімнат. Він поговорить з Авелем трохи згодом. Одразу так з однієї розмови стрибати в іншу після важкої дороги для Корріна буде досить виснажливо. Навіть для Гнаша останні два дні були важкими морально.
За вікном спальні виднілось холодне зимове сонце. На диво, небо чисте, без єдиної хмаринки, море повільно перекочувало невеличкі хвилі, як завжди, а за стінами фортеці кипіло звичайнісіньке життя. Віран присів на м’яке зелене крісло, встелене двома ковдрами. Втомлено видихнувши, естер розглядав власні кімнати, ніби вперше.
Три невеличкі кімнати з’єднанні широкими арками, що при потребі зашторювались важкими темно-зеленими тканинами. Центральна кімната була найбільшою і вміщала велике різьблене ліжко з двома тумбами по обидві сторони, шафи у схожому стилі та невеличке дзеркало з комодом, в якому, зазвичай, лежала купа пергаментів та літописів. Біля самого дзеркала самотньо стояла двоповерхова чорна скринька з коштовними прикрасами- єдине, що залишилось у спадок від батьків: різної форми та розмірів сережки із камінням, браслети, срібні та золоті защібки на волосся дивних форм, перстні та дві брошки, які передавались із покоління в покоління. Невеличкі сріблясті прикраси у вигляді водяної лілії, які пара одягала у день весілля і носила аж до самої смерті в знак вірності та щирого, відкритого кохання.
Прямо навпроти ліжка арка вела до кімнати меншої по розмірах- вітальня-кабінет. Невеличкий камін вмурований навпроти арки опалював всі три кімнати. Над самим каміном висів старий сріблястий годинник. Стіни ховались за поличками з купою книг. Посередині стояв короткий фіолетовий диван в парі із зеленим кріслом та круглий невисокий столик. Якщо у спальні царив ідеальний порядок, то у вітальні навпаки: на кріслі та дивані завжди валялись пледи та подушки, на поличках книги розставлені у хаотичному порядку. Для деяких з них не вистачало місця у шафах і Гнаш просто складав їх горою поряд, згодом гори книг стояли і біля столика та дивану.
В останній кімнаті було найтепліше. Праворуч біля входу стояла велика діжка, поруч якої знаходився вішак із банними рушниками, поличка з різними баночками та щітка. Під ногами лежало кілька килимків, а навпроти діжки велике дзеркало. Кімната була найменшою, якщо порівнювати з іншими.

Нічого не змінилось з самого ранку, відколи він полишив кімнати.
М’якість крісла та тепло важких ковдр робили свою справу- втомлене тіло почало слабшати, повіки важчали з кожною секундою і згодом Гнаш задрімав, закутавшись у плед. Він вже й не згадає, коли останній раз добре спав. Кожна ніч розпочиналась, як попередня: чоловік лягав, але ніяк не міг заснути і лише під ранок повіки злипались від втоми. Не допомагали навіть відвари з трав, нічого. Тому естер частенько лягав по обіді, коли випадала вільна хвилинка. Навіть зараз- скоріше звичка. Рівно через дві години, як по графіку, Віран прокинувся. Сонце за вікном почало свій рух за горизонт. З’являлись перші зірки. Небо вкривалось важкими сніговими хмарами.
Він точно проспав дві години? Естер вже не був таким певним: швидкий погляд у бік годинника- фігурні гострі стрілки показували рівно шосту вечора. Він спав шість годин. У великій залі саме подавали вечерю і всі жителі фортеці скоріше за все вже розсілися по своїх звичних місцях. Чи був вже сенс йти? Голодним себе чоловік не відчував. Потік думок перервався стукотом у двері- два впевнених, але коротких удари по дверях. До Вірана рідко хто приходив і, зазвичай, це був хтось із четвірки, або ж Лалафель- доволі незвичний гість острова.

Гнаш піднявся з крісла та відчинив двері. Перед ним стояв високий блідий чоловік. Біле волосся пасмами аби-як падало на темне вбрання. Вже звичний веселий погляд чорних очей та дурнувата усмішка, яка ніколи не зникала із обличчя Лалафеля.
-Не бачив тебе за столом, тому і вирішив навідатись,- чоловік у звичній манері зайшов до кімнат, ніби вони були його власними.
-Коли ти повернувся?-Гнаш зачинив за гостем двері і повернувся у крісло.
Лалафель оминув диван та присів навпроти естера:
-Перед вечерею. Інші вже теж в курсі. Як ти себе почуваєш?
-Нормально, хіба може бути якось інакше?
-Ой, якраз навпаки. Ти хотів сказати «погано, хіба може якось інакше?».
-Я, звісно, радий тебе бачити, але, будь ласка, не використовуй на мені свою силу.
-О, а я і не використовував. Мені, як твоєму покровителю, і так все видно. Не забувай, я все таки бог, а ти- моя частинка.
Зустрівшись поглядами із Лалафелем, Віран нічого у них не побачив- темрява та пустий простір. І справа не лише в очах. Естер просто нічого не бачив у них: ні при першій зустрічі, ні зараз. Звісно, що скоріше за все простий естер не здатен побачити душу бога. Проте, інколи Гнашу здавалось, що Лалафель дійсно немає нічого в собі. Чоловік навпроти лиш всміхнувся.
-Що тебе тривожить?
Віран не був певний, чи може його розпитати , хоч той був його божественним покровителем.
-Ти ж не просто так повернувся?
Чорні очі ледь помітно прищурились.
-Верхнє царство потопає у неспокої, як і нижнє. А в середньому назріває щось цікаве. Звісно, що я з’явився, аби побачити все на власні очі, можливо, навіть посприяти- це вже як вийде. Проте в першу чергу,- Лалафель вказав на естера,- я тут, аби мої діти не постраждали. До речі, якщо вже мова зайшла за гостей- бачу, у вас прямо день відкритих дверей.

Гнаш відвів погляд у бік поличок: очі пробігали по знайомих назвах, інколи перечитуючи їх кілька разів- сфокусувати увагу було важко.
Схоже звичка влазити у найпотаємніші закутки душі, розворошувати страхи та тривоги, читати людину, мов книгу, була притаманна не тільки Вірану. Можливо, ця частинка Лалафеля передалась естеру, коли бог дарував йому свій дар, або ж за стільки років проведених разом Гнаш почав походити на свого покровителя. Хай там як, але у цьому наслідники Лалафеля відрізнялися від інших: занадто гострі, прямі, незручні для інших. Вони бачать правду, брехню, страхи, тривоги, мрії- усе те, що так бережливо ховає кожен із нас.

Якщо вже й говорити про дарованих, то їхня кількість не така вже й велика. У кожного божества число наслідників варіювалась і залежала від самого божества. Вони могли брати під опіку звичайних людей та дарувати їм благословення, дар чи покровительство. Зазвичай, дар та покровительство дарувалися одночасно. Разом із дарунком бога на дарованого падає і ноша-наслідувати волю покровителя та працювати з ним впродовж життя.

-Останній раз, коли ви двоє зустрілись, мало не розпочалась внутрішня війна. І ось, Авель і ти повернулись одночасно. Мені слід очікувати чогось ще більш незвичного і небезпечного?-Віран вирішив перевести мову в інше русло, оминаючи болючі теми. Навіть зараз, знову побачивши живого Авеля, естер відклав розмову із магром, явно намагаючись взяти себе у руки. І хоч серце, можливо, вирішило все, проте голова відмовлялась сприймати ситуацію, а так як Гнаш був із тих, хто слухав голову, а не серце- це і була його найбільша проблема.
Лалафель змінився в лиці: зрозуміти, яка саме думка прийшла йому у голову було неможливо- аж занадто непередбачуваним він інколи був:
-Хочеш дізнатись, що тебе чекає?
Віран глянув прямо в очі божеству. Лалафель пропонував йому відання по руці- незвичне і рідкісне вміння, яке давалось не кожному магові, не те що й звичайній людині. І зовсім не дивно, бо не кожен може по лініям вичитати все подальше життя живої душі.
«Що за ігри?»- подумалось Вірану.
-Я відмовлюсь.
-Твоє право,- божество розвело руками в сторони.
-Ти казав зараз у Верхньому та Нижньому царствах неспокійно…Як я зрозумів, цей неспокій перенесеться і до нас?-Гнаш машинально випрямився.
-А ти відмовився від відання, здається,- із звичною посмішкою дискутував Лалафель.- О, тобі не варто тривожитись через те, чого ще не сталось, а приділити особливу увагу тому, що прямо під носом, адже воно може бути більшою проблемою, ніж туманне майбутнє, Віране. Нас чекають зміни. Всіх нас, і до них готовим ніколи не будеш. До слова, в тебе гості.

Одразу після цієї фрази почувся стукіт у двері. Прохідний двір, чесне слово…
Гнаш глянув у бік дверей: вгадати, хто саме стояв у коридорі не було вже й так важко. Естер перевів погляд на диван, де секундою тому сидів Лалафель, але там вже нікого не було. Дива та й годі! Хоч Лалафель робив так не вперше, але кожен раз він дивував цим Вірана. Звичайні маги не могли переміщуватись у просторі, на відміну від божеств та демонів, які вміло цим користувались при нагоді. Чоловік піднявся та підійшов до дверей. Знову. Відчуття м’якого та ледь відчутного дежавю накрило Гнаша з головою.

Тускле світло ламп із кольорового скла падало на силует за дверима. Авель був уже без плаща: чорна цупка тканина гарно обвивала стегна та литки, накидка того ж кольору покривала верх, з-під неї виглядали верхні одежі із високим коміром у темно-сірій гаммі, а на ногах красувались високі шкіряні чоботи на зав’язках.

Віран зловив на собі погляд темно-карих очей, які вичікуючи дивилися прямо на нього. Складалося враження, ніби Коррін не міг зайти до кімнат без дозволу зовсім як…якась нечисть. Проте таке порівняння здалось естеру до остраху огидним. Він все ще людина, а не згусток темної енергії без душі.

-Проходь,- порушивши німу тишу, мовив Гнаш. Аббіс послухався та мовчки зайшов всередину, естер рушив слідом за ним до невеличкої вітальні.
Авель про себе відмітив, що давненько не був у кімнаті вчителя, проте нічого не змінилось, залишаючись на своїх звичних місцях. Темні очі розглядали полички з книгами. Деякі з них хлопець встиг прочитати ще за навчання, коли відвідував заняття учнів Гнаша. Здавалось, він тільки вчора біг із власних занять, аби встигнути до групи Вірана.

Гнаш пройшов повз та присів в охолонувше крісло, магр послідував його прикладу і сів на диван.
-Не думав, що ти прийдеш сьогодні по меч,- знову почав Віран.
Для Корріна то був лише привід навідатись раніше- не більше, та чи міг він сказати щось подібне? Навряд чи все таки міг?
На смуглому обличчі заграла німа посмішка:
-Я не прийшов по меч, вчителю.
Від останнього слова Гнаш ледь не підскочив на місці.
-Не називай мене своїм вчителем, -одразу ж осадив його естер.- Ти ніколи не бачив в мені свого вчителя і я ним і не був для тебе, то навіщо тоді грати в гру?
Ці слова, мов лезо, різанули по серцю Авеля, хоч той продовжував посміхатися, ніби нічого не сталось. На хвилинку він згадав ті дні, коли тільки намагався встановити хоча б якийсь зв’язок із Гнашом. І знову цей холод та відстороненість. А чого він очікував?
-Правду кажучи,-Авель знову бродив очима по знайомому силуету,-я хотів би попросити, аби меч залишився тут.
На обличчі Гнаша з легкістю можна було помітити тінь подиву, яку він і не приховував. Не втримавшись, естер таки глянув у вічі співрозмовнику, але не для того аби прочитати всі його думки, ні. Він хотів створити зоровий контакт із Авелем, аби впевнитись, бодай просто зрозуміти хід його думок.
-Він мені не потрібен,-продовжив хлопець.-Залиште його у себе.
Якби ж все було так просто! З вигляду звичайне прохання мало зовсім інший підтекст. Така дорога та водночас незвична річ- меч магра-сам собі обирав господаря та служив йому до кінця своїх днів і віддати живу річ комусь -означало віддати частину себе. Жест прихильності, відкритості та щирості у власних почуттях. Магр дарував частину себе у двох випадках- перед смертю комусь дорогому або плануючи прожити ціле життя з людиною, яку кохав.
Знаючи про таку особливість магрів, Гнаш оціпінів. Пальці рук оніміли, а тіло враз охололо, всередині все перевернулось догори дригом, викликавши неприємне почуття тривоги.
-Що ти робиш?- на одному видиху проговорив Віран.
-Я всього лише попросив. Що з ним робити- вирішувати вам. Можете навіть викинути,-остання фраза мимоволі сама вирвалась із вуст Авеля і скоріше походила на крик жалю та розпачу. Зрозумівши це, він одразу замовк та відвів погляд убік стелажа із книгами.
-Моєї душі у ньому все одно більше немає,- Коррін знову глянув на вчителя. Той досі намагався переварити почуте: хвилиною тому Авель прямо в лоба вперше зізнався. Якої відповіді він чекав від Гнаша? Насправді, хлопець не сподівався почути щось у відповідь, бо ж знав, що навряд після покаяння, відкупу та завершення плану зможе вижити.
Він мрець.

Аббіс всього лише хотів відкрито заявити про свої…почуття? Бути чесним хоча б з кимось. Хоча б кілька хвилин. Магр не був впевнений у правильності власних дій. З однієї сторони, він тільки-що поклав на плечі людини тягар, а з іншої- мовчки зникнути з життя Гнаша не хотілось. Егоїстично, як не глянь.
-Приношу вибачення, що потурбував. Вже пізно, тому мені краще піти,- Авель піднявся з місця та рушив до різьблених дверей. Зупинившись на секунду, він додав:-Добраніч.