Гра у виживання

У мене тряслися руки, ходили ходуном коліна, сіпалося око. Це все повторювалося. Знову двадцять четверте лютого, знову біль, смерті, розпач. Я втекла від однієї війни у іншу. Мені захотілося згорнутися у позу ембріона, обійняти себе руками, лежати і чекати своєї смерті, бо тут немає ЗСУ, що прийдуть та спасуть мене. На очах виступили сльози. Не вистачало тільки криків сирен.

Я відчула, що не можу дихати. Мене трусило, у грудях все стило, серце билося немов навіжене.

Перед очима з’явилося повідомлення і, як тільки я його прочитала, зникло:

 

У Вас панічна атака.

Залишившийся час: 5 хвилин

 

Світ розпливався. Скрізь сльози я дивилася на нечітку величезну червону руку, що вчепилася у верхівку п’ятдесятиметрової стіни, і відчувала лютий відчай. Усі люди навколо зупинилися та спостерігали за тим, як наближується їхня смерть. Ось величезна морда перевалила за стіну, я могла бачити її навіть у близькому до смерті стані, і я думала про те, який він до біса гігантський, що вище за стіну Марія. Час немов зупинився. Я привалила спиною до найближчого будинку, бо стояти самотужки вже не могла, і дивилася лише на цього покидька, що зараз зруйнує моє життя. Для нього ми були комахами, нас можна було розчавити. І за цим стояла людина, що керувала цим величезним м’ясним костюмчиком.

Це був хороший день, світило сонечко, на небі не було хмар, співали пташки. Якраз закінчилася школа, і я мала йти допомагати мамі у магазині, навіть шкільну форму не встигла перевдягнути. Це був хороший день, щоб померти.

Але я не хотіла помирати.

Думки розбігалися у різні сторони, і я, хапаючи ротом повітря, намагалася зібрати їх до купи. Скільки у мене залишилося часу до того, як він розвалить стіну? Десь там на краю свідомості було про тривожну валізу, маму, що все ще знаходиться на роботі та не знає, і про те, що абсолютно не факт, що кінець гри перекине мене у моє справжнє тіло, а не залишить мертвою вже назавжди.

Поки ще є хоч якийсь час, мені треба поспішати. Я це розуміла, але не змогла відірватися від стіни дома доти, доки Марію не пробили. Я буду пам’ятати це все життя. Шмат стіни просто розлетівся на каміння, уламки розкидало у різні боки, причавивши тих, хто стояв ближче всього. Я бачила це все немов у FullHD — кров, смерті, тіла. Все так чітко, я запам’ятаю це до кінця життя. Потім піднявся пил, приховуючи жахливе видіння, і я нарешті знайшла у собі сили поворухнутися. А може, це просто закінчилася панічна атака, бо різко відпустило груди, і я нарешті змогла зробити повноцінний вдих.

І навіть після цього люди продовжували стояти і дивитися мов заворожені. Я не змогла більше, я розвернулася та побігла, сподіваючись, що нові уламки не розчавлять мене раніше, ніж я добіжу до дому. Хапати маму та втікати, билося у моїй голові. Я бігла, а серце стукало у вухах, і найбільше я боялася не встигнути. Я не оберталася, бо знала, що там буде лише смерть.

До дому я буквально долетіла і тремтячими руками не змогла відкрити двері з першого разу. Урешті-решт ключ випав, бо я не могла його тримати від жаху, і я, відчуваючи, що сльози застилають погляд, почала панікувати ще більше. Присівши за ключами, я почала сліпо шукати їх на землі, а сама вирішила подивитися. Це був перший раз, коли я підняла погляд на стіну Марія. Точніше, на те, що від неї залишилося.

Дим приховував частину жахіття, але я змогла навіть з відстані роздивитися порушені будівлі, шматки стіни, що розкидані по вулиці, і титанів, що зайшли за стіну Марія. Вони височіли над будинками, не даючи змоги помилитися, що вони тут і прийшли з’їсти нас усіх.

Я заборонила собі дивитися та кинулася на другий поверх, щоб знайти «тривожну валізу». Я влетіла у свою кімнату та кинулася під ліжко, дістаючи звідти сумку, що вже встигнула покритися шаром пилу. Тремтячими руками я почала її обтрушувати, сама не знаючи навіщо, і відразу відсмикнула себе. Треба перевірити, чи на місці документи. Блять, мама знову забрала свій паспорт, от навіщо він їй знадобився?!

Вже з сумкою, я кинулася до її кімнати, нервово вивернула ящик з-за стола відразу на підлогу та почала закидати у сумку вперемішку і документи, і гроші, і папери, що не класифікувалися під перші дві категорії. Мама зберігала тут основну суму, а куди вона там свою заначку розсувала, вже немає різниці. З другої спроби застебнувши блискавку на сумці, я, ледве не послизнувшись та не звернувши шию на сходах, вибігла на вулицю. Титани вже почали збирати свою кроваву жатву, судячи з криків, і я можу стати наступною у будь-яку мить.

— Стефані-і-і-і! — почулося позаду, і я, різко повернувшись, побачила Емму, що важко дихала, певно біжучи до цього. На фоні почувся дзвін, і ось тепер це було зовсім як двадцять четвертого лютого, з сиренами. Ця думка вибила мене з колії.

— Мамо! — прокричала я з полегшенням, коли мама підбігла та обійняла мене. Тремтячими руками я міцно обійняла її у відповідь. Я не очікувала, яким полегшенням для мене це стало. Вона не кинула мене, хоча могла! Не дивлячись на те, що ментально мені було за двадцять, я з радістю розділила обов’язки по рятуванню наших життів разом із Еммою. Я не вивозила це сама. — Тут усі документи та гроші, що я змогла знайти, — ледве не ридаючи, я простягнула мамі сумку, яка була для не дуже великої мене заважка. Мама відразу надягнула її, взяла мене за руку та потягла кудись. — Куди ми йдемо?

— На евакуаційні кораблі, я вже розвідала, де вони, — рішуче сказала вона мені, і ми побігли щосили. Я і не знала, що зазвичай некваплива Емма може так швидко бігти з сумкою та ще й маючи мене на буксирі.

У кораблів вже був натовп.

— Гайда хутчіш у чергу, — шепнула мені Емма, і ми встали, чекаючи. За ще однією стіною було морально якось спокійніше, але я все одно постійно кидала на неї погляди. Я вчепилася у руку Емми до побілілих кісточек і намагалася дихати. Мені було погано, я відчувала, що ще трохи, і я просто втрачу свідомість.

Урешті-решт, і нас пустили на корабель, де ми забилися у куток. Я міцно притискала до себе сумку, вперивши у неї погляд. Тут була їжа, гроші, документи — все, чого немає у половини, якщо не у двох третин людей на цьому судні. Емма притиснулася до мене, намагаючись відгородитися від усього світу. Я відчула, як корабель відплив.

 

Ви змогли вижити після падіння стіни Марія!

Додатковий квест завершено.

Титани змогли смачно поласувати, але Вашого тіла не було серед тих бідолах.

+ 3000 досвіду.

+ 2 до вдачі.

 

LEVEL UP

+ 2 вільних очка

 

LEVEL UP

+ 2 вільних очка

 

LEVEL UP

+ 2 вільних очка

 

LEVEL UP

+ 2 вільних очка

 

LEVEL UP

+ 2 вільних очка

 

LEVEL UP

+ 2 вільних очка

 

Ви змогли добігти до евакуаційного корабля та не померти по дорозі!

+1 до спритності

 

Ваша матір, на відміну від чиїсь менш везучої, поруч із Вами!

+ 500 досвіду.

 

Ви пережили вступ до гри!

Інвентар розблоковано.

Магазин розблоковано.

 

Основний квест розпочато.

Як ж люди з-за стіни Роза приймуть біженців? Кому як не Вам знати, як відносяться до тих, хто залишившися без дому? Влаштуйтесь на новому місці.

Бонус за виконання: варіативно.

Покарання за провал: Вас відправлять з стіну відвойовувати території у титанів.

 

Я відчула, як у мене дрижать руки. Я пережила вступ?! Яка ж тут до біса основна гра?! Я відчула, як люта ненависть піднімається у мені. Мені захотілося придушити власними руками людину, яка влаштувала мені ці неймовірні пригоди.

Але зараз це все не мало сенсу. Я не поруч із творцем цього атракціону, я у іншому світі, сиджу і дивлюся на сумку із усім, що залишилося у мене від мого життя. Яке огидне відчуття дежавю.

Я перечитала покарання за провал та відчула, що мене зараз знудить.

— Інвентар, — тихенько сказала я, і перед очима з’явилися пусті комірки. Їх було п’ять. Наче непогано для початку. Це я можу туди будь-що покласти типу? Я обережно дістала з сумки якийсь клаптик паперу і побажала, щоб він перемістився до інвентарю. Клаптик зник у мене з рук і з’явився у одній з комірок. Що там ще я можу? На що я взагалі схожа?

Перед очима з’явилося віконце з інформацією про мою персонажку.

 

Ім’я: Стефанія Беккер

Здоров’я: 260/310

Мана: заблоковано

Досвід: 50/1300

Рівень: 6

Вдача: 3

Сила: 5

Спритність: 6

Інтелект: 30

Витривалість: 5

 

Вільні очки характеристик: 14

 

Титули: <Геймерка звичайна>

 

Ого, то це, виходить, я ще пару рівнів отримала. Судячи з усього, у мене ще додалися ті очки досвіду, які я отримала, ставши свідком падіння стіни Марія. Загалом, напочатку вони дуже легко мають вибиватися. Досвіду давали багацько, вистачило аж на декілька рівнів. Цікаво, що означає, що в мене заблокована мана? Тут типу можна магічити, чи це просто у всіх у цьому світі так? Якщо б мені пощастило і я потрапила кудись у «Гаррі Поттер», то там у мене не була б заблокована мана? Я вирішила подивитися на маму, але не побачила ані рівня, ані хоч якоїсь інформації. Сумно. Можливо, для цього треба якась додаткова, е-е-е, здібність? Навичка? Як їх взагалі отримувати? Тут є якась інструкція?

Але ніякої інструкції не вискочило. Так, ну прокачений інтелект — то я, мабуть, з минулого життя така розумненька. Все інше по 5, ну +1 до спритності я ще отримала бонусом. Цікаво, це здібності цього тіла впливають на очки чи навпаки — очки на мої здібності? Вільні очки, здається, можна конвертувати у інші? Я не стикалася близько з ігровою індустрією, тому мені було складно зорієнтуватися. Мій максимум — треті герої.

Коли ми вже достатньо відпливли, роздалися звуки гармат.

— Не дивися, — шепнула мені мама, але я, наскільки дозволяв борт, розвернулася. Дим, галас, крики.

— Пробили ще одну стіну? — спитала я, але загалом це питання було риторичним. Так, пробили. Цікаво, скільки ще залишилося кораблів? За тим, на якому ми пливли, точно був ще один. А інші?

— Сподіваюся, з Карлою, Гришею, Ереном та Мікасою все в порядку, — пробурмотіла Емма, втомлено прижмуривши очі. — Їхній будинок був прямо поруч із пробитою стіною.

— Ерен… — прошепотіла я, відчувши пустоту. Точно. Ерен, чию маму мали з’їсти. Як там Армін, Ерен, Мікаса?! Я зовсім забула про них у паніці! Єдине, про що я думала, — схопити Емму та втікати якомога далі. Боже, яка ганьба. Я обхопила голову руками. Я навіть не подумала про тих, кого вважала своїми молодшими братами та сестрою. Увесь час вважала себе дорослою, бляха-муха, такою думаючою! А як тільки хоч крихти небезпеки — я усіх кинула і побігла спасати свою дупу. Яка я огидна. Вони ніколи мені не пробачать мені.  — Ерен, Мікаса, Армін, — повторила я, зажмуривши очі. Вони, звісно, головні персонажі, з ними нічого не повинно статися… але якщо моя присутність все змінила? — Я їх усіх кинула…

— Донечко, — лагідно звернулася до мене мама, відчувши мій настрій, і міцніше притиснула мене до себе, — ти не могла за усіма услідкувати. З ними все буде добре, я впевнена.

І хоча Емма намагалася виглядати рішучою, я знала, що вона сама не дуже вірить у свої слова.

 

***

 

Наявність грошей дозволила зняти собі житло на перший час. Жителі стіни Роза фиркали на біженців та зневажливо ставилися до них, думаючи, що ми понаїхали та псуємо їхнє життя. За Марією жили люди з гіршим фінансовим становищем, тим паче що більшість біженців не думало про те, щоб взяти щось з собою: врятували себе — і вже добре. Ніхто тут не хотів ділитися своїми продуктами, йти на зустріч та дешево здавати житло — навпаки, ціни зметнулися до небес. Нам пощастило ще у самий перший день, бо я не дала мамі чекати роздачу харчів на площі, а потягнула шукати житло. Ми з мамою зняли кімнату у будинку, де, крім нас, було ще дві родини, теж жінки з дітьми. Власник будинку вважав, що матері будуть вйобувати, щоб сплачувати дорогу оренду, та точно не втечуть по-тихому, бо діти ж, спробуй знайти собі місце, куди з ними поселять. І він був правий у своїх розрахунках: дітися було нікуди.

Продуктів у нас було не дуже багато, але вони хоч якісь були. Дві фляжки з водою (точніше, вже без води, бо усю випили ще на кораблі), пакет з сухофруктами, декілька упаковок крупи, що можна було швидко зварити, яблука та груши, пару хлібин. Спали ми з мамою разом на одному невеликому ліжку, ховали їжу у подушку, нікому не показуючи, щоб не відібрали. Потім я почала носити сумку у інвентарі. Залишитися без їжі, грошей та документів — смерті подібно.

Першого дня після врятування мама була як варена, могла впасти у ступор та ні на що не реагувати. Було дуже страшно, коли вона починала дивитися у стіну пустими очима. Я взяла на себе керування ситуацію, бо знала, що буде за провал.

— Мамо, нам треба шукати роботу, — я намагалася її розворушити хоч якось, бо мала план.

— Стефані, дітка, — пробурмотіла мама, дивлячись на мене з болем. Я міцно обійняла її, відчуваючи, що вона тремтить. Якщо подумати та скласти мої попередні роки з роками, проведеними у грі, то зараз ми з нею приблизно одного віку.

— Мамо, якщо ми не оселимося якомога швидше, вони згодують нас титанам, — пошепки сказала я їй. Це було страшно казати, але я пам’ятала цей момент з аніме.

— Вони не вчинять так з нами, — рішуче заперечила Емма, але все-таки взяла себе в руки.

Першим ділом при переселенні кудись було шукати роботу. Тут не було програм для постраждалих, і як тільки гроші закінчаться (а буде це доволі швидко), просто опинишся на вулиці з голою дупою. Наявність документів дозволяла гіпотетичним роботодавцям дивитися не дуже презирливо: ось документи, біженці, не каторжники, не у розшуку. Готові на будь-яку роботу.

— Не таке життя я тобі хотіла, — сумно посміхалася Емма, гладячи мене по голові. З пошуком роботи ми впоралися за два дні: нас взяли працювати на ферму, де треба чистити стайні, приглядати за тваринами, скопувати огород і багато іншої тяжкої фізичної роботи. Те, що ми були готові працювати за будь-які гроші, дозволило роботодавцям швидко оцінити подарунок долі. — Вибач, доню.

— Це не твоя провина, мамо, — знизала я плечима та посміхнулася. У Емми в голові постійно була думка, що це її провина, що вона не заробила достатньо, щоб ми могли безбідно жити, що маємо зараз важко та дешево працювати, що ми кинули наш дім та навряд чи туди повернемося. Але вона не була винувата — винуваті були титани. Точніше, ті люди у тілах титанів, хто пробив стіну.

 

Додатковий квест.

Покарайте тих, хто винен у руйнуванні Вашого життя.

Бонус за виконання: варіативно.

Покарання за провал: варіативно.

 

Я стиснула руки у кулаки, побачивши табличку, що вискочила перед очима. Склалося враження, що наді мною знущаються.

Щиганщина пала. Марія пробита, і всі люди, що змогли вижити, стікалися сюди, під прихисток стіни Роза. По офіційним даним було вбито десять тисяч, по неофіційним — близько двадцяти. Біженців було стільки, що на всіх не вистачало місця і їжі. Тепер ми з мамою рано вставали, швидко снідали та йшли працювати під палючим сонцем. Я йшла безкоштовним додатком, що, мабуть, і підкорило роботодавця Берні: півтора робітника по ціні одного. У обідню перерву я інколи бігала на площу, куди висаджували усіх біженців, і шукала їх. Люди, що не встигли знайти собі житло (чи банально не мали на нього грошей) спали прямо там, кучками, щоб було тепліше. Я даремно намагалася вгледіти білу маківку Арміна, чубчик Ерена чи Мікасу з шарфиком. Можливо, намагалася я заспокоїти себе, у цій версії Всесвіту Карла жива та змогла втекти разом із дітьми? І вони десь зняли собі кімнату та живуть там? Не те щоб я у це дуже вірила, але вибору було небагато. Думки про зрадництво не відпускали мене, і я подовгу не могла заснути.

Безпритульних та безробітних людей відправили вирощувати собі їжу самостійно, виділивши в оренду від держави поля, що мали поганий ґрунт та на яких і так нічого не росло. Це була спроба піти біженцям на зустріч.

— Бачиш, — казала мені Емма, — про нас піклуються.

Але їжі все одно не вистачало. Почалися голодні сутички на вулицях, пограбування та вбивства. Виходити на вулицю ввечері було страшно, бо я десь чула, що дітей викрадають та пускають на м’ясо. Звісно, крадіжка дітей почалася після різкого зменшення кількості вуличних тварин. Якщо у перший день я ще бачила котиків та собачок, що грілися на сонці, то через два тижні вже не зустрічала жодного.

І потім трапилося це. Біженців, що не влаштувалися на роботу та не знайшли собі житло, відправили на відвойовування територій, як вони це називали. Двісті п’ятдесят тисяч, з яких повернулася лише сотня. Я нічого не казала мамі, яка, дізнавшись цю новину, всю ніч проплакала. У мене на душі була лише пустота.

 

Ви влаштувалися на новому місці!
Основний квест завершено.

Ви змогли знайти собі прихисток, влаштуватися на роботу, Вам є що їсти і де спати, можете дякувати за це попередньому досвіду. Але не забувайте, що Ваше нормальне життя побудовано на кістках менш везучих людей.

+ 1000 досвіду
+ 2 вільних очка
+ 5 до інтелекту

 

LEVEL UP

+ 2 вільних очка

Я пустим поглядом дивилася на місце, де з’явилися таблички про виконання квесту.

Не могли ж вони відправити і дітей, правда?

Ні, не відправили. Скільки могли, влаштували у дитячі притулки, але їх теж не вистачало, щоб надати прихисток усім. Ті, що залишилися, просто жили на вулиці та спали у покинутих будівлях чи прямо на вулицях, збиваючись у купки. Я кожного разу зупинялася та старанно виглядала силуети, що шукала вже місяць, але все було марно.

Вбивство ста п’ятдесяти тисяч людей допомогло врятувати інших. Це була піррова перемога. Кожного разу, коли я хотіла жалітися на своє становисько, я зупиняла себе та нагадувала, що живу через те, що хтось інакший помер за мене.

Одного разу я несла мамі їжу з базару та почула знайомі голоси з-за рогу будинку. Я зупинилася, відчувши, що у мене дрижать кінцівки. Невже?..

— …Я стану сильніше та боротимуся за них…

Ерене?..

— …Я теж!

Арміне?.. Мікаса з вами? І дідусь Арміна? І Карла з Гришею?

Мені раптом стало дуже страшно. А якщо вони не пробачать мені? Що я втекла, не дочекавшись їх? Що я їх кинула? Усередині все охолонуло. А якщо вони не хочуть мене бачити?

Поки я намагалася поворушитися, голоси почали наближуватися.

— Стефа? — почула я. Корзина випала з рук, на очах виступили сльози.

Вони не пробачать мені.

Треба втікати звідси.

— Стефа!!! — закричали десь поруч зі мною, поки я намагалася проморгати очі, наповнені сльозами.  А потім я відчула міцні обійми. Знайомий запах вдарив у ніс. Якщо зажмурити очі, можна уявити себе вдома, Емма з Карлою щось готують на кухні, а Ерен заліз на мене та вимагає якусь казку. — Стефа, я так переживав за тебе, — жарко шепотім мені Ерен у вухо, поки я стояла, не можучи поворухнутися. — Я думав, що тебе зжерли.

Він не пробачить мені, він буде звинувачувати мене, що я його кинула.

— Я такий радий, що з тобою все добре, Стефа, — ледве не плакав Ерен.

— Стефанія, — почувся голос Арміна, і я відчула ще одні обійми. За ним приєдналася і Мікаса. Вони обліпили мене з трьох сторін, і Ерен щось там розповідав про те, як вони мене шукали, але мій будинок розтрощило, його зрівняли з землею, а розгрібати завали не було часу. Вони думали, що ми з Еммою теж… як і… Карла… На цьому моменті він замовк.

Вони всі не пробачать мені.

— Чого ти мовчиш? — Ерен підняв на мене очі, повні щастя і сліз. Я відчувала, що він дрижить. — Стефа? Ти… не рада? — він з трудом вичавив з себе останнє питання.

— Я просто… — з трудом видавила я з себе, відчуваючи, як пересохло у горлі, — я просто… втекла… тоді… я… боялася… — слова давалися натужно. Я навіть не подумала про вас; я не думала про те, щоб вас врятувати; я зрадниця; я егоїстка, що думає лише про себе. Що з цього я маю сказати? — А потім… вас ніде не було… я шукала… я… я…

— Стефа, — сказала Мікаса, яка до цього мовчала, подивившись мені в душу своїми темними очима, — ти жива, і це найголовніше. Ти єдина родина, що в нас залишилася.

Вони… не ненавидять мене?..

— Пішли тоді додому, — прошепотіла я, відчуваючи, що ноги вже не дрижать. Мікаса вчепилася мені в руку, Ерен просто дивився мов побитий собака. У його очах було стільки щастя, що мені стало ніяково. Армін притискався до мене, такий маленький та скуйовджений, схожий на маленьке пташеня. Вони всі дивилися на мене так, немов я була їхнім всесвітом. — Мама нас заждалася.