Гра зближує

Дисклеймер: сюжет відхиляється від канону; якщо Ви є поціновувачем “канонічного канону” — цей твір вам не сподобається. Історія НЕ містить романтичних та/або сексуальних стосунків між дітьми. Приємного читання!

***

Житомир. Загадкове місто, якого начебто й не існує. Але для Спартака воно було справжнім. Хотілося б сказати, що малим він гуляв його дворами і вулицями, лазив його гаражами та деревами. Проте це буде суцільною брехнею, бо ж він лиш спостерігав з вікна за тим, як інші діти його віку то все роблять. Тільки й думав: “Боже, які дурні, бігають, як потерпілі, взяли б книжку краще почитали”.

Такого ж бо він темпераменту був. Не любив він весь цей галас, балачки, біганину. Та й взагалі не дуже соціальною дитиною був. Десять років, четвертий клас — здавалося б, саме час бути безтурботним бешкетником, який розбиває вікна на перших поверхах будинків під час гри в “дворовий” футбол. Адже вже скоро солодке дитинство пролетить, почнеться середня школа, де всі серйозні й нудні, бо так багато часу на веселощі вже немає.

Але ні, не був він таким. Сидів вдома, в своїй кімнаті та читав свої улюблені детективи. Мама сварилася, що, мовляв, “Йди-но свіжим повітрям подихай, чого киснеш тут? Он, інші діти граються, а ти ніби прилип до цього твого крісла!”. Проте, скільки б вона не бурчала, витягнути Спартака на вулицю — завдання непосильне.

З більшістю однокласників він, напевно, і не розмовляв ніколи. Не було в нього звички вітатися з усіма, заходячи в клас. З друзів — чернетка, яка завжди була заповнена малюнками, синя кулькова ручка, якою він малював, найдешевша з ларьку поряд зі школою, старе крісло в його кімнаті, яке він випросив в батьків, щоб його переставили з “великої” кімнати, та пошарпані книжки з бібліотеки.

Він був тим самим загадковим учнем, який сидів за останньою партою, щось там малював, каракулі якісь, і ніколи, здається, уроків й не слухав. Ніхто не знав, чим він живе. Та що там, мало хто бачив цілком його лиця, бо одного разу того так гівняно підстригли в перукарні, що надалі він відмовився там вкорочувати своє волосся. Його не турбувала думка оточуючих, йому, м’яко кажучи, начхати було. Але йому здавалося, що “горщик” зовсім не передавав його натури й авторитету, тож надалі його “каре” підрівнювала мама старими ножицями, аби зовсім сильно не відростало.

***

Так було до одного дня, поки йдучи зі школи, на нього мало не налетів Янович. Розбишака ще той, в голові вітер ошурки туди-сюди ганяє, як він м’яч по майданчику. На відміну від Спартака, той був завжди дуже коротко підстрижений, бо буйні кучері заважали бігати.

Підбіг той, руку звалив на плече бідного Спартака, та так, що той аж похитнувся від неочікуваності та тиску, і питає:

– Ну шо, ботан, в м’яча будеш?

Тут поціновувач тиші помітив, що в іншій руці бешкетник тримає пошарпаного чорно-білого м’яча.

– Ні, утримаюсь. Не граю в футбол.

– Та давай, ну чого ти? Нудний такий. Нам якраз одного в команді не вистачає, товариша під домашній арешт батьки посадили.

– Знайдіть когось іншого, – Спартак обирав тактику беземоційної відповіді, показуючи всім своїм виглядом, що він байдужий до ігор.

– Ой, та затрахав, ну чого такий впертий? Ходімо! – з цими словами однокласник потягнув його за руку до дитячого майданчика, де вони грали через брак справжнього футбольного поля. Він бачив кілька разів їх гру здалека, але ніколи не підходив ближче. Боявся, що в нього м’яч прилетить, тож обходив десятою дорогою.

Руки Жені були досить сильними, а от Спартаку фізичної сили бракувало через малорухомий спосіб життя, тож пручатися він не зміг, а його вигуки “Відпусти!” на футболіста не спрацювали.

Коли вони підійшли до місця гри, команда відреагувала на їх появлення не дуже привітно.

– Жека, чо ти цього ботана припер?! Не міг когось більш спортивного знайти, га? – крикнув якийсь кремезний хлопчик. Спартак припустив, судячи зі статури, що це їхній воротар (і потім виявився правий).

– Та годі, може не все й так погано. Спробуємо його в грі, може цей містер-загадковість має приховані навички, хто його зна, – відповів його супроводжувач, намагаючись зробити вигляд, що зауваження товариша його зовсім не заділо. Проте рука, що досі стискала його, трошки ослабла, бо її хазяїн був трошки пригнічений.

– Можу вас запевнити, що ніяких навичок не маю. Я не буду вам корисним, – втрутився Спартак, маючи намір піти, і вже розвернувся в протилежний бік, та Янович його схватив, розвернув і підштовхнув до центра майданчика.

– Стояти! Куди зібрався? Ставай на позицію е-е-е… куди ми його поставимо? – звернувся він до команди, не придумавши, яку роль в грі може виконати цей худорлявий хлоп.

– Ох… хай в півзахисники йде, на більше він не згодиться, – відповів якийсь довгастий хлопчина, який до цього тільки слухав і споглядав.

Женя показав, куди вставати Спартакові й трошки пояснив, що йому треба робити. Загалом в поясненні фігурувало “Не плутайся під ногами”, “Не заважай”, “Приймай пас, якщо тобі кинуть м’яч”, “Пасуй тому, хто готовий прийняти”.

Гра почалася. Хоча Спартак би скоріш сказав “суцільне божевілля почалося”.

Він в житті стільки очима не рухав, як зараз. Адже спостерігати за м’ячем виявилося дуже складно. Він ледве міг вгледіти за його переміщеннями, не кажучи вже про те, щоб цей м’яч відібрати і повести.

І коли він зовсім заплутався, раптовий оклик ніби вивів його на мить з цього дурдому.

– СПАРТАК, ПАСУЮ!!

Але, тільки на мить. Далі знов почалося божевілля.

Повернувшись на голос Жені, від побачив, що в його сторону летить м’яч. Ноги підкосилися. В голові маячила думка “Що робити?” . Мозок закипів.

Ітак, Янович сьогодні захисник. Сам він сьогодні півзахисник. З пояснення Жені він згадав, що півзахисник працює між захисником та нападаючим. Отже, пас треба передати нападаючому. Він повинен бути готовим прийняти пас зараз, отже, треба шукати людину, яка чекає на щось. Ага, ось. Той самий довгастий хлопчина з довжелезними ногами.

М’яч підкочується до ніг Спартака, він інтуїтивно переставляє ноги, аби утримувати його біля себе і вести ближче до адресата. Збоку виникає противник — хлопець біжить на рівні з ним та явно має намір забрати м’яча. Суббота вирішив, що вже достатньо близько знаходиться до нападаючого, аби йому вистачило сили удару. Він прицілюється і вдаряє носком туфлі по чорно-білій кулі. Траєкторія польоту ідеальна. М’яч прилітає прямісінько під ноги довгастому хлопцеві. Той робить удар і забиває гол.

“Їхня” половина гравців голосно кричить, тішачись першому забитому голу в грі.

Хтось з “протилежних” каже:

– Нічого-нічого. Радіє той, хто радіє останнім.

Цей гравець забирає м’яч, пасує їхньому нападаючому. Той обходить захисників, м’яч попадає за “лінію воріт” — намальовану на асфальті крейдою смугу, мінуючи хапкі ручиська воротаря. 1:1.

Гра продовжує кипіти. З кожною хвилиною в Спартака дедалі більше зростає інтерес та як би він не пручався, не намагався бути байдужим і залишатися в стороні, командний дух захоплює в свої лапи і його. Він жадає перемоги.

Вони працюють за цією ж самою схемою: Женя відбирає м’яч, пасує Спартаку, той перепасовує нападаючому, останній забиває гол. Через кілька таких “кіл” рахунок гри стає 3:1 в їхню користь. За правилами їх двору вони грали до трьох голів.

Їхня половина гравців святкувала перемогу, поки переможені в своєму колі обговорювали за яких причин вони сьогодні отримали поразку: хто де протупив, хто де завагався і не так швидко, як хотілося б, зреагував і так далі.

Очі Жені світилися. В них відображалася гордість за те, що гравець, якого він привів, чудово зіграв і вніс свою частку в їхній успіх.

– Пацани, нумо в ларьок за колою та чупіками? – запитав він, дивлячись на Спартака і безмовно передаючи йому: “Ти молодець. Це все ти!”

– Пігнали! – відповів хтось з команди.

Спартак раптом згадав, що він, взагалі-то, не мав долучатися до цієї гри. В нього промайнула думка: “Стоп, а що я тут забув?… Я повинен був зараз сидіти в себе вдома і читати, а не оце все…”

Він хотів якось непомітно піти, але коли надумав, його руку схватив Янович.

– Тільки не думай втекти! Ти йдеш з нами і крапка. Це твоя перша гра, ще й успішна, тож ти мусиш її відсвяткувати.

На обличчі Жені ясно читалося, що вибору в Спартака нема. Пручатися було даремно. “Що ж, ну, від мене нічого не відвалиться, якщо я проведу ще трохи часу з цими йолопами… Ех, плакала моя гордість…”

Їхня четвірка рушила до кіоску, де продавали, на думку Спартака, “всяку гидоту”. В асортименті була купа жуйок, цукерок, мармеладу, драже, чупа-чупсів, різноманітних содових, словом, все, чого може забажати душа школяра.

Всі купили собі смаколиків, тільки Спартак стояв в кутку і презирливо дивився на вітрину. Це помітив Женя і звернувся до нього, розпаковуючи якусь “шипучку”.

– Чого стоїш? Грошей нема, чи що? Вибирай, я пригощу.

– Я не вживаю такої отрути, – відказав він та аж скривився, коли співрозмовник поклав цукерку в рот.

– Ой, та не будь таким занудою. Банку “коли” та пакетик “кислинок”, будь ласка! – звернувся він до крамарки, яка в ту ж мить поклала на прилавок барвисту упаковку та поставила пляшку з усім відомим коричневим газуватим напоєм.

– Що ти робиш? – Спартак не зумів приховати подиву.

– Купую тобі квиток в справжнє дитинство, ботан!

Відійшовши від кіоску, зануда та розбишака стали під деревом в стороні, поки інші двоє гравців пішли разом додому. Вони залишились вдвох.

Женя відкрив колу Спартаку, передбачаючи катастрофу, бо цей тихоня явно не вмів давати собі раду з пляшками содових, які вибухають фонтаном бризок, якщо неправильно з ними поводитись.

– Дякую, – буркнув довговолосий виключно з ввічливості та гарного виховання, адже зовсім не був вдячний. – Хоча я не безпорадний, як бачиш, і пляшку собі відкрити можу сам.

– Ага, на здоров’я. Не хотів попасти під дощ з газировки, майстер-фломастер хрінов.

Спартак на це відповів лиш мовчазним ковтком напою.

– Фу, яка гидота. Який тут склад?! З цього напевно можна виготовляти хімічну бомбу!

– Ой, не будуй із себе царя. Нічого тобі не станеться, якщо разочок поп’єш цієї “гидоти”, як ти її назвав.

“Цар” вирішив, що втрачати вже нічого й розпакував одну цукерку. Поклавши її собі в рот, він миттєво скривився.

– Фу, та хто це виробляє?! Кислятина хімозна, хай йому грець!

– Тьфу, гурман недороблений… В тому то й прикол, що воно кисленьке.

– Не розумію я таких ваших приколів. Нащо його їсти, якщо воно не смачне?!

– Воно смачне, то ти нічого не тямиш, йолопе! – з цими словами Женя демонстративно відвернувся, сплюнув на асфальт і, поклавши руки в кишені, покрокував геть, мовляв, “Не маю наміру надалі продовжувати розмову з ідіотом”.

***

Повертаючись додому, він зустрів іншу частину команди, яка сьогодні програла. Вони облаштувались на лавочках біля під’їзду. Коло них скрізь валялося лушпиння від соняшникового насіння, а в руках всі тримали пляшки содових, з яких було вже порядно відпито.

Побачивши товаришів, Женя підійшов до компанії.

– Ей, брате, що з тобою сьогодні? Покликав ботана того грати, якого дідька? – звернувся до нього хлопчина, який сидів на спинці лавочки.

– Та й сам не знаю, що на мене найшло…

Він раптом зрозумів, що знаходиться у дуже кепському настрої. Розмовляти зараз з друзями не було жодного бажання. Тож, не кажучи ні слова, завернув у свій під’їзд. Двері, доводчик на яких зламався ще казна-коли, гримнули важким залізом, ставлячи крапку в розмові.

Лежачи на ліжку в своїй кімнаті й вивчаючи стелю, Женя задумався. “І справді… що зі мною? Чому я підійшов саме до нього, там була ще купа інших школярів… Він же звичайний нікчемний ботан! В класі я ніколи не звертав на нього уваги. Ще й розсердився чомусь, коли він назвав цукерки гидкими… Ну не сподобались, то й не сподобались, чого я завівся так?…”

Але він трошки збрехав собі. Насправді, іноді його погляд падав на задумливого хлопчика, який малює щось, уткнувшись носом в зошит.