Гра з високими ставками

За кілька вечорів я отримала короткі інструкції та список цих людей – написаний вручну в шкіряному молескіні. Гаряче какао і батончик з гіркого темного шоколаду приємно гріли душу, поки брунатні вінтажні сторінки шурхотіли під пальцями. Я уявила маршрути – доведеться проїздити близько ста кілометрів в різні сторони. Що ж – нічого страшного.

Вже за кілька днів я викреслила перше ім’я в списку.

Особою, що відкривала список, виявилася сорокарічна Анна Мельник. Людина з абсолютно легким іменем жила в містечку на кордоні і туди я відправилася з хорошим настроєм та з коробкою цукерок та упаковкою коньяка, котрий я терпіти не могла, але в буфеті завалялася подарована пляшка.

Жінка чекала на мене в місцевій кав’ярні. Неприязні голоси, надщерблені чашки та крихкі круасани не могли завадити приємній бесіді. Я нотувала в планшет і блокнот все, що вона знала про цю статуетку, забувши навіть про те, що на вулиці знову йде мерзотний жовтневий дощ і що мій тонкий кашеміровий плащ промокне начисто.

Коли я доїхала додому, вже повністю стемніло. Я витратила дорогоцінний вихідний на те, щоб відвідати це туманне містечко, але ж на мене чекала винагорода. Цікаво – чому ця Мельник так легко погодилася на розмову з якоюсь невідомою дівчиною? Хоча може їй просто бракувало уваги та спілкування…

Наступну зустріч я призначила  наступного дня в фаст-фуді торгівельного центру за 2 кілометри від дому. І просиділа там цілий вечір в гордій самоті – цей чоловік не прийшов, не захотів ділитися інформацією. Тому я закреслила його ім’я чорним фломастером і вийшла в ніч.

Світло від фар зустрічної машини осліпило мене так, що я ледь не потрапила під колеса іншої, на диво знайомої, автівки під торговим центром.

-Ілоно, залізай всередину, – Захар опустив скло і відчинив задні дверцята.

Я акуратно розмістилася на задньому сидінні і аж тепер помітила, що спереду сидить неймовірно красива струнка брюнетка з криваво-червоними губами.

-Маргарита – моя наречена, – кивнув Захар в бік дівчини, котра приязно усміхнулася мені, повівши густо нафарбованою бровою, – Значить, Ілоно, ти все таки вибила якусь інформацію в цієї Анни? Маєш при собі щось?

-Так, – я прочистила горло і дістала планшет з занотованими словами.

-Чудесно, – він пробігся очима по написаному і повернув мені гаджет, – візьми 100 доларів з тієї сумки і коли переговориш зі всіма людьми – перетелефонуй мені.

Я витягнула гроші і, швидко попрощавшись, вискочила з теплої автівки назустріч ночі. Більше говорити мені не хотілося – не було настрою і не бажала точити ляси в формальній «розмові ввіччливості, від котрої сенсу було менше, ніж від переливання пустого в порожнє. З боку озера дув різкий осінній вітер, тремтіли брижі на поверхні водойми, тому я просто хутко бігла довгою вулицею вздовж численних яскравих магазинів, час від часу кидаючи погляди на химерні сплетіння світла та тіней на тротуарах. В голові роїлися думки, що щось тут не чисто, але я вперто відганяла їх. Я подумаю про це завтра як Скарлетт, тричі ха-ха-ха.

Наступного дня на роботі мені спала на думку дивна та шалена ідея.  Я давно займалася неактивною торгівлею різноманітною косметикою, тому вирішила піти на невеликий злочин – вкрасти номери телефонів клієнтів з бази, для того, щоб надіслати цим людям запрошення в свою спільноту в телеграмі – розраховувала на потенційних нових клієнтів. Ніякої шкоди конторі це не мало завдати, проте вже наступного вечора до мене підійшов пан Любомир – власник агенції.

-Ілоно, камери показали мені цікаву інформацію. Що ти на роботі займаєшся не тим чим треба і що ти крадеш інформацію і зливаєш її конкурентам, – мовив він з лиховісною посмішечкою.

-Що? Пане Любомире, я б ніколи не стала зливати якусь інформацію, можете перевірити, – спалахнула я миттю.

Він взяв мій телефон, щоб перевірити наявність якихось переписок та дзвінків. Не виявивши нічого підозрілого (я завбачливо перекинула всі номери на планшет), Любомир змусив Адріану – мою колегу, з якою я була найдружнішою, а іноді здавалося, що я в неї закохана – дуже вже сильним був вуманс з мого боку, продзвонити всіх клієнтів і запитати чи вони планують надалі купувати в нас афіші та рекламні вивіски.

Переконавшись, що жодної матеріальної та репутаційної шкоди агенції завдано не було і не спіймавши мене в нічому протизаконному, Любомир пішов додому, а Адріана, змірявши мене насмішкуватим і високомірним поглядом з-під темної гривки, пішла варити горіхове капучино.

Я зітхнула. За один вечір я підірвала довіру боса, хоч і залишилася на роботі. І що гірше – втратила довіру Адріани. Хоча…Чи довіряла вона мені? І чи взагалі можна довіряти навіть собі? Я її вважала красунею і розумницею, яку ще треба пошукати, часто зупиняла на ній свій погляд, а вона тепер вважатиме мене дрібною аферисткою. Краще б вже великою комбінаторкою вважала, ха-ха.

Довго мені обдумувати це все не довелося, бо гнучкий графік знову дозволив мені здійснити заплановане і наступного ранку я вирушила в гірське містечко за 60 кілометрів від дому. Миловидна жіночка, чиє ім’я весь час вилітало з моєї голови, надала кілька абзаців інформації про Лазурного Янгола (в своїх записах я стала величати його з великої букви), котрі були присутні в її кандидатській дисертації. Я подякувала їй півкілограмовою коробкою шоколаду і вирушила додому.

Тільки я вийшла з кав’ярні як у робочу групу прийшло сповіщення:

«Пан Любомир помер, не справився з керуванням на нічній дорозі і влетів в відбійник».

Мені було практично пофіг. Пан Любомир був розлученим, дітей у нього не було. Агенція при такому варіанті мала перейти його одній із його двох сестер – добрій і веселій жіночці, і, якщо чесно, я була б дуже рала бачити її своєю начальницею. Пані Зоряна – а саме так звали сестру – прийшла вже наступного дня в чорній шалі і взялася перевіряти всі справи контори.

На похороні пана Любомира я зустріла двоюрідного брата Адріани, котрий допомагав з певними організаційними моментами. Павла  з вигляду я знала давно – він був моїм ровесником і вчився в сусідній школі. Ми розговорилися і виявилося, що він працює в тій же арт-галереї, що і Захар.

-Не може бути, а він говорив щось про….про дивну статуетку, котра належала ще Мазепі? – я наївно та безцеремонно спрямувала розмову в потрібне мені русло.

-Ні, – спохмурнів Павло, – але я можу з ним поговорити за нагоди і тобі переповісти те, що дізнався. До речі, в «Розвальді» йдуть хороші кіносеанси післязавтрашнього вечора, може складеш мені компанію, щоб самому не йти і заодно я розкажу все, про що дізнався?

Я погодилася і за кілька днів ми вже дивилися бойовик в скандально відомому ТРЦ Розвальд. Сюжет картини був банальним та нецікавим, тому я практично дрімала весь сеанс. Після завершення фільму, коли ми сиділи на лавочці у вечірньому безлюдному парку з напівсправними ліхтарями, Павло дістав цілу папку з старими газетними вирізками, датованими 80-90-ми роками.

-Я взяв це зі столу нашого директора, тут має бути якась інформація про цього Лазурного Янгола, – мовив він.

-Як чудесно, поки відкриті копіцентри, я піду зніму копії і віддам тобі, — я була ладна заплескати в долоні, але на мій подив рука Павла ковзнула по моїй щоці і за кілька секунд його губи пристрасно зімкнулися з моїми. Незважаючи на вік, я до цього моменту була нецілованою, тому такий поворот подій мене ошелешив.

-Павле, мені, звичайно, дуже сподобалося, але краще не треба нічого такого, окей? – мовила я десь за хвилину, зупинивши поцілунок.

-Вибач, не стримався, ти дуже красива і розумна.

-Ти звернувся не за адресою, – протягнула я з цинічною усмішкою, встаючи з лавки, щоб встигнути в копіцентр, де дерли втридорога за банальну роботу, але іншого виходу не було.

Я весь вечір проглядала вирізки, але в них не було ні слова про Лазурного Янгола – жодної зачіпки. Невже Павло взяв що попало, навіть не перевіривши, що це? Наступні кілька людей-інформаторів кинули слухавку до того як я пояснила, що представляю певну виставкову залу (ту саму, в котрій працювали Павло з Захаром). Я ж вам не сказала? Ходячи на попередні зустрічі (чи шляючись по барах-кафешках, якщо глянути з іншого боку), я завжди брала з собою солідну шкіряну папку-чемоданчик з емблемою даної виставкової зали. Декотрим людям я кидала підроблену фотокопію посвідчення співробітниці цієї арторганізації (я вживала це слово, щоб побісити Захара, дуже вже воно мені нагадувало щось комуністичне). Залишалося сім людей, навпроти чиїх прізвищ ще не стояла чорна мітка.

В середині листопада я знову призначила зустріч Захарові, щоб поділитися всім, що роздобула, і забрати грощі. Ми сиділи в кав’ярні, він гриз круасан з шоколадом та бананами, а я наминала лососевий.

-Ми посварилися з Маргаритою і розірвали заручини. Вона мала мені допомагати у випадку, якщо ти не зможеш чи не захочеш збирати інформацію,- похмуро мовив Захар. – Чому ті люди не хочуть з тобою говорити? Чому так мало зустрічей провела? Ти псуєш нам всі плани, інформації буде малувато і статуетка впаде в ціні. Отримаєш тоді 1000 доларів і будеш нити, що мало. Між іншим я планую відправити її покупцеві за два тижні, – холоднуватий тон хлопця, здавалося, робив повітря в кафешці ще холоднішим.

-Скажи мені, коли та статуетка прибуде і як ти її перешлеш за кордон? Війна ж, – відрубала я питанням на питання.

-Є одна надійна людина в Швейцарії. Він реставратор, йому доручили відновити блиск крил янгола, не знаючи його справжньої цінності. Цей чувак інсценізував пропажу статуетки, ну ніби хтось викрав, а сам відправляє її контрабандно в вантажівці з туалетними столиками. Комар носа не підточить, статуетку сховають так, що навіть сам Пуаро б не здогадався.

Я мовчала, склавши руки на грудях і відкинувшись на крісло. Ризик був високим, але гра була вже вже азартною і я планувала дійти до кінця. Захар вирішив взяти на додачу величезне тірамісу, просочене лікером, і тепер хитрувато дивився на мене поверх чашки еспресо.

-Приходь за тиждень в суботу до мене додому, не раніше дев’ятої вечора, пізніше тобі ще напишу. Ось адреса, – він сунув папірець. – Тобі випаде велика честь побачити Лазурного Янгола однією із перших. Ось гроші за добуту інформацію, – біля моєї чашки опинилися 100 доларів. – Ти не дуже добре виконуєш свою місію, але за тиждень мусиш переговорити з цими всіма людьми, можна і в онлайн-форматі. Все запиши на флешку і принеси суботнім вечором, – він щедро розплатився, залишивши немалі чайові і вийшов на вулицю.

Я сиділа, автоматично помішуючи вершкову пінку ложечкою і заворожено спостерігаючи за тим, як сонячні промені вигадливо проникають крізь жалюзі. Звідки в цього Захара такі гроші, що він завжди робить те, що хоче і купує, що хоче, носить дорогий годинник та їздить на BMW? Мої роздуми перебив дзвінок Павла, з котрим ми планували піти в паб.

Лунала оглушлива музика, нетверезі кралі танцювали біля барної стійки, а я допивала третю склянку яблучного сидру, чекаючи на компаньйона, котрий докурював на вулиці вже другу пачку за день.

-Я дізнався дещо про Лазурного Янгола, – Павло практично кричав мені на вухо, оскільки в такому шумі щось розібрати було практично неможливо.

-Що саме? – я допила сидр і глянула на хлопця.

-Наш з Захаром начальник – Мар’ян Богданович – теж шукає цю статуетку. Він планує її купити для своєї домашньої колекції. Я підслухав про це. Більше того – в розмові звучало ім’я цієї Маргарити – колишньої нареченої Захара. Судячи з уривків розмови,  в неї особисті рахунки з директором нашої арт-галереї – два роки тому він намагався її зґвалтувати, але справу зам’яли.

Бляха-муха! Значить ні Павло, ні цей Мар’ян Богданович не знають про те, що Захар планує з нею зробити. Вони не знають, що Янгола вже везуть в Україну і що вже укладена угода з якимось анонімним колекціонером.

Я попрощалася з Павлом, котрий знову гаряче мене поцілував, хоч мені цього і не дуже хотілося, і поїхала додому.

Треба було скласти план дій. З ніякими людьми більше я зустрічатися не буду. Скомпілюю те, що дізналася від тих двох з перефразуваннями з роману Мушкетика, ха-ха. Приходжу до Захара додому, дивлюся на статуетку, йду геть, а за тиждень чекаю на грошовий переказ. За 20 штук доларів можна багато чого прикупити, наприклад автівку.

Наступний тиждень я провела, поринувши в робочі моменти і не виказуючи свого нетерпіння. Адріана, котра змінила свій гнів на милість і може навіть припинила вважати мене мерзотницею, розповіла, що покійний Любомир був застрахований на майже мільйонну суму і ця сума через нещасний випадок відійшла його племіннику. Павло намагався кликати мене на чергове недопобачення, але я чітко мовила, що зараз не хочу ніяких стосунків і що на даний час ми будемо тільки добрими знайомими. Не хотіла втрачати свою незалежність і підлаштовуватися під норми цього розбалуваного суспільства з його необхідністю слідувати стандартам і вийобуватися в соцмережах подарунками, поїздками і рівнем понтів.

Навіть записана колись думка про сукню з органзи, високо зачесане волосся і вінчання в готичному монастирі святої Філомени давно не викликала ніяких емоцій.

Настав день Х. Весь день я просиділа з книгою, в зміст котрої так і не вдуплилася. Привела в порядок своє скромне помешкання, а потім вирішила привести і себе. Запалила ароматичну свічку. Троянда…Я завжди любила аромат троянди. Одягнула маленьку чорну сукню, зробила яскравий макіяж і взялася чекати вечора.

Я пила гаряче какао, в якийсь момент замінивши його вином, котре я дуже любила, але дозволяла собі лише раз в місяць. До такого старомодного образу пасувало б ввімкнути якусь ретро-музику, що я і зробила.

When marimba rhythms start to play

Dance with me, make me sway

Like a lazy ocean hugs the shore

Hold me close, sway me more….

Під розкішний спів 50-х років я нанесла на зону ключиць вечірні парфуми з нотами бергамоту, конвалії та сандалу. Весь день мене мучила тривожність (хоча кого я обманюю – я жила з тривожністю, боязню соціуму та бажанням ескапізму вже не один рік). Але в голові дзвеніла заповідь Мерилін Монро (чи Коко Шанель, ніяк не могла згадати), про те, що чим паршивіше жінці на душі, тим краще вона має виглядати. Це єдина заповідь, котрій я корилася в останній час і котру дійсно шанувала.

Пісня закінчилася і кімнату затопили інші звуки:

I could say «bella, bella», even say «voonderbar»:

Each language only helps me tell you

how grand you are.

I’ve tried to explain, bei mir bist du schön,

So kiss me and say you understand.