Готовий?

Чонгук стоїть навпроти дзеркала в своїй кімнаті. На ньому темні прямі джинси і сама класична чорна сорочка, яка в нього є. Він почувається незручно. Чонгука нервує сорочка і спогади про школу взагалі не допомагають, але змінити одяг не вийде. Сьогодні – особливий день. Сьогодні він не може бути таким як зазвичай.
Чонгук видихає. Він нервує. З самого ранку він ніяк не може взяти себе в руки та заспокоїтися. Чонгук цілий день намагався викинути з голови думки про Чіміна і їх побачення, але тільки про них він міг і хотів думати. Він запутався. В своїх власних емоціях, бажання та намірах. В сумному минулому, розсіяному теперішньому та нечіткому майбутньому. “Цього всього забагато…Можливо я таки не мав права погоджуватися? Можливо треба все відмінити і повернути все як було?”.
Чонгук роздратовано трясе головою. Він не знає звідки в ньому появилися ці думки. Не знає чому вони весь час крутяться в його голові і чому він так хоче все закінчити. Адже ще вчора він був таким впевненим в своєму рішенні. Тільки вчора він так прагнув все змінити та перенестись в іншу реальність. Але як би він не намагався це приховати, як би не хотів це признавати, йому дуже страшно і він боїться болі. Ще більш пекучої і жорстокої чим зараз. Він привик до тої болі, яка гналася за ним всі ці місяці. Він навчився з нею існувати, думати, працювати і в якомусь плані навіть радіти життю. Але це все… Біль, яка прийде якщо він дозволить собі занадто багато надіятися, якщо дозволить собі бути слабким та необережнім… Вона ж може вбити його. Чонгук відчуває це. Це ниюче почуття всередині, яке уже передбачує кінець всьому. Господи, як же боляче йому буде! Наскільки сильно він впаде, якщо йому прийдеться назавжди попрощається з Чіміном!
Чонгука переповнюють емоції і він закриває очі намагаючись максимально повільно дихати. Це правда. Цей страх і ця біль вони правдиві і вони в ньому є. Він не може тікати від них чи робити вигляд немов їх ніколи не було. Але це не все. Всередині нього є ще щось. Щось набагато більше і сильніше чим страх. І це щастя.
Чонгук знає, що таке щастя. Він знайомий із ним з самого дитинства. Спочатку у нього була музика, друзі, родина, хоббі. Потім появилася кар’єра, творчість, фанати, хьони. Він був і є щасливою людиною. Але не повністю. Не на сто процентів. Чонгуку завжди бракувало кохання. Завжди не вистачало цієї останньої частинки його життя.
“Чімін”
Чонгук відркриває очі. Він не може відмовитися від Чіміна, так само як і не може втікти від своєї долі. Кохання до Чіміна його доповнює. Це те чого Чонгук завжди шукав та на що надіявся. Їх побачення може все змінити. Його майбутнє, його особистість, його життя. Це страшно. Це ризиковано. Але також це найбільш прекрасна річ, яка ставалася з Чонгуком за все його ще досить коротке життя. Він ніколи не відчував себе так – так вільно, невагомо та доцільно. Немов в ньому появилася суть і призначення. Немов він знайшов свою дорогу та своє друге дихання. Немов сам світ тримав Чонгука та не відпускав. Чонгук – наляканий, це правда, але також він ніколи не був таким щасливим. Таким живим.
Чонгук повільно видихає та дивиться на годинник. Залишилася одна хвилина. Чонгук знову роздивляється себе у дзеркалі. Його лице бліде, губи потріскані, а очі світяться як маленькі галактики. Він підходить ближче до дзеркала і пильніше дивиться на себе. Він бачать це – щастя і страх на одному обличчі. Радість в очах і неспокій в середині. Не таким він хотів зустрічати Чіміна. Не таким він уявляв сьогоднішній вечір. Але інакшим на це побачення він не зможе піти. Чонгук не може відпустити ані одне почуття, ані інше. Щастя не існує без страху, а страх живиться щастям.
В кімнаті роздається стукіт. Чонгук завмирає на місці. Він дивитися на двері. За ними його нове майбутнє. Він уже занадто довго плив в пучинах рутини під назвою буденне життя. Як би не закінчилася сьогоднішня ніч він уже не зможе повернутися до старого життя. Як би вони не розійшлися, це побачення змінить хід їх історій. Ця дорога вперед дуже страшна та ризикова, але дороги назад уже не існує, тому Чонгук бере себе в руки і впевнено йде до дверей.
Чонгук відкриває двері і бачить перед собою Чіміна. Його серце перестає битися. Старший виглядає просто до неможливості добре. Чорна шкіряна куртка, білий кашеміровий светр, чорні облягаючі штани. На пальцях декілька срібних перстнів, а в вухах довгі сережки. Волосся легко, але дуже привабливо падає на лоба.
– Привіт, Чонгук, – мило вітає його Чімін. Старший посміхається йому куточками губ і дивиться на нього сяючими очима з-під довгих вій. Ці очі… Ці неперевершені очі… Чонгук не може дихати. – Готовий?
Чонгук різко видихає. Він ще раз думає про те, щоб відмінити побачення. Це самий безпечний і безболісний вихід з ситуації. Так нікому не буде прикро і ніхто не засмутиться. Але Чонгук не може. Запах туалетної води Чіміна вкутує його як любиме одіяло і цього вистачає, щоб Чонгук не міг сказати здоровому глузду так.
Він згідно киває головою, бере свою куртку і вони йдуть назустріч ночі.
***
Навіть менше чим за пів години вони вже сидять в одному з найсмачніших ресторанів столиці. Власник ресторану – близький друг батька Джина тому їм завжди раді і вони завжди отримують одну із найкращих окремих кімнат. Цей вечір не стає винятком і Чіміна з Чонгуком відводять в найдальшу кімнатку, де вони зразу замовляють свої улюблені страви.
Коли офіціантка з посмішкою і укліном виходить з кімнати, між ними повисає тишина. Вони сидять навпроти один одного. Чімін тримає руки перед собою на столі, а Чонгук нервово перебирає нижні ґудзики на сорочці. Поки вони їхали сюди і робили замовлення, він якось відволікся від реальності та всього, що відбувалося між ними, але залишивсь з Чіміном наодинці Чонгук знову починає нервувати. Йому це не подобається. Він хоче вернути ту розслаблену та мрійливу частину себе, яка пробиралася назовні перед приходом старшого, але нічого не виходить. Реальність навколо взагалі не здається реальною і страхи всередині Чонгука ростуть з геометричною прогресією.
Яка взагалі імовірність того, що це побачення не закінчиться повним крахом? Він же навіть не може слова мовити Чіміну або хоча б поглянути йому в очі. З таким темпом вони можуть впевнено та швидко рухатися до одного можливого фіналу – у Чонгука знову розіб’ється серце, а Чімін знову буде вините себе за це. Можливо треба було таки збрехати, коли Чімін запитав чи любить він його? Але як Чонгук міг? Чонгук не знає як брехати тим, кого він любить.
Чонгук піднімає очі вверх і дивиться на Чіміна. Старший роздивляється свої переплетені руки на столі. Він виглядає таким спокійним і немов навіть загубленим в собі. Як краще поступити в цій ситуацій? Можливо дійсно треба це все закінчити? Можливо і правда треба встати і попрощатися з Чіміном?
Тут раптом Чімін широко посміхається продовжуючи розглядати свої руки. Чонгук хапається за цю посмішку як за рятувальне лано і дозволяє своїм лишнім думкам впасти на дно свідомості.
– Чому ти посміхаєшся, хьон? – тихо питає Чонгук.
Чімін відриває свій погляд від рук і дивиться на Чонгука. Чонугкове серце починає по-тихеньку набирати швидкість. Чонгук уже давно замітив, що Чімін навчився нищити людей одним своїм тільки поглядом, але тепер перед старшим не сиділи фанати. Сидів він. Нищили його.
– Мені просто згадалося минуле, – повільно відповідає Чімін. Його голова трохи опущена до низу, тому він дивиться на Чонугка знизу вверх через що його очі здаються ще більш гострими та небезпечними. Чонгук їх боїться, але тікати він теж не збирається. – Колись ти не казав мені більше двох слів на тиждень, а тепер ми на побаченні.
Чімін грайливо посміхається Чонгуку і піднімає свої очі так, що тепер вони дивляться рівно один одному в очі. Тільки Чонгук не виносить інтенсивності погляду старшого і відводить очей.
– Я розумію про що ти, хьон. Таке відчуття, що ми герої самої бюджетної дорами, – сміючись відповідає Чонгук. Чімін також сміється у відповідь і Чонгук знову дивиться на старшого. “Невже пройшло стільки часу? Невже це було так давно?”. Чонгук не може повірити тому як довго вони вже знайомі. – Тобі було несолодко зі мною, хьон. Я знаю. Я був тяжким підлітком… Я не зовсім впевнений, чи умісно зараз вибачатися за те, яким ідіотом я був чотири роки тому, але мені жаль, хьон. Жаль, що я так себе поводив, був настільки недальновидним та жорстоким водночас… Ти цього не заслужив, хьон.
Перед очима Чонгука пролітають їх перші місяці. Як спочатку він не розумів старшого, потім ігнорував, а потім взагалі терпіти не міг. Як таке з ними могло статися? Як людина, яка колись вартувала не більше центу, тепер була дорожча за ціле життя? Як Чонгук зразу не замітив сяйва старшого? Чому вони втратили стільки дорогоцінного часу?
– А мені не жаль. – відповідає Чімін. Вони невідривно дивляться в очі один одному і Чонгук сам того не розуміючи тоне в аурі старшого. – Я думаю, що так і повинно було бути…Послухай, я люблю наших хьонів, ладен для них на все і не уявляю життя без них, але якщо говорити по правді, то з самого початку ми всі зблизилися і почали спілкуватися не тому що подобалися один одному, а тому що в нас не було іншого вибору. Ми мали бути командою і ми мусіли навчитися жити разом та сприймати одне одного… Але це не стосується нас двох. У нас все було навпаки. Ми зблизилися не тому що треба було чи нам сказали так зробити. Ми просто самі знайшли шлях один до одного, коли стали готовими. Коли стали сильнішими, розумнішими та достойними уваги один одного. – Чімін замовкає і Чонугк бачить як старший сильніше стискає руки на столі. – Я багато про що жалію в своєму житті, Чонгук, але тільки не про те як склалися наші перші місяці. Так мало бути і я цьому дуже радий.
Чонгук опускає погляд вниз. Він не витримує сенсу слів старшого. Чонгук вірить в долю. Вірить в якийсь вищий план та продуманий задум, але чути це прямо від Чіміна він не був готовий. Він повинен бути в балансі. В рівновазі між переживанням та ейфорією, між невпевненістю і сміливістю, між нервовістю та насолодою. Тільки так він зможе нормально відбути це побачення, залишаючись собою, при цьому вірячи в інше, світліше майбутнє. Але ці слова старшого. Його погляди. Вони немилосердні, тому що як божественні ниті вони вплітаються в душу Чонгука і заповнюють всі щілини та неідеальності. Із кусків незрозумілої субстанції вони створюють повноцінну людину – його. Чімін прямо зараз створює справжнього Чонгука і Чонгук мліє від цього.
Чонгук не може стриматися і встидливо посміхається.
– Ти зовсім не змінився, Чонгук. Досі так мило соромишся, – доноситься до Чонгука тихий голос Чіміна.
Чонгук піднімає свої очі і сканує старшого. Чімін намагається виглядати максимально розслаблено і спокійно, але Чонгук бачить правду.
– Ти теж нервуєш, хьон, – грайливо відповідає Чонгук. – подивись на свої руки.
Чімін переводить свій погляд на стіл. Шкіра на його руках побіліла він сили, з якою старший їх стискав.
– Ти правий, – сміється Чімін і на секунду піднімає руки вверх, признаючи свій промах. Потім він знову кладе їх на стіл і знов переплітає пальці між собою. – Я просто.. – Чімін сором’язливо посміхається і опускає погляд вниз. – скучав по тобі, Чонгук, – знов піднявши очі вверх говорить Чімін. Чонгук навіть того не замічаючи починає п’яткою ноги нервово стукати по підлозі. Як Чіміну вдається таке з ними творити всього декількома словами? – Ми вже давно не спілкувалися з тобою нормально.
– Я теж по тобі скучав, хьон, – шепоче Чонгук. Незрозуміло чому, але йому здається, що ці слова зараз були набагато вагомішими та ціннішими чим його недавнє признання в коханні старшому. Ця закоханість тепер видавалася занадто далекою, неграючою жодної ролі і в якомусь плані навіть винною в тому, що вони так довго не бачилися і встигли заскучати один за одним. – Якщо так подумати, у нас було так мало часу щоб побути разом.
– Це дивно – сумувати за тим, що так і не сталося? – немов читаючи його думки питає Чімін. Чонгук розуміє сенс питання старшого. Він теж це відчуває. Цю пустоту, яку уже ніколи нічим не заповнити. Ця пустота була створена тільки для їх спільного часу. Для вчора, позавчора, минулої середи та осені. Цей час міг бути їхнім, але він таким уже ніколи не стане. Вони уже ніколи не зможуть знайти щось, що б могло це замінити. Вони не зможуть найти те, чого уже немає. І це ціна за Чонгукове кохання.
– Не дивно. На жаль це частина нашої долі і нас самих. – відповідає Чонгук.
Чімін розуміюче посміється і вони знову замовкають. Чонгук роздивляється Чіміна, а Чімін роздивляється Чонгука. Що кожен з них бачить дивлячись один на одного? Що вони насправді відчувають?
– Ти сьогодні прекрасно виглядаєш, хьон, – Чонгук не витримує і промовляє свої думки в голос. Це така неважлива річ – зовнішність. Вона буде останнью в списку причин чому старший подобається Чонгуку, але він просто не зміг промовчати.
– Дякую, – мило посміхаючись відповідає Чімін. На секунду він завмирає, а потім починає повільно і задумливо сканувати Чонгука з гори до долини. – А тобі подобається те, що на тобі?
– Ні, зовсім ні, – чесно відповідає Чонгук. Він знає – він уже напевно раз десять поправив комірець цієї дурної сорочки та пасок на штанах.
– Тоді навіщо це все? – лагідно питається його Чімін. Інтонація голосу старшого звучить так немов він звернувся з питанням до малої дитини, але Чонгука це взагалі не бентежить. Він уже декілька років терпіти не міг коли до нього лізли як до малюка, але у випадку Чіміна це його взагалі не нервувало, а навпаки здавалося максимально милим та потрібним. Напевно не варто пояснювати чому саме так.
– Хотів теж для тебе гарно виглядати, – чесно відповідає Чонгук.
Чімін мило посміхається йому.
– Тобі для цього не треба надягати штани чи сорочку, Чонгук. Будь собою. Будь справжнім. Саме від такого Чонгука неможливо відірвати очей.
Чонгук тяжко видихає. Немов якась рибка він тільки може що відкривати та закривати свій рот. Його п’ятка ще сильніше починає битися об підлогу. В ньому зараз занадто багато емоцій та думок, щоб їх всіх якось витримати та не зійти з розуму.
– Ти здається починаєш червоніти, Чонгук, – грайливо констатує факт Чімін.
– А як тут не червоніти, хьон? – розгублено відповідає Чонгук, який уже морально готувався розірватися на мільйон найдрібніших частинок.
Чонгук намагається максимально обіжено дивитися на старшого, який продовжує йому ніжно посміхається. В наступну секунду Чонгук відчуває як до кросівка його ноги, яка весь цей час не находила собі місця, щось легенько доторкається. Чонгук лякається, але до нього одразу ж доходить, що це не може бути ніщо і ніхто інший як Чімін. Старший не подає виду, немов взагалі нічого не відбувається, але Чонгук чітко розуміє і відчуває як їх ноги у взутті повністю прижимаються один до одного і як не дивно, але його тремор миттєво зупиняється.
Чонгук уже не пам’ятає коли саме він почав от-так рухати своєю ногою в складних ситуація, але він уже давно хотів позбавитися від цієї поганої звички раз і назавжди. Тільки от ніяк не виходило. Коли в голові було занадто багато думок, а в серці занадто багато емоції, він мусив кудись випустити цю енергію, щоб не розірватися на шматки. Нога непогано справлялася з цією задачою. Вона забирала все найстрашніше, дозволяючи Чонгуку прийти до тями та вибрати найкращий спосіб вирішення проблем. Але цього разу його нозі допомогли. Цього разу Чімін вирішив забрати весь його стрес та негатив. Відчуваючи ногу Чіміна, цей ніжний але водночас сильний та наполегливий жест старшого, Чонгук відчуває як якась його внутрішня непосидючість, якийсь внутрішній ураган, який бурлив в його крові, утихає і Чонгук сам того не усвідомлюючи зупиняє ногу. Йому миттєво стає легше. Він стає вільнішим та спокійнішим.
Весь цей час Чімін спостерігає за реакцією Чонгука та сидить мовчки чекаючи остаточного вердикту молодшого на такі його дії. Але зрозумівши що все гаразд, він знову мило посміхається та опускає голову вниз.
– Я не знаю, як тобі не червоніти, Чонгук, але якщо знайдеш якийсь спосіб, скажи мені його будь ласка. Здається мені, що він мені теж знадобиться.
***
Додому вони вертаються майже в одинадцять годин вечора. Після моменту з ногами їм принесли їжу і розмова перейшла в якусь більш домашню та спокійну атмосферу. Вони просто розмовляли про музику. Ділилися новими любимими піснями, ідеями, роздумами. Аналізували інших артистів і їх виступи. З трепетом включали свої нові записи і цитували нові придумані ними рядки та мелодії. Іноді то тут то там проривалися слова про спорт, ігри, їжу, фільми та просто життя. Час тік надзвичайно повільно та швидко водночас. Чонгуку здавалося, що від сьогоднішнього ранку його відділяють світові роки, але коли годинник пробив десяту вечора, появилося відчуття немов вони разом всього-на-всього декілька вдихів та видихів.
Чонгук заплатив за вечерю. Чімін сильно протистував і раз десять намагався дати Чонгуку свою кредитку, але Чонгук відмовився.
– Ти завжди платиш за мене, хьон. Дозволь мені заплатити за тебе вперше, – з проханням в очах просив Чонугк. Незрозуміло чому, але він дуже сильно хотів заплатити в той вечір.
– Добре, – трохи подумавши відповів Чімін і заховав свою карточку. – Але тоді я тебе проводжаю додому.
– Ми живемо в одному будинку, хьон, – сміючись сказав Чонгук.
– Тоді до дверей, – настоював на своєму Чімін.
І ось вони стоять у його дверей. Чімін притулився спиною до протилежної від його дверей стіни і дивиться на нього, але Чонгук не може відповісти на цей погляд. Під час їхньої дороги назад додому його знову наповнило відчуття нереальності та неправильності. Вони продовжували спілкуватися між собою, але Чонгук йшов на дно. Він надіявся на це побачення. Він його так хотів. Але тепер, коли все пройшло, йому здається що нічого не відбулося і що все було тільки у його снах, “Все пройшло занадто добре…Настільки добре, що видається неправдивим та неможливим. Цього ж не могло статися зі мною? “. Він знав, що не можна було погоджуватися на побачення. Він знав, що не можна було бути таким слабким і погоджуватися на це все. Любов. Відносини. Зв’язок. Сильний. Світлий. Міцний. Взаємний. Як найти дорогу назад? Як вернуться назад в світ, де для тебе уже все вирішено і дороги назад немає?
“Чи можна скучати по тому, чого у тебе ніколи не було?” – питав його тієї ночі Чімін. Тепер в Чонгука появилося ще одне питання – “Чи можна забути те, що ніколи так і не мало відбутися?”
– Подивимося завтра якийсь фільм після репетиції? – вириває із думок Чонгука ніжний голос Чіміна.
Чонгук переводить на старшого погляд. Якби все було так просто. Якби він міг притворитися що у нього немає тяжкого каменю на душі.
– Хьон… Ти дійсно цього хочеш? Хочеш продовження? – питається старшого Чонгук. У його серці та голові знову ураган, і він би так зараз хотів знову відчути дотик старшого, але він повинен зібрати всі свої сили в кулак і повести себе правильно. Хоть йому зараз страшно і не віриться в те що між ними відбулося, але він хоче продовження. Хоче завтра подивитися з старшим кіно. Хоче щоб це все не закінчувалося. Але також він хоче бути впевненим в тому, що Чімін відчуває те саме. Чонгук не переживе, якщо старший буде робити щось із відчуття боргу чи милосердя.
– Чонгук, – Чімін робить декілька кроків вперед і зупиняється зовсім близько біля Чонгука. – Я ж пообіцяв тобі. Я буду робити тільки те що підказує мені серце. – Чімін невідривно дивиться йому в очі. Чонгук губиться в цих колодязях правди та теплоти і взагалі нічого не відчуває. – І я надіюся ти будеш так же само правдивий зі мною і теж будеш робити тільки те, що говорить тобі твоє серце. Ти подивишся затра зі мною фільм?
Чонгук секунду дивиться на Чіміна. В його голові зараз занадто багато думок, а от серце…Серце бажає тільки одного.
– Так, – на видиху відповідає Чонгук.
Чімін посміхається і відходить від нього на крок.
– Добре. Тоді хороших снів.
Чонгук не може посміхнутися у відповідь. Його паралізувало. Він тягнеться до ручки дверей, але замість того щоб потягнути від себе, він тягне її на себе і від неочікуваності на секунду губиться. Чімін ще ширше починає посміхатися спостерігаючи за ним.
– Хороших снів, хьон, – видавлює з себе Чонгук коли йому таки вдається відкрити двері.
Чімін на останок ще раз дарує йому свою посмішку і йде до себе. Чонгук проводжає його поглядом, а потім різко заходить в свою кімнату. Він закриває двері і притуляється спиною до стіни. Його очі повністю відкриті, але він продовжує прокручувати в голові все що відбулося за останні чотири години. Його продовжує трясти. Він відчуває це.Він відчуває радість та щастя, яких в житті ніколи не зустрічав. Це воно? Такими повинні бути справжні емоції? Таким виглядає щасливе життя?