ГОРЕ

Ранок зустрів світ незмінно.

Сонце просочилося через жалюзі, і теревені пролунали із залу. Птахи щебетали за вікном, а місцевий кіт вив про свій сніданок. Ззовні почулися швидкі кроки, грюкнули двері, і протяг проник усередину.

Сатору був досі мертвим.

Суґуру не спав усю ніч, натомість спостерігаючи за тим, як темрява зникала в ранковій сірості, допоки Сонце нарешті не знайшло свого шляху на небі. Він дивився на стелю, рахуючи й перераховуючи кожну тріщину. Прокляття Сатору все ще дзижчало в крові.

Він сподівався, що вчорашні події виявляться кошмаром.

Невдовзі він, ледь не придушений, прокинеться і помітить лежачого на його грудях усією вагою Сатору, який вирубився від кількості зʼїдених цукерок. Суґуру намагатиметься зіштовхнути його, а Сатору бурчатиме, хапатиметься сильніше, й очі будуть уперто заплющені, переконуючи в тому, що їхній власник спить.

Він сподівався, що хтось зайде до кімнати й повідомить, що це все було жартом. Надіявся, що Сатору насміхатиметься, бо Суґуру справді повірив, буцім той помер би так легко. Сподівався, що зможе обуритися на цю витівку, але потім життя піде своїм звичаєм.

Усе відчувалося хибним. Ніби він потрапив у чуже життя, — життя якогось нещасного Суґуру, — у будь-яку хвилину все повернеться на круги своя, та Сатору знову буде живим. Якщо він не рухатиметься, а зостанеться в ліжку й відмовиться зустріти цей день, хто повідомить йому про правдивість учорашнього? Якщо він відмовиться почати новий день, то це не вважатиметься за життя, за перший крок, щоб залишити минуле позаду — залишити Сатору позаду.

Сльози не лилися, хоча вічі боліли. Він лежав абсолютно нерухомо, хоча тіло дубіло, — нібито не вмирав, але відчував, що відтепер ніколи не дихатиме.

Прокляття шваркотіло в спробах вибратися (чим займалося всю ніч). Гірке, болюче нагадування. Голова Суґуру горіла від горю, а шлунок заливався провиною. Він майже пожалкував, що зупинив прокляття, що не дав йому розірвати себе на шматки ще вночі. Зʼявилося бажання випустити його, дозволити закінчити роботу.

Намість він лежав каменем і вдавав, що життя завмерло та смерть Сатору взагалі нічого не означає.

Суґуру сумнівався, скільки часу пройшло перед тим, як двері зі скрипом відчинилися, і Шьоко неохоче показалася.

— Трясця… кепський вигляд маєш, — мовила вона, але її голос був хрипким, а вічі темними. Ще деякий час постояла у дверях із ваганнями, перш ніж нарешті підійти до ліжка й сісти.

Мовчання.

Шьоко пару разів розтулила рота, зробила невдалі жести рукою і зрештою припинила спроби заговорити. Їм нічого було сказати, тому вона просто сиділа поряд, впивавшись пальцями в матрац, — тиша поміж них була у форму голоса Сатору.

Якими ж безпомічними вони були. Сатору завжди називав себе й Суґуру найсильнішими — і тепер Сатору мертвий, а Суґуру не зміг його врятувати. Тільки Шьоко вміла користуватися Зворотною Проклятою Технікою, проте він усе одно прослизнув прямісінько крізь її пальці. Найперспективніше покоління зруйнував чоловік, який навіть не бачив проклять.

Шьоко знайшла чужий пʼясток, невпевнено й обережно стиснула його; Суґуру і Сатору завжди були фізично близькими один до одного, але та ніколи не любила це з ними. Може, тому, що вона менша, тому що вона дівчина, тому що вона Шьоко. Але там, де він і Сатору міцно притискалися шкірою, вона завжди залишала трохи місця. Не тому, що вони не дружили або їй було байдуже — Шьоко просто ніколи не показувала своєї любові влестливими дотиками, як Сатору, або ніжними словами, як Суґуру. Вона кепкувала з них, лікувала за потреби, проводжала гострими словами, але завжди, завжди знаходилася поряд, коли було необхідно. І зараз вона теж сиділа поряд, намагалася заповнити порожнину в серці Суґуру таким незвичним для неї методом.

“Мені таке в новинку, але я знаю, що тобі це потрібно”, — стверджувало її обличчя. У цьому була вся Шьоко; завжди знала, що доконче треба іншим, і давала це.

Його долоня стиснулася у відповідь, і вони сиділи нерухомо — нічого було сказати, нічого б не повернуло втрати, яка нависла над ними тінню. Вони могли тільки триматися один за одну, аби не провалитися в крижаний океан журби. Нічого більше.

Пройшло чимало часу перед тим, як Шьоко врешті заговорила:

— Тобі, напевно, варто встати. Байдикування в ліжку ніяк не допоможе, ти не почуватимешся краще.

— Нічого не допоможе.

Шьоко просто промовчала, тому що Суґуру сказав голу правду. Вона підвелася, потягнула його за плечі, щоб усадити.

— Нумо, хоча б поїси. Пройдемся лише до кухні й назад.

Туманно він усвідомлював, що шлунок, за довгий час отримавший лише арахіс від Сатору в літаку замість нормального сніданку, бурчав від голоду. Та все ж ідея піднятися і поїсти здавалася такою химерною і далекою. Голод заціпенів, виходячи з-під простирадла смутку. Сил лишалося тільки на те, щоб лежати й вʼянути; мозок заповнювали туманні думки, які ніяк не збиралися в щось чітке — окрім розпливчастої останньої усмішки Сатору.

Шьоко не збиралася його кидати, натомість підняла на ноги, хоч ті й відчувалися чужими.

— Ти катастрофа, — пробурмотала вона, вирячи на волосся, яке, певно, мало вигляд щурячого лігва. Він забув привести те до ладу вчора, тільки розпустив пучок. Частина волосся доконче була в крові, але це чомусь узагалі не бентежило. — Ну, байдуже, я думаю. Просто візьмемо тобі що-небудь поїсти.

Він не хотів покидати спальні, зустрічати зовнішній світ, бачити зачинені навіки двері Саторової кімнати і їхній звичайний стіл для сніданків, який загубив свого головного гостя. Суґуру не розумів, як Шьоко могла нормально функціонувати в таку ранню годину. Або розумів.

Її плечі були напруженими, вічі — червоними, а вуста — стиснутими так сильно, що аж блідими. Вона тримала його пʼясток, провела через коридор на кухню і жодного разу не спитала про прокляття.

Для кого це було насправді?

Вони їли в тиші, Суґуру більше тикав у тарілку. Він не звертав уваги на їжу, тому що нічого не здавалося дійсно апетитним у той момент. Він зʼїв кілька шматочків риби, випив ложку супа й почувався недобре — прокляття в шлунку переверталося. Шьоко мовчки дивилася на нього, а потім взяла тарілку й поклала дещо легше для шлунку. Урешті все, що він осилив, — невелика чаша звичайного рису.

Шьоко не питала, чи бажав Суґуру чогось іще. Відповідь ставала очевидною, варто було подивитися, як тремтіли його руки під час трапези, як він забувався, як туманним поглядом шукав у кафетерію запізнілого Сатору. Вона піднялася, аби відвести його до кімнати, і вони мовчки затупотіли коридорами. На шляху зустрілися декілька людей, які йшли осторонь, намагалися не дивитися на нього. Така поведінка була зрозумілою; Суґуру відчував себе нічим більшим, ніж хлопчиком, що втратив найкращого друга, тому й сам не міг глянути їм в обличчя. Однаково ні старшим, ні молодшим. Намість споглядав у вікно, і на мить десь поблизу промайнуло біле волосся, прямуючи до морга.

Він зупинився, ледве не збив Шьоко, коли швидко схопив її за плече, хоча його вічі досі були спрямовані у вікно.

— Вони прийшли за ним?

— Так, це його родина. — відповіла Шьоко, простягла долоню до нього, але він уже відійшов. — Суґуру-

— Мені треба йти.

Вона не стала зупиняти.

 

Поблизу морга він побачив купку людей. Декілька стариганів і легінів перешіптувалися, стоячи перед суворою жінкою. Усі вони мали біле волосся, усі одягли нудні традиційні наряди, усі мали вигляд такий схожий на Сатору і воднораз зовсім інший. Прокляття в кишечнику завирувало, щойно Суґуру подивився на жінку, яка розмовляла з директором. Її лице не виявляло жодних емоцій, вуста стискалися в пряму лінію, а волосся стягував тугий пучок. Сатору небагато розповідав про своїх батьків, але навіть із того Суґуру зробив упевнений висновок, що це матір.

Два чаклуни вийшли з морга, тримаючи носилки на руках. Декілька молодих членів сімʼї Ґоджьо підійшли ближче, щоби взяти тіло на себе, — і Суґуру відчув, як його вкотре нудить. Він сумнівався у своїй готовності побачити такого Сатору вдруге. Тож натомість прослизнув між присутніми, проігнорувавши кинуті у свій бік дивні погляди, і наблизився до жінки.

— Даруйте-

— Зараз не слушний час для пустих розмов. — суворий голос ударив холодною сталлю, як її очі зупинився на Суґуру. Вони були блакитного кольору — не такого неймовірного та нескінченного, як у Сатору, а радше льодового; непроникного й безжального. Ці вічі опустили свій осудливий позір на нього, і вперше за цей ранок Суґуру усвідомив, що одягнений у піжаму, а на голові повний безлад. Це один із тих поглядів, від яких хотілося випрямити плечі. Суґуру нудило: прокляття всередині ніби намагалося розірвати шлунок, як би сильно він не придушував його.

— Ти Ґето, правильно? Той, хто не зберіг мого сина.

Суґуру фізично здригнувся від цих слів, і прокляття піднялося по горлянці. Він стиснув кулаки, абсолютно не впевнений, як відповісти, як захиститися від звинувачень, коли і сам чудово розумів, що виправдань не було. Матір Сатору навіть не кліпнула, продовжила дивитися з мовчазним осудом, поки Суґуру намагався підібрати слова для відповіді.

— Покінчимо із цим нарешті. Що тобі потрібно? — слова прозвучали твердо, як новий удар.

Було складно розмовляти. І виною цьому були не лише виснаженість Суґуру, не лише труп Сатору прямо перед ним, а й неприпинні потуги прокляття, яке палало всередині так, либонь він проковтнув зірку.

— Я просто прийшов спитати… про похорони…

— На церемонію запрошені тільки члени родини. — крижаним тоном вона поставила крапку в їхній розмові, не залишивши простору для суперечки.

Повітря біля Суґуру розірвалося на частини.

Ні.

Чорна, як безмежний простір, лапа з кігтями простягнулася назовні.

Ні.

І далі зʼявилася оболонка — закручена, плаваюча в океані зірок, хмара.

Ні.

Пронизливі блакитні очі рухалися несинхронно по збудженому тілу, смикаючись навколо, аби поглинути момент.

Це мало бути помилкою. Минулої ночі, коли він призвав прокляття Сатору уві сні, це ж мало бути помилкою. Тим, що Суґуру зробив випадково через підсвідоме бажання покарати себе.

Він не викликав його в цей момент. Вірогідно, не викликав і тієї ночі.

Воно вийшло само.

Усі з жахом спостерігали за самостійною появою прокляття, що вилилося у світ нестримною масою. Зірки кружляли по тілу, падали навколо очей, а потім зникали в чорних дірах коло рота. Гострі зуби й чорнильні пазурі тонули і випливали з темряви. Воно пінилося, звивалося морськими хвилями, спокійно споглядаючи довкола з невідомою небезпекою, яка спочивала всередині.

— Що… що це все означає? — Суґуру ледь упізнав голос матері Сатору, що тоді затрясся в щирому здивуванні. В огиді. Вона стиснула кулаки, подарувавши Суґуру здичавілий погляд. — Що ти собі дозволяєш? Приніс цю штуку сюди, у тебе що, зовсім немає субординації?

— Оу, не будь так сувора з ним, Мати.

Кров у Суґурових венах застигла від такого глузування. Він дивився за тим, як прокляття повільно перетворювалося, допоки не набуло більш людського вигляду, але цього разу зуби були надмірно гострими, а пальці більше схожими на пазурі. Чотири ока на шиї агресивно зиркали на матір, однак два на обличчі дивилися тільки на Суґуру.

— Не думаю, що він радий мене тут бачити.

Посмішка прокляття сяяли зубами. Якось підсвідомо Суґуру знав про необхідність відігнати того, але здивування наркотиком побігло по венах, і все, що він міг зробити, — це безпорадно спостерігати за прокляттям, яке зареготало, щойно побачивши накритого мерця.

— Це що, я? Оу, хочу глянути.

Воно рухалося радше як рідина, а його тверда людська подоба змінювалася на страхітливу і навпаки з кожним кроком. Чаклуни, що тримали носилки, здригнулися, намагаючись активувати свої техніки й одночасно не упустити тіла. Прокляття не звернуло на них уваги. Кігтем воно зачепило саван і прибрало його.

Суґуру намагався не опускати погляду на труп: на очищене від кровини обличчя Сатору, на кимось заплющені очі, на зшиті лобові й шийні рани. Однак єдиною альтернативою виявився проклятий дух, одягнутий у те саме лице. Прокляття Сатору дивилося на труп Сатору. Його вираз був нечитаємим, майже ляльковим, і посмішка постійно грала на мармизі.

— Геть кепсько… я сподівався залишити симпатичніший труп.

— Відклич його негайно. — він чув голос матері Сатору, але не міг повернутися до неї. Не міг відвести погляду від мерця. — Ти слухаєш мене? Не смій-

— Мати.

Вона не дивилася на прокляття (хоча те й було дуже близько), а тримала погляд на Суґуру, либонь той змушував його марнословити. Але то був не він. Не він.

— Дозволь Суґуру відвідати похорони. Паскудно вийде, якщо туди не прийде жодної щиро засмученої людини.

Її обличчя посиніло — Суґуру був упевнений, що вона готувалася скрутити йому шию в наступну ж секунду.

— Безсовісний. Як ти смієш використовувати його прокляття заради таких дрібʼязкових-

— Мати.

Суґуру не бачив рухів прокляття, проте несподівано воно опинилося зовсім близько до неї, нахилившись до лиця. Ікла прорізалися через шкіру, яскрава блакить очиськ кружляла із чорними дірами.

— Не смій розмовляти із Суґуру таким тоном. Я розумію, ви всі тут до біса засмучені, що вам доведеться підняти свої дупи через мою смерть, але, можливо, тобі слід стулити пельку та хоч один раз у житті почути те, чого я насправді хочу.

Матір Сатору зі зблідлим виразом обличчя відступила назад. Один із легінів поквапився прикрити її; усі погляди зосередилися на проклятті. Суґуру відчував судорогу в пальцях, що нагадувала про потребу відігнати те й запобігти загострення ситуації. Серце билося в дивному ритмі — нічого не відчувалося реальним. Це не було схоже на поведінку проклятих духів. Суґуру був експертом, тому міг з упевненістю сказати, що жодне з його проклять так не поводилося, навіть найпродвинутіші не мали свого розуму.

Своєї особистості.

— Я розчарував тебе, Мати? Ти завжди попереджала мене, чи не так? Не будь таким клятим розчаруванням, Сатору, думай про родину, Сатору, ти зробиш із нас посміховисько, Сатору. Хіба зрештою ти хоча б трішки не рада? Можливо, наступного висраного тобою вилупка буде легше привчити до нашийника.

У вухах Суґуру дзвеніло, не його злість збиралася вверх по хребту й осідала в кістковому мозку. Він не міг позбавитися неї, не міг чинити опір. Голова гуділа голосом, таким схожим на Саторів і воднораз зовсім іншим. Воно говорило так розбірливо — і без жодних інструкцій від Суґуру. Говорило як Сатору, у його стилі, з його почуттями.

— Що тут відбувається?

Кожна головна, окрім Суґурової і прокляття, повернулася в бік Яґи, що просто йшов поряд із директором, який захлопнув телефон і вказав на Суґуру:

— Ваш студент.

Студент, в однині.

Він нічого не зробив.

Яґа намагався зрозуміти ситуацію: очі спочатку застрягли на проклятті, а після повні запитань кинулися до Суґуру, який і сам не мав відповідей. Матір Сатору, скориставшись моментом, вийшла із шокового стану й обійшла свого сина, щоб дістатися Яґи:

— Не знаю, чому ви вчите дітей у цій школі, але ніколи раніше я не зустрічалася з більшою неповагою. Це, відверто, неадекватно; сподіваюся, що ви вживете строгих заходів щодо такої поведінки.

— Запевняю вас, пані, — Яґа казав, не відводячи погляду від Суґуру, — ми вживемо.

Він кивнув їй, давши сигнал нести тіло далі, і став навпроти Суґуру. Прокляття завагалося на долю секунди, дивлячись то на небіжчика, то на матір Сатору, але потім швидко запетляло назад та стало між Суґуру і Яґою.

Яґа зупинився, підняв брову:

— Суґуру…

— Я не… — власний голос лякав. — Я не наказував йому робити це.

Занадто пізно він підняв руку в спробі повернути духа всередину. Плечі прокляття здригнулися, а простягнуту китицю ніби поглинув лід. Кінцівки духа почорніли й задрижали, і вперше в житті Суґуру відчув справжній спротив від прокляття, яке не хотіло бути відігнаним назад. Воно ринуло, зʼявилося прямо перед ним із палаючими очищами й оголеними іклами.

— Я сказав тобі, що ненавиджу сидіти там, тому залишаюся тут, подобається тобі це чи ні, Суґуру.

Воно виплюнуло його імʼя так, що це змусило Суґуру зупинитися. Звичка. Усе ж таки він надто чудово знав, як звучить роздратований тон Сатору, коли жарти заходять занадто далеко, коли Суґуру справді ображає його.

Навіть коли прокляття знаходилося поза його тіла, він досі відчував нудоту.

Яґа був єдиною розсудливою людиною в той момент. Він відступив від прокляття, яке зашипіло й вишкіряло ікла знов, — і замість того, щоби злякатися, взявся за плече Суґуру й легенько штовхнув.

— Поговоримо про це в моєму кабінеті. Залиш родині їхнє горе.

— Так то вони по мені так пиздецьки сильно горюють, — виплюнуло прокляття, але коли Суґуру пішов, то послідувало за ним.

 

Варто було відійти, як відразу відчулося полегшення. Двері кабінету Яґи захлопнулися за ними, і Суґуру зайняв своє місце майже автоматично. Скільки ж разів він і Сатору потрапляли сюди через бійки, чи через розігриши, або банально через те, що забули поставити завісу? На стільцях ногтем Сатору від нудьги були вирізані маленькі засічки, і ноги Суґуру заболіли мало не інстинктивно лишень від згадок, як багато годин їм доводилося сидіти тут у позі сейдза.

Спогади, мов уламки скла, текли по венах і встромлялися в саме серце. Якби ж він тільки міг, то й ноги його ніколи не ступило б у місця, де колись існував Сатору.

Прокляття вмостилося на підлокітник стільця Суґуру, притискаючись холодною шкірою, чим викликало мурашки. Воно сіло так близько. Чому так близько? Суґуру роздумував, чи радий він, що воно не зайняло звичайне місце Сатору, чи ні. Яґа сів за свій стіл, зʼєднав пальці, дивлячись між обома студентами. Суґуру не знав, що й мовити.

— Ти впевнений, що не можеш відігнати його назад?

— Я вже сказав, що не повернуся туди, і це крапка. — засичало прокляття, на що Яґа зітхнув.

— Я боявся, що таке може статися. Розумне прокляття… ми рідко зустрічаємося з подібним.

Суґуру чимало разів чув історії про проклятих духів, здатних мислити, здатних розмовляти, проте за всю свою карʼєру чаклуна не зустрів жодного. Щиро кажучи, то для нього це завжди були небилиці, вигадані заляканими розумами. І тепер він сидів поряд з одним таким — і тепер його найкращий друг став одним таким.

Йому хотілося сміятися, Сатору обовʼязково залишив би після себе подібне прокляття — нестандартно, як і завжди.

— А чому це в мене проблеми? Узагалі-то, я тут загинув, вважаю, мені повинні надати недоторканість, — пробурмотіло прокляття, гойдаючи ногами, мов роздратована дитина.

Чим воно було? Точно не Сатору, Суґуру знав, воно не могло бути ним. Це лиш останки — усього-на-всього залишок негативних емоцій, які линули із серця після програної битви. Не більше за порожнє відлуння останніх хвилин життя Сатору.

Чому воно так багато розмовляло? Чому розмовляло як Сатору? Воно не було ним — не могло бути, так як прокляття були створені з негативних емоцій, а не з душі.

Суґуру не витримував це, не витримував те, як невимушено прокляття притулялося до нього, як розмовляло голосом Сатору в усіх найгріших проявах, як із його ран лилося нічне небо замість звичайної крові.

— Що мені слід зробити? — він ненавидів слабкість свого голосу, тяжкість і втому в тілі, нібито недуг прокрався в самі кістки й звив там постійне гніздо.

— Суґуру… — одночасно він ненавидів і вітав жалість у тоні Яґи; то теж по-своєму недуг. Який вигляд для нього мала ситуація? Його два найкращі студенти сидять тут розбиті й мертві. — Єдине, що ми можемо зробити зараз-

— Ми повині вигнати це непорозуміння!

Двері відчинилися, і з-за них показався директор. Настрій того перед родиною Ґоджьо був спокійним, хоч і розчарованим, проте, незважаючи на це, зараз він палав від люті та зорив на Суґуру так, немов хотів скрутити йому шию. Суґуру радів, що наступного року Яґа візьме на себе обовʼязки директора — з ним значно легше мати справи.

— Я розумію, зараз складні часи, розумію, твій друг загинув, але така ганьблива, зневажлива поведінка. Ти з глузду зʼїхав? Випустив цю штуку й наказав їй дошкуляти людям. У тебе сором є? — він грюкнув дверима позаду себе, пронісся до Суґуру.

Щось гостре й агресивне пробіглося по хребту. Прокляття поряд фактично горіло від дотику. Щойно директор опинився в зоні досяжності, як воно зірвалося, рвануло вперед змією. Кожне його око вібрувало люттю, обличчя розтягнулося в клаптики всесвіту, зуби смертельно видовжилися. Ненависть духа випромінювалася настільки рясно, що Суґуру відчував її як власну.

Зазвичай він був тим, хто віддавав накази й направляв проклять. То був перший раз, коли мотузку потягнули з протилежної сторони.

Але Суґуру не був прокляттям.

Він вчасно вхопив духа за задню частину коміра, фізично повернувши назад, також ментально бажаючи його відступу. Зазвичай прокляття слухалися без додаткових зусиль, у цій же оказії він ніби засунув долоню в киплячу воду й змушував ту охолонути.

Прокляття обурено верескнуло, та все ж підкорилося і повернулося в напів людську форму. Суґуру продовжив тримати те, бо не вірив, що воно зостанеться слухняним. Він ледве дихав, чужа злість усе ще спалювала його зсередини.

Директор зупинився, а шок захопив його обличчя. Яґа стояв на ногах, готовий намацати одного з проклятих трупів, яких тримав в офісі. Прокляття напрягалося, але лишалося на місці, не відводячи погляду від директора.

— Дайте йому спокій! Він нічого не зробив, — прошипіло воно, і його деренчання повернуло всіх до життя.

— І що це за поведінка? — директор остаточно розлютився і на долю секунди він ошаленів більше за прокляття. — Знову нападаєш на людей. Що ти можеш сказати у своє виправдання, Ґето?

— Я зупинив його, — усе, що він зміг придумати, допоки Яґа не втрутився:

— Ми вважаємо, що прокляття розумне достатньо, щоб діяти самостійно-

— Достатньо?? — прокляття обурено каркнуло, але невдоволення проігнорували.

— Суґуру не може відігнати його завдяки своєї техніки, але нібито може… більш-менш зупинити зараз… — Яґа зупинився, дивлячись на Суґуру в очікуванні підтвердження.

Хватка Суґуру досі відчувалася слизькою, а воля духа палала в грудях другим серцем. Із самого початку тримати контроль було важкою справою, але з якоїсь причини десь всередині Суґуру був певен, що прокляття врешті-решт підкориться його волі, навіть якщо доведеться використати трохи сили. У нього було багато досвіду, аби мати стільки впевненості. Прокляття проявлялося вперто (жоден із його проклятих духів не проявляв себе взагалі), але їм можливо було керувати. Він кивнув Ядзі:

— Я думаю, що… можу контролювати його. Воно просто застало мене зненацька.

— Суґуру?

Серце Суґуру зупинилося. Прокляття обернулося до нього й подивилося такими здивованими, такими враженими очима. Цей спотворений голос, що звучав так зраджено й ображено, нерішуче промовив склади його імені.

Воно не було Сатору. Суґуру мав тримати цю думку в голові в той момент. Воно не було Сатору.

— Контролювати мене…? Що ти маєш на увазі, навіщо тобі-

— Ще одна причина, чому нам слід вигнати його якомога швидше. — відрізав директор, либонь воно зовсім не говорило. — Ми не можемо допустити, щоб ледве підконтрольне, розумне прокляття буяло. Воно вже знеславило школу.

— Вам варто визнати, що це сильна зброя в нашому розпорядженні, — Яґа взяв діалог на себе. — Тим паче разом із Суґуру. Ситуація вранці була помилкою; тоді ми не знали рівень прокляття, але я вважаю, що Суґуру більше ніж здатнен приборкати його. Ми навіть не впевнені, яким чином вигнати, навіщо ж дарма витрачати такий ресурс, коли можна використати його на нашу користь?

Їхня суперечка продовжилася, та Суґуру не міг слухати її, намертво застиглий від погляду прокляття — від щирого болю в очах.

Він знав Сатору лишень два роки. Два роки їхнього життя, їхньої молодості, розділені двома хлопчиками, які не підходили нікому іншому. Нібито промайнуло ціле життя, немов він знав Сатору настільки довго, що їхні душі нерозлучно переплелися. Вони були однокласниками, друзями й чимось абсолютно іншим. Блукаючий погляд, дивне терття Саторових гомілок об його під час прогулянки, застряглі в горлі Суґуру слова. Слова, які він залишив при собі, тому що мав багато часу для зізнання.

Це було його провиною; слід було знати, що в цьому недоброму світі немає місця ваганням. Утратити Сатору — це як утратити можливість відчувати половину тіла.

Він знав, що мав визнати це, знав, що не міг просто піти далі й жити із цією порожниною в серці, так як Сатору ніколи не повернеться.

Але чому тоді це прокляття, чому ці останки так нагадували Сатору? Чому лише по одному погляду Суґуру розумів, що воно відчувало? Прямо як коли він дивився у вічі Сатору.

Це не було справедливо.

Це було жорстоко.

— Ну ж бо, Суґуру, — воно розмовляло голосом хлопчика. — Ти ж знаєш, що це я. Повинен знати.

Він не знав, не міг знати. Деякі прокляття створюють оману: прикидаються твоєю любовʼю тільки заради того, аби привести до незворотньої смерті.

— Суґуру, ти знаєш мене.

Він тримав труп Сатору в руках.

— Суґуру…

— Ґето.

Прокляття замовкло, але не обернулося. Суґуру ледве відірвав від нього погляд і глянув на директора.

— Залиш нас, щоб ми обговорили все на одинці.

Джерготіючи прокляття закрутилося, учергове вишкірявши зуби:

— Якого дідька? Ви не вирішуватимете нашу долю без нас.

— Стули рота своєму верескливому прокляттю, Ґето, — гаркнув директор у відповідь, і плечі духа підстрибнули від здивування. — Воно вже вельми знахабніло. У майбутньому стримуй його краще, якщо хочеш переконати нас, що маєш над ним бодай якийсь контроль.

Дещо холодне шипіло в душі Суґуру — дещо таке, чому він не міг дати назву, але це остаточно належало прокляттю, а не йому. Воно ненавиділо, коли з ним пододяться так. Навіть смішно, воно мало думку, як до нього мали ставитися. Істеричний регіт ледве не піднявся по горлянці, і Суґуру дав би йому вирватися, якби сам не вважав ситуацію жалюгідною.

— Іди. І прибери в кімнаті Ґоджьо, завтра ми надішлемо речі його родині. Це твоє покарання за сьогоднішні витівки.

Кров запеклася від люті, яка належала і йому, і ні воднораз. Він відчув ривок прокляття до того, як воно накинулося, почув лайку до того, як та вирвалася, немов шпиль під його шкірою. Перед тим, як щось із цього прийшло в дію, Суґуру поклав долоню між лопаток прокляття, і те зупинилося посеред руху.

— Я піду.

Він хотів вийти звідти: вийти з кімнати, і зі свого тіла, і зі свого життя. Бажав залишити позаду всі незрозумілі емоції, бажав більше не обмірковувати безглузді думи. Реальність розбилася на друзки — усе, що він знав, лежало зламаним і марним під ногами, аби ніколи не зібратися в щось знайоме. Він відчував себе шкарлупою, лушпинням, з якого витекло все життя відразу після смерті Сатору. Мозок плавав у серпанку, у нереальності цієї реальності. Суґуру хотів покінчити із цим, хотів піти геть.

Але навіть коли він покинув кабінес Яґи, навіть коли вийшов із будівлі й повернувся до гуртожитку, то не зміг позбутися тіні від загибелі Сатору. Бо куди б він не ступив, вона, блакитноока й до болі справжня, слухняно йшла по пʼятах.

 

Йому довелося зібрати всі сили, щоб відчинити двері Саторової кімнати. Пройшло декілька днів після того, як вони відправилися супроводжувати Ріко, — усього кілька днів кімната була пустою. Незакінчена домашня робота Сатору лежала безладно купкою на столі, здвинута в куток ноутбуком, який вони поставили для кіномарафона. Так і не застелене ліжко й розкидане як попало простирадло — вони вивалилися звідти разом після довгого сну й пускання слини один одному на плечі, роздратовані та сонливі, не підготовлені до того, що дожидало попереду. Усього пару днів тому Суґуру прокинувся, обіймаючи зі спини Сатору, поки серце безперестану билося; зізнайся, зізнайся, зізнайся.

Але він не признався йому.

Вирішив почекати. Ще годину, ще день. Коли атмосфера найдеться підходяща, обидва будуть у чудовому настрої, можливо, після вдалої місії або ж пізньої нічної прогулянки. Суґуру чекав того самого ідеального моменту.

А тепер він стояв у кімнаті Сатору як на могилі.

Відеоігри, комікси й пусті обгортки від цукерок, що лежали всюди, окрім смітника, — усе це було всього-на-всього спогадами про хлопця, який ніколи не повернеться. Кімната здавалася наповненою Сатору й одночасна порожньою без нього.

— Відстій!

Суґуру здригнувся, майже забувши про прокляття, яке залетіло в кімнату, щоб дослідити обстановку.

— Ти ж насправді не збираєшся дати їм викинути мої речі, так, Суґуру? Повір, Мати просто спалить мою манґу, вона ніколи не дозволяла зберігати її в дитинстві. Ти не можеш дозволити їй забрати мої речі знову!

Воно нагнулося, щоб підняти одну з кинутих книг.

— Досить, — Суґуру здивувався, наскільки твердим вийшов його голос, поки все всередині розсипалося. Прокляття зупинилося. Воно не повернуло голови. Нутрощі були холодними, наче лід. Він відчув, ніби щось ударило в спину. — Подивися на мене.

Прокляття повільно випрямилося. Здавалося, пройшла ціла нескінченність перед тим, як воно повернулося, і кожне з небесно-блакитних очей, етерних та ілюзорних, зосередилося на Суґуру, який ледве міг подивитися у відповідь.

— Суґуру, не-

— Я ніколи раніше не працював із прокляттями по типу тебе, — він перебив його перед тим, як воно продовжило, перед тим, як збрехало знову. — Я не… я геть не розумію тебя. Не розумію, що ти таке або що ти думаєш. Я зрештою зʼясую все потім, але тобі потрібно зупинити цю виставу. Тобі потрібно припинити прикидатися ним.

Прокляття стояло нерухомо, гляділо некліпаючи, та дещо жахливе відображалося в цьому погляді: дещо розбите, зруйноване. Цей жах виходив не з проклятої сутності, його природа була повністю людською.

— Я — це я, Суґуру. І завжди був тільки собою.

Як же йому хотілося затягнути те назад, засунути в самий низ шлунку й забути про існування. Він ненавидів той факт, що воно натягнуло маску Сатору й зробило його обличчя таким засмученим. Прокляття не були людьми; прокляття не були душами. Прокляття були страхом, і злістю, і ненавистю — сумішшю найгидотніших емоцій, на які здатні люди. Воно не було Сатору, а лише всією злістю, усією ненавистю, усією… усім страхом, який той мав відчути перед загибеллю. Ось і все.

— Не заважай, я маю прибрати кімнату.

Прокляття сіпнулося, плечі впали, але вуста стискалися в упертій похмурості. Перед тим, як воно продовжило говорити, Суґуру повернувся спиною — він не не міг більше слухати його, не міг дивитися.

Воно не зрозуміло натяку, гучно пирхнуло, стало на пʼяти й підійшло до столу. Без жодних сумнівів смикнуло найнижчу полицю, де Сатору ховав цукерки — це ставало зрозумілим по бридкому хрускіту на пів кімнати. Суґуру ненавидів цей звук. Ненавидів так сильно. Він сподівався, що воно могло відчути його неприязнь настільки ж добре, як він у власному кишечнику відчував похмурість недоречної зради.

Якщо воно й знало, то не давало взнаки.

— Яка, блядь, муха тебе вкусила сьогодні? Я думав, ми друзі, — воно говорило, поки Суґуру давав ладу підлозі, збираючи книжки, фільми й ігри в різні купи. — Знаєш, те, що я загинув, не означає, що я зник. Якби ти помер і повернувся таким достобіса кльовим прокляттям, то я б повірив.

Його поведінка дуже дратувала.

Воно продовжило гучно жвандіти, а Суґуру — ігнорувати це. Він прибрав сміття, забрав простирадло з ліжка й запакував одяг. Натрапив на половину свого гардероба в шафі — у нього в кімнаті також знаходилося чимало вбрання Сатору, яке варто було скласти. Особисті речі, книги й ігри, відклав в окрему купу, щоб потім забрати до себе. Не хотілося слухати прокляття, проте в одному те мало рацію: не можна було просто викинути все, що Сатору цінив. Звучить достатньо жахливо, аби відкинути цю ідею.

Він зняв дошку над столом, не звертаючи уваги на прокляття, що сиділо там і продовжувало говорити байки, які Суґуру відмовлявся слухати. Він дав Сатору цю дошку, щоб допомогти організувати роботу, бо той постійно забував що-небудь або запізнювався. Натомість її засмітили зображення. Декілька фото Сатору з розмитим Суґуру на задньому плані. Світлина Шьоко, яка відверталася від камери, Хайбари, який затягнув у кадр Нанамі (другий, очевидно, чинив опір). Фото суворого Яґи, поблажливого Суґуру, а також те, де всі вони дико усміхалися в камеру.

Сатору ніколи насправді не розповідав про своє сімейне життя. Вони обидва мали теми, яких краще б запобігали, і дитинство було серед них. Але Суґуру помітив, що Сатору в їхню першу зустріч ледве розумів, як поводитися з однолітками. Він ніколи не забуде ту грубість, що межувала з незграбністю; Сатору був пихатим і воднораз невпевненим, либонь Суґуру й Шьоко шпрехали незнайомою йому мовою. Це швидко пройшло, бо ні він, ні вона не соромилися виправляти небажану поведінку. Однак Суґуру ніколи не забуде, наскільки ж очевидним для нього було те, що Сатору не мав друзів раніше.

Він обережно зняв фотографії з дошки, склавши їх в акуратну купку. Прокляття нарешті замовкло, Суґуру відчував, як воно дивилося, як повільно наближалося, нібито йому дозволять доторкнутися до чогось настільки дорогоцінного. Він вчепився у фотографії сильніше, і холод у кишечнику розрісся шипами. Але його це не хвилювало; він був занадто поглиблений у спогади від зображень. Вони ледве відчувалися реальними, ніби потрапили сюди з іншого часу. Світ до смерті Сатору і світ після неї — якимось чином ті абсолютно не були повʼязані. Усе це мало сенс і водночас ні. Йому зосталися мільйони отворів у місцях, які мав заповнювати Сатору.

Очі пекли від печалі, усе довкола розпливалося. Обличчя палало, поштовх до ридань живою істотою роздирав легені. Суґуру стиснув зуби, намагаюсь стриматися, але сльози все одно текли. Він не міг плакати тут, не міг зараз. Треба було протриматися ще трішки, ще зовсім трішки, доки не прибиреться, доки не повернеться до своєї кімнати, доки не зостанеться один. Наступний потік сліз пройшовся через легені й забив горло — плечі здригалися від старань зупинити його. Підведений ногами Суґуру впав на підлогу, світлини вислизнули з рук і розлетілися дощем болючих спогадів. Він притиснув коліна до грудей, намагаючись займати якомога менше простору. Можливо, якби він мав змогу тримати себе достатньо тривко, то врятувався б від розпаду.

Повітря вилетіло з нього різькими риданнями. Суґуру закляк і воднораз залишився надмірно присутнім. Розум шаленів, наказуючи йому стриматися, піднятися і продовжити прибирання — стільки всього потрібно було зробити. Однак у той самий момент єдине, що Суґуру чітко відчував, так це беззаперечний біль розпаду.

Долоня впала на плече.

Суґуру, остаточно забувший про прокляття, здригнувся. Зʼявилося бажання відштовхнути те, огризнутися на нього, сказати піти геть звідси. Але руки тремтіли, і якби розтулив рота, то нічого вже не зупинило б сльози.

— Суґуру, ну ж бо, будь ласка.

Голос трясся — не по-лихому, не по-шаленому, як мав тремтіти голос прокляття. То був плаксивий, вологий звук, повний ледве стриманої туги. Суґуру підняв голову: по обличчю прокляття сльозами текли чорні мерехтливі потоки зірок. Вуста тремтіли, щоки по-живому червоніли, а ці вічі, кожне із цих очей ридало, кожне з них було в розпачі.

— Прошу, не треба, прошу, — воно хникало, узагалі не надаючи словам сенсу, і все одно відчайдушно впивалося пазурами в плечі та коліна Суґуру.

Суґуру не був певен, але по якійсь причині він розслабився, розкрився перед прокляттям, давши тому можливість розсипатися на грудях і міцно схопитися за тіло.

Від цього ситуація тільки погіршала.

Тверде відчуття прокляття в руках, усе тіло якого дрижало, плакало, плакало, плакало. Воно відчувалося занадто реальним — в усіх аспектах, у яких не мало бути. Впивалося пальцями в його футболку й підходило настільки ж ідеально, як Сатору колись. Суґуру хотів розірвати його, а також бажав тримати й ніколи не відпускати.

Урешті-решт він пустив пальці в надто мʼяку плоть, з якої було створене прокляття, і притиснув ближче до грудей, не в силах більше стримати сліз. Обличчям ліг на його плече, щоб заглушити там плач, давши прокляттю можливість гладити своє волосся так, як було б приємно всього пару днів тому. Воно сильно стиснуло зуби, проте Суґуру знав, що плакало теж. Високочастотні, засапані, безнадійні, тихі звуки. Він ніколи раніше не чув, як Сатору плаче. Чи так би це звучало?

— Прошу, Суґуру, прошу, не роби так, не будь таким, — захрипіло на вухо, і тому Суґуру притиснув його ще ближче. Воно не було ним, не могло бути ним. — Я вже мертвий, не йди від мене теж, ти потрібен мені, будь ласка, я вже мертвий.

Воно важко трусилося від власних слів, пальцями трималося за спину Суґуру, чіплялося за дорогоцінне життя. Не могло зупинити мову, і наступні слова вилітали самі собою:

— Я мертвий, я вже мертвий, я помер, я мертвий, я мертвий, я мертвий.

Воно жахливо тремтіло в руках Суґуру, з кожним висловом проливало все більше й більше зоряних сліз на плечі. Вчепилося в нього так ціпко, притискалося зменшеним тілом до його, безконтрольно ревіло, настільки відчайдушно, що аж по-людськи.

Суґуру не міг більше витримати цього.

Прокляття чи ні, але воно було останнім, що залишилося йому від Сатору. Він сумнівався в тому, чим те було: поєднанням почуттів, деякими земними спогадами, застрягшим у смертному світі привидом. Суґуру не знав, але тоді це не мало значення, тому що воно говорило як Сатору, думало як Сатору, дрижало в долонях живою, дихаючою істотою.

Усе, що він мав.

Усе, що він мав.

— Усе гаразд, — слова незграбно злетіли з вуст, ударяючись об сльози. — Усе гаразд, я тут, я не піду, усе добре.

Суґуру тримав його так близько, що вони безмаль стали одним цілим — серце билося перед шкірою прокляття, яке не мало власного серцебиття. Воно ревіло йому на вухо, а він плакав у його плече. Вони чіплялися один за одне так відчайдушно. Суґуру тримав останні залишки друга, а прокляття хапалося за єдиний звʼязок з утраченим життям.

Чи мало це значення? Чи справді мало значення, як або із чого було створене прокляття? Навіть якщо воно було Сатору лишень частково, то це все одно більше, ніж нічого. Лише відголосок від нього — це все ще краще за зяючу рану. Воно відчувалося як Сатору, воно відчувало біль, коли до нього ставилися не як до Сатору. Чи не достатньо цього? Навіть якщо то було лише відголоском вже неіснуючого хлопця, чи справедливо відбирати в нього ідентичність? Чи справедливо ставитися до нього, як до чудовиська, коли воно мало людські почуття?

Суґуру не знав і сумнівався, що коли-небудь дізнається. Не знаходилося простих відповідей на такі важкі запитання. Але йому було потрібне прокляття, а прокляттю — він. Ось що дійсно було важливо, чого було достатньо.

— Усе гаразд… усе гаразд, Сатору.