Горбата гора

Troye Sivan, Jónsi – Revelation

* Нікому не нав‘язую свій смак у музиці, але для повноти атмосфери раджу вам увімкнути і заглибитися в лірику. Хто зрозумів відсилку, я вам співчуваю – ви теж mentally broken.

* Авторка надихалася моментом з 26 випуску, коли спарженята згадали фільм «Горбата гора», на що Женя відповів «Ми його з тобою за ручку і дивилися». 

Квартира знову пустувала. 

Холодок зимового протягу лоскоче п‘яти й викликає неприємне відчуття ознобу та мурах по шкірі. Повільний цокіт чорних лакованих туфель кафелем все гучніше й гучніше – наближається. Скрип дверей відлунням пронісся коридорами. Гримання важких вхідних дверей ніби відрізало самотню душу від всеобіймаючого світу, залишаючи її один-на-один з бетонними стінами. Лише лязгіт металу в долоні, ніби хододної зброї, витверезвлює свідомість. Романтизація одинокості та відчуття себе головним героєм психологічного трилеру різко розвіявся. Ха, які прикольні ключі з підвіскою у вигляді Рюка із Зошиту смерті. 

Як давно він цікавився чимось, окрім аніме? Відколи його життя перетворилося на суцільну біганину дорослої людини в справах? Кожного разу, повертаючись у місце, яке складно назвати домівкою, він тікав до віртуального всесвіту, щоб відчути себе маленьким. Настільки маленьким, незначущим, ще не встигшим накоїти зле. Котрий може лише бавитися іграми, розвиватися і не заважати батькам. Це не залежність. Це мозок намагається врятувати свого носія від апатії й повного вигоряння. Так було з дитинства. 

Сьогодні той день, коли Спартак Суббота затрахався. Черговий виклик в інше місто задля розкриття мотивів нового серійного вбивці… Небажання влади та поліції співпрацювати, чути правду; затикання рота і нав’язування кримінологами своєї думки. Накипіло. Їй-боже, як той навіжений пес з висунутим язиком ганяється за фрізбі з метою викрити злочинців. Проте, навіть у цього песика є хазяїн, а в Спартака – нема. Він не потрібен нікому, рівноцінно, як і йому не потрібен ніхто. Жодна жива душа не кидає йому те «фрізбі». 

Всі сучасні молодики, приходячи додому, обіймають своїх партнерів, котрі чекали на них цілий день; обговорюють вихід нових фільмів; дивляться щось разом за вечерею, а згодом півночі емоційно обмінюються враженнями. Субботу вдома чекає хіба що екранчик нінтендо та телевізор.

«С меня хватит», – подумав чоловік, ставлячи на місце взуття й проходячи повз так звану «ігрову зону». Сьогодні він не тікатиме до віртуальності. Психотерапевт об‘єктивно оцінив свою втому на дев’ять з десяти і вирішив узяти відпустку на декілька днів. Він працює сам на себе, тому може це дозволити. А от що робити з самотністю?…

Дихаючи повітрям на улюбленому балконі під поглядами зірок, закутаний в плед, щоб не захворіти, Спартак лазив у телефоні. Вибір, що б такого смачненького замовити у вихідний, пав на сет ролів з салатом Цезар. Вже оформлюючи замовлення, раптом відволікся на тираду повідомлень, котрі прийшли із запізненням:

– Спартачку, я знаю, що ти вже повернувся.

– Чим зайнятий?

– І не думай ігнорити мене!!

– Я взяв пиво зі смаколиками, зараз виїжджатиму.

Господи, яке воно жалюгідне. Чоловік сам собі усміхнувся, що погоджується на цю примху Жені, і додав до замовлення ще декілька страв. Про всяк випадок. 

Через півгодини цей дурко вже лупцював вхідні двері, бо недавно Спартак нагримав, що ненавидить голосні звуки. І дзвінок у двері найбільше. Але, трясця, то не привід виламувати і трощити житло – зараз він йому покаже!

– По голове себе постучи, придурошный, – з роздратованим обличчям відчинив Суббота, озираючись, чи ніхто з сусідів не помітив цього галасу.

– Я теж радий тебе бачити, друже! – впорхнув у приміщення Янович, поплескуючи товариша по спині і посміхаючись на всі тридцять два. Він, як завжди, чудово виглядав – світла куртка кремового кольору, синій светрик, гарні широкі штанці… Стоп. Невже він звідкись приїхав? 

– А ты, я посмотрю, при параде сегодня. Где был? – невдоволено запитав Спартак, фірмово схрещуючи руки на грудях.

Женя, котрий розкладав продукти з пакету і вже відкривав пивко, щоб налити його в келих, раптово зупинився. Він десь чув цей тон раніше, але не розумів, чому саме його друг так скептично ставить запитання. Вони зустрілися поглядами: один із застиглим нерозумінням та легким страхом, а інший із куленепробивною кригою в очах. Після секундної паузи, Суббота почав гучно сміятися та витирати сльози, які скупчилися в куточках очей.

– Ты бы видел себя сейчас, во умора! Боже, Женька, не переживай так. Я ж тебе не жена, чилл аут.

Євген лише нервово посміхнувся краєм губ і вирішив змінити тему, як він завжди це і робив. Хлопці обмінювалися історіями, які трапилися за останній час, поки обидва були в роботі: хто на зйомках серіалу, хто у відрядженні. Задоволені, що нарешті це скінчилося, синхронно засміялися і, як виявилося, одночасно взяли відпустку. Навіть не домовлялися між собою. Для них це було щось із області фантастики – не бачити один одного більше декількох днів. Але тепер вони разом.

Згодом кур‘єр приніс їхню вечерю, за якою вийшов Спартак. А вертаючись, застиг у проході за спогляданням цієї картини: миготить гірлянда вперше за тиждень, пахнуть сінабони, які привіз із собою хлопець, що лежить у позі зірки зараз на дивані. А з колонки домашнього кінотеатру грає чергова пісня гурту Coldplay. «Женькина любимая», – вслухався у текст. Хлопець завжди такий жвавий та життєрадісний поряд із ним, а зараз лише сверлить поглядом стелю і підспівує сумній пісні, заливаючи думки алкоголем. Щось точно сталося, хоч обидва не видають себе. Один з них стояв у коридорі з повільно стигнучою їжею і проводив поглядом отого кучерявого шарлатана, чекаючи, щоб не зірвати цей особливий вайб.

Зараз вони не самотні. І байдуже, що жоден з них навіть не здогадується, що буде далі.

…

Друзі повсідалися обирати фільм для вечірнього перегляду. Яновичу було всеодно: аби не комедії, бо за робочі будні йому вже набридло все, що з цим пов‘язане. Комік власноруч передав цей вибір іншому і навіть знати не хотів попередній опис фільму. Тому Суббота гортав стрічку рекомендацій та покладався лише на свій розсуд. Там, чорт би її побрав, не попадалося нічого цікавого… Проте на думку чомусь спадало кіно відомого режисера Енга Лі, яке мало назву «Горбата гора». Давно на слуху серед молоді, а сам ще не дивився.

Він з Женькою не перший день знайомий, а отже знає ставлення товариша до багатьох речей. Але саме його думки щодо гомосексуальності він не знав. Дуже кортілося це перевірити. Спартак, як людина максимально толерантних поглядів і як досвідчений психотерапевт, абсолютно однаково сприймав що гетеро-, що гомосексуальні пари. Його зацікавив опис фільму на сайті та цілий список важливих нагород у галузі кінематографу. Тому всівшись якомога зручніше й вимкнувши світло, вони розпочали перегляд.

Спартак взяв на себе роль поліграфолога, ніби зчитуючи емоції, рухи та слідкуючи за поглядом поряд сидячого. Нарешті на екрані оголосили назву – жоден нерв не смикнувся. «Значит, названия не слышал. Любопытно…».

Початок був не багатообіцяючим: розріджені кадри тогочасної природи, передача емоцій та складності сільского життя… Все таке примітивне, здавалося б. Суббота намагався логічно проаналізувати, що хотів сценарист донести цим прийомом? Для чого було створене «повітря» в сюжеті – невже це затишшя перед бурею? Поки в його голові вирував мисленневий вихор, Женя нудився, ніби знав усе наперед, і періодично заглядував до телефону відповідати на чиїсь повідомлення.

«Поля? Или кто-то… другой?» – виникло в голові. Недавно товариш зі своєю дівчиною посварилися і, навіть, розбіглися, взявши паузу. Тут не обійшлося і без самого Спартака з його порадами мати здорові стосунки незалежних двох людей. Можливо, якби не він, Янович і далі б підкріплював свою покірливо-поступливу модель поведінки. Проте закрадалися сумніви, що той знову прибіжить з вибаченнями до коханої.

Декілька разів взятий до рук телефон, миготіння і безкінечні клацання вже починали дратувати. Але діяти за велінням емоцій зараз не на часі. Знаючи, що Жені потрібна підтримка, він обережно підніс одну руку до тої, що тримала телефон. Розімкнув легкими рухами чужі пальці, відклав непотрібний шмат металу вбік і залишив свою руку поряд з уже пустими долонями хлопця. Той удавав, що нічого не відбулося і мертвим поглядом дивився в одну точку посередині. «Мы его теряем, нужно что-то делать», – підказував мозок. І як взагалі Спартак встигає дивитися фільм, а периферійним зором рахувати кожен подих і кліпання його хлопчика?

Кімната вперше за довгий час освітилася приглушеним блакитним світлом, бо навпроти розгортався надзвичайний гірський краєвид. Однак око Спартака притягував не він, а ось це дивакувате чудо поряд. Мружиться від яскравості, натягує рукава кобальтового светру і безкінечно нудиться, не тямлячи, куди себе подіти. Такий гарний у цьому розмаїтті синіх відтінків, які тільки може розпізнати діапазон сприйняття кольорів чоловіка.

Почався розвиток подій, зав‘язка приятельских відносин між Джеком та Енісом, плавні переходи кадрів. Спокійна музика приборкувала й піднімала настрій Євгенові. «Можна».

Татуйована рука виринула з-під покривала й лягла на стиснуту в кулачці руку товариша. Якась іскра знервованості та підліткового хвилювання на секунду промайнула між ними. Проте Суббота знав, що той полюбляє тактильність, тому він обачно, але продовжив сунутися ближче. Долоні сплелися разом, два чоловіка лежали майже в обіймах один одного. Повітря було таке заряджене, що можна було підпалювати все навколо. «Готовь побольше воды», як-то кажуть у народі.

У фільмі якраз була подібна сцена, де головні герої готувалися до ночівлі на горі, проводячи час разом і граючи на гармошці. Все таке тепле, дружнє, класне, як і їхні посиденьки, авжеж?

Декілька хвилин потому, як вони взялися за руки, Женька зайорзав, ковтнув слину і хрипло прошепотів:

– А ти не хочеш…

Не встиг він договорити, як на екрані полум’ям розгорілася сцена, де Джек та Еніс почали тваринно кохати один одного. Реалістичні звуки стогонів і всього подібного не доходили до мозку. Центр обробки інформації на відріз відмовлявся працювати. Спартак впритул дивився на скляне, ніби лялькове, обличчя хлопця, навіть не знаючи, що коїться там на екрані. Проте одне розумів точно: це полум‘я спалило до біса все, що вони вистроювали.

Янович смикнув свою руку, ніби від вогнища, відсахнувся якомога далі, швидко моргаючи очима. Що вони роблять? Як це називається? Це неприпустимо!

– Жень…

Не спрацювало. Рукава светру натягувалися дедалі сильніше – так, що вже тріщить по швах бідна одежина. Здавалося, ніби його всього колотить від гніву на себе.

– Вимикай цю хрінь.

Протвережує ліпше за ляпаса. Це був перший раз, коли Суббота стикнувся з осудом. Він холодно оглянув кімнату, відчуваючи легку дереалізацію, а потім, повертаючи собі здоровий ґлузд, відсів. Ні, вони не вимкнули фільм. Це було б занадто легко для них обох. Вони дивилися і дивилися, невпинно захлинаючись своїми почуттями. Ну або ж, лише один з них намагався вгамувати бурю почуттів, інший – ледь дихаючи, моргаючи раз на хвилину, так і сидів, як німа лялька ляльковода у вигляді стереотипів. Він був заручником власних переконань. Неспроможним хоча б на мить дати волю своїм емоціям. Природжений актор, талановитий, навідміну від Спартака. Що з нього взяти?

Більшу частину фільму вони сиділи по різних кутках дивану, навіть не дихаючи в бік один одного. Спартак бачив цю уявну невидиму стіну, котра цеглина за цеглиною будувалася навколо товариша. Він власноруч поклав першу цеглину, коли увімкнув це кіно. Другу – коли усунув перешкоду у вигляді дівчини. А третю – коли зімкнув свої пальці на чужій руці. Сам у всьому винен. «Отпугнул. Идиот. Исправляй, иначе останешься сам до конца жизни».

На моменті ближче кінця, де сім‘ї головних героїв розпадаються і знову їх спіткає розлука, Суббота вирішив натиснути паузу.

– Я сейчас прийду, никуда не рыпайся.

Він відійшов у іншу кімнату, ледь стримуючи байдужий вираз обличчя. Орієнтуючись у темряві лише за пам’яттю, знайшов тумбу з лампою та увімкнув тепле світло. Тут, біля ліжка в спальні лежав майже використаний блістер таблеток, котрих так не вистачає зараз. Антидепресант важкого характеру. Щоб хоч якось покращити свій стан зараз, Спартак ковтає останній кружечок, ніби він – крапля води в пустелі. До речі, ковтає зовсім без води, задерши голову догори й шумно дихаючи носом. Очі сльозяться, які так активно стискає рукою, ніби від цього вони перестануть мокріти…

Жахливо. Так виглядає змучена роботою і самотністю людина. Тварина. Яку не приймає навіть найближче коло спілкування. Біль, страх, сум – від цього хочеться вити. Психотерапевт, який не може дати ради своєму психічному стану. Ні на що не спроможний.

Він не хоче прожити таке життя, сповнене помилок і горя, яке наглядно демонструвалося в «Горбатій горі». Сам тільки недавно зрозумів, наскільки світ жорстокий і як складно знайти здорову комунікацію та підходящу людину. Твої руки опустилися – то не дай опустити руки найближчій тобі людині. Все, чого йому хотілося зараз – це вберегти Женю від усіх бід та помилкових стосунків… Неже він так багато просить?

Посидівши трохи насамоті, зминаючи простирадло руками, шумно дихаючи та жмурячи очі від болю, Спартак все-ж знайшов у собі сили підвестися. На підлозі він побачив маленький пакуночок, про який зовсім забув. Насправді, то дещо для Жені зі Львову, де чоловік був у відрядженні. Зараз як ніколи буде актуально подарувати цю річ. Можливо, це хоч трохи розрядить атмосферу між ними. Заходить у вітальню він вже більш спокійною ходою, навіть трішки посміхаючись та тримаючи руки за спиною. За ці п’ять хвилин метаморфози відбулися не тільки з боку Спартака, а і у іншого. Хлопець не сидів, ніби кам‘яна статуя з неживими очами, а напівлежав у вальяжній позі, про щось роздумуючи.

– Слушай, у меня для тебя кое-что есть. Не бойся, – Суббота обережно присів поряд, ніби зайшов до клітки з гієнами. Це йому варто казати «не бійся». Ще сьогодні зранку він заходив до однієї кімнати з найстрашнішою особою – серійним убивцею. А увечері не може підступитися до свого ліпшого товариша.

Він відкриває пакет і дістає звідти… в‘язаний снуд з рукавичками. З візерунками крижинок та традиційними орнаментами бігунців. Такого кобальтового синього кольору, як і светр Яновича. Максимально дивний і неоднозначний презент! Соромно, ще й тиша добиває.

– Возьми уже. Это… ты постоянно мёрзнешь. И руки у тебя холодные… – Спартак дивиться кудись у підлогу, простягуючи руку з подарунком уперед, доки не чує тихеньке гиготіння.

– Ти такий, буваєш, смішарік. Це дуже мило. І як на тебе можна злитися? – крига в очах Жені поступово танула. Він посміхнувся фірмово «до ямочок» і нахилився обійняти друга.

Цього чоловік точно не очікував. Така швидка зміна настрою, щирість та навіть теплі обійми. Він не заслуговує на це. Їм сьогодні обом боляче: дуже багато замовчувань і тем, які не хочеться навіть починати. Вони, ніби з різних планет, проте зараз зливаються докупи, знову відчуваючи серцебиття один одного. Яка там стіна з її триклятими цеглинами? Не чули про таку.

– Скажи, ти думав, що я не знаю цього фільму? Хотів побачити мою реакцію? – невпевнено і тихенько промовив та відхилився Женька, дивлячись в очі навпроти.

– На самом деле, да. Так ты, выходит, тот ещё актёр драмтеатра…

І як так вийшло, що Євген, знаючи сюжет, навіть не поворохнувся за весь початок фільму? Вони дивилися, тримаючись за руку. Але що ж потім сталося?

– Давай не будемо додивлюватись. Я знаю, наскільки травмуючою може бути кінцівка для тебе. Колись я дивився його сам і плакав. Типу, користувався можливістю, доки ніхто не бачить… – хлопець поклав голову на узголів‘я дивану і знову цим безпорадним поглядом сверлив стелю.

Субботу тішило те, наскільки в них адекватні відносини. Вони можуть вільно виражати свою думку і розповідати, хто над чим плакав і тому подібне. «Почему ты вообще в нём засомневался? С ним невозможно поссориться».

– Я не хочу такой ущербной жизни, как у них. Пойми, и тебе такого не желаю. Я всего-лишь хотел, чтоб ты научился принимать правильные реш… – його перебили:

– Я вже їх прийняв.

Обидва зрозуміли, чого саме стосується розмова. Женя нарешті допетрав, що такому неемпатичному холодному Спартаку зовсім не байдуже на нього. Він візьме це до уваги. А Спартак, в свою чергу, зрозумів, що ще зарано лізти в особисте свого товариша. Кожен розбереться зі своїми демонами поодинці. Нехай моменти, які вони проводять разом, лишаються приємними спільними спогадами. Тут поки що не місце їх проблемам.

Знову на обличчях посмішки, повернулася здатність робити приємні вчинки, прояви турботи… Цілий вечір вони прообіймалися та проспілкувалися хто про що, краще дізнаючись один одного. Сінабони, смачний духмяний чай, Капхед на приставці – знову все таке рідне і таке «їхнє».

…

А зранку, заходячи до спальні перевдягнутись, Женя кинув погляд на ту саму тумбу, де лежав пустий блістер з-під антидепресанту.

Добре, що вони так і не додивилися той фільм.

*Усіх однодумців запрошую до затишного телеграм-каналу https://t.me/sparjenyata (спарженята) <3