Гогі раз

— Скільки??? — це питання звернене до водія, але підняті брови й здивоване обличчя він повертає в сторону Кирила.

— Ну, шеф, він сказав, що ти заплатиш. Якщо не віриш, то гайда на лічильник глянеш, шо ти тоже як малалєтка… — таксист ніяково переминається з ноги на ногу і чеше потилицю.

Доводиться йти за гаманцем.

Кирило до того часу вже витягує ноги по килиму і відкидається до спинки дивана. Важко сказати чи це він втомлено розпластується, чи розслаблено розтягується.

В гаманці господаря дому знаходиться необхідна сума.

— Нагадай звідки то ви їхали за такі гроші шалені? З Вінниці?

— З Житомирської, шеф. Там Кірюха машину тупо пузом догори поставив. Це шось з чимось. Я на такі виклики ще не їздив…

Буданов позаду прискає і сміється сам до себе.

— Ладно, шеф, тримайся. Подякував. — водій піднімає руку в прощальному жесті й зістрибує з ґанку минаючи сходинку.

Постоявши у дверях, чоловік розвертається до Кирила. Той такий же як і хвилину назад: розпластано-розтягнутий.

— Ну? — питає його, копаючи тапком його кросівок.

— Що “ну”? — перепитує Буданов, підіймаючи погляд на співрозмовника.

— Лиш не кажи, що тебе п’яного таксист привіз до мене посеред ночі і ти не розкажеш мені ніякої чудесної історії, — він сідає поруч зі своїм нічним візитером і дивиться на нього вичікувально. — Вимикай оці свої шпигунсько-розвідувальні штучки.

Кирило знову хмикає і знову закидає голову назад, ніби хоче, щоб туди прийшло дуже багато крові й наче це має його отверезити.

— Маріанна, — кидає тихо.

— Що “Маріанна”? — він вже запізніло розуміє, що від такої неоднозначної відповіді в голову можуть прийти найгірші думки: або з нею щось зробили, або вона щось зробила. Мимоволі згадується замах на нього самого і в повітрі густіє несказане питання.

— Ні, з нею все добре. — спішить себе поправити й відказує так, наче прочитав думки. — Вона ходить в Голосіївський монастир.

Вочевидь для його співрозмовника відповідь стала надто неочікуваною: він кілька разів кліпає, а рот мимоволі розтягується в здивуванні.

— Що?

— Ага, я бачив брошурки і… – оте здивоване «що» Кирило сприймає як невірство і спішить пояснити, але його зразу перебивають.

— Я не розумію чого тебе це парить.

Буданов піднімає голову і намагається впізнати свого товариша. Він розглядає його неголені щоки, густу бороду, дрібні чорні очі та широкий ніс. Розглядає і намагається згадати: точно, це ж людина. Це теж просто людина. Звичайно він не розуміє…

Коли на тебе не лінуються організувати замах, хоч і комічно невдалий, легко повірити у свою винятковість. Від розуміння своєї особливості і значущості захоплює подих. Коли він вперше дивився запис з камер, то думав не про те, що міг все ж загинути в тій автівці, а про те, що його фігура доросла до тих масштабів, які варті замахів на вбивство.

Така увага тішить самолюбство.

І той випадок мав зруйнувати його, але він почуває себе переродженим. Тепер же він височіє над усім і над усіма. І прості люди утомляють його своєю дріб’язковістю.

З цієї висоти важко зрозуміти, що він забув тут: лежить п’яним на дивані у товариша і звішує голову так довго, що від приливу крові починають боліти очі.

Кирило вирівнюється і озирається назад, наче хоче побачити сліди на дорозі, яка привела його сюди.

Але довкола дивану нічого немає.

Зупиняється поглядом на кросівках.

— Це Голосіївський монастир. Я дізнався, що вона ходить в Голосіївський монастир, – повторює поволі, наче даючи можливість впитати в себе інформацію, зрозуміти її і оцінити належним чином.

— А ти у нас, бляха, з Лаври! Яка різниця куди вона ходить? – його співрозмовник терпляче чекає відповіді, а тоді підривається з дивану так різко, що Кирило неволі думає чи не встиг сказати чого образливого.

З ним часто трапляється подібне: він говорить найзвичайніші, як він думає, речі, а потім виявляється, що не все сказане є прийнятним. Виявляється, що люди можуть ображатися і якось по-невірному тлумачити його слова.

Але це, здається, не той випадок – власник дому просто йде до стійки налити собі води і залишається там, спираючись попереком до стільниці.

Кирило продовжує розглядати його і намагається зчитати мову його тіла, зчитати міміку. Але чоловік ховається в склянку і доводиться продовжувати:

— Голосіївський монастир переховував бійця ЛДНР, – Буданов говорить тихо і монотонно, бо йому нудно пояснювати щось таке елементарне. Однак його співрозмовник цю інформацію нудною не вважає і пирскає водою, захляпуючи бороду, ніс, шию та груди. На домашній сірій футболці розповзаються темні вологі плями.

Він витирає коміром мокрі губи.

— Ого.

— Точно, «ого». – Кирило інтересу до діалогу не повертає, а тому підтягує ноги ближче і починає розшнуровувати тугі вузли на кросівках.

Тим часом власник будинку повертається до дивану, але вирішує не сідати поруч, а розміщується в кріслі збоку.

— То ж що далі? – питає він у Буданова, поки той неслухняними пальцями смикає шнурівки.

— Розлучення.

— Отак просто?

— Хіба ж то просто?

Кирило не погоджувався з тим, що став черствим, хоч і Маріанна, і батьки, і товариші говорили йому про це. Він неодноразово чув, що від нього чекають більше емпатії та зацікавленості в соціальних процесах, але це не те, що цікавило його насправді. Людські відносини означали для нього не більше ніж мурашина ферма. Специфіка роботи піднімала його вище простих людей, а пережитий замах робив байдужим до дрібних питань на кшталт походу в ресторан чи комунальних платежів.

Він був вищий за це все. І тільки тут, в цьому будинку, він міг говорити все, що забажає і не почути у відповідь «ти змінився, Кириле», «ти вже не той, що раніше, Кириле».

Тут він може звішувати голову з дивана, поки шкіра обличчя не розчервоніється, а шия не почне затерпати.

Деякий час вони мовчать, а тоді Буданов чує сипле:

— Ти говорив з нею?

— Про що?

— Ну про це все.

— А що тут говорити? Якби вона вважала, що я маю це знати, то вона б мені про це розповіла, – він совгає на дивані і не може знайти зручного положення. Раптом оббивка стає надто м’якою і він відчув як тоне в сидінні, то ж не вигадав нічого кращого аніж сповзти на землю і розлягнутися на килимі. – Натомість вона вирішила приховати цей факт.

— Будьмо чесні: ти часто на виїздах і вдома не буваєш частіше ніж буваєш. Ти й навряд знаєш, що вона м’яса не їсть ось уже чотири місяці. То що ж вона і це від тебе «приховала»? – чоловік на кріслі говорить так розважливо, що Кирило, валяючись на килимі в нього під ногами, намагається згадати його вік. Можна було б прикинути по мімічним зморшкам, якби чуже лице не ховалося в густій бороді, а сам її власник не блискав очима так оманливо по-юному.

— Вона не їсть м’яса?

— Ага, у них з Машою якийсь загон на експерименти. Вона і мене намагалась до того заохотити, але вибачте… – розповідь про м’ясо змела юнацький блиск і замінила лінивим роздратуванням. З таким роздратуванням відганяють набридливу муху. З цим же роздратуванням м’ясоїд обговорює вегетаріанство.

— Ні, одне діло, що я того не знав. Інше діло, що про це вона знала. І я не вірю, що вона не усвідомлювала того як це може вплинути на мене і на мою роботу. – Він ловить себе на думці, що обговорювати це легше, аніж залишити в межах своєї черепної коробки. Вербалізація ситуації працювала як лоботомія – менше тиску. Довелось задуматись чи не образився б його товариш на порівняння з орбітокластом. Кирило знову хмикнув і стукнув підведеними колінами.

— То тебе це парить? – пролунало згори з крісла. – Те, що ти розвідник, а вона опосередковано має відношення до терористів? Ти ж не забувай, що я і сам маю російське минуле.

— Не рівняй. Це інше.

— Чого ж? Росія це в рази гірше ніж ЛНР чи ДНР.

— Ти був чесний зі мною! – кидає роздратовано. Його навіть злить, що доводиться все розжовувати як дитині, але знає, що терпеливе пояснення матиме плоди. Було б гірше, якби він пояснював і того ніхто не розумів. – Я знав про твоє минуле і знав хто ти, коли сидів за твоїм столом. Вона не дала мені цієї чесності.

— Ти надто категоричний, – на кріслі труть бороду. – То справа в цьому? В тому, що вона не сказала тобі? Я не думаю, що вона прям свідомо приховувала. Радше необережно не вважала надто важливим щоб сказати…

— Ну це означатиме, що вона недооцінила ризик. А значить вона дурна. Що ще гірше ніж якби вона виявилась зрадницею.

— Не спіши – не спіши, не варто використовувати саме такі слова… – Кирило покірно завмирає і по-дитячому кліпає. Він звик, що може бути дещо нетямущим в питаннях соціальних взаємодій і чемно чекає, поки друг його виправить. – Будан, давай ти остигнеш і тоді будеш щось вирішувати. Чесно кажучи, від тебе тхне, наче в твоєму роті коти ходили в туалет. Господи, що ти пив… – він сміється і Кирило відчуває себе вирваним з контексту. Ніби він не встиг налаштуватись на ту легкість і веселість, яка забриніла в повітрі.

— Та чого мені стигнути…

— Ні-ні, брат, душ, чай, міцний сон. Тоді і будеш думати що робити.

— Слухай, а я можу в тебе залишитись..?

— Без питань. Стільки, скільки тобі необхідно, – відповідають з крісла, а тоді підіймаються до шафи за ковдрою і подушкою, щоб постелити гостю на дивані. – А завтра всі газети й блоги будуть писати про те, що Кирило Буданов проживає разом з Олександром Гогілашвілі.

— Ну звичайно будуть, – відповідає Кирило і повертається на живіт, граючись ворсом килима.