Гобіт, або Туди і звідти

Едді Мансон не багато чим міг похвалитися: незакінчена школа, життя в трейлері, розбещений спосіб життя, сумнівний спосіб заробітку, ціла купа шкідливих звичок; що казати про вдачу — поламана та зла, тільки по плечу співчутливо поплескати та відійти подалі, щоб не підхопити її, як якийсь сказ чи прокляття.

 

Але хай там що, однією з найбільш відмінних його рис була обережність. Коли ти продаєш наркотики у школі в маленькому місті, відсутність обачливості та невміння продумувати десять кроків наперед можуть коштувати досить дорого, тому Едді, при всій своїй ексцентричності, завжди вмів бути непомітним, обережним, знав з абсолютною точністю, де, коли, і як, досконало відстежив шляхи патрулювання копів, міг назвати точний список безлюдних місць, де саме люблять покурити потенційні клієнти, та де саме люблять курити ті, кого йому краще не зустрічати. Життя не є життям без пекучої краплі адреналіну у крові — такому не піддатися важко, але Едді був із тих, хто піддавався лишень на півкроку, заглядав у світ тремтячої пастки на відстань, що була у полі зору одного ока, не більше й не менше. Жодних проблем із самоконтролем, знанням меж та прибиранням власного лайна.

 

Коли ти місцевий вигнанець, приціл для провокацій із захисним бунтарським вбранням, такі речі можуть стати фатальними.

 

Едді Мансон був обережним, і саме тому — досі живим.

 

Вчився на власному досвіді — був експертом з набитими ґулями, вдало замаскованими під сарказмом та іронічними голками, які можна встромляти у шкіру, відволікаючи увагу від справжнього та значущого; всмоктував життєві уроки, як губка під тучним дощем. Чого його навчив досвід останніх днів, так це бути напоготові ще більше, ніж раніше — де б ти не був, небезпека може чекати за самим неочікуванним кутком. Завжди щось несподіване, раптове, таке, що активує інстинкти та змушує мислити швидше, ніж ти здатен.

 

Звук машини, що під’їжджає до будинку в день, коли по розкладу до твого таємного укриття не повинно було бути відвідувачів, голосне гупання автомобільними дверима та голос Стіва Гаррінґтона, який гучно до когось звертався, були одними з таких речей.

 

На роздуми в Едді йде буквально дві секунди — він підскакує з дивану, трохи суплячись від різкого руху та завмираючи ледь не на фатальну мить, а потім хапає спортивну сумку з речами, яку минулого разу привіз Стів — Едді обачливо не розкладав її, тримаючи все напоготові, бо ніколи не знаєш, коли і як тобі доведеться тікати, замітаючи всі сліди, — однією рукою змітає туди все, що лежить на столику, окрім склянок, ставлячи їх на підлогу під столом, іншою хапає з дивану плед та подушку — ще теплі докази власної присутності, — і, вчасно розуміючи, що не встигає вибігти через задній вихід, біля якого він зазвичай курив, двома широкими кроками долає відстань до великої шафи у дальньому кутку вітальні та залазить всередину.

 

Саме вчасно — скрип дверей та незнайомий чоловічій голос лунають у домі наступної ж секунди.

 

— Вона знущається з мене! — Едді спиною відчуває вібрацію важких і вочевидь роздратованих кроків. — Де я буду шукати ці кляті сумки?

 

— Мама казала, що вони можуть бути у гостьовій спальні, там весь непотріб, — голос у Стіва напружений, ледь не переляканий, Едді відчуває і це, навіть не бачачи його обличчя. Інший чоловік — Гаррінґтон старший, найлогічніше припущення з усіх, — на це, здається, не звертає ніякої уваги, лишень гмикає у відповідь.

 

— Непотріб, а як же… Піду подивлюсь, а ти перевір шафу та зазирни під старий тітчин стіл, — Едді ніколи не бачив батька Стіва, і зараз, намагаючись уявити чоловіка лише за голосом, нічого хорошого у нього не виходить — чи то через особистий стрес, чи через те, що голос був роздратований та злий, старшинський — неприємно і майже фізично відчутно дряпав шкіру. — І поквапся!

 

— Добре, тату, — Стів відповідає і, здається, не рушить з місця, поки важкі кроки віддаляються далі по коридору і затихають за іншою стіною. — Едді?

 

Едді затамовує подих — кров перестає бігти по венам і всього на одну секунду йому здається, що це може бути жорстокий обман, підстава, вишукане продовження полювання на виродка, особиста пастка для нього, в яку він цього разу попадеться, майже не вагаючись — повірить, піде на повідку у власної виняткової довіри, відгукнеться, дверці шафи відкриються, а там буде ніякий не Стів. Там буде чуже обличчя і, можливо, наручники на його зап’ястях у ту ж секунду. Чи навіть краще — там буде чуже обличчя, наручники, і обличчя Стіва також — повне відрази та зневажливої насмішки. Буде і обличчя Едді — ніякого опору. Думка швидка, болісна та безглузда по своїй суті, але навіть своєю абсурдністю вона сковує рухи та дихання на декілька секунд. Едді відкидає голову назад, утикаючись у щось м’яке — хутро шуби лоскоче шию, і це повертає його назад до реальних почуттів. Відповісти вголос він не зважається, але піднімає руку та двічі стукає по дверцям шафи — не голосно, але Стів, абсолютно точно Стів, судячи по крокам, що швидко наближаються до нього, чує.

 

Двері відкриваються різко, так само, як і у них обох вириваються видохи, настільки синхронно, що звук зливається у єдине ціле.

 

— Боже, — тільки і каже Стів, дивлячись на Едді, який сидить у тісній шафі, обіймаючи чужу сумку, переляканим оленячим поглядом. — Вибач.

 

— Хотів би сказати, що радий тебе бачити, але, — шепоче Едді у відповідь так тихо, що Стів мимоволі нахиляється до нього, щоб почути краще.

 

— Я все потім поясню, тільки… — Стів піджимає губи, продовжуючи дивиться на Едді чи то зі страхом, чи то з благанням, так і не зрозумієш. — Тільки сиди тут, добре?

 

— Як скажеш, Гаррінґтоне, — Едді стискає руку в кулак та прикусує губу, щоб не приснути нервово зі сміху — ніби у нього є багато варіантів.

 

Стив тим часов нахиляється ще нижче, але тепер не у бік Едді, а до іншої сторони шафи, однієї рукою відхиляючи поодиноке пальто, що висить там, в сторону, а іншою шарячи по підлозі, ніби в пошуках чогось. Впевнившись, що там точно нічого немає, він прибирає руку, випадково чіпляючи Едді за ногу — той сіпається від несподіванки, але звуку не подає, лишень вдихає на повні груди, відчуваючи після цього повний набір ароматів його тимчасової схованки — стара деревина, пил та таблетки від вовняної молі з ледь відчутним присмаком лаванди.

 

— Тут нічого немає, — кричить Стів тим часом та закриває шафу, кидаючи на Едді останній вже менш тривожний погляд.

 

— Я знайшов, — вигукує йому у відповідь батько через кілька секунд — і після цього у вітальні знову лунають важкі кроки. — Ти був тут з кимось, Стіве?

 

Сердце Едді завмирає; він не може цього чути, але здається, що з сердцем Стіва відбувається теж саме — Едді відчуває це ніби у повітрі.

 

— Я… я… — Стів прокашлюється і бормоче ледь чутно, ніби намагається взяти себе в руки. — Так, я був тут кілька днів тому, до всього, був тут… з дівчиною.

 

Едді ледь встигає прикрити рота долонями, щоб не вибухнути нестримним несподіваним сміхом; у вітальні кілька секунд стоїть тиша і він відчуває, як починає пітніти від нервів та водночас невгамовного бажання розсміятися вголос. Серце колотиться так, щоб ребра починають вібрувати — і з кожним ударом Едді все більше здається, що він-таки видав себе якимось недбалим різким рухом, що пролунав підказкою по всій кімнаті, чи занадто голосним тривожним диханням, яке він намагався контролювати, тримати в собі з останніх сил.

 

— З дівчиною… — ніби оцінюючи цю відповідь, протягує нарешті чоловік, вигаданий образ якого тепер ще більше лякає Едді своєю гострістю. Кроки знов лунають і віддаляються в сторону вхідних дверей. — Не дозволяй їм курити біля будинку. І взагалі будь з такими дівчатами обережний, синку.

 

Стів у відповідь тільки гмикає, ніби стверджувально, і після цього Едді нарешті чує клацання дверей. Він рахує до десяти, дозволяє собі зробити повний видих та відкриває дверцята на кілька сантиметрів, аби обережно визирнути та прислухатися — тієї ж секунди у дворі чується звук двигуна та, невдовзі, шелест колес по гравію. Тільки коли всі звуки з вулиці повністю затихають, Едді дозволяє собі остаточно вилезти з шафи, а разом із цим вибухнути приступом сміху, в якому були намішані і щира веселість і нервовий стрес, пережитий ним за останні півгодини.

 

***

 

Стів повертається того ж дня через декілька годин — Едді, який ще не відійшов від денної пригоди, опиняється біля шафи у лічені секунди, зачувши гуркіт автомобіля, але вигаданий секретний код, на диво правильний з першого разу, стирає тривогу легкими ударами та закликає обережно підійти до вхідних дверей.

 

— Стіве?

 

— Так, це я, — лунає миттєва тиха відповідь. — Відкрий, будь ласка.

 

Стів стоїть на порозі і дивиться на Едді спідлоба через пасма волосся, які неслухняно падають на очі — так його зачіска виглядає досить мило, хоч і не з охайною вичурністю, як завжди. Едді думає, що йому пощастило бачити Стіва таким вже вдруге в житті — хоча перший раз у Вивороті не те щоб дуже хотілося асоціювати з щастям та власною вдачею.

 

— Приніс в якості вибачення, — каже Стів, піднімаючи руку з паком пива та проходячи всередину.

 

— О, — Едді задоволено посміхається та бере пляшки у нього із рук. — Хоча я і не розумію, через що ти вибачаєшся, але мені подобається, як саме ти це робиш.

 

— Я взагалі не знав, що мама попросила батька заїхати сюди за старими речами для допомоги, — починає виправдовуватися Стів, зупинившись посеред кімнати, ніби захищаючи своє право на вибачення. — Виявляється тут залишились старі сумки з…

 

— Зажди, Гаррінґтоне…

 

— І коли він попросив заїхати сюди, я не міг нічого вигадати…

 

— Стіве! — Едді махає рукою у того перед обличчям і Стів нарешті і справді замовкає. — Все добре! Я все розумію.

 

— Правда? — Стів дивується так щиро, що Едді на це може лишень розсміятися.

 

— Боже, звісно, що за дурниці? Це ваш дім, і не те щоб я мав якесь легальне право тут знаходитись. Буду вдячний, якщо ти не здаш мене копам, але все інше я готовий терпіти. До того ж… — Едді посміхається на один бік, як він часто робить, вплітаючи іронію у власний тон, та лукаво підморгує, — ти потурбував моє нереально веселе життя, сповнене подіями. Тож це скоріш я винен тобі пиво.

 

— Гаразд, — Стів нарешті видихає та поправляє волосся так різко, ніби не міг собі цього дозволити, не отримавши чуже підтвердження своєї чистої совісті. — Взагалі я ненадовго, просто хотів вибачитися та віддати пиво.

 

— То ти його зі мною навіть не розділиш? — Едді показово дує губи та відходить до стола, ставлячи туди пак.

 

— Ні, я за кермом і мені треба повернутися до комендантської години.

 

Едді на це не відповідає, лише хитає головою. Ситуація у Гокінзі все ще здавалася нереальною, ніби не їх рідне місто було люто порізане на шматки потайбічним світом — а такі слова як «комендантська година» і взагалі вибивали з трибу. Перший ковток пива в поєднанні з такими думками відчувається як рятувальний жилет із діркою, ледь помітною, ніби зробленою тонкою швейною голкою — омана, ілюзія порятунку.

 

— Добре, звісно, але… — Едді кашляє, прочищаючи горло. — Посидиш трохи зі мною за компанію? У мене є до тебе важливе питання.

 

— Звісно, — Стів одразу сідає, ніби тільки і чекав на це прохання, стверджувально киває головою і вираз його обличчя стає ще більш серйознішим, ніж був до цього. — Що трапилося?

 

Едді дивиться Стіву в очі найбільш прямим поглядом, на який тільки здатен, мружить очі, вижидаючи, а потім робить ще один ковток пива та випалює:

 

— Розкажи мені про неї.

 

— Про кого? — Стів із нерозумінням хмурить брови.

 

— Про свою дівчину, яку ти сюди водиш, — власний сміх зраджує Едді, пробиваючись назовні легким відголоском. — Хочу знати всі подробиці!

 

Стів нарешті усвідомлює, про що йдеться мова, закидає голову назад та закриває обличчя руками, видаючи жалібний стогін.

 

— Боже мій, замовкни!

 

— Як це, мені треба знати, раптом ти приведеш її сюди знову, а тут я! — Едді розводить руками в сторони, ніби окреслюючи межі потенційної катастрофи. — Про що мені з нею говорити?

 

— Мансоне… — все ще мичить Стів кудись у свої долоні, які так і не може відірвати від обличчя.

 

— Раптом у нас з нею багато спільного?

 

— Ні! — вигукує Стів, нарешті дивлячись на Едді і вказуючи на нього пальцем, ніби підкреслюючи своє небажання продовжувати цю розмову. — Ні! Досить знущатися з мене!

 

— Добре, добре… Але будь обрежений з такими дівчатами, синку, — Едді удавано супиться, намагаючись при цьому повторити владний голос старшого Гаррінґтона — виходить жахливо, тому вони вдвох одразу вибухають сміхом.

 

— Нічого не обіцяю.

 

Сміх — так багато сміху — все ще здається Едді незвичним, ніби після власної майже смерті його нове, перезапущене з нуля від самої основи життя встановило оновлені ліміти на приємні речі; тому він хитає головою та замовкає майже із хрипінням, ніби різко гальмує на велосипеді, випереджаючи гнітюче почуття в грудях, яке рахує фанфарні секунди до свого часу — часу, коли Едді дозволить собі забутися трошки на довше, ніж дозволено, — та нарешті сідає поруч зі Стівом, ніби в якості оголошення миру, вільного від глузувань.

 

Принаймні на деякий час.

 

— Мені просто цікаво… Чого ти не сказав, що був тут із другом? Намагаєшся вразити власного батька, Гаррінґтоне?

 

Стів повертається до Едді всім тілом — той запитально підіймає брову в очікуванні нових заперечень, але у відповідь чує лише видих, трохи голосніший за звичайний.

 

— Не дуже круто, правда ж? Не у стилі Освальда, чи як там?

 

— Ого, робиш прогрес, — майже здивовна посмішка ховається за скляної пляшкою. — Тільки це Оззі… І я цього не казав, май на увазі!

 

— Але це правда, — раптом говорить Стів та дивиться у сторону, знизуючи плечима. — Хоч якась видимість успіхів в особистому житті. Не можу вразити дівчат, то хоча б не впаду в очах батька ще більше.

 

— Окей, пропустимо той факт, що це звучало дуже дивно і те, що навіть я у своїй шафі зрозумів, що твій батько не те що був у захваті від такої дівчини, але ти… — Едді робить паузу, майже драматичну, трохи нахиляючись вперед. — Ти. Стів Гаррінґтон. Не можеш вразити дівчат? Що за маячню ти несеш?

 

— Чиста правда, Едді, — Стів бездумно проводить рукою перед собою, ніби показуючи, що ніяких дівчат поряд з ним немає — тільки Едді, пиво та величезна, майже неосяжна купа проблем. — Повна катастрофа.

 

— Не вірю.

 

— Це так, спитай Робін, вона бачила кожні дев’ять з десяти моїх моментів публічної ганьби.

 

— Ні, все одно не вірю, — Едді показаво хитає головою, всіма способами показуючи факт повної недовіри до Стіва у цьому питанні. — І я спитаю, навіть не сумнівайся. Впевнений, що ми з Робін будемо абсолютно згодні в тому, що це не катастрофа, а звичайні маленькі невдачі, до яких ти просто не звик.

 

— Ти мстиш мені за щось?

 

— Думаєш, я настільки дурний, щоб кусати руку, яка мене годує? — Едді показово робить ковток пива. — В буквальному сенсі.

 

— Думаєш, у мене настільки крихке его, що я перестану піклуватися про тебе через глузування?

 

— Взагалі-то… — погляд у Едді лукавий, ледве помітні брижики навколо очей його ніби підпалюють — і дивиться він на Стіва в очікуванні, ніби в пошуках якоїсь межі.

 

— Гей!

 

— Я жартую, жартую… Взагалі-то я і справді думаю, що це просто тимчасові труднощі. Людям не постійно щастить у коханні, Стіве, навіть найпривабливішим із нас. — Едді завмирає на секунду і несвідомо торкається вільною рукою пов’язки на лівій щоці. — І принаймні, ти не виглядаєш як я.

 

— В якому сенсі?

 

Пальці на секунду сіпаються та опускаються — рана не боліла, вона навіть не була відчутною, дискомфорт приносили лише наявність чогось зайвого на обличчі та надто активні рухи. Але Едді бачив те, що ховається під шаром пов’язки у дзеркалі — невелика кривувата рана, яку все одно треба було зашивати. Від таких ран залишаються шрами — невеликі, нерівні, але до біса помітні.

 

Можливо, саме тому пов’язка, від якої вже не було ніякого проку, досі залишається на щоці — відтягує неминучий момент прийняття.

 

— Я вже не такий красень, як раніше.

 

— Стоп, стоп… Зажди, — Стів здивовано повертається до Едді. — Тебе. Едді Мансона. Настільки хвилює, як ти виглядаєш? Невже шрами це не у стилі Ос… Оззі?

 

— О, Стіве, — Едді посміхається одними кутками губ. — Може я і не користуюсь лаком для волосся «Фарра Фоссетт», але так… Так, звісно мене хвилює власна зовнішність.

 

— Звідки… — Стів обурено відкриває рота, голосно видихаючи повітря, та стукає кулаком по столу. — Гендерсен сказав тобі! Маленький гівнюк, я ж попереджав…

 

— Не те щоб це не було очевидним, знаєш, — сміється у відповідь Едді. — Мій безлад на голові ще не означає, що я не відрізню природню укладку від півгодини пихтіння перед дзеркалом.

 

— Повен сюрпризів, Мансоне.

 

— Ти навіть не уявляєш…

 

Стів сміється кудись у сторону і на хвилину між ними повисає тиша; Едді п’є своє пиво, поглядуючи на Стіва, який з трохи задумливим виразом обличчя дивиться прямо перед собою, та думає, що тиша ця, на диво, дуже приємна. Набагато спокійніша, ніж та, яка переслідує його на самоті. Тиша ця легка — легше, ніж повітря, яке нічим тебе не зобов’язує; Едді думає, що якщо разом спробувати врятувати світ та ледь не померти, така тиша приходить у відносини приємним бонусом.

 

— Слухай, я не думаю, що в тебе будуть якісь там проблеми із романтичним… усім, — Стів нарешті порушує її і це теж звучить добре. Едді думає, що якщо разом спробувати врятувати світ та ледь не померти, то зв’язок між людьми автоматично стирає всі некомфортні фази — думка ризикована, але така приваблива. — Дівчата за героями будуть шикуватися в чергу.

 

Едді не знає, що саме відбувається у цей момент — говорить він сам, чи за нього говорить випита пляшка пива на ще ослаблений рваними ранами організм, комфорт, який він відчуває, ніби фізично присутній кокон навколо кімнати, чи ілюзія того, що те саме тягуче, нестямне відчуття у грудях ніби притуплюється поруч зі Стівом — і Едді не хоче знати причину.

 

Едді хоче ризикнути, піддатися власній омані, пройтися по краю ще однієї втрати, як по лезу, тому він випалює:

 

— Не… Не дівчата.

 

Стів на секунду завмирає, ніби опрацьовуючи отриману інформацію, а потім тихо відповідає:

 

— О… — пауза, два вдохи та видохи у Стіва, нуль у Едді. — Що ж, тоді це вже проблема.

 

— Проблема… — Едді, не наважуючись підняти погляд, повторює за ним плавно, не питаючи — просто звучить, ніби відлуння, втрачене десь в горах, невідомих Індіані.

 

— Так… Я маю на увазі, хлопці будуть заздрити тому, що в тебе такі круті шрами, — Стів хитає головою з повністю серйозним виразом обличчя. — І більше того, коли вони зрозуміють наскільки сексуально та мужньо ти з ними виглядаєш… Боже… Просто не буде відбою, повір!

 

— Що?! — шоковано вигукує Едді після кілька секундної паузи, геть забуваючи про всі свої минулі вагання, не в змозі навіть турнути Стіва ліктем, хоча і збирається — Стів, ніби відчувши це, посувається трошки вбік, дивлячись на нього очима, повними грайливих вогників.

 

— Я серйозно, Едді, це будуть кілометрові черги! Ти ще пошкодуєш про власні слова!

 

— Замовкни, благаю! — Едді вибухає сміхом та прикриває обличчя долонями, намагаючись заспокоїтись. Емоції від власної сміливості та чужого прийняття поглинають його величезною хвилею — такі хвилі бувають у снах і в них неможливо потонути. Тільки прокинутися із приємним усвідомленням власного вцілілого життя.

 

 — Навіть не знаю, поспівчувати тобі чи позаздрити…

 

— Перепрошую? — долоні різко падають вниз, відкриваючи червоне від сміху та неочікуваних емоцій обличчя Едді, на якому відображається широка посмішка разом із ледь не застиглим шоком — виглядає дуже кумедно, і Стів не може стримати дурнуватий смішок.

 

— Що?

 

— Позаздрити увазі зі сторони хлопців?

 

Стів опускає погляд та трохи закусує губу, нарешті і сам усвідомлюючи власні слова — хитає рукою в незрозумілому жесті, ніби проганяючи їх, або підкреслюючи справжній сенс.

 

— Мгм, просто позаздрити увазі, в тому сенсі, що я…

 

— Боже, Гаррінґтоне… — Едді перебиває його хиткі виправдовування та нарешті тягнеться, щоб легенько штурхнути рукою у бік. — То ти любиш увагу настільки, що тобі начхати від кого її отримувати?

 

— Вибачте, а я маю за це заплатити?

 

— Пива буде цілком достатньо за мій професійний аналіз, не хвилюйся!

 

— Тоді більше ти його не побачиш.

 

— Розбиваєш мені серце і навіть не вагаєшся, — Едді протяжно зітхає і відвертається, ніби показово тягнучись до другої, все ще доступної пляшки. — І взагалі… Я їду з глузду від цього замкненого простору чи ти і справді сказав, що я виглядаю сексуально та мужньо?

 

— Їдеш з глузду, певно, — Стів хитає головою, а потім на секунду завмирає, ніби щось згадавши. — Точно!

 

І тут же підскакує та несеться на вулицю. Повернувшись через хвилину, він з посмішкою дивиться за Едді, який здивовано піднімає одну брову у відповідь на чужу дивну поведінку.

 

— Бібліотека зараз закрита по зрозумілим причинам, тому мені довелося ледь не силою витрушувати це у Гендерсона, але… — Стів швидкими широкими кроками підходить прямісінько до Едді, ледь не стикаючись з ним колінами, та протягує те, що до цього тримав у руках, трохи ховаючи за спиною, ніби подарунок-сюрприз, який не встиг сховати за обгорткою. — Ось.

 

Едді дивиться на книгу в чужих руках — «Гобіт» виглядає в руках Стіва Гаррінґтона незвично, стороннє, ніби манить скоріше протягнути руку і забрати цілий всесвіт на сторінках собі, на чинне місце, що Едді і робить. Стів ледь помітно сіпається від легкого дотику чужих холодних пальців, які тільки секунду назад тримали скляну пляшку, але Едді не звертає на це увагу — вся вона концентрується у гортанні сторінок його нової відради. Цьому виданню всього декілька років, наскільки йому було відомо, — м’яка обкладинка та тонкі сторінки, зовсім не подарункове оформлення, але Едді все одно не може відірвати погляд та стримати задоволений смішок, більш схожий на звук майже німої похвали та захвату.

 

— Боже, цей хлопець ще гірший за мене, — ледь не шепоче Едді, а потім підіймає книгу в руках трохи вгору, захопливо показуючи Стіву, який знову сидить поруч, розворот сторінок приблизно із середини — весь списаний олівцем, на порожній частині після завершення глави намальована нерозбірлива ілюстрація із купою стрілок у різних напрямках. — Не дивно, що тобі довелося докласти зусиль.

 

— Так ось що він мав на увазі, коли казав мені: «Тільки в руки Едді», маленький гівнюк… Не хотів, щоб я бачив це неподобство! — майже обурено вигукує Стів, та тягнеться до книжки, але Едді в останню секунду закриває її, відводячи руки в сторони, через що рука Стіва хапає повітря і від несподіванки падає на чуже коліно.

 

— Но-но! Тільки в руки Едді, — і посміхається хитрими вогниками, відкрито очікуючи на реакцію.

 

— Ви двоє просто нестерпні, ти в курсі? — бурчить Стів, хитаючи головою.

 

— Сподіваюсь на це.

 

Стів залишається з Едді ще приблизно півгодини — той якраз допиває ще одне пиво, ховаючи залишки в холодильник, та встигає розповісти досить короткий вступний екскурс у світ Середзем’я, коли за вікном починає вечоріти. Перед тим, як піти Стів ще раз намагається вихопити книгу із рук — скоріше зі спортивного інтересу, ніж із справжньої зацікавленості в особистих карлючках Дастіна, але Едді навіть з трохи затьмареним від алкоголю поглядом не втрачає пильності.

 

Останок вечора він проводить у ванній кімнаті — єдиному місці, де вночі можливо включити повне світло, — розшифровуючи чужі примітки на полях сторінок.

 

«Тільки в руки Едді» відчувається на серці теплом, хоча Едді і ловить себе на думці, що йому б дуже хотілося показати Стіву — Стіву, який прийняв його, Стіву, який проганяв із грудей примарне відчуття темних лоз Вивороту своєю присутністю, Стіву, з яким можна було сміятися трошки довше, ніж того дозволяли ліміти нового життя, ніби взятого у позику, —  карту-схему маршруту Більбо та гномів, яку Дастін намалював власноруч на форзаці.

 

Навіть якщо Стів нічого не зрозуміє.

 

//

 

по1 передивляючись сцену у човні я помітила собі на сором що едді курить “кемел” а не “мальборо” як я написала у першій главі тому я змінила назву сигарет у тексті

по2 так я не вигадала нічого краще ніж називати глави на честь культурних референсів які роблю… вибачте цю жінку у неї проблема із назвами