Глава XVI

Величезний чорний вовк розслаблено лежав на скелі, спостерігаючи за лісом, що танув у вечірніх сутінках. Він був зовсім молодим, але виглядав вагомо. І він прекрасно зав це. Він пишався собою. І більше всього був радий, коли на нього звертав увагу його брат. Витончений, тендітний, с такою самою блискучою чорною шерстю. Такою ж темною, як і туманні ночі резервації.

Вовк вальяжно струснув головою, скалячись. Він відчув когось поруч. Йому було все одно хто це. Він на всіх реагував однаково.

– Перестань постійно скалитися, – невдоволено пробурчав Маріно, який був у людській подобі. – Бісить. Що ти намагаєшся цим довести?

Рись одразу перекинувся і моторошно посміхнувся.

– А може, я спеціально це роблю, щоб позлити таких гордовитих і самовдоволених дурнів, як ти, – відповів Лінчі, не дуже агресивно. Маріно сів на землю трохи зіщулившись – вона була холодною та вологою.

– Хасан знову від тебе втік? – ніби ненароком поцікавився Маріно. Рись насупився. Більше всього на світі його дратували розмови про Хасана. Він шалено бажав звернути увагу омеги на себе, але в нього зовсім нічого не виходило. Як добре було в дитинстві, коли він міг цілими днями бути поруч з ним! А тепер цей паскудник постійно волочився за старшими братами. « Що він в них знайшов?!» – дивувався Рись. Він не міг терпіти усіх трьох. Благо, Сінінен не з’являвся біля печери вже дуже давно.

– Хасан! – прошипів Лінчі. – Яке мені до нього діло?! Втік ну і хрін з ним!

– Так ти ж чахнеш за ним. Нічим не відрізняєшся від Сінінена, який йде тільки за своїм альфою, – абсолютно спокійно відмітив Маріно. Він був таким самим спокійним, як і його старші брати. Тихий та поступливий. Але все ж таки, Маріно вважав за краще спілкуватися з Риссю та Хасаном. Вони були йому ближчі.

Лінчі різко підхопився, хотів врізати Маріно, але промахнувся. Рись стиснув кулаки, відчуваючи, як кігті впиваються в шкіру. Він нічого не відповів і просто пішов, залишаючись наодинці зі своїми думками. Іноді, Рись чимось нагадував Жерара. Лінчі був дивним. Не міг зрозуміти сам себе, своїх вчинків. Не розумів, що з ним відбувається в даний момент і які будуть наслідки. Рись мав цілу купу дивини. Він йшов усім наперекір, вважав, що завжди правий і відстоював свою точку зору. У цьому він був схожий на спокійного і мирного Сінінена, який тепер носив рубець на стегні. Символ його бунтарства. Пам’ять.

Найдивнішим у Лінчі була його нездорова прив’язаність до Хасана. Він не відходив від нього. Постійно був поруч, чим жахливо дратував останнього. Коли вони були трохи молодшими, омега навіть пишався цією особливістю Рисі, але зараз, коли молодесенькому омезі відкрилися усі принади нового, незнайомого життя молодого вовка, він хотів свободи. Хасан хотів стрімголов носитися по лісу. Він хотів зустрічати нових вовків. Незвичних. Таких, як Аарон. Напевно, саме через це він так сильно здружився з ним. Молодесенький Хасан постійно ув’язувався за Аароном та Нені. Іноді, омега заставав їх в самий не підходящий момент. Йому постійно доводилося червоніти та вибачатися, але жага пригод, які всюди переслідували парочку альф, змушували його переступити себе.

Часто, Нені злився на Хасана, але Аарон був лише радий розважати розповідями із свого минулого життя ще одне дитя Олівера. Сінінен ревнував і був страшно злий, коли Аарон щось захоплено розповідав його молодшому брату.

Тендітний, витончений омега, з волоссям кольору воронового крила, тихесенько сидів на піску, підібгавши ноги. Він слухав альфу, який був набагато старшим за нього і бачив перед очима історію. Бачив будинки людей, їх міста, бачив арену і страшну криваву бійню. Іноді, він навіть плакав, не в змозі слухати те, що розповідав Аарон спокійним, буденним голосом. Молоденький вовк не розумів, як таке могло статися?! Як люди були спроможні на таке?! Звичайно він зустрічав людей у резервації. Навіть його власний татусь був людиною! Хасан навіть уявити не міг, що хтось із цих людей одного разу одягнув би на нього важкі кайдани і змусив вбивати своїх друзів, братів, усіх-усіх, кого він любить…

Іноді, Хасан так голосно схлипував, що заспокоювати його доводилося одразу двом альфам. З одного боку, його обіймав Аарон, з іншого Нені. Вони часто сиділи ось так на узбережжі і спостерігали за багряними осінніми заходами сонця, які віддзеркалювалися в холодній воді.

Коли Хасан вертався додому, Олівер манив його до себе і тихенько розпитував про те, як йдуть справи у Нені та Аарона. Після того, як Фархад і Аарон побилися, Сінінен не з’являвся вдома. Напевно, він так і не зміг пробачити батька. А може і пробачив, але просто боявся його. А що якщо він знову накинеться? Що тоді? Нені не хотів вмирати. Він був впевнений, що кохає Аарона і той кохає його. Йому не важлива різниця у віці, його ніщо не хвилювало, головне – йому було добре з ним. З цим моторошним плямистим вбивцею, який занадто мило спав. Нені не міг встояти перед спокусою. Він завжди прокидався раніше і пригортав до себе Аарона, невагомо цілуючи кожний сантиметр його шкіри. Напевно, вони обидва були щасливими.

Олівер усе боявся, як би Фархад не дізнався, де постійно пропадає Хасан, але той настільки корив себе за випадок з Нені, що тепер не мав на дітей ніякого впливу. Єдиний, хто міг від нього отримати – це Рись. Фархада страшенно дратувала і насторожувала його поведінка, особливо в присутності Хасана. Обоє батьків боялися за нього. З його буйним і запальним характером він міг наробити справ. Вони обидва, що Фархад, що Олівер, боялися, що одного разу станеться щось невиправне. Вони обидва думали про це, мовчки переглядалися, але ніколи не висловлювали своїх побоювань вголос.

Як тільки молодші підросли і в печері стало тісно, Жеже і Блаз лишили дім слідом за Нені. Але на відміну від нього вони з’являлися вдома. Іноді окремо, іноді разом.

Жерар продовжував загравати з блакитними вовками і міцно товаришувати з Хомом. Жеже жив у лісі поблизу. Він обрав собі добре облаштовану землянку, яка довго пустувала і збирала на собі тони пилюки. Він все облаштував так, як сам хотів. Спочатку йому було трохи самотньо. Ніхто не лазив під ногами, не кричав і не пищав. Не було чути тихого голосу татуся і глибокого, трохи грубого голосу батька. Потрібно було самому здобувати їжу, прибирати і облаштовувати дім, думати про зиму, яка наближається і готуватися до неї. Тепер, все це він робив сам. Так само, як і Блаз, який поселився майже на самому кордоні резервації.

Домом для Блазіуса був намет із полотна, яке було ретельно оброблене воском і обшите шкірами. Всередині теж була ціла купа шкір. Одні слугували лежанкою та ковдрами, інші були простелені долі, як килим. Щоб під час дощів від землі не віддавало вогкістю, Блаз постелив туди дощок. Він не був впевнений, що дерево не прогниє взимку, утворюючи посеред намету калюжу, але сподівався на краще. Їжу на зиму він закопував у землю. Завдяки гострому нюху він знайде свою їжу навіть із-під самого глибокого кучугура. У випадку дуже холодної зими, він просто повернеться додому, у печеру до батьків і трьох молодших братів.

У певний момент, Фархад і Олівер були раді відпустити у світ синів, що подорослішали. І нехай їх світ обмежувався лише резервацією, вони були на сто відсотків впевнені, що їх старші сини будуть у безпеці. Іноді, Фархад страшно злився на Сінінена, що той ось так покинув їх, але прекрасно розумів – він сам в усьому винен.

У цей вечір, поблизу печери, Хасан випадково натикнувся на Рись. Той, як і зазвичай оскалився, але, коли побачив, хто перед ним, одразу знітився. Омега незадоволено насупився. Поправив розкішне волосся. Лінчі мовчки розглядав його. Такий тендітний і прекрасний. Занадто схожий на їх татуся. Золотисті очі, які дісталися їм від батька, сяяли у темряві, відображаючи світло місяця. Рись здригнувся, боявся поворухнутися. Хасан подивився на брата і раптом посміхнувся. Лінчі застиг наче вражений громом. Ці золоті очі проникали в його душу, випалювали на серці тавро.

– Що ти тут робиш так пізно? – тихо спитав Рись. Він відчував себе досить ніяково, постійно перелякано поглядав на Хасана. Омега задоволено посміхнувся.

– Моя відповідь тобі не сподобається, – відповів Хасан. Він без кінця поправляв волосся, видаючи своє хвилювання. Він не міг зрозуміти, чим викликане тремтіння в його тілі, яке він марно намагався приховати.

– Ти знову був з ними? З Аароном і Нені? – спитав Лінчі, опускаючи погляд, не помічаючи, що підходить до омеги все ближче.

– Вони відправили мене додому, адже сьогодні повний місяць… Вони хочуть побути вдвох, – Хасан підвів погляд до неба і задивився на жовтий диск місяця. – Як би я хотів, щоб хтось кохав мене так само сильно, як вони один одного!

– Напевно, є хтось такий, – сказав Рись, трохи червоніючи, – ти ж такий гарний, як тебе можна не любити?!

Лінчі посміхнувся, скалячись. Хасан здивовано підняв брови, закусив губу і відступив трохи далі, впираючись спиною в дерево. Він скрикнув відскакуючи. Кора боляче подряпала спину. Рись жадібно вдихнув запах омеги. Щось відбувалося з його тілом. Жар розповсюджувався по судинам, не залишаючи ні краплі нормальних думок.

– Теж іще скажеш! – обурився Хасан, намагаючись приховати збентеження. – Ходімо додому, нічого лазити тут вночі, батьки напевно хвилюються.

– Стій! Ти ж сам сказав, що сьогодні повний місяць. Раптом, нашим батькам також хочеться побути тільки вдвох…

Омега почервонів від коріння волосся до кінчиків пальців.

– Так, мабуть, ти правий, але вони точно будуть хвилюватися якщо ми не прийдемо! – відстоював свою думку омега. Лінчі насупився.

– Ну добре, як скажеш! Ми підемо додому, але будемо обачні, а раптом вони вже там…

– Фу, ну і гидота! У тебе в голові одна хіть! – викрикнув Хасан продовжуючи згорати від сорому. Брати безшумно рушили у темряві, боячись розкрити свою присутність.

Повні місяці Фархада і Олівера були наповнені ніжністю. Вони не палали пристрастю, як колись давно, не в змозі зупинити своє бажання. Зараз, вони досконало знали слабі місця один одного і неспішно насолоджувались близькістю. Стільки всього відбулося з ними за всі ці роки! Але задумана колись Олівером боротьба за їх щастя була недаремною. У них було аж шестеро прекрасних, неповторних і відданих синів.

Щасливі батьки забувалися в клопотах, але під час повного місяця, нарешті, могли дозволити собі розслабитися. Вони були обережні, адже тіло Олівера помітно ослабло. Він не витримає ще однієї вагітності і, тому, Фархад не забував про обережність ні на секунду. Його турбував фізичний стан коханого омеги, але той лише відмахувався і казав, що все в порядку. «Я просто старішаю!» – відповідав Олівер, збираючи біля очей зморшки сміху.

Розслаблений Олівер лежав на грудях свого альфи. Фархад ліниво гладив спину омеги.

– Нещодавно, сірі вовки пустили тривожну звістку, – раптом подав голос Фархад. Олівер підняв голову, зосереджено вдивляючись в єдине око свого альфи.

– Щось сталося? – спитав омега.

– Вони помітили загони мисливців на кордоні резервації. З того, іншого боку, куди пішов Блаз.

– Мисливці ж і раніше з’являлися біля резервації… – невпевнено заперечив Олівер.

– Не ті мисливці, маленький, мисливці на нас, вовків, – Фархад важко зітхнув, прикриваючи око. – Сірі вовки бояться, що вони почнуть відловлювати усіх підряд, не розбираючись, як колись.

– Боги, – Олівер увесь затремтів, – коли я сюди втікав, думав, що наші діти будуть у безпеці, але навіть тут… Який жах! Фархад, скажи мені, що все буде гаразд!

Фархад обійняв переляканого омегу ще міцніше.

– Вибач, маленький, але я не можу нічого обіцяти, – голос альфи прозвучав, як вирок. Німі сльози полилися із очей Олівера.

У цей час, біля печери завмерли Рись і Хасан, які здивовано переглянулися. Вони пішли так само тихо, як і прийшли. Приголомшені новиною, вони самі не помітили, як прийшли до скелі, де розважалися обидва покоління дітей Фархада і Олівера. Місяць світив, як ліхтар, заливаючи сріблястим світлом все навколо. Брати сіли на краю скелі і довго мовчали.

– Думаєш це правда? – порушив тишу Хасан. – Те, що сказав батько?

– Він сказав це так… – Рись довго не міг підібрати потрібні слова.

– Те, що він сказав, прозвучало страшно, – тремтячим голоском пискнув омега. – Аарон стільки всього розказував мені, що від однієї думки про людей у мене шерсть встає дибки. Такі жахи я навіть уявити не можу, а він це бачив! Уявляєш?!

– Хасан… – Рись розгублено дивився на брата, на щоках якого сріблом переливалися сльози. Омега голосно шмигнув носом. Лінчі ніяково пригорнув його до себе, відчуваючи, як сильно колотиться серце, наче ось-ось вистрибне із грудей. Запах Хасана приємно лоскотав ніс. Альфа і сам не помітив, як зарився носом у густе, чорне волосся брата. Але омега і не думав відсунутись. Він повернувся до Рисі й міцно обійняв його, ховаючи заплакане обличчя у вигині його шиї. Лінчі стиснув тендітного братика в обіймах і мріяв, щоб цей момент ніколи не закінчувався.

Ховаючись у курені від холодного вітру, Аарон і Нені міцно притискалися один до одного. В них не було постійного дому. Вони увесь час кочували по резервації і Нені здавалося, наче б то він знає кожен куточок лісу, плато і далеких рівнин.

Сінінен, який за ці роки став міцнішим і вищим за Аарона, тепер кожної ночі обережно обіймав його. Зараз, він лежав і ліниво вилизував вухо альфи. Той лише іноді здригався і сміявся.

Плямистий альфа натягнув на них обох тонке покривало і сильніше притиснувся до Нені. Аарон ткнувся лицем в груди Сінінену, наче сліпе вовча. Молодий альфа продовжував вкривати плямистого поцілунками, як раптом вони обидва здригнулися від протяжного вовчого плачу. Цей несамовитий крик був повний болю і відчаю. Аарон одразу підвівся. Він колись чув подібні волання. Здавалося, молоде вовча могло затьмарити своїм коханням ті страшні спогади, але почувши це виття, йому здалося, наче все відбулося тільки вчора. І кров, і крики, і ланцюги, які сковують рухи, усе тут, поруч, а свобода і любов – лише ілюзія.

– Нені! Біжим! Це вони! Біжимо звідси!!! – закричав не своїм голосом Аарон. Сінінен, нічого не розуміючи, швидко підвівся, виліз із куреня, одразу зібрав усі пожитки і пустився бігти за Аароном. Він те й діло намагався зникнути з виду.

Вони бігли без відпочинку багато годин. Завдяки Аарону фізичні сили Сінінена набагато збільшилися, але такий довгий перехід був для нього важким. Нені помічав, як Аарон спотикається і ледве не падає, але продовжує рухатися вперед. Молодий альфа старався не випускати із виду коханого і зупинився лише тоді, коли той впав на землю без сил. Аарон одразу ж перекинувся людиною. Його божевільні очі ледь не вивалювалися з орбіт. Нені залишив пожитки і кинувся до плямистого. Молодий альфа пригорнув до себе Аарона, так міцно, як тільки міг. Плямистий альфа тремтів усім тілом, пальці, зведені судомами, сліпо скреблись по лопаткам Сінінена. Нені покривав, вологе від сліз, обличчя Аарона ніжними поцілунками. Поступово, тремтіння у тілі старшого альфи вгамувалося і він підняв голову, перелякано дивлячись на Сінінена.

– Я не дозволю їм забрати тебе, – гаряче прошепотів Аарон, – не дозволю. Ніколи у житті. Ти єдиний, хто в мене є.

– Усе буде добре, – відповів Нені, посміхаючись, – заспокойся.

– Чуєш? – не вгамовувався Аарон. – Я не дозволю їм цього! Тільки не тебе!

Плямистий вовк підвівся, взяв за руку Сінінена, почекав, доки той підніме речі і рушив вперед через густі кущі. Зовсім скоро вони вийшли на галявину, а за нею вже виднілася до болю знайома скеля. Її силуети продивлялися через голі дерева. Опале листя приємно шурхотіло під ногами. Нені був занадто зосередженим на Аароні і навіть не здогадувався, куди той веде його. Чорні стовбури дерев закінчилися і перед очима з’явилася маленька галявинка, а за нею гостинно розкрите жерло печери. Звідти доносилися дивовижні запахи. Світло від багаття розфарбовувало все у приємний, помаранчевий колір.

Сінінен різко зупинився, другий раз кидаючи речі на землю. Зі змішаними почуттями він подивився на Аарона, а потім і на тих, хто зібрався у печері. Вони все ще не помітили гостей, але слабкий порив вітру змусив би їх сполошитися.

– Ти спеціально це зробив? – тихо спитав Нені, зацікавлено і жадібно роздивляючись свою рідну печеру, свій дім.

– Тут ти будеш у безпеці, – так само тихо відповів Аарон, відпускаючи руку свого коханого вовчати. Сінінен сполошився і обернувся.

– Аарон? – насторожено погукав Нені. – Що це означає?

– Стій там, де стоїш! – почувся грізний голос Блаза. Він, як раз з’явився з другого боку галявини. Нені смикнувся, але видно слова були адресовані не йому.

– Ти на цілу купу років відібрав у мене брата, а тепер хочеш залишити його з розбитим серцем? – не вгамовувався Блаз. Бурий вовк підійшов ближче, подивився в блакитні очі Нені і широко посміхнувся, скалячись. Вони раптово обійняли один одного так, що захрустіли ребра. Аарон мимоволі посміхнувся. Він вже хотів зникнути з поля зору, як міцна залізна хватка його зупинила. Він здивовано обернувся і його серце пропустило поштовх. Брати, захоплені розмовою, вже віддалились, а перед ним, незрозуміло звідки, з’явився Олівер. Маленький, худий, він ледве стояв на ногах, але при цьому тримав міцно, з усіх сил.

– Олівер, – тихо видихнув Аарон. – Ти так змінився.

– Навіть не думай йти, – сердиті, зелені очі свердлили плямистого вовка. – Ти нічого не зміниш, а так, Нені буде щасливим ще трохи.

– Ні, – Аарон захитав головою, – я не можу. Вони будуть шукати мене. Вони знають, як мене знайти. Усі, з ким я поруч у небезпеці! Я повинен негайно піти із резервації! Я не хочу, щоб через мене постраждало ще більше вовків. Не хочу, щоб через мене постраждав Нені, ти і твої діти! Я не хочу цього.

Олівер сумно посміхнувся.

– Це неважливо. Через п’ять років вони заберуть усіх. Усіх моїх синів, – омега тремтячими руками вийняв із-за пазухи згорток паперу. На відміну від інших вовків, Аарон вмів читати і те, що було написано на папері, з величезною червоною печаттю, змусило альфу жахнутися.

Щоб його синів не забрали на арену, Олівер підписав договір з мисливцями, у якому говорилося про те, що через п’ять років, омега має добровільно віддати усіх своїх шістьох синів людям у рабство.