Глава XIX

Олівер лежав на своєму ліжку і тяжко зітхав. Ось-ось його синів мають забрати. Сказати напевно, що він відчував, було дуже важко. Іноді, йому навіть здавалося, що в нього більше немає серця, воно померло разом з його душею тоді, під час хвороби, а тепер лише просто розмірено стукало в його грудях. Його очі перестали змінювати колір і завжди залишалися зеленими. Єдиною ознакою того, що він відчуває ще хоч щось, залишалися болісні зітхання.

Як тільки прийшла весна, усі одразу розбіглися і печера залишилася пустою. У величезній печері залишилися лише Фархад та Олівер. Омега монотонно прибирав печеру. Очищав свій дім від безладу, який влаштували його сини. Незрозуміло чому, але його це дратувало. Навіть Фархад не міг його розворушити. Альфа поступово прийшов у норму, про його колишні переживання нагадували лише сиві пасма в русому волоссі. Після пережитого, його не хвилював відчужений стан Олівера. Головне – він живий, усе інше, якось налаштується.

Олівер був сам у печері та спостерігав за зірками. Пологи, нарешті, зняті і можна бачити небо із другого входу в печеру. Раптом, він почув тихий шурхіт біля входу. З’явилася чиясь тінь, а за нею і маленьке, худеньке тільце. Олівер припіднявся на лежанці і зацікавлено почав спостерігати за рухом у печері. Він не поспішаючи запалив біля себе лампу і чекав.

Нарешті, у світлі лампи, з’явилося бліде, змучене обличчя Хасана. Він закутався з ніг до голови у ковдру, не дивлячись на те, що була середина літа і навіть ночі були жаркими. Тільки Олівер хотів спитати у чому справа, тремтячі руки його сина простягли йому щось чорне, яке тихенько пищало. Ковдра трохи сповзла, відкриваючи погляду Олівера скривавлені ноги сина.

Старший омега відразу підхопився і ледь встиг впіймати зовсім ослабленого Хасана. Той був смертельно блідим, його погляд ставав мутним і поступово втрачав здатність сприймати хоча б щось. Олівер схопив першу, яка потрапила під руку ковдру, закутав у ній слабе вовченя і затяг на свою лежанку сина. Він поклав йому на груди вовченя, щоб воно могло ссати молоко, а сам кинувся посеред ночі через ліс у пошуках лікаря.

Олівер натикнувся на Хома, який вже довгий час був учнем сильно постарілого лікаря блакитних вовків. Чоловік схопив Олівера за передпліччя, щоб той не впав від сильного навантаження на слабке тіло. Хом почав розпитувати, що сталося, але Олівер мовчав і лише його очі почали поступово приймати сірий відтінок. Жеже, який був, як раз поруч, вчасно встиг.

– Тато? – альфа кинувся до двох дорогих для нього людей. – Що ти тут робиш?

У відповідь знову тиша і лише розгублений, наляканий погляд.

– Судячи з його реакції, щось сталося, – помітив Хом. Жеже пирхнув.

– Логічно. Добре, сідайте на мене. Напевно, трапилося щось вдома, адже він за межі печери навіть не виходить.

Жерар перекинувся вовком, Хом обережно посадив на нього Олівера і сам сів позаду, притримуючи омегу. Жеже було важкувато бігти з двома дорослими людьми на спині, але, все ж таки, він впорався і доволі швидко опинився біля рідної печери. Там вже чекав їх приходу розгублений Фархад.

Не встиг Жерар зупинитися, як Олівер кинувся всередину. Фархад вже встиг запалити усі світильники та вогнище, щоб в печері було, якомога більше світла. Старший омега підійшов до своєї лежанки і м’яко провів тремтячою рукою по щоці сина. Той повільно відкрив жовті очі та слабко посміхнувся.

Одразу, поряд, опинився Хом, готовий оглядати омегу.

– Що з вовчам? – серйозно спитав чоловік.

– Усе в порядку, просто виглядає дуже маленьким та худим, – нарешті Олівер сказав хоча б щось.

– Він пив молоко? – продовжував розпитувати Хом.

– Так… – ледь чутно відповів Хасан.

– Зараз твій татусь забере вовча і побуде з ним, поки я тебе огляну, добре? – сказав Хом. Хасан слабко кивнув головою і дозволив татові забрати вовченя. Хом прикрив їх ширмою і почав обстеження. У цей час, Олівер сів прямо на підлогу і дбайливо пригорнув до себе кудлату грудочку. Зараз вовча спало. Омезі було незвично тримати таке маленьке вовченя. Усі його діти були набагато більшими за цього.

Першим увійти в печеру наважився Жерар. Він тихенько підійшов до татуся і почав здивовано роздивлятися вовча, заховане у ковдрі.

– Він такий малесенький! – вигукнув Жеже, одразу осікаючись, занадто голосно вигукнув. – Вушка такі самі, як і у Рисі. З китицями. Бачиш?

– Бачу, – тихо відповів Олівер. – Саме тому і маленький. Мабуть, народився раніше терміну. І цей дурень, Хасан, нічого не казав, ні слова про те, що йому погано чи боляче. А якби він помер?

– Татко, ну що ти таке кажеш? – дорікнув Жеже, дбайливо беручи на руки вовча. Той незадоволено пискнув і відкрив золотисті очі.

– О, – знову вигукнув Жерар, – це омега.

– Ти вже зараз це зрозумів? – Олівер слабко посміхнувся і його очі забарвилися ледь помітним блакитним відтінком.

– А що тут розуміти. Пахне він, як омега. Ось і все, – сказав Жеже.

Через деякий час із-за ширми з’явився Хом і погукав до себе Олівера. Старший омега зітхнув і підійшов до лікаря.

– З ним усе буде добре. Він молодий. Його тіло швидко відновиться. Йому зараз потрібно бути зі своїм альфою. Йому потрібна емоційна підтримка. Я привів його до ладу і дав трохи заспокійливого. Хочу ще оглянути вовча, – тихим голосом сказав Хом, спостерігаючи, як молодий омега поступово провалюється у медичний сон.

– Жеже, дай вовченя, – сказав Олівер. – І знайди Лінчі, якомога швидше.

– Ти впевнений? – перепитав Жеже, віддаючи маленьку грудочку.

– Так. Хом сказав, він зараз потрібен Хасану, – відповів Олівер. Лікар почав обережно оглядати вовченя.

Жеже вискочив із печери, де Фархад трохи затримав його.

– Ну що там? – тихо спитав старший альфа.

– Усе в порядку, – Жеже знизав плечами. – Думаю, коли Хом усе зробить, ти зможеш подивитися на них.

– Він від Лінчі? – обережно спитав Фархад, хмурячись.

– А від кого ще? – пирхнув Жерар і зник у лісі, на ходу перекидаючись у вовка. Йому потрібно знайти Лінчі, який не з’являвся з тих пір, як вони влаштували криваву бійню прямо перед їх рідною печерою. Рись тоді зник разом з Аароном і Сініненом, які так само, як і він не давали про себе знати з тих самих пір.

Доки Жеже шукав Лінчі, Фархад вирішив знайти Блаза, щоб порадувати сина. Він став дядьком. Але ось усвідомлення того, що сам Фархад став дідом, до альфи ще ніяк не приходило.

Через декілька днів, Хасан трохи зміцнів і переселився в печеру поменше. Олівер обладнав там все для зручності свого сина та онука. Коли з’явилася маленька грудочка щастя, Олівер почав поступово приходити до тями. Він усе частіше посміхався і згадував, що таке почуття. Фархад, нарешті, розслабився, коли бачив, як радіє його коханий омега. Він навіть старався прийняти той факт, що дитина, яка народилася, плід кохання обох його синів.

Хасан сидів біля печери, подібно своєму татусю і спостерігав, як слабеньке вовча намагається встати на тремтячі ніжки. Він почував себе дивно. У його грудях зароджувалося невимовне захоплення. Невже це його?! Ось це крихітне створіння?! Йому хотілося похизуватися перед Лінчі. Показати йому, якого чудового сина він народив. Але Рись не з’являвся вже більше ніж пів року. Тоді вони посварилися, ну то й що. Хасан швидко відійшов від потрясіння і почав його шукати. Шукав до тих пір, доки дозволяв живіт, який все збільшувався. А потім пологи настигли його зненацька, серед лісу. Він вже і не пам’ятав, де знайшов ковдру і як знайшов у собі сили дійти додому, залишаючи за собою кривавий слід.

Раптом, ніс Хасана вловив до болю знайомий запах. Він покрутив головою по сторонам, намагаючись зрозуміти, звідки його чує. Омега помітив вдалині татуся, який заціпенів. Він дивився кудись в одну точку. Хасан спробував прослідкувати за його поглядом і теж застиг. Трохи віддалік стояв Лінчі, спираючись на скелю. Він змінився. Погляд його став важким і чужим. Усе його тіло вкривали рубці. Якісь були свіжими, якісь дуже старими. А ті, що дісталися йому від батька, братів і Хасана, губилися на фоні інших – нових.

Молодий омега взяв на руки чорну грудку, котра постійно виривалася і застиг, не знаючи, що робити. Погляд Рисі потемнішав. Він виглядав так, наче готовий був вбити Хасана. Лінчі повільно рушив йому назустріч. Омега стояв, як укопаний, боявся поворухнутися. Навіть вовча перестало вертітися. Лише стригло вухами, на кінчиках яких були китиці. Рись підійшов до омеги дуже близько. Хасан відчув його знищуючу ауру. Здавалося, він здатен вбити одним лише поглядом.

Раптом, вовченя видало жалібний писк, який мав бути грізним риком. Він притиснув вуха і продовжував невдоволено бурчати.

– А-а-а-а-а-а-а! До чого ж ти галасливий! – сказав Лінчі, лоскочачи вовча між вух. Голос його був низьким та глибоким. Він був зовсім інший. Не тим Лінчі, якого знав Хасан. Вовченя спритно вивернулося і вкусило батька за палець. Рись, від несподіванки, ойкнув. Він нахилився так, щоб очі маленької нахабної грудки виявилися на рівні його очей.

– Ти чого кусаєшся! А? Маленьке неслухняне створіння! Як ти посмів нападати на свого батька?! Я ж тебе відразу поб’ю! – Лінчі оскалився, посміхаючись очами. Він підняв погляд і, нарешті, подивився на Хасана. Омега міцніше пригорнув до себе вовча і голосно ковтнув слину. Він страшенно боявся Лінчі. Боявся, що той вб’є його прямо зараз. Рись знову вирівнявся і підійшов зовсім близько, так, щоб Хасан відчував його подих. Усе тіло омеги затремтіло, і вовченя заскиглило, наче відчувало страх татуся. Хасан закрив очі і приготувався лиш до одного. До смерті. Лінчі смішила така реакція його омеги. Рись намагався своєю зухвалою поведінкою сховати справжні емоції. Він боявся признатися навіть самому собі, що шалено сумував.

Лінчі торкнувся шовкового волосся омеги. Хасан, відчувши дотик Рисі, здригнувся і голосно зітхнув. Він хотів щось сказати, але слова не лізли з горла. Лінчі голосно загарчав і різко пригорнув до себе Хасана. Він би стиснув його, як завжди, сильно-сильно, але той тримав на руках вовча. Їх вовченя. Їх сина…

Рись відчував у грудях нестерпний біль. Він корив себе за те, що тікав. За те, що не був з ним увесь час поряд. Лінчі зарився носом в чорне, як смола, волосся свого омеги і вдихнув його запах. Жадібно, і наче вперше.

Раптом, він почув, як омега голосно шмигнув носом.

– Лінчі, якщо ти хочеш мене вбити… зроби це будь ласка швидше… – нарешті видавив із себе Хасан. Рись відсахнувся і здивовано витріщився на омегу.

– Дурник, як я можу тебе вбити? – спитав Лінчі і його голос зрадницьки затремтів. Тепер була черга омеги дивуватися.

– Так ти прийшов не для того аби вбити мене? – заїкаючись проторохтів Хасан.

– Звичайно ні, з чого ти взяв? – Рись насупився.

– Ти виглядав таким моторошним. Я думав, що помру, як тільки побачив тебе, але потім згадав про сина і не дозволив собі боятися.

– Я подумав, що це чужа дитина, – присоромлено буркнув Лінчі, – я відчував його запах, але все одно не повірив…

– Ти!!! Негідник! Думав, що я… – Хасан не витримав, перехопив вовченя в одну руку і боляче пхнув Лінчі в бік.

– Да нічого я не думав… – Рись, звичайно, міг одним рухом збити Хасана з ніг, але дозволяв йому робити з собою все, що заманеться.

– Сам тільки но сказав! Думав, що я – повія…

– Хасан! – Лінчі розлютився, але одразу взяв себе в руки. – Ну, якщо і повія, то тільки моя.

В очах Рисі заграли бешкетні вогники. Хасан відчув, як знизу все обдало жаром.

– Не смій мене так називати! – омега від обурення став увесь червоний.

– Добре, не буду, – Лінчі нахилився до самого вуха Хасана і прошепотів. – А тепер віднеси вовча татусю. Я буду трахати тебе до безтями.

Омега вдавився повітрям від обурення, але, все ж таки, послухався альфу. Він підбіг до татуся і передав розгублене вовченя.

– Нічого не питай, – проторохтів Хасан, ще більше червоніючи. Олівер тихо засміявся, пригортаючи до себе вовча.

– Не затримуйся довго. Не забувай – вовченя п’є твоє молоко, – відповів старший омега і повільно пішов у велику печеру.

Хасан повернувся до Лінчі, який вже очікував його в маленькій печерці.

– А тут стало затишніше, – сказав Рись. Хасан підкрався до нього ззаду і міцно обійняв.

– Це зробив татусь, щоб мені було добре з вовчам, – відповів Хасан, ткнувшись кудись поміж лопаток Лінчі. – Ти став вище. І більше.

Рись повернувся обличчям до Хасана і поклав його руки собі на талію.

– Ну, мені прийшлося виживати взимку посеред лісу. Одному, – відповів Лінчі, обіймаючи Хасана у відповідь.

– Я шукав тебе…

– Я знаю… – Рись нахилився до омеги і, нарешті, торкнувся його м’яких губ. Хасан жадібно йому відповів, поглиблюючи поцілунок.

– Лінчі, – прошепотів омега, згораючи від бажання, – мені потрібно дещо тобі сказати…

– Кажи, – відповів Рись, стискаючи в руках м’якенькі округлі сіднички Хасана.

– Тобі не можна входити в мене. Там ще не все зажило, – омега подивився на Лінчі відчуваючи провину. Той зітхнув, але сідниці не відпустив.

– Що ж тоді попрацюєш для мене своїм розпусним ротиком, – Рись облизав нижню губу омеги, втягуючи його в черговий поцілунок.

– Я думав ти образишся, – знову почав Хасан, як тільки вони відсторонилися.

– Чого це я маю ображатися? Ти ж не винен, що так вийшло.

– Він народився раніше ніж потрібно. Хом так сказав. Тому він такий маленький.

– А як ти його назвав? – спитав Лінчі й обережно поклав омегу на широку лежанку. Хасан вирячив очі.

– Я… я не придумав йому ім’я. Я тебе чекав…

– О, – Рись на хвилину задумався, не забуваючи гладити набряклі соски Хасана. Омезі було доволі складно стримувати стони, звиваючись під своїм альфою.

– Придумав! – раптом вигукнув Лінчі. – Хакім. Його будуть звати Хакім. А тепер я з’їм тебе, мій солоденький!

Рись навис над Хасаном і почав кусати його за живіт, від чого останній почав реготати. Скоро сміх перетворився на стони, а грайливі пощипування в настирні дотики. Вони гладили один одного руками. Вивчали один одного, наче вперше. Пальці Хасана завмерли на одному зі старих шрамів Рисі. Омега посміхнувся.

– Це я зробив, – тихо сказав Хасан, – пробач мене.

– Ні, ти правий, я тоді зробив тобі боляче, – відповів Лінчі, кусаючи ніжну шкіру внизу живота омеги.

– Я тоді довго на тебе злився, – Хасан запустив пальці в кудлате і вічно неслухняне волосся Рисі.

– Я теж довго злився на себе. Я не міг втриматися і дійсно наругався над тобою. Маріно був правий тоді. Я все це зрозумів лише через стільки часу. Усі шрами, які на моєму тілі. Усі старі шрами. Я їх справедливо заслужив, – Лінчі облизав член омеги по всій довжині і заковтнув його увесь. Омега вигнувся, впиваючись кігтями в шкіру голови Рисі. Хасан доволі бурхливо вилився прямо на обличчя Лінчі, від чого одразу почервонів.

– Боги, що за сором! – омега почав витирати обличчя альфи першим ліпшим клаптиком тканини.

– Нічого, потім підемо покупаємося в озері. Досить відволікатися. Ти обіцяв попрацювати ротиком, – Рись пустотливо підморгнув. Хасан насупився і розташувався між ніг альфи. Він з явним задоволенням провів по його сильним стегнам. Навіть там, на ніжній шкірі внутрішньої частини ніг, виднілися рубці. Хасан жадібно вилизав їх усі, від чого налитий кров’ю член Лінчі смикнувся. Рись голосно видихнув і протяжно застогнав, коли гарячі губи омеги торкнулися його. Хасан охопив голівку і почав рухатися. Він не брав член повністю, адже той був великим і омега не мав достатньо часу щоби навчитися, але він старався з усіх сил, допомагав собі рукою і зовсім скоро Лінчі бурхливо вилився. Хасан не встиг проковтнути сперму альфи і вдавився. Рись ліниво розвалився на лежанці і тихо засміявся.

Коли омега впорався з кашлем, то відразу привів себе до ладу і попрямував до виходу із печери.

– Йди до озера, я прийду, мені потрібно погодувати Хакі, – сказав Хасан. Лінчі посміхнувся і втомлено піднявся з лежанки.

– Добре. Я радий, що тобі сподобалось ім’я, яке я придумав, – Рись підійшов до омеги ззаду і поцілував у скроню. – Я чекаю на тебе. Бери сина з собою. Думаю, ми більше не будемо пустувати.

– Я боюся, там же вода! А раптом що…

– Дурниці. Я хочу бачити його так само сильно, як і тебе. Цей негідник занадто схожий на мене.

– Його вуха врятували нам життя! – вигукнув омега і пішов у бік великої печери. Рись кинув на нього погляд і пішов до озера. Він дійсно був щасливим. Він став батьком і знову повернувся до свого омеги. Але він зовсім не хотів згадувати звідки в нього стільки рубців. Далеко на кордоні вже щосили йшли бої проти людей. І це лише питання часу, коли резервація впаде перед силою людської армії.