Глава V

В кабінеті запанувала мертва тиша. Гантер вчепився в кухоль з чаєм. Земля під ногами провалилася. Мурашки пробігли по спині. “Якого чорта він тут?” — питання гуло луною в голові. Хлопець не міг поворухнути кінцівками. Руки хоч і рідні, але поводилися, наче хтось інший ними керував, ноги ж віднялися цілком. Хтось штовхався в плече. Парубок нервово мотнув головою в бік. Там стояли стурбовані Рейн. Даріус кинув погрозливий погляд на Стіва. Правоохоронець розвів руками, мовляв, що міг зробити. Парубок поставив кружку на стіл. Горло паршіло від задухи, груди стисло. Придушеним голосом він проказав.

— Не треба.

Даріус посиленно крутив думку як витягнути малого з такого лайна. Та побачити дядька необхідно. Хоча б для того щоб зробити висновки щодо нього.

Чоловік похлопав Гантера по спині. Хлопець не реагував, втупився порожнім поглядом в нікуди.

— Ми скоро спустимося, так і передай. — кинув він Стівові. Той кивнув і вийшов.

Рейн перевели погляд на Даріуса. Колеги сперечалися в німому діалозі, жестами намагаючись пояснити одне одному хто і що має зробити. Зійшлися на імпровізації. Парубок намагався потроху взяти себе в руки. Кайданки на зап’ястках явно не полегшували ситуацію. Поверхом нижче, чи десь деінде в цьому будинку снував кошмар з якого Гантер посмів втекти.

— Гантере, агов, Гантере! — розштурхав Даріус хлопця. Той повернувся на чоловіка і глянув так, наче загнаний звір дивився як мисливці цілять в нього. Чоловік почав пояснювати.

— Якщо ти відчуєш хоч якусь погрозу з боку твого родича, то відштовхни його, я одразу тебе заберу від нього домовилися?

Хлопець кивнув у знак згоди.

Усі троє спустилися донизу, до реєстратури. Перед ними стояла картина маслом: Філіп лаявся на всіх підряд, вимагаючи пояснень і свого племінника, в той час як Стів докладав титанічних зусиль, щоб заспокоїти чоловіка та виправдати причини затримки. Побачивши компанію, поліцейський перенаправив до них чоловіка. Філіп підійшов.

— Я хочу поговорити з ним наодинці.

Даріус кивнув.

— Добре, ми тоді збоку поспостерігаємо. — правоохоронець підштовхнув хлопця вперед і глянув на Філіпа з-під лоба прямо в очі. — Але якщо що втрутимося, це ясно?

Єгер знизав плечима і відвів племінника в кут. Вони стали за принтером. Чоловік міцно тримав Гантера за плече. Але не як тримають коли виражають підртимку, чи підбадьорюють, ні. Це хватка хижого орла, що вхопився в свою здобич. В хлопця вчепилася не рука дядька, а зміїні ікла. І що довше тримали, то слабшим він ставав.

— Слухай, зав’язуй з цим.

— Що?

— Те що ти зробив дуже по-дитячому, а ти ж дорослий мужик, повернемося додому і чесно про все забудемо, наче нічого не було! — Філіпова усмішка пашіла нещирістю, та Гантер хотів вірити. І волів вирватися. Не ясно чого бажав більше.

— Але, — Хлопець вказав на шрам на щоці — це?

— Та! — відмахнувся Філіп — Неважливо.

Гантера перекривило. Неважливо? Він ледь не вмер! Вираз обурення довелося сховати десь подалі, та якась його нотка все ж проступила.

— Щось не влаштовує? — прошипів крізь зуби дядько — Ти ж знаєш, я таке не терплю. Тим паче, куди ти хотів іти? Хочеш жити під відкритим небом і здохнути? Вперед, не триматиму. Тільки знай, що крім мене тебе ніде не полюблять. — чоловік самовдоволено всміхнувся.

Хлопець здригнувся. Повітря в грудях поважчало. Дядькова емоційність не віщувала нічого доброго. В голові пульсував інстинкт — тікати. Попри це, ноги не слухалися, вп’ялися в землю залізними стовпами. Парубок з-під лоба оглядав чоловіка. Намагався знайти в кожній деталі образу щось, причину чому вони обидва тут, а не в лісі вдома. Той лиш, наче насміхаючись, стояв, чекав відповіді. Не витримавши затяжного Гантерового ступору, Філіп нахилився і прошепотів над самим вухом:

“Мені все одно ти хочеш чи ні, ми повертаємося, або …”

Його рука впилася у футболку, під ребрами. За спиною постав Даріус. Чоловік відсунув хлопака вбік і зустрівся з Філіпом в небезпечній близькості. Дядько лиш всміхнувся. Обоє знали що Гантер повернеться до Філіпа, як би Даріус не старався. Парубок дивився по черзі то на одного, то на іншого. Поліцейський вдавано ввічиво попросив пройти заповнити папери. Філіп повернувся, нагородив племінника поглядом погрози і, ніби нічого не сталося, послідував за Даріусом. Коли обидва зникли з поля зору за дверима одного з кабінетів, Рейн підхопилися. Гантер тремтячими руками тримався за рюкзак. Психолог поклали руку на плече.

— Гантере, ми спробуємо зробити, що можна.

Хлопець кивнув. Поки Даріус розбирався з Філіпом, а Філіп з формальностями, Рейн провели інструктаж що робити якщо щось станеться.

— … і пам’ятай, якщо втечеш ще раз, то не йди бозна-куди, а одразу до сюди, кажеш, що до мене, чи до Даріуса, все запам’ятав?

Хлопець кивнув. У горлі нестерпно паршіло, і слово навіть проказати було боляче. Рейн не ставили зайвих питань щодо мовчазної поведінки хлопця. Все і так стало ясно, як тільки з’явився його опікун. Тим часом повернулися Даріус з Філіпом. Рейн чесно не розуміли як цим обом вдається триматися, та ще й якось підтримувати розмову. Поліцейський обережно зняв з парубка наручники. Той розім’яв зап’ястки. На кістці виднівся червоний слід. Дядько махнув рукою, аби Гантер пішов за ним. Той не довго вагався.

З асфальту піднімався жар, закручуючи пейзаж далечини чудними спіралями. Небо з блакитного поволі гарячіло до жовтополум’яного. Між будівлями гуляв вітер, торкався прохолодою всюди, де обпікло за день жарке пломіння. Будинки, що вдень сірі, набрали теплих відтінків з повітря і зробилися, як пісок пустелі — червонястими. Надворі, перед відділком стояв темно-зелений позашляховик з відкритим кузовом. Всі боки були заліплені товстим шаром багнюки та пилу. Одного разу коли вирішили спробувати відмити хоч щось, довелося брати шпатель, аби просто віддерти скупчення на крилі. Як результат, кілька нових шрамів, що на людях, що на машині. В житті Гантера ця подія значилася найбільшим уроком грубої лексики. Найвишуканіше виражалися коли різало по долонях. Та й хлопець не вийшов тоді неушкодженим. Рубець біля великого пальця мало заважав життю, але слугував постійним нагадуванням.

Парубок не роздумуючи сів на заднє сидіння. Сівши за кермо, Філіп повів авто до супермаркету. Там, на парковці, чоловік поставив машину, і закрив Гантера. Клацнули замки. Чоловік пішов скуплятися, гріючись під помаранчевим сонцем.

Перегріта за день автівка перетворилась на справжню катівню. До чого не торкнись — все пашіло жаром. Гаряче повітря обпікало носа та горло. Груди тяжіли від задухи. По спині стікав піт, солоний та неприємно липкий. Хлопець намагався думати. Глянув на двері — там мала бути ручка, аби опустити скло. На тому місці сяяла дірка. Гантер гарячково кинувся до протилежної сторони. Там також нічого подібного не було. Тоді він оглянув передні місця. Там точно були потрібні кнопки. На панелі, коло руля, виднілися кнопки зі значками, схожими на двері машини. Парубок спробував дотягнутися, та не дістав зовсім трохи. Перед очима пливло, наче під водою. Знесилений, він ще раз простягнув руку аби намацати хоч якийсь шанс. У спробі пролізти наперед він встряг на місці. Гантер ще раз оглянув салон. Можливо поряд є хоч щось чим би розбити вікно. Те нічого такого не знайшов. Зі злості, парубок вдарив скло кулаком. Автівка погрозливо загуділа. Гантеровий же кулак спалахнув гострим болем від віддачі. Тоді хлопець спробував вдарити іншою рукою. Тепер боліли обидві руки. Він не здавався. Діставши ніж, руків’ям почав гамселити по склу. Машина скреготіла, а на вікні з’являлися подряпини. Крихітні уламки блищали в повітрі, наче краплі дощу серед полуденної спеки. Гантер докладав стільки сил в кожен удар, що якби дядько був будь-де на парковці, то почув, а згодом і побачив як коливається автівка, наче під нею не асфальт, а штормові води. Хлопець бачив як повз проходять люди та навіть не повертаються в його сторону. Можливо, вони просто байдужі, можливо, настільки впевнені, що хтось інший допоможе, що навіть не переймаються. Втомленими руками він продовжував. Що може статися ще? Скло його поранить? Не проблема; лишиться шрамом більше, як не загоїться. Та впертість не допомагала: що сильніш бив, то менше надії лишалося. Білим шаром подряпин покрилося вікно. Така нормальна властивість прозорості втратилася за численними пошкоденнями.

Стук у скло налякав Гантера. Піднявши очі, він побачив дядька. Холодний погляд, яким він зміряв племінника, вселяв жах. Філіп відкрив двері. Гантер хотів відповзти назад, та не встиг: чоловік взяв його за грудки. Забравши ніж з рук, відкинув хлопця назад і закрив двері. Через кілька хвилин повернувся з господарською мотузкою. Філіп вхопився в горло хлопця. Той намагався протидіяти, та чоловік все міцніше стискав руку на його шиї.

— Знаєш, я ж тебе люблю, але ти змушуєш це робити.

Відпустивши хлопцеву шию, чоловік стис зап’ястки Гантера в своїх долонях та обмотав мотузкою. Парубок з жахом дивився на це не в змозі навіть крикнути — так сильно здушив його дядько.

— … Не… треба…

Гантер силою пробував дістати руки з міцних пут, та виходило лиш розізлити дядька. Той різко сіпонув вузол. Безсилий, хлопець не зміг чинити опір. Філіп дов’язав мотузку, пригрозивши, що якщо Гантер кричатиме, то заткне його ганчір’ям. Хлопець тяжко дихав. Чоловік розлючено зітхнув та грюкнув дверима. Коли сів за кермо, запалив цигарку і поїхав не зволікаючи.

Краєвид змінився різко. За два дні в місті Гантер ще не звик до масивів будинків. Старі триповерхівки з ліпниною на балконах та вікнах. Де-не-де на підвіконнях розцвітали клумби. Під ногами не м’яка сира земля, а твердий сірий асфальт. Таким він закарбував в пам’яті місто. Зараз же за склом простягався ліс, зелений-зелений та темний-темний. В промінні призахідного сонця, тіні видовжувалися, темнішали, з’їдали все світло, що торкалося землі. Понад обрієм виходив місяць. Спека вже давно відступила, а холодний протяг приводив Гантера в себе. Зі знову зв’язаними руками мало що поробиш.

Діставшись будинку в лісі, Філіп розв’язав племінника поставив перед собою і поклав руку на плече.

— Будеш хорошим хлопчиком, слухатимешся, чи..?

Закінчувати погрозу чоловікові було не обов’язково.

— Так, дядьку. — Гантер покірно дивився на нього.

Філіп посміхнувся і попросив допомогти з пакунками. Лампа освітлювала терасу та заїзд перед хижкою. Перетягуючи пакунки на кухню, Гантер дивувався. Він покинув будинок на лиш два дні, а наче пройшла ціла вічність, причому стосувалося це і Гантера, і будинку. Панував невиданий хаос, мийка забита брудним посудом, на столі виднілися солодкі плями від вина, розсипана солонка та уламки келиху по всій кімнаті. Скло неприємно хрумтіло під підошвою. Коли всі пакунки були розкладені, Філіп звелів Гантерові піти до себе в кімнату, мовляв, пізно, краще на наступний день поговорити. Хлопець тільки радів тому.

Замкнувшись в себе в кімнаті, Гантер відкрив вікно, склав руки у свисток та дунув у нього Флепджекову пісню, в сподіваннях, що друг почує. Через хвилинку він повторив гук. Довкола все так само цвікотів вечір, та ні єдиного пташиного голосу. З вікна подув прохолодний вітерець, торкаючись освіжаючим подихом, нагадував хлопцеві про його рани. Почервоніла шкіра на зап’ястках зуділа. Шрам на щоці давно покрився шкіркою і поволі заживав. Гантер обмацав потилицю і знайшов там свіжий синець. Спокійно видихнув. “Все заживе”. На підлозі — суха пляма крові вкрита шаром пилу.

Чи був сенс прибирати? Гантер плюхнувся в ліжко і задумався. Він хоче втекти якнайскоріш, тож прибирати, наче, не має сенсу. На противагу хотілося, щоб дядько не переймався тим, тож прийнамні треба підмісти. Потім хлопцеві згадалося як в дитинстві, наївний і малий, грався з дядьком. Сонячний день, коли дядько ще дозволяв іти куди завгодно, робити що заманеться. Гантер хотів вірити, що колись повернеться цей дядько. Може дати йому шанс? Сьогодні ж він не побив Гантера за те, що той ледь не розбив скло в машині, можливо там ще є та доброта всередині. Та й дядько шукав його, тож, може так сталося, він просто не вміє проявляти любов. Нічого страшного ж нема. Не всі ідеальні. Гантер так само. Він провів рукою по шрамові. Може, це дійсно дрібниці і дядько правий. Дарма він таки втік. Тільки змусив дядька нервуватися, не більше. Тоді прибратися таки треба.

Філіп сидів на порозі та нервово курив під світлом ліхтаря. Гіркий дим наповнював його. Думки помалу вставали в ряд. Одна вихідка цього малого негідника, коштувала йому занадто дорого. Люди які беззаперечно вірили раніше, не без причин могли ставити під сумнів нові обітниці. На цей раз все добре закінчилося і його спіймали. Наступного разу допустити не можна. Чоловік докурив, кунув бичок на землю і затушив ногою. Зайшовши в дім, промайнув кухню, яка постраждала ще вчора. Щоб вгамувати злість, сухе вино не підійшло. Вмостившись в ліжку, він відчув неймовірне задоволення. Як би він не переживав, та той малий не зможе нічого вдіяти самостійно. Та й зараз вони в одному будинку, завтра поговорять, Філіп скаже щось, на кшталт, “Це тому що я турбуюся про тебе”, або “Ти важливий для мене”, він повірить та й слухатиметься, як ягнятко, а більшого й не треба.

Гантер прокинувся, як зазвичай, ще вдосвіта. Навіть солов’ї не співали. Холодне вранішнє сонце ледь визирало з-за верховіть дерев. Чомусь хлопець відчував себе покинутим. Згадував, чи хоч коли за нього хвилювалися, так як Вілоу чи Даріус. Дядько частіше сварив, ніж питав як справи. Відкинувши думки, Гантер спустився по віник. Прибирати зранку куди простіше, ніж робити те втомленим ввечері. На кухні було все так само. Хлопець намітив собі, що і там треба погосподарювати.

Хутко впоравшись з кімнатою, парубок взявся за кухню. Робота здавалась неокрайньою: за два дні ніхто ні разу не скористався кухнею, посуд, якого ніхто не торкався, припав пилом, неприбрані, кілька разів розчавлені залишки келиху так само неприємно хрустіли під ногами. Видихнувши, про себе облаявши не надто широким спектром прокльонів свою необачність, Гантер прийнявся за роботу. Підмів уламки скла, помив гору пусуду, витер поверхні, помив підлогу. Така монотонна і бездумна робота підіймала настрій. Не треба переживати про щось більше, ніж розбита тарілка. Впоравшись з усим, оглянув плоди старань. Приміщення сяяло і блищало, гранітна стільниця відбивала, мов срібне дзеркало, а не ще вологій підлозі не лишилося і спогаду про плями. Виснажений, та задоволений собою, Гантер вийшов на поріг подихати. Розім’яв затерплі м’язи та прохрустів кістками. За домом щось собі розмовляв дядько. До хлопця долітали лиш уривки.

—… Треба швидше з ним розібратися…

Гантер й собі прислухався. Передчуття підказувало щось лихе.

— … Так-так, я розумію. Але він уже раз втік!

Хлопець підійшов ближче й притулився стіни.

— … Я не можу ризикувати, раптом цьому негіднику ще щось стрельне!?

Невже, це про нього? Гантер крадькома оглянувся і продовжив слухати далі.

— … Можна розібрати хоч сьогодні.  Тобі ж не принципово, кому продамо ті легені, чи що там ще дістанемо?.. Так? Ну от і домовилися!.. Не хвилюйся, те серце ще в твоїх руках буде стукати.

Тепер Гантер зрозумів той жест, вчора у відділку. Наляканий, він схопився за живіт, уявляючи як лежить на столі, як його розрізають, лізуть всередину і дістають мало-помалу всі нутрощі, від нирок та печінки до самих бронхів та серця. Хлопець повернувся в дім. Не можна було видавати ні знаку, що він щось знає. Вже давно був полудень, та обідати зовсім не хотілося. Гантер піднявся до себе. В рюкзаку і до того було все необхідне, тому класти щось ще здавалося розкішшю. Нести такий вантаж вкрай непрактично, особливо коли головна мета — вижити. З вікна якраз було видно дядька, що говорив по телефону. Хлопець аж заскреготів зубами. Він почав ходити кімнатою, роздумуючи. Що станеться якщо втекти ще раз? А чи прийме його Вілоу? Він же зрадив її довіру, і не прийшов. А чи дійсно ті поліцейські так переймаються його долею?

Та враз Гантер згадав. Коли тікав вперше, то було байдуже, що ж змінилося цього разу? Нині там, в місті, є ті перед ким хлопцеві соромно. Вілоу. Можливо вона його забуде, і житиме як раніше жила, дружитиме з Ґасом та ходитиме в бібліотеку. Це трохи давало надії.

А що як знову втекти? Тепер в ньому грала не сліпа жага пригод, а вже страх смерті спонукав до дій.  В горлі пересохло. Гантер знову виглянув у назовні. Надворі вже ніхто не стояв. Відчинивши вікно, хлопець озирнувся. Дядько мав давно зайти в дім. Парубок за звичкою склав руки у свисток, кликати Флепджека. Птах прилетів тільки як Гантер почав кликати вдруге. Флепджек радісно стрибав на плечі та бодав у щоку хлопця. Парубок всміхнувся, та одразу ж знов похмурнів. Птах поряд дарував відчуття, що Гантер не один. Таке важливе та тепле, воно надихало рухатися вперед і далі, закривало очі на загрозу, ту що чаїлася за стіною, ту що охопила важкою тінню думи. Флепджек цвірінчав пісню, яка зазвичай розважала Гантера. Птах і гадки не мав, яким штормом вирує парубоча душа.

Хлопець сидів та ламав голову, як йому бути. Коли прийде той, з ким домовлявся його дядько — невідомо. Гантер не знав скільки є часу та чи візьме з собою Флепджека. З роздумів його витягнули стуки кроків по дереву. Очевидно, це до нього, а не на горище. Попри те, що птах протестуюче свистів, Гантер зумів запхати його в каптура. Відчинилися двері. Одразу з порогу дядько Філіп заявив:

— Завтра у тебе медогляд, будь готовий.

Гантер кивнув: зрозумів, мовляв. Задоволений відповіддю, дядько пішов собі. Коли кроки стихли в глибині дому, Флепджек вистрибнув на парубоче плече, струтив з себе все та почав чистити пір’ячко. Хлопець відчув у собі сили. Часу є аж до завтра. Апетит вертався, а шлунок про себе вирішив нагадати. Не знаючи коли підвернеться шанс, Гантер лишив птаха в кімнаті та насипав йому гречки. Сам спустився вниз, насипав поїсти і пішов знов до себе. Хлопець не любив бути на кухні. Часто там сиділи мисливці, що повернулися зі здобиччю, та сварилися між собою: як краще приготувати чи то зайця, чи, якщо пощастить, оленя.

Їсти поряд з Флепджеком завжди веселіш. Птах часто намагався пхнути і свого дзьоба в тарілку, стрибав довкола і не цурався навіть вилазити на голову Гантерові, аби і собі щось вхопити. Парубок підхоплював це і гравсь, захищав свою їжу, жартома закриваючи рукою. Все відійшло кудись назад, наче й не було того. Не існувало дядька, не жахало майбутнє, час не йшов взагалі.

Коли парубок спустошив тарілку і відніс, перестрів дядька. Той звелів не виходити на вечірній обхід, бо мовляв, ведмеді активні. Гантер згодився тільки аби не тривожити дядькову підозрілість. Натомість, чоловік попросив приготувати вечерю, поки обходитиме ліс. Ці слова були медом для вух. Дядько піде геть з дому, а це означає, що часу зібратися і забратися вистачало вдосталь. Який щасливий поворот долі. Десь має бути підвох. Коли дядько пішов у вечірній патруль по лісу, то взяв рушницю. То от де підстава.

Гантер зачинився у себе в кімнаті. Флепджек давно влатовував ще більший гармидер ніж до того лишив хлопець. Влаштувавши птаха поруч себе, Гантер перевірив наплічника, спустився на кухню, вийшов у коридор, свиснув з куртки ножа, того, що забрав дядько… Далі він  спробував відкрити двері. Нічого не вийшло. Хлопець розчаровано пішов на кухню. В холодильнику і справді лежало купа продуктів на будь-який смак. Та готувати хлопець явно не збирався. Перехопивши бутерброд з сиром, він піднявся до себе. Флепджек, вже змирившись з тим, що Гантер закрив його в кімнаті, облаштовував гніздо прямо на ліжку. Хлопець розмахом відкрив вікно. Флепджек піднявся з напів сну, завів нову пісню та полетів у вікно. За птахом стрибнув і сам Гантер. Він пішов тою самою дорогою що і минулого разу. Навряд чи там з’явились пастки і подібне. Розслаблено, він прогулювався лісом та уминав бутерброд. Флепджек літав собі поряд. На цей раз наплічник не обтяжував спини.

На землі вигравали помаранчеві сліди призахідного проміння. Рожеве небо закривали верховіття сосен. Під ногами тріскалися сухе гілля та опала хвоя, що назбиралася за віки існування лісу. Попід корінням валялися рештки кори, яку колись або здерли звірі, або вона сама відпала з часом. З-поміж всих решток з дерев пробивалися собі лісові квіти. Дрібні-дрібні, поодинці вони не привертали уваги, проте коли галявина всіяна тими пурпуровими зірочками цвіту, то світ довкола яскравішав, ніби барви дістали з картини і розбризкали по всіх широтах. Пташиний спів мало-помалу стихав, лиш де-не-де чути гук самотньої зозулі. Обабіч троп, жила собі гущавина, прихисток для малих звірят. Вартувало лиш Гантеру пройти повз, як кущі зашаруділи.

“Ті-ів, ті-ів” — співав Флепджек. Радісний, птах літав довкола парубка і бавився, тягнув його за чуба, спонукаючи йти швидше. Роздався дзвінкий гул. Гантер сховався за стовбуром. Другий раз почувся звук пострілу. В дереві з’явилася тріщина. Хлопець обережно визирнув. Відблиск прицілу розкрив позицію стрілка. Гантер почав рухатися перебіжками між укриттями: деревами і кущами. Та стрілок не давав і секунди передихнути. Раз у раз, він стріляв по ногах та ніяк не міг поцілити. Постріли звучали методично і повільно. Гантер сів в укритті і чекав. Роздався дядьків голос.

— Виходь, не дуркуй!

Флепджек сховався за пазухою Гантера. Парубок принишк.

— Я знаю де ти! А ну виходь по-хорошому!

Філіп підкрадався між кущів. Сосновий бір був як на долоні. Цей малий завдав занадто багато клопоту аби відпускати його просто так. Філіп перекинув рушницю за плече і дістав ножа. Він нишком підійшов до дерева за яке востаннє сховався Гантер. Чоловік заглянув за стовбур. Лиш єдина червона пір’їна лежала поміж опалої хвої.

Гантер повз у кущах. Раз по раз обертався подивитися, що там дядько. Під серцем сидів Флепджек. Хлопець віддалявся так прудко, як тільки дозволяли йому кущі. Почувши шурхіт поміж листя, Філіп без вагань зняв рушницю і вистрілив на звук. Глухий звук рихлої землі впевнив Філіпа в промахові. Гантер спинився на секунду коли побачив поряд кулю. Він притишив хід та поповз собі далі. Сутінки надавали йому переваги. Дядько не так чітко розрізняв мішень, йому довелося дістати ліхтаря, аби бачити. Хлопець чекав поки дядько піде сам. Яскравий, білий промінь ліхтаря торкнувся Гантера. Парубок стримував подих. Шурхіт піднявся в іншій гущавині. Філіп спрямував світло туди. Гантер за секунду піднявся і дав драла. Філіп вистрілив на звук, а потім посвітив. Нікого не було. Хлопець впав між кущів. Плече обпікало полум’яне залізо. Чоловік підійшов ближче. Гантер прикусив долоню. Так він стримувався і не кричав від пекучого болю. Філіп оглядав кожен кущ. Хлопець відповз подалі. Дядько повільно проте впевнено просувався вперед. Гантер піднявся і причаївся навприсядки. Тінню хлопець прокрався між дерев за спину Філіпа. Вечірнє цвіркотіння і дядькова зайнятість заростями дозволили Гантерові проскочити непомітно. Парубок перебіжками дістався іншої сторони стежки. Дядько давно вже його не чув, бо лаявся.

— Де ти мерзотнику?! Вийдеш сам — не стрілятиму!

Липка кров, що стікала з плеча, казала, що то неправда. Ледве як, тримаючись за плече, Гантер продовжував свій рух геть звідти. Він не озирався.

Коли хлопець вийшов до передмістя, тоді вирівнявся в повен зріст. Флепджек випурхнув з-за пазухи та сів на інше плече. Птах не співав, не бавився, він понишк разом з Гантером. Пустими вулицями парубок попрямував до відділку в світлі вечірніх вогнів міста. Світло з вікон, ліхтарні стовпи — складалося враження, наче хлопець тільки-но вийшов з грибокої прадавньої печери. Поодинокі люди сахалися замурзаного землею, раненого в плече, скривавленого Гантера. Флепджек час від часу перескакував, то на чуба, то вертався на плече.

— Ми скоро дійдемо. — запевнив Гантер.

В очах у нього темніло. Не від нічної пітьми, але від болю. Куля, застрягла між м’язами, завдавала болю з кожного руху. Поволі хлопець рухався вперед не розбираючи дороги. Вдалині почувся механічний рев. Гантер не мав сил розбиратися, чи навіть вглядуватися. Флепджек стривожено зацвірінчав і злетів з плеча. Хлопець рухнув на асфальт. Ще перебуваючи в свідомості, чув як наближаються мотоцикли. Парубок заплющив очі, щоб зібратися з силами. Птах сидів поряд і намагався розбудити хлопця своїм голосом. Флепджекові потуги заглушив гул моторів. Пролунав свист. Хтось спинився.

— Гей, тут пацанові зовсім зле!

Гантер незграбно спробував відсунутися вбік та зміг лиш стерти долоню об тротуар. Флепджек розправив крила готовий битися. “Я знаю його!” — було останнім, що почув хлопець.