Глава 9

Учні з Країни Чудес сиділи зі мною за одним столиком під час обіду. Як і очікував, на них трьох кидали погляди, як на звірів у зоопарку.

Харт кромсал смажену курку ножем так, ніби наносив колоті рани людині (з таким же божевільним виразом обличчя); Джаспер не відлипав від нетбука, писав текст чергового оповідання, тому його порція залишилася недоторканою; Кі ліпив з пюре справжню статую, забруднивши при цьому руки, але виглядав (шалено) щасливим.

— Отже, — заговорив я. — Ви вже обжилися тут?

— Цілком, — відповів Джаспер, не відволікаючись від написання історії. — Тільки нам тут не місце. Не зрозумій хибно, чудовий заклад. Але кожен другий учень намагається втоптати чужу індивідуальність у багнюку, щоб підняти свою.

Я кивнув:

— Таке скрізь. Це ж життя.

— Ні! — заперечив Харт. — З якого часу люди повинні змінюватися під суспільство? Відрубати голови, і все на цьому!

— Він намагається сказати, — почав перекладати Джаспер, — якщо хочеш стати кимось, то не обов’язково підлаштовуватися під інших. Схоже, що підлітки цього не розуміють. Вони намагаються виділитися зовнішнім виглядом. Невже різнокольорове волосся, цитатки про рок музику, сумні статуси та фотографії кед роблять когось особливим?..

— А якщо людям просто подобається фарбувати волосся у різнокольорові пасма? — спитав я, поглядаючи на темного фейрі.

Абель якраз намагався всунути явно отруєний якимсь заклинанням коктейль Блейну, який ніби зачарований лише близькістю цього альфи.

— Якщо людям до душі ходити різнобарвними, то вони зазвичай цього не демонструють. Як би тобі пояснити? Тобі подобається мати руки? Безперечно. Але ти вважаєш це нормальним, тому не намагаєшся кожного тицьнути носом у цей факт. Розумієш?

Я трохи засумував. Ці хлопці здаються психами тому, що роблять те, що їм справді подобається. Харт любить відчувати себе жахливим, Джаспер писати у величезних кількостях, а у Кі взагалі повно захоплень, одне з яких — висловлювати свою думку. І, як би шалено це не виглядало збоку, вони справді найнормальніші хлопці у цій школі.

— А що ви робите після уроків? — спитав я.

— Ну… — Джаспер глянув на своїх друзів, перш ніж відповісти. — Йдемо додому?..

— Нещодавно я пішов до директора і попросив дозволу на створення особливого гуртка. Мета його в тому, щоб кожен казкар міг потоваришувати один з одним, тому що тільки казкарі туди і можуть записуватися. Ну, знаєте, місце, де можна побути самим собою, не боячись здатися ненормальним. Чи я… перегнув?..

Троє деякий час пильно дивилися на мене. А потім усміхнулися, але найщасливіше виглядав Кі:

— Це просто головосплечно! — видав він. — Кожен казкар почувається не у своїй тарілці! Ти запропонував кожному йти не в тарілку, а в чайник! Хіба може бути щось краще?

Джаспер підтримав:

— Чарівна ідея! У нас з’явиться можливість потоваришувати з тими, хто не визнає нашу поведінку дивною.

Я розцвів у усмішці:

— Для створення мені потрібні шість учасників, — і простягнув бланк, який видав мені вранці Гудвін. — Не важко? Три людини вже є. Але, як на мене, я назбираю набагато більше!

Тому що Ноель записався без розпитувань, йому цікаво було знайти в школі «собі подібних», а після нього я знайшов Суміре та Нєжа. Суміре довелося довго просити, але в кінці він все ж таки розписався в бланку. Ще я знайшов Абеля та Блейна (Блейн, здається, переслідує Абеля всупереч косим поглядам через зниження популярності). І тепер, набравши пристойну кількість учнів, мені лишалося знайти керівника. За правилами, це має бути хтось із адміністрації школи. Хто як не Белль? Йому найкраще відомо про… «казкові» справи.

— Гурток для казкарів?.. — здивувався він, коли я попросив його про послугу. — Вау! Чому я сам ніколи про це не думав? Зрозуміло, я згоден!

І тепер у нашій школі з’явився новий гурток для тих, хто буквально не від цього світу.

Наші перші збори мають відбутися у вівторок. Я страшенно нервую, бо офіційно зарахований до групи, хоча мій тато не персонаж казки. Щодо Брендана, то його я не запросив. Ні, справа не в образі чи на зразок того. Справа в його поведінці в стилі «сім козлят в одному» (сподіваюся, персонажів з цієї казки насправді немає, бо не хотілося б їх ображати).

Я, як добрий глава гуртка для казкарів, звичайно ж намагався сповістити його, але не зміг зробити кроку. Тому що той пройшов мимо з важливим виглядом, голосно крикнувши:

— Кльова шафка, окулярик!

І тоді я побачив свою розмальовану шафку з непристойними написами, на які здатний мозок недалекого підлітка. Але не встиг я і обуритися, як пройшла група омег, навмисне штовхаючи мене в різні боки. Тоді я й зрозумів, що Брендану в нашому гуртку не місце.

Не будемо про погане.

Тому що перші збори гуртка втішили кожного учасника (Суміре радів також, але в душі). Нам виділили кабінет на цокольному поверсі, щоб ніхто сторонній не зміг дізнатися про справжнє призначення гуртка казкарів.

— За останньої нашої зустрічі була катавасія! — Абель підвівся у повітрі, щоб зрівнятися з Хартом у зрості. — Я випадково видав твій секрет надвір, а ти спробував відрубати мені голову. Але за тебе це зробив Верджіл.

Блейн, як і очікувалося, просто спостерігав за предметом обожнювання, поки я не відвернув його. Хлопці знайомляться між собою, а він, напевно, почував себе шалено незатишно. Не так скуто, як Суміре, який намагається не відштовхнути від себе інших, але напруга була присутня.

— Знаєш, — заговорив я до Блейна. — Я не змушував нікого вступати сюди. Це справа вибору.

— Ні, я хотів… і хочу… — трохи невпевнено відповів він. — Просто… Слухай, я багатьом завдав незручностей, поки був на вершині слави. Якщо хтось із жертв…

— Це було в минулому, — запевнив я. — Годі! Тепер у тебе інше життя, бо ти намагаєшся досягти того, хто хоче тебе приспати на сто років. Це неймовірно дивно, але це робить вашу парочку особливою. Тому в цьому гуртку просто будь собою!

— Звучить, як у Діснеєвських мультиках.

— Сказав син Сплячого красеня, — таким же тоном я парирував.

На цьому наша дискусія закінчилася, судячи з його легкої посмішки. Він сказав тепер зовсім інше:

— Ти не схожий на омегу.

— Це тому, що я не син казкових красенів.

— Я не про те. Твоя поведінка. Ти поводиться так незалежно від альф, завжди намагаєшся зробити все на самоті, не сумуєш на людях… Зазвичай ми намагаємося використовувати свої слабкості, щоб отримати щось вигідне. А ти просто рубаєш із плеча.

— Це погано?..

— Ти просто перший, хто так довго не поступається Брендану. Були сміливці, але зазвичай після того, як їх виставляли головним посміховиськом школи, вони швидко втрачали запал. А ти ні. Знаєш, мабуть, я тобою захоплююсь. Тому що все ще страждаю вже сто сорок шостою відмовою Абеля піти зі мною на побачення та несподіваною появою сміття в моїй шафці. Виявляється, це неприємно.

— Так, неприємно, — погодився я. — Але не смертельно. Тому я не збираюся поступатись Брендану з його психами. Якщо я йому не подобаюсь, то нехай.

— Але ж складно протистояти натиску наодинці… — проскулив Блейн.

— Оглянься, і зрозумієш, що ти вже не один. Ця ідея виникла після розмови із татом. Протистояти натовпу потрібно натовпом.

***

А незабаром на мене чекала неприємна розмова з неприємною персоною.

— Як ти міг влаштувати гурток, не сказавши мені? — Брендан був розлючений, я не розумів, що він хоче від мене, і навіщо скандалить у приміщенні. — Я тут головний! Не ти! І мого дозволу ти мав дочекатися!

Висушивши руки, я все ж таки відповів йому:

— А якщо я хочу в туалет? Теж запитати дозволи у тебе?

— Не смій сперечатися! Чому ти не заспокоїшся? Як тобі ще пояснити, що ти тут не головний?!

— Я не намагаюся стати головним! Я намагаюся робити те, для чого переїхав у Гріммвіль! Чому ти раніше не поєднав усіх? Чи не знайшов кожного спадкоємця? А? Ой так! Ти займався підвищенням своєї популярності!

— Тому що я майбутній король Камелота, я мушу бути в центрі уваги!

— Школа — не Камелот! — не витримав я. — Ти не принц офіційно! Можеш бути ким завгодно, мені просто начхати! Я виконую те, що тобі не під силу! Гоняйся за м’ячиком на полі, а я займуся казкарями!

— Це не лише твої турботи! У цьому твоя проблема! Ти зовсім не знаєш, коли маєш підкорятися!

— Та я не повинен тобі підкорятися! Я не казкар!

— Як ти можеш усе ще намагатися командувати, якщо твоя репутація вже нижча за плінтус? Та як ти все це робиш?

— Легко. Мені просто начхати на репутацію і свою популярність.

Мабуть, такий розклад здивував його. Поки Брендан заткнувся, настала тиша. Потім скрип двері кабінки. Виявляється, ми тут були не самі. Скромний на вигляд омега пригнічено глянув на нас, навіть не прибравши чубчика, що спадає на одне ліве око (це ж незручно):

— Я не хотів перебивати, але чи не могли б ви скандалити в іншому місці?

— Вибач, — відповів я. — Уроки закінчилися, я думав, усі розійшлися додому.

— Уже скінчилися? Як?! На моєму годиннику… — він хотів було подивитися на наручний годинник, але їх на руці не виявилося. — Де вони?! Боже мій, знову втратив? Сподіваюся, не в унітазі! Тільки не туди!

Омега забіг у кабінку, а за секунду протяжно завив:

— Ні-і-і! Навіть в унітазі їх нема-а!

Тільки тоді ми з Бренданом здивовано переглянулися без ненависті. Тому що не знали, як реагувати на того, хто обіймає унітаз. Омега, мабуть, вразливий до неможливості…

— Який я ідіот! — почав пхикати той. — Втратив годинник, рюкзак, гроші на ланч, кабінет, гордість… Я жалюгі-і-дний!

Я штовхнув легко Брендана ліктем, прошепотівши:

— Хто це?

— Не знаю.

Але омега так заливався сльозами, що я вирішив підійти і спитати:

— Я можу тобі чимось допомогти?..

— Так! Втопи мене в унітазі, зроби світ чистішим! — в істериці попросив він.

Брендан раптово розсміявся, але спробував приховати це та відвернувся. Ну, хоча б не відкрито сміється.

— Як тебе звати? — спитав я.

— Ейден Елдон, — відповів незнайомий омега. — Але всі називають мене Ел, ніби я не людина, а буква! — і знову мало не розплакався. — Скажи, я схожий на букву?

— Та припини нити! Що трапилося? Як ти міг прогуляти всі уроки?

— Тому що втратив годинник!

— А дзвінок для кого?

— Для вчителя!

Я придушив смішок. Може, він черговий мандрівник із Країни Чудес? А що? Цілком логічно припустити, що він… казкар? Потрібно б дізнатися обережно, щоб він, якщо виявиться простою людиною, нічого не підозрював…

— Агов, — звернувся Брендан, — твої батьки герої казок чи ні?

Ну, або так…

— Як ви впізнали? — жахнувся Ейден.

— Ти з якоїсь історії? — спитав я.

— Мій тато Попелюшек, — відповів Ел. — Але він втратив лише туфель, а я! Я втрачаю одразу все!

Я допоміг бідолашному Ейденові піднятися на ноги. Тепер, дізнавшись, що він нащадок Попелюшка, я просто зобов’язаний допомогти йому. Не те щоб я покинув його, якби він був звичайним учнем, але…

— Гей, вступи до нашого клубу, — я дістав із рюкзака, що ношу на одному плечі, бланк. — Тут усі ті, чиї батьки — персонажі казок. Можна познайомитись з тими, хто опинився з тобою в одному човні. Справжнє призначення гуртка таємне. Але там ніхто не стане тебе кривдити.

Брендан осторонь загарчав, а потім почав бурчати щось про непокору та самодіяльність. Ну, чому я маю узгоджувати з ним свої рішення? Він навіть у гурток наш не записався!

— Так… — Ел округлив очі. — Тут є інші? Чому я їх раніше не зустрічав?

— Може, й зустрічав, — я посміхнувся. — Просто не знав правду про них. Багато хто опинився в такій ситуації. Вас вирощували за принципом не виділятися з юрби, мовчати про своє походження. Дехто навіть не знає про нього. Але я вирішив спробувати щось змінити.

— Я хочу в гурток! — надихнувся Ел, взявши до рук бланк. — Слухай… я десь рюкзак посіяв… Даси ручку, будь ласка?

— Звісно!

Брендан знову красномовно глянув на мене. Але потім звернувся до нового знайомого:

— Тобі допомогти знайти рюкзак?.. —

О, ні, — легковажно відповів Ел. — Я попрошу хрещеного, як завжди. Він фейрі. Я так часто втрачаю речі, що деякі можна знайти лише магією.

Я знайшов ще одного учня для гуртка! Хіба це не дивно? Раніше мені здавалося, що зробити дещо таке мені не під силу. Я маю на увазі ось так просто говорити з різними людьми, після чого запрошувати їх будь-куди.

Щойно Ел поїхав додому на шкільному автобусі, то я полегшено зітхнув.

Тільки полегшення відвідало мене ненадовго, тому що Брендан все ще маячив перед очима.

— Знаєш що, — заговорив він, а я здригнувся, — ти мене дратуєш.

— Знаю. Ти мене теж.

— Через тебе мене покинув омега.

— Так… — аж ніяково стало. — Негарно вийшло. Але хіба так не краще? Тебе влаштовувала брехня?

— Ні. Він міг би сам все сказати. Без твого втручання.

А він частково має рацію. Тільки вже нічого не поробиш.

Не встиг я навіть щось сказати на свій захист, як несподівано нас покликали з боку школи. Обернувшись, я побачив Белля, який мав не просто схвильований вигляд, а по-справжньому зляканий. Невже щось сталося за короткий час, поки ми супроводжували Ейдена до автобуса?..

— Катастрофа! — сказав Белль, схопивши мене за плечі. — Після твого прибуття магія почала повертатися в наш край! Як я й казав, не всі гідні її мати!

— А? — розгублено подав я. — А що сталося?

— Король Артур з орденом ще не скоро повернуться, мені більше нема до кого звернутися, тільки до вас, — нервово заговорив Белль. — Чи можу я попросити вас поїхати на інший кінець міста? З якоїсь причини все наше водосховище замерзло. Перетворилося на льодяник! Ніде нема води, треба щось робити!

— Замерзло?.. — тут я трохи напружився. — Сніговий король має дітей?

— Снігового короля звуть Доріан Фрост, — відповів Белль. — Він, звичайно, міг зробити подібне, але навіщо це йому та його синові? Загалом, попрошу вас двох розібратися із цим.

Тут я вставив:

— Гаразд, я із задоволенням. Але Брендан не хоче мені допомагати. Може, взяти з собою Ноеля?

— Ні! — різко вставив Пендрагон. — Я знаю ці ліси, як свої п’ять пальців!

— Тоді поспішайте… — підігнав нас Белль.