Глава 8. Carpe diem

Коли Хеммінг повернувся із пекарні неподалік від дому общини, Альда саме закінчила готувати чай. Аркеллсон поклав на стіл апельсиновий чізкейк і, доки не передумав, налив собі чашку гарячого напою. «Ерл грей. Малий би оцінив». Дівчина сіла навпроти нього й окинула поглядом поверхню столу.

– Якщо ти вже полюєш на нечисть, чи не знайдеться в тебе якогось ножа? Щойно зрозуміла, що мені нічим порізати тортик.

– Знайдеться, якщо нікому нічого не скажеш, – не до кінця усвідомлюючи, що робить, Хеммінг простягнув їй свій клинок. – Ця річ призначена для інших цілей, але з тортиком теж впорається.

Альда взяла кинджал. Раніше їй не доводилося бачити подібної зброї. Його лезо, вкрите рунами, віддавало холодом. Рукоять клинка була простою, навіть аскетичною – єдиним декором служили вставки зі сріблясто-білого металу, назву якого дівчина ніяк не могла згадати. «Це і є його робочий інструмент?», – запитала вона:

– Для яких же інших цілей призначається така краса?

– Мій кинджал? – усміхнувся чоловік. Інтерес дівчини йому лестив. – Я б сказав, для відновлення балансу. Для полювання. Для мисливця його клинок є річчю сакральною, – він із ніжністю погладив лезо.

– Вибач, я не знала про це, – Рейн поспішно віддала йому кинджал. – Якби ти сказав одразу, я б взяла ніж на кухні. Нарізати тортик твоїм кинджалом… Завелика честь для тортика, мабуть.

«Між іншим, так воно і є», – подумав Аркеллсон. – «Зневага до зброї є зневагою самого мисливця. Що за абсурд я пропоную? Чи я вже несповна розуму…» Хеммінг зауважив, що його співрозмовниця опустила погляд. Їй було страшенно незручно – через сам клинок чи його історію, магістр не міг сказати напевне. Він повільно видихнув і торкнувся щоки дівчини:

– Глянь на мене, будь ласка, – чоловік поклав на стіл між ними клинок. – Ми беремо його і ріжемо тортик.

– Але ж ти сам сказав… – Рейн остаточно розгубилася.

– Ніж є ніж, Альдо. Навіть якщо він церемоніальний кинджал.

– Я все одно його не візьму.

– Як знаєш, – Хеммінг встав, обперся однією рукою об поверхню столу, і, взявши клинок, нарізав чізкейк. – Бачиш, нічого страшного. Пригощайся.

***

«Таке враження, наче в Римі скінчилася нечисть», – Інгвар вкотре оновив базу даних і розчаровано зауважив, що статус його заявки на приватний рейд все ще «очікується». Він не хвилювався за власний мисливський рейтинг – показники все ще залишалися рекордними. Все було значно простіше: лицареві ставало нудно. За тиждень без наставника хлопець встиг помітити, що коло його інтересів охоплювало тільки полювання й експериментальна хімія. Час від часу він читав – зазвичай це була класика, якою мисливець намагався заповнити брак естетичного виховання в мілітаризованій структурі Ордену.

Лицар стягнув пов’язки з долонь. Бинти, просякнуті кров’ю, викинув у смітник, після чого оглянув свої руки. Постійні рейди й механічні пошкодження під час тренувань дали про себе знати – колись ніжна шкіра стала сухою, а кісточки пальців все частіше вкривалися свіжими ранами і, як наслідок, тонким світло-рожевим епідермісом, який майже ніколи не встигав відрегенерувати до кінця. Навіть зараз, коли рейдів не було, Інгвар не давав собі відпочити.

Старі установки, які він успішно відкидав, супроводжуючи Хеммінга на світських заходах, на самоті повернулися із новою силою. Будь-який вільний час лицаря займали тренування – у спорткомплексі готелю він бував чи не частіше, ніж на вулиці. Сон – фізичне навантаження – література – сон. Його організм не потребував тривалого відпочинку, тож Інгвар вирішив звести будь-яку бездіяльність до мінімуму, хоча й приблизно не міг сформулювати те, навіщо це йому.

«Я намагаюся заповнити чимось своє нескінченно нудне існування», – похмуро констатував Харальдсон. Раптом йому вкотре захотілося відкинути все, що пов’язувало його з Орденом. Хлопець зняв срібний гербовий перстень і відклав його подалі від себе. Він підвівся й вийшов до спальні, в якій кинув речі – спальню наставника займати не хотілося. Неспішно опустився біля похідного рюкзака й витяг із його дна просту шкатулку з темного дерева, після чого повернувся до вітальні й поклав її перед собою.

На перший погляд у ній не могло бути нічого цінного. Всередині, на підкладці з світло-блакитного шовку, лежав його кинджал. Він був всього лише засобом для відволікання сторонньої уваги з боку адептів Ордену. Під ним, загорнутий у той самий шовк, лежав інший перстень.

Сплав срібла й платини – небачене нахабство для лицарського рангу. Метали, із яких виготовляли магістерські перстні, про що Інгвар чудово знав. У центрі – сапфір розміром у десять карат. Лицар чудово пам’ятав, як наставник відреагував на його бажання прикрасити чимось руки. Хоча хлопець і не до кінця серйозно говорив про перстень із сапфіром, Хеммінг, здавалося, був на диво задоволений таким ходом думок учня. «Якщо тобі вистачило сміливості просити подібну річ у магістра Ордену, не лякайся того, із чого її зроблено», – Аркеллсон обрав для нього цей сплав не випадково. – «Твої вподобання будуть геть не до вподоби членам ради. Перстень Грандмайстра – теж платина й срібло. Ти не тільки мисливець, ти ще й дворянської крові, пам’ятай про це. І не задовольняйся меншим – це личить тільки новобранцям», – попри те, що тоді Інгварові було всього чотирнадцять, Хеммінг говорив із ним, як із рівним собі. «Не боїшся, що я стану нарцисом?», – жартівливо запитав хлопець, на що магістр відповів: «Радше здивуюся, якщо ти ним не станеш».

«Два роки минуло, а до нарцисизму мені досі як до Місяця», – Харальдсон надягнув перстень на безіменний палець лівої руки, де зазвичай носив той, який і належало за статусом. – «Дивно, бо мені пророкують магістерський ранг до тридцяти. Це навіть раніше, ніж у Хеммінга – а ж він зараз наймолодший у Внутрішньому Колі». Згадка про наставника викликала в мисливця бажання випити віскі, хоча зазвичай він надавав перевагу червоним винам. «Коли я був у казармах, завжди вважав, що в статусі лицаря не матиму часу ні на що крім воїнського обов’язку. Іронічно, бо часу в мене зараз більш ніж достатньо. Сонце ще й не думає сідати, а я вже втомився від саморефлексій», – Інгвар налив собі трохи віскі, випив і знову зустрівся поглядом із власним відображенням. Він ще трохи посидів, збираючись із думками, після чого дійшов висновку, що йому геть нічим зайнятися. «Чорт забирай, я ж у Римі чи де? Піду хоч прогуляюся. Зрештою, хіба це не колиска європейського Відродження?»

***

«Знав Сандро, коли відпускати мене на пленер, нічого не скажеш», – Альда глянула на натовп туристів біля Колізею. – «Було б круто мати знайомих, які б тут жили. В ідеалі – з вільним баконом у квартирі. Мессір би сказав, що люди не мають заважати робочому процесу, але я все ще так не вмію», – дівчина витягла блокнот, щоби почати зі швидких скетчів. Рейн не помічала нічого навколо за роботою, тож коли помітила, що на неї от-от наїде велосипедист, змогла зробити тільки різкий крок назад. «Бляха, фонтан…», – встигла подумати вона й заплющила очі. – «І чому я така розтяпа… Стоп, а чому я не впала у фонтан?», – дівчина відчула, що хтось тримає її за талію.

– Ви в порядку?

– Я… Ну… – Альда все ж наважилася розплющити очі. – Ем… Привіт?

– Привіт, – хлопець не відрізнявся комунікабельністю.

– Не могли б ви мене… ну… на місце поставити? – його руки все ще обіймали її. Рейн відчувала, що починає червоніти.

– У фонтан чи що? – якось відсторонено запитав він. – Чи на край велосипедної доріжки, на якій ви стояли?

– А я на ній стояла? – здивовано перепитала дівчина. – Бляха, я ж думаю, щось тут людей менше… Ні, туди ставити не треба…

– Як знаєте, – хлопець відпустив її. – Я, мабуть, піду. Планував дивитися на Колізей, а не на туристів.

– Ага, успіхів, – не стримала сміх Альда. – Приходьте тоді о четвертій-п’ятій ранку, може й вдасться.

– Боюся, поради мені не потрібні. Я знаю інші шляхи, – спокійно відповів співрозмовник і, ледь вклонившись, кинув на прощання: – Arrivederci, signora.

Судячи з ледь помітного акценту, хлопець був явно не місцевим, тож Альду навіть трохи злила така відповідь. «Я живу в цьому місті від народження, фактично, – нехай у монастирі й гуляла не так часто, – і про жодні «інші шляхи» поняття не маю. А тут мені про них каже якийсь… От і йди, бажано в дупу!»

З іншого боку, в дівчині розігрався інтерес. Вона глянула в бік, куди пішов незнайомець. «Що ж, за спробу не б’ють наче», – Рейн наздогнала його. Це виявилося досить простим завданням – хлопець неспішно йшов вздовж площі. Натовп для нього, здавалося, не існував – він був сам, у власній паралельній реальності, в якій весь світ лежить біля його ніг.

– Монсеньйоре, можна вкрасти ще кілька хвилин вашого часу? Я не встигла подякувати.

– Якщо справа тільки в цьому, то не варто. Будь-хто на моєму місці вчинив би так само.

– Я Альда. Альда Рейн, – дівчина простягла руку для вітання.

– Інгвар Харальдсон, – він ледь торкнувся губами її долоні. – Мені безмежно приємно.

– Власне, справа не тільки в тому, щоб подякувати, – Рейн глянула на нього. – Ви казали щось про інші шляхи… Розумієте, я не впевнена, що вони існують, бо живу в цьому місті з народження.

– Може й не існують, – погодився Інгвар. – Але ж це не значить, що я не зможу їх знайти.

– Ви говорите дивні речі.

– Ви мені все одно не вірите, – Харальдсон простягнув їй руку: – Можна тепер я вкраду трохи вашого часу?

– А знаєте, – Альда стисла його долоню, – можна.

– Чудово, ходімо, – він вказав на один із будинків. – Якщо вдасться, покажу те, про що казав.

Рейн потисла плечима й пішла слідом за Інгваром, не відпускаючи його руки. Він мить постояв біля під’їзду, вивчаючи кодовий замок, після чого ввів якусь із комбінацій і відчинив двері:

– Прошу вас. Нам нагору.

– Навіщо?

– Зараз розберемося. До речі, – в його голосі звучав інтерес, – ви мене не боїтеся?

– Я живу з мисливцем на нечисть, – підкреслено-байдужим тоном відповіла Альда. – Мене складно здивувати.

– Ага, – здавалося, відповідь зовсім не здалася йому абсурдною. – Нечисть?

– Він так каже. Спершу я думала, що він якийсь спецпризначенець чи принаймні поліцейський, але в нього такий клинок… – її голос знизився до напівшепоту.

– Ммм, «клинок»?

– Ні, буквально ніж такий, сантиметрів тридцять…

– Двадцять три сантиметри, якщо ми про лезо. Плюс вісім-дев’ять сантиметрів на рукоять, – спокійно відповів Інгвар.

Альда помітила, що вони встигли вийти до верху сходів. Харальдсон тримав у руці тонку металеву пластину, якою швидко зламав старий замок давно неактивного аварійного виходу. Недбало вкриті будівельною фарбою завіси піддалися й хлопець прочинив двері так, щоб у них можна було пройти. Він вийшов першим і подав руку дівчині.

– Власне, от і Колізей, – вони стояли на даху будинку, який знаходився зовсім недалеко від пам’ятки. – Як бачите, тут ніхто не загороджує краєвид.

– Чорт, чому це не я вигадала? – Рейн сіла на черепицю. – Так гарно… Ми можемо на «ти»?

– Можемо.

– Як тобі спало на думку вийти на дах?

– У мене хороша просторова уява, – Харальдсон сів поруч. – Про що ми там говорили?

– Про клинок. Ти казав щось про лезо… Звідки ти можеш знати його точні параметри? – Альда не розуміла, чому він говорить так впевнено.

– Бо знаю, про який клинок йдеться. І, можливо, про якого мисливця, – картина в голові Інгвара починала складатися.

– Звідки тобі про них знати?

– Як сказати, – він усміхнувся й витяг із ножен, прикритих курткою, власний кинджал. – Скажи, клинок був схожий на цей?

– Так… Чекай, ти теж із них? – розгублено перепитала Рейн. – То всі клинки мають ідентичні параметри? Тому ти знав?

– Ні. В Ордені не існує кинджалів-близнюків. Параметри подібні, проте так, я не можу знати геть напевне, просто… Окей, це просто підозри, насправді. Здогадки, але… Опиши, будь ласка, свого сусіда, – попросив Інгвар.

– Високий, красивий мужчина… В нього світло-руде волосся і темні карі очі. Час від часу п’є віскі, багато курить і ніяк не знайде спільну мову із власником нашого житла.

– Житла?

– Дім недалеко звідси. Можливо, чув про Сандро Кастільйоне? Він власник.

– Кастільйоне, віскі й невміння говорити словами крізь рот… – Харальдсон схрестив руки на грудях. – Здається, це мій наставник. Із Сандро я знайомий. Власне, якби все пішло за тим планом, у якому в общині залишаюся я, ми б познайомилися тижнем раніше.

– А, то це ти той, який молодший і адекватний? – Альда пригадала слова Кастільйоне. – Бляха, бувають же співпадіння…

– І не кажи. Мабуть, нам судилося зустрітися. Дозволиш пригостити тебе чимось, якщо вже така справа?

– Хіба ти не зайнятий?

– Я? Чим? Магістр же у вас навряд чи щодня рейди проводить, значить, і мені можна, – відмахнувся Інгвар. – У всякому разі, друзів у мене тут нема.

– Як мінімум, у тебе є знайомі.

– Теж правда, – він сів ближче й обійняв дівчину за плече. – «Сподіваюся, вона йому ще не належить. Не хотів би я, щоб мій наставник зашкодив їй».