Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ч

    Я біжу сходами, які, як мені здається, ніколи не закінчаться. За мною женеться директор з ножем в руках.

    – Зараз я тебе спіймаю! Ти пошкодуєш, що на світ народилася! – бігти. Мені потрібно тільки бігти. Від усього.

    Раптово сходи обриваються. Лечу вниз. Ніяких відчуттів немає. Тільки спокій.

    Різкий запах спирту змушує мене розплющити очі й спробувати зрозуміти, що сталось.

    – Де я? – питаю хрипким голосом.

    – Під сходами. Ти пішла вниз і впала. З третьої сходинки. Не зрозуміло, чому свідомість втратила, – відповідає Кирило.

    – А навіщо я спускалась?

    – Це тебе треба спитати. Ми зустріли Володю. Він сказав нам, що Стас зник, а потім ти почала спускатися, – розповідає він.

    – Я нічого не пам’ятаю.

    Це правда. Хоча… Дивлюсь на підлогу. Там бачу декілька крапель крові, яких ніхто не помітив.

    – Кириле, ти це бачиш? Кров не моя.

    – Таню, тут нічого немає. У тебе вже параноя на всяку містику, – Кирило починає злитися на мене.

    Йду слідами крові. Вони заводять мене до коробок. Відчуваючи щось недобре, міцніше стискаю кочергу та йду вперед. Кирило залишається біля сходів. Ну й гаразд. Мені такі фальшиві друзі не потрібні.

    На моє нещастя, трупа не знаходжу. Виходить, що кров дійсно вигадана.

    – Знайшла “свій” труп? – цікавиться Кирило.

    – Ні. Куди ж прибиральник дівся? – я щиро здивована. Адже чоловік біг за мною. Він не міг безслідно зникнути на сходах. Чи міг? Думки в моїй голові знову плутаються.

    – Всі прибиральники зараз в їдальні. Може там і твій є. Подивимось? – Кирило тягне мене за собою.

    Ми йдемо в їдальню. “Мого” прибиральника там немає.

    – Я ж говорила тобі! Ну не могла я все вигадати, бо ніяких наркотиків не приймаю! – шепочу швидко, боючись, що нас можуть підслухати.

    – Допустімо я тобі вірю. Де ти останнього разу бачила того таємничого чоловіка? – спокійно питає Кирило.

    Проводжу його до коробок. Там дуже темно. Не дивлячись ні на що, я тримаю свою вірну “зброю” перед собою, щоби в крайньому випадку постукати нею по голові якомусь жартівнику.

    – Ти зараз цим шматком металу вб’єш мене.

    В темряві щось поворухнулось. Імпровізована зброя падає на підлогу. Я просто природжений шукач пригод і неприємностей на дупу. Червонію, але все ж піднімаю кочергу.

    – Непогано. Ти ще хотіла вижити. Поки піднімеш що-небудь, тебе декілька разів вбити зможуть, – усміхається Кирило. – Це просто кішка.

    – А що вона робить в коледжі? – із сарказмом питаю. – Вирішила отримати економічну освіту?

    – От тільки не потрібно влаштовувати істерику. Якщо чесно, істерити ти не вмієш. Тобі легше декілька разів виразитися нецензурно, ніж плакати і бити посуд, – а він добре мене вивчив за цей короткий проміжок часу.

    – Ось зараз я злитимусь. Чому ти вважаєш мене слабкою і крихітною дівчинкою? – Кирило починає активно жестикулювати. Я натяку не розумію, але кидаю марний шмат металу через плече і попадаю в когось. – Що там? – мені шкода тієї бідної людини, в яку я шпурнула кочергу.

    – “Твій” труп, – відповідає Кирило.

    Обертаюсь. В декількох сантиметрах від мене лежить прибиральник. Обличчя у нього покалічене, на руках не вистачає двох пальців, а прямо на лобі знаходиться велика червона кривава пляма.

    – Хтось вирішив його з’їсти, – розумію, що ремарка безглузда, але в цей момент не можу придумати нічого кращого.

    – І схоже, що воно дуже голодне, – погоджується зі мною Кирило.

    – Біжімо звідси, – декілька разів падаю на сходах, але Кирило допомагає мені підвестися. Дорогою ми врізаємося в Колю. Точніше, налетіла я. Зовсім випадково.

    – За вами зграя вовків біжить? – дивується той, коли Кирило допомагає мені підвестись.

    – Ні. Труп, – сенс питання не одразу доходить до мене.

    – Труп? Мертві вже навчилися ходити? – Коля недовірливо дивиться на мене.

    – Я хотіла сказати, що за сходами є труп, який спочатку вирішили з’їсти, а потім я добила його кочергою, – пояснюю.

    – Ти щось зрозумів? – питає Коля у Кирила.

    – Ні. Коротше кажучи, ми пішли подивитися, що твориться за сходами. Дійшовши туди, ми бачимо труп якогось чоловіка у формі прибиральника. Таня його не бачила, у нас сталася перепалка і вона кинула кочергу, яку тримала в руках перед цим, прямо в лоба тому трупу. Так зрозуміло? – мені так.

    – Допустимо я вам повірю. Що ви збираєтесь робити далі? Наскільки мені відомо, говорити, що ви знайшли труп за сходами дуже небезпечно. Директор і так тримає Таню за волосся.

    – Що? – витріщаюсь на нього.

    – Якби ти була хлопцем, я сказав би дещо інше. Але ти дівчина.

    – На ваше нещастя. Може мені піти зробити пластичну операцію? Через декілька місяців прийду в образі хлопця. Тоді вас нічого не соромитиме? – даремно я це сказала.

    – Почалося, – зітхають хлопці. На жаль, мене вже нічого не зупинить.

    – Боже, я ще декілька хвилин тому розмовляла з тим чоловіком. Тепер мене дійсно ловить паніка. Що мені робити? Я розумію, що зриваюсь, але ви єдині, хто зможе допомогти. Я не хочу помирати, я не хочу помирати, я не…

    – Заспокойся. Будь ласка. Ти не винна в його смерті. Його вбила та істота, яку ми бачили в гуртожитку, а ти пізніше ще й в бібліотеці. Якщо ми про це не говоритимемо, то у викладачів буде на одну проблему менше. – Коля хапає мене за плечі і змушує дивитися прямо йому в очі.

    – Я не винна. Я запам’ятала. – повторюю.

    – Все. Ми домовились. Тепер припини нести всяку маячню і повертайся на пару.

    – Зараз буде дзвінок. Повертатися немає сенсу, – Кирило дивиться на дисплей свого телефона.

    – А ви взагалі були на парі? – раптово цікавиться Коля.

    – Ні. Вона дверима влучила в ніс Аллі Степанівні і та побігла жалітися директору, – відповідає Кирило.

    – Мені не причулось? Ти вдарила викладачку? Народ, у нас і без того погана репутація! Ви своєю поведінкою робите тільки гірше! Алла Степанівна тримає директора за яйця! У прямому значенні цього слова! Вона зробить все, аби завтра вас живими не знайшли! Я думав, кожен розумів серйозність ситуації, в яку ми втрапили. Якщо через вас постраждає наш з Анною план розповісти про все газетам, ви пошкодуєте, що не померли в цьому коледжі, – Коля розходиться не на жарт.

    – Що означають ті твої слова про математичку? – обережно питаю.

    – Ми з Анею думаємо, що вона причетна до вбивств, які були тут два роки тому. Звісно, ніяких доказів у нас немає, але вистачає і нашої думки. Ця жінка намагалася нас вигнати після того, що сталось у гуртожитку, але директор не дозволив. Звинувачувала в убивствах, про які ми навіть не чули. Аню це сильно бісить. Вона ледве стримує себе. – вже спокійніше відповідає він.

    – Ми можемо вважати себе щасливчиками. Не кожному так щастить. За декілька днів ми налаштували проти себе весь коледж, – усміхаюсь. Хоча мені не смішно.

    – Особливо ти. Підслуховувати дуже погано, – здивовано дивлюсь на Кирила.

    – Ти теж чув розмову директора?

    – Так. Стояв недалеко від тебе.

    – Ти стежив за мною?

    – Народ, давайте жити дружно. – Коля стає поміж нами з витягнутими руками.

    – Не треба. Я хочу знати, чому Кирило вирішив зіграти мою тінь? Якщо я дівчина, то це не означає, що можна спокійно стежити за нею. Між іншим, ти сильно поранив мої почуття.

    З гордим виразом обличчя йду в їдальню. Але на сходах знову падаю.

    – І не треба мені допомагати! – ніби вони наввипередки біжать до мене.

    – Що з нею? – питає Кирило.

    – Поняття не маю, – до мене долітає відповідь Колі. – В Ані теж таке буває. Мабуть, панічні атаки вони такі.

     

    0 Коментарів