Глава 8

Глава 8

Скажи мені, де ти ховаєшся,
Я боюся, що забуду твоє обличчя
“Cornerstone” | Arctic Monkeys

Букви з пікселів розмивались перед очима. Світло екрана врізалось у зіниці, байдуже, що яскравість була відкручена на мінімум. 

Жінка покрутила затерпшим зап’ястям, із задоволенням почувши хрускіт і швидкісний рух крові, що потекла по венам. Вона сиділа довгих чотири години, не підводячись зі старого крісла. Воно вже мало б прийняти форму її сідниць.

Доріс потягнулась за паперовим стаканчиком, у якому була кава. Звісно, кавою оце перестало бути ще годину тому. Заливши охололий гіркий напій в горлянку, Террі повернулась до ноутбука. Їй дали завдання: розібрати вміст ноутбука Штрукера. Власник не бачив потреби сортувати мотлох на своєму старенькому Асусі. Натомість доручив це новенькій секретарці. 

Перейменовуючи папки з різноманітними проектами і видаляючи непотріб з розряду “перешли це десятьом друзям (“Він що, справді у це вірить?”), Доріс хоч і відчувала, що повернулась на початок – офісний щур, не більше – та все ж не відмовлялась. Не відмовлялась, бо прекрасно розуміла, що тут її статус виступає привілегією. 

Ніхто не просив відмити стіл від липких кавових плям. Ніхто не усміхався, глузуючи, коли вручав їй стос звітів про стан сфери обслуговування в їх їдальні, які треба було заповнити того ж вечора. 

Її сприйняли серйозно, хоч і не до кінця. На більше вона, звикла до поблажливого ставлення, і не сподівалась. 

Вони теж не сподіватимуться. 

Доріс відключила блискучу флешку і запхала її у внутрішню кишеню куртки, так, щоб відеокамера не помітила. Червоне око зафіксує лише жінку, в якої страшенно засвербіло плече. 

Флешка була її ключем. Першим кроком назустріч неминучому. 

Звечоріло п’ять днів після бійки в душовій, але Террі почувалась так, ніби проживає одну безкінечну добу. Вона погано спала, почасти від гучної сусідки, почасти – від неспокійних снів, яких важко було назвати кошмарами. Вони були монотонними, сплутаними і невиразними, на ранок багато що забувалось, залишався лише гіркий осад. Доріс бралася за будь-яку роботу: переписувала старі акти, чистила документацію на складі, їздила в універмаг за новими печатками й пачками паперу, тільки щоб чимось зайняти руки, а відтак і свою голову. Вона сиділа допізна в канцелярії, вмостившись на підвіконні, бо там краще ловив вай-фай зверху, аби лиш не спати. 

Террі засукала шорсткий рукав форми. Ті п’ять слідів, спочатку почервонілих та ледь помітних, тепер налились різнокольоровим чорнилом і набрякли. Вона накладала прохолодні пов’язки, замазувала тоналкою, але не могла позбутися відчуття, що її досі тримають за руку, все посилюючи хватку. Зимовий Солдат поставив на ній своє клеймо. 

“Це могла бути моя шия”

Вона не бачила його ні разу опісля. І була щаслива. Так лише синець нагадував їй, для чого вона тут. 

Завершила агент тим, що змінила однотонну сіру екранну заставку на спокійний гірський пейзаж. Вона захлопнула ноутбук, відсунула його на край стола. Коли Штрукер пришле когось, щоб забрати комп’ютер, вона мило усміхнеться і віддасть його без жодних вагань. Все, що їй було потрібним, давно займало декілька гігабайтів, лежачи в кишені. 

Доріс піднялась. Розвела і звела плечі, тихенько стогнучи від задоволення. Сидяча робота і тренування по декілька годин поспіль давалися взнаки. 

Оскар витискав із неї все і навіть більше, кожного разу ганяючи колами по стадіону чи змушуючи підтягуватись пекельних чотири заходи по тридцять разів, аж доки руки фізично відмовлялись тримати її і вона лантухом валилась під ноги Андервуду. Доріс аж ніяк не могла подумати, що худющий хлопець, ненабагато вищий за неї, із витонченими пальцями музиканта, виявиться невблаганним і впертим тренером. При невдачах (досить частих) він хмикав і користувався своєю прихованою силою, хапаючи її за шкірку і ставлячи на підлогу. Оте його традиційне хмикання різало Доріс по нервам. Воно снилось їй, коли жінка відключалась прямо в спортзалі, занадто втомлена і розбита, щоб доповзти до ліжка.

І кожного разу, коли вона падала на мати, не відбивши удар, або помічала на тілі чергового гостя у вигляді синця, Доріс батожила себе думкою про Солдата. Він сильний, він натренований, він встократ кращий, і вона загине дурною смертю, якщо не підготується. 

– Знову зависаєш на дверні ручки? 

Доріс стріпнулась і хотіла усміхнутись, почувши знайомий хрипкий голос. Проте швидко змінила думку. Рамлоу стояв, підперши двері плечима, в його руці був скручений у трубочку зшиток. 

–  Люблю вдавати з себе поціновувача інтер’єру.

– Я надаю перевагу дечому… більш прекрасному, – Брок підійшов і простягнув те, що тримав. – Маю справу. 

– Яку? 

– Наказали знищити. Неважливо, як, головне – утилізувати. 

– Що це? – Доріс перевела погляд на зшиток, але Рамлоу не поспішав передати його. 

– Не знаю. Забрали в когось, напевно, щось особисте. Як закінчиш, відзвітуєшся в рапорті, – Брок поклав річ на стіл, і та почала поволі розпрямлятись, наче пелюстки квітки. 

Доріс очікувала, що він піде, але Брок продовжив стояти, злегка нахиливши голову назад. Його темні очі невідривно спостерігали за парою її власних, відтінок яких сама Доріс деколи ставила під сумнів. У якусь мить Террі пошкодувала, що лінзи прозорі. 

Коли вони сиділи вдвох у літаку Щ.И.Т.а, Доріс свято вірила, що так буде і в Гідрі. Що Рамлоу буде триматись поруч, вони ділитимуться інформацією і спільно вигадають якийсь пристойний план.
За весь час, що вони пробули тут, їхні зустрічі можна було порахувати на пальцях. Часом перечіплялись у коридорах чи їдальні, коли він займав місце за столиком Ніни.

Декілька спроб поговорити про місію і висунути свої ідеї з тріском провалились, коли чоловік відмахнувся, виправдовуючись завалом роботи.
Брок уникав її, і вона це відчувала. І не збиралась випрошувати допомоги. Вона впорається сама. Ще не знає як, але впорається.

– Що ж… Я тоді піду. 

– Гаразд. Бувай, – Доріс почула, як двері тихо скрипнули, наче її власні натомлені плечі. 

Террі нетерпляче взяла зшиток до рук. Те, що приніс Рамлоу, виявилось звичайним блокнотом у м’якій палітурці, дещо потріпаним і погнутим, завдяки тому, як його несли. Доріс хвильку подумала, а тоді відкрила на форзаці. 

На пожовклому лінійному папері було нашкрябано кострубатим почерком:

Джеймс Б. Барнс
1917 р.

А нижче приписано меншими літерами:

Бакі

Доріс запхала блокнот в одне з відділень шкіряної сумки, витертої з того ж моменту, як її завезли в магазин. Камери не передавали звуку, тож вона зіграє роль дбайливої секретарки, якій доручили переглянути один записник. 

Вона зібрала свої речі, – джинсову куртку, телефон і вищезгадану доісторичну сумку – викинула стаканчик із недопитою кавою і вийшла. В замку повернувся ключ. 

Канцелярія була однією з небагатьох кімнат, яких не обладнали електронним доступом. Тут, у цьому людьми забутому куточку Європи, доживали віку виступи у стінах для ліхтарів, відсирілі комори і в’язки ключів, половина з яких втратила свої двері. 

Доріс спустилась на перший поверх, де повідомила черговому, що йде провітритись. Черговий, той тип чоловіків, які полюбляють вступати в політичні дебати після двох банок пива, лише знуджено кивнув. Його дебеле обличчя зависло перед монітором комп’ютера, нагадуючи монумент з острова Пасхи. 

Щойно вона вийшла через бокові двері, як її мерзлякувате тіло шарпануло звичним вітром. Накинута поверх форми куртка ніяк не прикривала від хвиль холоду, лише надувалась на спині потворним горбом. Доріс зав’язала волосся у хвіст, декілька пасм все ж вибились і тепер лоскотали обличчя. Жінка попрямувала крізь внутрішній двір, праворуч пірнула під кам’яну арку, огинаючи колючі кущі терену. 

Про веранду знали всі, але говорили про неї, як про таємницю. Їй за сніданком якось розповіла Ніна. Те крило залишилось ще за часів, коли база не була базою, а приватним пансіоном для заможних соковійських дітей. Після продажу з рук останнього, не надто успішного директора (хворобливого чоловіка з нервовою звичкою прилизувати волосся на кістлявому черепі) будівлю перепроектували і облаштували, здерши з неї усіх кам’яних горгулій, родинний герб і вікторіанські балкончики. Залишили лише північне крило, занадто перебите як на такого птаха. Агенти не цуралися збиратись тут гуртом або приходити поодинці і викурювати пачку сигарет чи пити дещо міцніше, ніж яблучний сидр з їдальні. 

По дорозі їй трапилось лише декілька робітників. Доріс привіталася з тими, кого знала, і удостоїла кивком голови тих, кого бачила вперше. На більше її не вистачило – шкутильгаючи по ромбовидній бруківці, розтрощеній часом і парами чобіт та туфель, варто було дивитись під ноги. 

“Це вам не дорога з жовтої цегли”

Її рука ховалася в сумці, у кишені з блокнотом. Доріс підчепила його корінець, відчуваючи, як під ніготь забивається облізла фарба. Зараз об її стегно бився записник, явно старший за неї на декілька десятків років. Вона була б ідіоткою, якби покірно послухалася Брока та спалила його. 

Вона завернула востаннє, подолавши кам’яну плиту, що правила за поріг. Плита давно тріснула посередині, її половини хиталися, ставлячи Доріс у нестійке, хвилююче положення, як буває тоді, коли ти пропускаєш сходинку. 

Веранда більше скидалась на оранжерею, захаращену по вивітреним куткам. Тільки замість побитих квіткових горщиків і розсипаної землі тут спочивали коробки з невизначеним вмістом, щонайпевніше, старим мотлохом. 

Вона приходила сюди, щоб бездумо почеркати олівцем на папері, намагаючись видобути з уяви якийсь образ. Обдумувала план дій, говорила з Волтером. Приходила завжди сама і сама тут сиділа, деколи із заздрощами спостерігала за компаніями агентів, яким було весело разом. Так, у неї з’явилися нові знайомі – Ніна, Корі, Оскар, Брок – але вона не могла почуватися до кінця вільною. І ніколи не була з ними до кінця щирою. Інколи, коли вона розмовляла з Волтером, сама навмисне затримувала його біля слухавки, чого б ніколи не зробила раніше. Він один бодай на часточку знав, хто вона така і був далеко звідси, і як не прикро це визнавати, залишався її єдиною розрадою.

Доріс почала розчищати єдину лавку від картонних коробок і сухого листя. Всі її дії супроводжувалися голосним шурхотом і тріскотом поодиноких гілок, занесених сюди чи не з минулої осені. Коли місце було прибраним, вона сіла і нетерпляче витягнула блокнот. 

Жінка ще раз оглянула його обкладинку. Стара, вкрита тріщинами, наче передчасними зморшками. Перед її обличчям знову з’явився форзац, підписаний деяким Джеймсом Б. Барнсом. 

Її збентежила дата. 1917? Це ж майже сто років тому. Хоч скільки їй не довелось бачити книжок, переживших деяких її знайомих і бідолаху Кеннеді, Террі відкидала думку, що папір тримається так довго. Брок зігнув його навпіл, і, очевидно, ніс у такому положенні всю дорогу до канцелярії. Він мав би розсипатись на пісок у його руках. 

Проїхали. Доріс бережливо перегорнула на першу сторінку, все ще не певна щодо міцності аркушів. Той самий кострубатий почерк, заокруглений і водночас гострий, займав всього лиш два рядки. 

Мене звати Джеймс Барнс. Я не певен, хто я і звідки.

Датовано 13 серпня 1953 року. Доріс нахмурила брови. Особистий щоденник воєнного періоду? Навіщо його знищувати? 

Перш ніж перейти до наступного запису, Террі швидко перелистнула весь блокнот. Деякі сторінки зігнуті, деякі нещадно вирвані під сам корінь, всі помережані тією чудернацькою писаниною, то густо, то в два слова. Жовтизна, яку Доріс сприйняла за відбиток часу, не вразила середину, і, скоріш за все, була наслідком розлитого чаю. 

26.08.1953 р. 

Я не знаю, для чого це роблю. Я взагалі не впевнений щодо усього, що мене оточує.
Гадаю, щось трапилось. Чорт, щось таки трапилось, якщо я пам’ятаю лише своє ім’я.

Верандою пройшовся вітер, здійнявши видом з відмерлого бадилля і пластикових клейонок. Доріс наїжачилась. 

Мені ніби бракує дуже великої частини самого себе. От тільки не розумію, якої. Усі ці люди… Я бачу їх кожного дня, вони піклуються (?) про мене.
Я мушу йти. Це й так усе, що я можу сказати, хоч як би не старався згадати ще щось.

28.08.1953 р.

Ким би вони не були, я їм не довіряю. Тому продірявив свій матрац і сховав щоденник там. “Щоденник”. Звучить так, ніби я маю потаємні мрії. Мрій нема.
Менше з тим.
Одного чоловіка я бачу найчастіше. Здається, його звати Арнім (чи Ернім, біс його знає). Він схожий на карлика і повсякчас морщиться, поправляючи окуляри. Він сказав, що відтепер у мене нове життя і нова робота. І те, ким я був раніше, не грає ролі. 

Їй хотілось читати далі, але перерва мала добігти кінця через три хвилини. Борячись із бажанням забити на роботу і далі сидіти тут, Террі вибігла з веранди, наостанок стукнувши розламаною плитою.

←◁↭▷→

Вимащений чорнилом палець вже майже торкнувся кнопки ліфта, коли її окликнули:

– Зачекайте! 

Жінка смикнулась убік, пропускаючи підбіглого агента всередину. 

– Вам на який? 

– Четвертий, – чоловік натужно видихнув повітря і поморщився. Його рука, заплямлена зеленими синцями і розкреслена рубцями, як зошит з геометрії, нащупала пов’язку під сірою толстовкою. Бен пообіцяв, що болітиме недовго, але ж не йобаний дев’ятнадцятий день. 

Він швидко оцінив жінку. Та стояла, прихилившись до стінки ліфта, і навмисно не дивилась на нього. Темно-каштанове волосся, зібране в пишний хвіст, який робив її схожою на модель з пін-ап постерів, і повні груди, між якими в’ївся ремінець сумки, наче на підтвердження першого. Долоні, заляпані чорнильною пастою. 

Маршалл провів забинтованою п’ятірнею по короткому, ледь відчутному їжачку на потилиці. Під пальцями проступив нерівний поріг, нижче – ще два, перехрещених між собою. Ніби якийсь шизик захотів погратися в хрестики-нулики на його довбешці. 

Він знайде того хера. Знайде і прикінчить і більше не буде дивитися на ту жалюгідну фотку в душовій та її копію на телефоні, як щеня, полишене на вулиці господарем-п’янцюгою. 

Кел… 

Ліфтом струсонуло. Маршалл змахнув руками в надії втримати рівновагу. Найменше йому хотілось завалитись на ту дамочку позаду. 

– Що за… – він бачив, як незворушно-привабливе обличчя його супутниці вкрило занепокоєння. Жінка з хвостом не закінчила через скрегіт, сильніший за попередній. Він вдарив по барабанних перетинках точно драммер-ас на концерті у Нью-Йорку, змушуючи скривити гримасу. 

Лампи замерехтіли, а тоді залили ліфт кривавим світлом. Маршалл бачив такий відтінок тільки в одній з вітрин у Амстердамі. 

–  Ми застрягли. 

– Я зрозуміла, – сказала жінка, намертво вчепившись в ремінь своєї допотопної сумки. – В тебе є ліхтарик? 

– Нє-а – Маршалл зазирнув у щілину між металевими дверима. Глухий бетон. 

–  Я не бачу аварійної кнопки. Світла від телефона не вистачить. 

– Аварійна кнопка не допоможе. Це стара як світ будівля, старий як світ ліфт. – Маршалл розвернувся до жінки. – Допоки хтось не захоче скористатися ліфтом, нас не знайдуть.

Очевидно, вона йому не повірила. Витягла смартфон і піднесла настільки високо над собою, наскільки дозволяв її зріст. Мружила очі, але він точно знав, що там – мережа глуха, як пень.

– Отже, ми застрягли, – розчаровано протягнула вона.

Тодд обережно опустився попід стінкою. Кожен різкий рух прошибав його, як удар палицею об гонг. Шрами і гематоми оголились для загального огляду, здається, на правій руці ще й нігтя не вистачало. 

– То може, познайомимось?