Розділ 8

Після того, як записник опинився у Мінато, і я відповіла на деякі його питання, я вперше за весь час змогла заснути з чистою совістю. Але на наступний ранок я відчувала себе так, ніби мене прокрутили в пральній машині в режимі віджиму разів так 10.

З тих пір пройшло майже 4 місяці. Весь цей час я відчувала сильну втому, мені буквально приходилось змушувати себе робити хоч щось. Шисуі приходив до мене кожен день, але навіть його присутність, та ласощі, які він приносив, не покращували мій настрій взагалі.

За цей період я також дуже розлютилась на батьків.

По-перше, їм не сподобалось, що мене тренує Шисуі. Тому вони заявили, що будуть тренувати мене самі. Це був справжній кошмар. Коли я намагалась виконати звичні для мене вправи, вони впадали в істерику, казали, що для маленької дівчинки це занадто. Всіма можливими способами намагались послабити мої тренування. Постійно намагались відправити мене вчитись готувати, писати вірші, грати на музичних інструментах, і взагалі зробити з мене молоду, максимально шляхетну Пані, якій, по словам матері, треба вдома з дітьми сидіти. Врешті-решт, коли ця… жінка, заявила в десятий раз за день, що мені слід не тайджутсу вивчати, а вишивкою займатись, щоб бути гарною дружиною, я ледь не встромила їй кунай поміж очі.

По-друге, вони не випускали мене саму гуляти. Взагалі, нікуди не відпускали. І я так і не зрозуміла чому. Почалось це через декілька днів після їх приїзду. Якщо я йшла до Мікото, вони мене проводили до її дому. Якщо я хотіла піти в парк, де я б відкрила портал в підземелля, вони йшли за мною. Якщо я втікала – вони повертали мене додому. Я навіть вивчила навичку Скритність. Але вона не дуже допомагала. Принаймні спочатку. Зараз вона вже 6-го рівня, і в більшості випадків мені вдається від них втекти. Але в підземелля все ще не виходить піти.

По-третє, я розумію чому вони так роблять, і це бісить мене ще більше. Не так давно, проходивши вночі повз кімнати батьків, я почула їхню розмову:

– Чому вона так хоче бути шинобі? Вона лише дитина! Сецуко, вона навіть недоношена! Вона занадто слабка для того, щоб бути ніндзя! – я почула голос матері.

– За останні чотири роки її здоров’я покращилось, можливо, не все так погано, – на порядок тихіше відповів батько.

– Вона накричала на мене! Накричала! Сказала, що сама буде вирішувати, що вона хоче!

– Заспокойся, люба, не кричи так, ти розбудиш дітей.

– Вона не знає як це страшно! Не знає як часто шинобі відправляють на смерть! Мій батько помер, тому що його відправили, як м’ясо на приманку прямо в засідку ворожих ніндзя, – жіночій голос ставав тільки гучніше.

– Не бійся, ми зможемо її переконати, просто не треба так тиснути, ти ж бачиш, яка вона вперта.

– Господи, як мені страшно за неї. Шисуі сильний, він з раннього віку показує великий талант. А Сецуко – маленька. Такі не виживають. Вона мала, вона наївна, вона не знає… – з-за двері почулись схлипування.

– Тихіше, люба, не плач, все буде добре.

– Я не можу, мені страшно, я не знаю як її змусити відмовитись від ідеї бути шинобі, – схлипи перейшли в повноцінний плач.

– Можливо, вона передумає, якщо ми зацікавимо її в чомусь іншому або поговоримо з Шисуі, його вона слухає краще ніж нас.

– Так… Так… Треба сказати Шисуі…

Від брата я на цю тему нічого не чула, і не зрозуміло, чи то він не захотів мене вмовляти кинути ідею стати шинобі, чи то батьки до нього навіть не підходили.

Найбільше в цій ситуації бісить, що я можу зрозуміти, чому вони не хочуть щоб я була шинобі. Вони бачать слабку п’ятирічну дитину. А я хочу стати сильнішою, аби вижити в цьому світі.

Але способи, якими матір намагається мене відмовити від професії шинобі, навпаки тільки наполегливіше штовхають мене на цей шлях, хоча б просто їм на зло. Вона весь час намагається зробити з мене, когось, ким по її баченню, я маю бути. Батько так і взагалі тільки робить вигляд, що він тут є, а по суті від тумбочки користі більше ніж від нього. Це бісило, тому я і старалась їх уникати якомога більше.

Я, чесно, намагалась спокійно поговорити з батьками та, як могла, аргументувала свою позицію, щодо професії шинобі. Але мене не чули. Будь-яка моя спроба донести свою думку закінчувалась тим, що мене завалювали купою безглуздих аргументів, по типу: «ти просто не знаєш, яке щастя мати дитину» ага, а чого ви тоді 4 роки невідомо де шлялися; «я доросла, я краще знаю», «ти ще дитина, ти нічого не розумієш» ці дві, взагалі, максимально аргументовані позиції; «ти дівчина, все, що тобі треба, це знайти хорошого чоловіка» це сказав батько, цей аргумент взагалі нікуди не годиться, особливо від нього.

Врешті-решт, кожна така «розмова» переростала в сварку, а кожна сварка закінчувалась тим, що я просто здавалась під напором абсолютно безглуздих аргументів та закривалась у своїй кімнаті. Нічого, з причин, які батьки озвучили в тій нічній розмові, я так і не почула. Мені навіть почало здаватись, що вона мені просто наснилась.

Знаходити спільну мову з іншими людьми мені завжди було важко, в цьому житті я навіть до власних батьків достукатись не можу. І тут може бути дві причини: або я недостатньо зрозуміло доношу свою думку, або вони вбили собі щось в голову та будуть ігнорувати мої бажання до останнього.

Через все це, я всього-на-всього, зачинялась в себе в кімнаті, і займалась тим, що підвищувала рівень Ковальства та Виготовлення броні. Качала я їх старим Скайрімським методом. Руду, яку я зібрала в останньому підземеллі, я переробляла на метал, з металу – робила кунаї. А зі шкур та панцерів, які я назбирала за два підземелля, я робила найпростішу броню.

Також я купила підручник з Кулінарії. І качала її, хоча для цього треба було вийти з кімнати, та готувати на кухні під наглядом одного з батьків. Але будь-яка взаємодія з батьками виснажувала мене.

Також я виконувала деякі прості вправи, які могла виконати у себе в кімнаті, хоча вони давали так мало характеристик, що я майже кинула це. Але найпродуктивнішим з того, що я зробила за ці 4 місяці, було яйце. Майже весь час, який я сиділа в кімнаті, я вливала всю свою чакру в Невідоме яйце, потім сиділа і медитувала, щоб відновити запаси чакри, а потім знову вливала її в яйце, і так по кругу.

Повинна сказати, через це рівень медитації підріс дуже швидко, і швидкість відновлення чакри була просто надзвичайною. Але скільки треба було влити чакри в яйце, аби воно нарешті вилупилось? Відповідь: дуже, дуже, я б навіть сказала, неймовірно багато.

Коли я тільки почала вливати в яйце чакру, у вікні опису Невідомого Яйця, з’явився лічильник. Він вказував скільки chakra points я вже влила. І зараз, після чотирьох місяців на лічильнику була цифра у вісім з половиною мільйонів.

Це число просто приголомшує, і мені здається, що потрібно буде набрати всі десять мільйонів, аби його вилупити. Точніше, я сподіваюсь, що не треба буде більше. Бо як би цікаво мені не було, хто в середині, мені вже нудно.

Але сьогодні особливий день. Я нарешті вийшла з кімнати, тільки заради сьогоднішнього дня. Сьогодні День Народження Саске! 23 липня. Ми всі, тобто вся родина, йдемо в пологовий будинок до Мікото, аби привітати їх з Фугаку, та побачити Саске. Ну, точніше, я іду побачити Саске.

∞

Коли ми прибули в пологовий будинок, першим ділом ми знайшли Фугаку, який відвів нас до Мікото.

– Тітонько Мікото! Як ви? Де дитина? – я відразу кинулась до неї.

– Привіт Сецуко, я в порядку, Саске в дитячому відділені. А що це в тебе?

– Ой! Це вам! – я протягнула їй кошик з яблуками, який весь цей час тримала.

– Сецуко, ти сьогодні надзвичайно активна, – посміхнулась мені мати.

Мій ентузіазм якось здувся. Довели мене до того, що вже від однієї фрази настрій погіршується. Це вже майже рефлекс на голос будь-кого з батьків.

Мікото, якось зразу відчула, як змінився мій настрій.

– Ітачі, синку, відведи Шисуї та Сецуко до Саске, а ми з дорослими поки поговоримо.

– Добре мамо, – він з захопленням кивнув, і помахав нам йти за ним.

Ітачі був не дуже активною, чи товариською дитиною. Він не проявляв багато емоцій. Але сьогодні він аж світився від щастя. Звісно, улюблений молодший брат народився, як не світитись.

Безумовно в дитяче відділення без дорослих нас не пустили, але побачити Саске я змогла. Він був дуже маленьким, в нього пухлі щоки, і чорний пушок на голові, який стирчить у різні сторони, і чимось схожий на хвіст качки. О, Господи, він ще такий малий, а волосся вже має таку форму. Я довго з нього хіхікала, а Ітачі весь час на мене за це дувся.

Але, як би я не була щаслива бачити Саске, його народження означало: неприємності ближче, ніж я думала.