Глава 8. Перший крок.

Темно-каштанове волосся дівчини було як завжди охайно підібране дерев’яною шпилькою і якщо уважно придивитись, то на її верхівці можна помітити старанно вирізьблену квітку. Зелена сукня ховалась під широким білим фартухом, у великій кишені якого вона носила різні ліки. Тихо увійшовши всередину, вона одразу легко усміхнулась Ніламу, не приховуючи своїх добрих намірів.

Хлопець більше не дивувався її щирій турботі про нього, натомість насолоджувався нею, допоки мав таку можливість. Він знав, що незабаром з нього зроблять ще одну деталь в механізмі чужої Валії. З вигляду юнак добре тримав себе в руках, і він насправді намагався не зірватись, але полярно протилежні почуття всередині не давали спокою. Маючи чітку мету перед очима, він бачив також і шлях до неї, що встеляв густий чагарник з болю, гордості і ненависті, котрі було надзвичайно важко приборкати. Страшенна несправедливість засліплювала, однак варто тільки згадати, що він несе на своїх плечах відповідальність не тільки за власне життя, як свідомість яснішала, немов її обливали крижаною водою. Нілам готовий до того, аби зціпити зуби і терпіти які завгодно випробування невеселої долі, якщо в результаті це стане ще однією вибухівкою в непохитних стінах королівського палацу.

— Привіт, як ти? — питає добродушно Лора, сідаючи на табурет поруч з ліжком, де вмостився хлопець.

— Добре, — сухо відповідає він, не вбачаючи сенсу в інших словах.

Немає жодної потреби розповідати їй про щось особисте, чи то переживання, чи минуле, яке і так ятрить душу. Він не хоче будь-якої близькості з людьми, в яких бачить ворогів, бо глибоко всередині, насправді, просто боїться відчути до них щось, окрім гніву і бажання знищити. Нілам знає себе дуже добре, тож варто йому погасити настороженість і ворожість, дозволити комусь підібратись занадто близько — він не втримається, прив’яжеться. Всі жахіття, котрі довелось пережити, і котрі тільки чекають на нього попереду страшенно захочеться розділити з тим, хто викличе в ньому своїми діями і намірами відлуння. Лора потенційно небезпечна в цьому плані, тож Арай за жодних обставин не бажав допускати її до власних думок, викорінюючи з них її образ, голос, слова і жести кожного разу, варто їй тільки вийти за поріг.

— Пані Ровена прийде вранці, сьогодні вона зайнята, тож наказала мені перевірити твоє самопочуття, — розчаровано виправдовується дівчина, точно відчуваючи холод, з яким Нілам відповідає їй.

Хлопець байдуже киває головою, а потім відвертається до вікна, яке багровою плямою повисло посеред стіни над ліжком — хмари розлогими кораблями пливли рожево-синім небом, затуляючи золотаво-сонне сонце. Лора теж переводить туди погляд, проте ніколи не зможе побачити того, що стоїть перед очима хлопця. Не побачить, не зрозуміє, не відчує. Юнак, далекий і недосяжний, не дозволить їй збагнути.

Вони мовчали до тих пір, доки Браус не втомилась. Тиша була гучніше їх будь-яких короткотривалих діалогів, і приносила дівчині страшенний дискомфорт.

— Я розумію, що тобі важко, але.. — почала вона, намагаючись розрадити Нілама.

— Ти не розумієш, ти не зрозумієш, тож годі. Твоє піклування миле, але нічого для мене не варте. Облиш свої незграбні спроби розговорити мене, це не має сенсу і нікому з нас не потрібно, — слова юнака пронизують Лору зимовим вітром. Вона сумно опускає голову, не знаходячи в собі відповіді.

Хлопець ювелірно розставляє кордони і барикади, які надійно охоронятимуть те, що він не дозволить пізнати.

— Гаразд, не сердься, я не буду тобі надокучати, — коротко кидає Браус і збирається йти.

Нілам мовчить, бо вважає недоречним затягувати діалог. Хоч, можливо і зовсім трішки, йому хотілось поговорити, або, хоча б, послухати, як хтось говорить, аби тільки відволіктись від жорстокості оточуючої реальності. Можливо, йому б хотілось.. Але хлопець не дозволить собі цієї слабкості. Замурувати серце, зачинити розум — єдиний правильний вибір, який міг зробити юнак посеред засніжених гір північного королівства.

— Знай, якщо тобі буде щось потрібно, то я завжди рада допомогти, — швидко випалює дівчина, а тоді зачиняє за собою двері.

Нілам важко видихає, стискаючи губи.

***

Лора і сама не зрозуміла, коли зачарувалась неприборканою красою ґарсадського хлопця. Вона досі пам’ятає шовкову м’якість чорного волосся, яке охоче розчісувала, аби вберегти їх довжину від ножиць. Матова шкіра кольору шоколаду здавалась чимось неймовірно екзотичним і, неодмінно, привертала увагу кожного разу, варто було дівчині знову навідати Нілама. Насторожений погляд чорно-агатових очей з-під густих брів лякав, але не зупиняв Лору в її бажанні познайомитись ближче, дізнатись краще, знову почути низький голос і рясно почервоніти, впіймавши себе на спогляданні потрісканих губ напроти. Пораненим і знесиленим, юнак не втрачав вигляду небезпечної пантери, зображення якої Браус бачила в книзі. Його крижаній витримці можна було тільки заздрити, проте вона завдавала травм чутливій Лорі, яка зовсім не бажала тому зла. Вона знала, що йому довелось перенести багато потрясінь і втрат, але егоїстичний голос всередині не замовкав, нагадуючи їй про тепло, з яким вона відносилась до раба. Він це зовсім не цінував, залишаючись непохитним до її нехитрих спроб потоваришувати.

***

Нілам втупився поглядом в двері, які повинні були скоро відчинитись. Йому не спалось, тож у темряві хлопець зайняв себе спостереженням за цятками срібних зір, котрі повільно розчинялись у світанковому небі, не залишивши після себе й сліду. Юнак застиг на межі ночі й ранку, рахуючи секунди, що перетікали в хвилини. Він не міг з точністю сказати, що саме на нього чекало, проте внутрішній голос запевняв, що слід готуватись до будь-якого розвитку подій. Нілам налаштував себе ще давно, чітко розуміючи, що цей день обов’язково прийде, але дрібне хвилювання не покидало його живота, крутячись там нервовим клубком.

Ровена з’явилась різко, наче хвилі прибою. Жінка суворої вдачі не залишила жодних сумнівів щодо майбутнього, і хоч її голос не забарвлювався емоціями, проте блискучі світлі очі виказували рішучість і впевненість:

— Я огляну тебе, а тоді ти повернешся до в’язниці. Пригадай усе, що тобі казали, зроби висновки. Вчини правильно, хлопче, бо це твій останній шанс.

— Дякую, — тихо відповідає Нілам, ясно усвідомлюючи кожне слово лікарки. Якою б різкою вона не була, її корисні поради хлопець вивчив на пам’ять.

Ровена нанесла мазь на вкриту струпами спину, а тоді надійно перемотала свіжим бинтом, допомігши пацієнту натягнути просту світлу сорочку.

Увійшла Лора, яка повідомила, що прибула варта, готова доправити раба до старшого наглядача. Вона кинула швидкий, повний співчуття погляд, проте одразу відвернулась.

Нілам піднявся з ліжка, випроставшись на повний зріст. Веллер заздалегідь допомогла йому зібрати волосся, тож чорнильна грива зараз акуратно трималась високим хвостом. Жоден сантиметр тіла не тремтів, і в стрункій поставі не можна було прочитати ні єдиного натяку на страх. Він ще раз подякував, а тоді слухняно попрощався, отримавши у відповідь задоволений кивок Ровени.

Шпиталь знаходився в одній із споруд, що розміщувались на території палацу. Їх шлях пролягав через густий вишневий сад, який всі троє перетнули мовчки. Майже година дороги виснажили досі слабкого юнака, але той і не думав показувати цього. Він хотів тільки одного — якнайшвидше дізнатись своє майбутнє, бо клята невідомість вже більше двох тижнів пожирала його.

Діставшись місця, в яке ніколи не хотів би повертатись, Нілам мав нагоду доповнити свої згадки новими деталями, котрі він раніше не помітив. Широка біла площа перед входом до в’язниці сяяла чистотою, ніби і не тут пролилась його кров. Людей не було зовсім, окрім двох нудьгуючих охоронців на вході. Хлопця завели всередину, передавши під нагляд довголикого молодшого наглядача. Чоловік окинув юнака незадоволеним поглядом, а тоді грубо штовхнув в спину, наказуючи цим жестом рухатись вперед. Нілам закусив губи і тихо зашипів, але його впевнений вигляд не змінився. Він не бажав виказувати своє болюче місце, хоч це й було очевидним. Наглядач провів його до старих, обдертих дверей, що знаходились зліва від коридору, в якому були камери.

Увійшовши до кабінету, найпомітнішим для Нілама в ньому стала розгодована фігура Дерфена Яса, котра намагалась додати собі ціни, розсівшись посередині за широким дубовим столом. Хлопець не розглядався, впившись очима в розсип золотих перснів на товстелезних пальцях чоловіка. Він, звісно, міг з викликом дивитись тому в самі очі, але розумів, що повинен вибратись звідси живим. Йому не перейти Яса за жодних умов, і ця зустріч була неминуча.

— Ну, що скажеш? — гнівно кидає Дерфен, і, схоже, сподівається, що юний раб знову зробить помилку.

Нілам мовчки повільно стає на коліна і склоняє голову. Він знає, що робитиме це ще багато разів, тож вирішує почати сьогодні. Колись все одно б довелось.

— Щиро прошу вибачення за те, що посмів принести вам неприємності своїм непослухом. Надалі я клянусь бути смиренним, як і належить рабу, — відповідає хлопець, перекрикуючи шаленіючу гордість, яка вересканить у вухах. Досить, він знав, що повинен був виконати це, тож почуття недоречні. Головний пріоритет — вижити. Все інше буде в кращі часи, буде тоді, коли з’явиться можливість.

Яс здивовано занімів, не очікуючи такої покори. Хто б міг подумати, що хлопчина за пару тижнів так зміниться, не залишаючи Дерфену нічого, окрім виконання правил? Чоловіку страшенно хотілось зігнати злість, його руки нещадно свербіли, знову і знову перекладаючи то перо, то документи з одного місця на інше.

— Що ж, якщо ти все зрозумів.. Тебе таврують, а після — підеш служити до конюшень. Добре виконуватимеш свою роботу, хто знає, може й слугою станеш, — із розгубленого, голос чоловіка переріс в нахабний. Хоч він і робив вигляд того, хто повністю керує життям Нілама, обоє розуміли, що за Дерфена говорила його неспроможність прийняти поразку. Наказ Третього принца, котрий принесла Меріан Мур, літав по кімнаті незримим туманом і про нього ніхто не забув.

— Дякую вам, старший наглядаче, — спокійно відповідає хлопець, а тоді підіймається з безмовної згоди Яса. Вийшовши з кабінету вслід за худим слугою Дерфена, Нілам відчув, ніби одна з невеличких гір впала з його плечей, дозволяючи набрати в легені повітря трохи більше, ніж зазвичай. Чи можна було це вважати перемогою? Він відносно цілий, і зможе приступити до виконання свого плану, адже конюшня — не позбавлене перспектив місце. В кінці кінців, в його країні туди навідувались всі, чиї коні там знаходились. Чи то король, чи хтось з його сім’ї — не було різниці. Якщо і тут так, то в хлопця є усі шанси знайти собі покровителя, аби стати незалежним від старшого наглядача і продовжити своє існування в ролі слуги.

Лазня, як і сусіднє приміщення — пустували. Тож ніхто не бачив, як Нілама швидко завели в просторий зал, наповнений жаром від вогню і паром, котрий висів під стелею. Йому наказали зняти сорочку, проте кожен рух віддавав новою порцією дискомфорту в спині, яка досі не була готовою до таких випробувань. Впоравшись з предметом одягу, хлопець не встиг і кліпнути, як розпечене залізо нанесло нестримного болю, залишаючи після себе герб ненависної країни. Тепер зліва під четвертим ребром був довічний шрам, який ніколи не забудеться, не зникне. Хлопець притиснув долоню до нової рани, прохолода якої трохи заспокоювала біль, але йому не дали часу оговтатись. Поки він одягався, ноги закували у важкі кайдани, що голосно дзвеніли від кожного кроку. Ходити було важко, незручно, але ніхто не надавав якихось інших варіантів. Залишалось або змиритись, або необдумано боротись, знову накликавши на себе проблеми. Юнак вирішив мовчати, адже від його слів вже нічого не зміниться.

Обід застав Нілама біля конюшень — двоповерхова споруда, навколо якої було багато прилеглих територій. Справа — великий загін, де коней вигулювали, дозволяли їм пастись. Зліва — будівля з високими воротами, за якими виднілись карети. Його привів вже інший наглядач, бо попередній зник у своїх справах. Чоловік вів юнака білими сходами на другий поверх, але зупинився посеред коридору, побачивши людину, що рухалась назустріч.

— Добрий день, пане Рейку. За наказом Дерфена Яса я привів вам цього раба. Він ще не знає, як саме повинен себе поводити, але старший наглядач певен, що ви навчите його всьому необхідному, — улесливо скалить криві зуби один із прислужників Яса, зневажливо дивлячись на чорноволосого.

— Гм, це чудово, мені якраз не вистачало нових рук. То як, кажеш, тебе звати? — Клауд Рейк вислухав чоловіка, кивнув, а тоді перевів увагу на хлопця.

— Нілам, пане, — ввічливо відповідає юнак, не забуваючи тримати в голові свій образ покірності.

— Добре, Ніламе. Ходімо зі мною, я розповім, що ти будеш робити, — Клауд по-доброму усміхнувся, а тоді жестом показав молодшому наглядачу, що той може йти.

Хлопцю було цікаво, яку посаду займає Рейк, але питати на пряму не хотів. Він міг припустити, що той був як мінімум старшим конюхом, адже юнака вели саме до нього.

На першому поверсі, який Нілам зміг чітко роздивитись тільки зараз, було чисто, свіжо і тихо. Зрідка чулось іржання коней, кожен з яких мав власний просторий денник, огороджений червоним деревом знизу, і металевими ґратами зверху, що переплітаються між собою, утворюючи красивий орнамент. Посередині розташувались широкі двері, над котрими ґрати меншали, утворюючи у візерунку прогалину, через яку кінь міг спостерігати за всім, що відбувається поза його “кімнатою”.

Клауд підійшов до однієї з тварин, ласкаво погладив її по голові, а тоді описав Ніламу його обов’язки.