Глава 8

Так, а тепер треба помістити все у голові.

Камелот — це щось подібне до центру, столиці магії. Це уявити не складно. Але крім Камелота в іншому світі, що я назвав Казковим, є ще й країна під назвою Оз, яка за всіма параметрами відрізняється від Камелота. Хоча б взяти моду на дороги із жовтої цегли. Це я ще якось засвоїв. Але існує ще незвичайна країна — Вандерленд (Країна Чудес). Мало того, що це королівство огортає Дрімучий ліс, її місцезнаходження змінюється… коли країні захочеться. Що це означає? Та те, що зараз Вандерленд знаходиться біля Камелота, а вже за годину Країну Безумства бачать біля Оза.

Хоч це і складно уявити, але це так. Дивне місце. Навіть мешканці дивні. Які тепер навчаються в одній школі зі мною! Альфа, який виглядає страшним і владним — майбутній Червоний король, головна шишка всього Вандерленду.

Його я зустрів біля воріт, і все, що можу зараз сказати, він… звичайний… як для мешканця Країни Безумства. Голос гучний, тому його «Відрубати голову» звучить зовсім не як вираз у стилі «Збожеволіти!», а саме наказом знести комусь голову! Як мені потім сказав сам альфа, цю звичку він перейняв у свого улюбленого тата.

— Моє ім’я Харт Ван дер Кентіджерн! — голосно представився той, поки я від переляку через його наказний тон притулився до воріт. — Мої батьки — Червоні правителі Країни Чудес.

— Я зрозумів… — прошепотів я, не маючи змоги зрозуміти, чому він так тисне на мене своєю присутністю. — Я Мелорі Ліндгрен… Б-буду радий допомогти освоїтися… Щоправда, це буде важко.

— Важко? — Харт знову звучав невдоволеним. — Ти натякаєш, що мені це не під силу?

— Зовсім ні! — я намагався виправдатися, неначе на допиті.

— Мені під силу все що завгодно! Інакше б мій тато відрубав мені голову ще в дитинстві!

— Агов, я не сумнівався в тобі!

Після цих слів Харт заспокоївся. Напевно, виховання тата не пройшло безслідно. Льюїс Керролл описував його тата як агресивного і запального омегу, молодшого короля Червей. А старший король, певна річ, грав роль підкаблучника, грубо кажучи. Щось мені підказує, що Керролл все вірно описав…

— Отже, Харте! Я радий допомогти тобі. Не сумніваюся, що ти й сам чудово впораєшся. Тим не менш, спочатку я покружу поруч.

— Я не один. Наразі ще двоє з’являться.

— Теж із Країни Чудес?.. — обережно спитав я.

— Так. Ну… майже… Джаспер не зовсім звідти.

— Так, моє коріння, з вашого дивовижного світу, а якщо бути точніше, то неперевершеної Англії, — відповів хтось за моєю спиною.

Розвернувшись, я побачив охайного омегу з русявим волоссям, величезними блакитними очима та нетбуком у руках. Цей омега був схожий на звичайного учня-ботана, не віриться, що він із Країни Чудес. Хлопець простягнув мені руку:

— Джаспер Еллінгтон. Не ламай голову, любий друже, над таємницею мого походження. Мій дорогоцінний попередник був першопрохідником, якщо не першовідкривачем, Країни Чудес. До нього ще нікому не пощастило погостювати в цій державі.

— А… — я чудово його зрозумів, хоча викладає свої думки все ж таки трохи дивно. — Аліс, так? Твій тато – Аліс? Ні, не тато… А предок? Адже дев’ятнадцяте століття вже давно так минуло…

— Безпомилкове припущення.

— Гаразд! — ось із кимось можна поговорити нормально. — Навіщо тобі нетбук у школі? Ти хочеш стати програмістом?

— Годі жартувати, — махнув рукою Джаспер. — Я дуже погано володію навичками програмування. Моє непідробне бажання — стати справжнім письменником. Якось магія Вандерленда повернеться, а в такому разі Білий Кролик проробить ще одну нору.

— Що?

Ні, він теж ненормальний. Харт насупився:

— Він же все зрозуміло сказав!

— Я новенький на посту, гаразд? Що це за нора?

— О, без проблем, — добродушно відповів Еллінгтон. — Щоб виявитися безпосередньо в Країні Чудес, потрібен виключно особливий портал, який називали Кроличою норою. Мені до неможливості хочеться відвідати Вандерленд, черпнути натхнення, знайти найнеймовірніші ідеї, а потім написати книгу з достовірним сюжетом!

Поки Джаспер захоплювався своїми думками, Харт відволікся, розглядаючи шкільну стоянку, де старшокласники обговорювали розрив стосунків найпопулярнішої парочки Гриммвіля. І ніхто не знає, що то моя вина.

— А третій? — поцікавився я. — Вас же троє, правда?

— Я можу охарактеризувати Кі одним словом. Він капелюшник.

— Божевільний? Тобто…

— Молю тебе, постався до цього з розумінням, — попросив Джаспер. — Звичайно, я заздалегідь проштудіював статути вашої школи. Судячи з видобутого матеріалу, місцеві тінейджери приділяють увагу зовнішньому вигляду і дуже цінують статус-кво. Що, ймовірно, обов’язково зробить нас ізгоями. Я не проти. Але як до цього ставишся ти?.. Проте принаймні постраждає і твоя репутація.

Я посміхнувся:

— Нещодавно виплеснули на мене колу. Думаєш, мені одного разу вдасться стати кимось у цій школі? Байдуже.

— Колу? — спитав Харт. — Відрубати голови!

— На той момент мені хотілося б це зробити, — відповів я, хоча не зрозумів, каже Харт у прямому чи переносному сенсі. — Але ж це не страшно. Повірте, найжахливіше це коли пхають головою в унітаз. На щастя, у нас такої моди немає. Та й… — я глянув на Харта. — З тебе знущатися не стануть. Нізащо.

— Що то був за натяк? — знову озирнувся той.

— Він хотів сказати, що ти виглядаєш дуже авторитетним, — вчасно приспів Джаспер. — Іншими словами, суспільство вважатиме тебе асоціальним типом, з яким краще не зв’язуватися.

Харт, мабуть, слова Джаспера зрозумів набагато краще, ніж мої. Тому байдуже знизав плечима:

— Люди повинні боятися своїх правителів, інакше немає сенсу влади! Якщо мені доведеться залякати кожного в цьому старезному місці, то я особисто підійду до них з алебардою в руках!

Не знаю, що за алебарда, але йому точно не знадобиться…

— Технічно… — видав Джаспер, який, мабуть, анітрохи не лякається. — Правитель у цьому місці спадкоємець Камелота. Як-не-як це було згадано у заповіті Мерліна… Але не дуйся завчасно. Бо ти все одно наслідний Червоний принц Вандерленда, в якому б світі не був. І для мене ти найгрізніший правитель у всіх світах.

Харт нахилився і легко поцілував Джаспера в губи. Щодо моєї реакції, то я, м’яко кажучи, прифігів. Ні, мені не так важливо, хто й з ким зустрічається. Просто складно уявити таких різних людей парочкою. Якби я не став свідком цього жесту, то ніколи не повірив би, розкажи мені про це хтось у школі.

— Так… Ви двоє — пара?.. — вирішив поцікавитись я, щоб почати більш-менш гарну розмову.

— Саме так, — відповів Джаспер, переплітаючи пальці з Хартом. — Спочатку у мене не було бажання заводити стосунки. Але особливість характеру людини, який вихований за кращими екстравагантними традиціями Червоної столиці, Харта моє небажання не цікавило.

Альфа трохи не зрозумів (та й я теж), але кивнув:

— Як каже мій тато: «Підкори або відрубай голову».

— Останній варіант мені не сподобався, — відповів Джаспер із посмішкою.

Я також натягнув посмішку:

— Харте, а що каже твій батько, дозволь дізнатися?..

— «Скорися чи відрубають голову», — одразу ж відповів той. — Він любить тата. І боїться. Хіба це не найкращий розвиток у будь-яких відносинах? Звичайно, найкраще.

Я хотів би висловити свою думку, але Джаспер заперечливо махнув головою, одними губами прошепотів “ні”, і я зрозумів, що з деякими людьми треба стежити за своєю мовою.

Ми не можемо йти на уроки, адже третій новенький учень ще не з’явився. У розгубленості я покрутив головою, сподіваючись наткнутися на якогось незнайомого хлопця, який намагався знайти дорогу… Але побачив як біля кабріолету Брендана стовпився народ та відволікся. Чутка про те, що найкращий квотербек несподівано порвав зі своїм хлопцем, звичайно, залучив багатьох зацікавлених на омег. Здається, дехто купається в променях слави…

— Я маю припущення, чому ти туди дивишся! — вискочив переді мною якийсь незвичайний суб’єкт.

Цей омега рухався так бадьоро і хаотично, ніби випив кілька склянок кави перед своєю появою. Кучеряве волосся (подумати тільки!) аквамаринового кольору! Має гетерохромію: коли одне око блакитне, а друге карій. А одяг! Та хто зараз носить такий класичний одяг яскравих кольорів? Іншими словами, цей омега збив мене з пантелику одним тільки своїм виглядом.

— Тебе турбує, що стоянка для старшокласників безкоштовна! — заговорив він так, наче ми вже знайомі. — Правильно! Якби ми платили за те, щоб поставити машину, то віддали б перевагу взагалі її не купувати, а ходити пішки! Навіщо купувати машину, якщо потім знову треба платити за те, що ти з неї вилазиш? Безумство якесь!

Джаспер м’яко посміхнувся:

— Це Кі. Думаю, ти зрозумів, що конкретно буде впадати у вічі кожному учневі школи.

— Кі? — розсіяно повторив я.

Хлопець переді мною представився:

— Повне ім’я Кіран Крісті Лерой Макензі Ван де Кімбол! Мої батьки не могли визначитися з ім’ям та вирішили назвати одразу всіма, що їм сподобалися! Навіщо вибирати щось одне, якщо від життя варто брати все?

Я залишився здивований. Він божевільний? Судячи з посмішки – так. Син Капелюшника, безумовно. Якщо хто не в курсі, цього персонажа найчастіше називають Божевільним капелюшком, якого засудив молодший Червоний король за вбивство Часу. Втім, як насправді, мені зрозуміти дуже складно.

— Що ж, — вирішив я. — Ласкаво просимо в школу!

***

— Ноель! Ноель! — я схопив друга за комір. — Я так більше не можу! Вони абсолютно божевільні! Один не впораюся!

— Легше-легше… — він поклав мені руки на плечі. — Що трапилось?

— Їх лише троє, але я не впораюся, бо я один! — одразу почав скаржитися я. — Харт у твоєму класі, що скажеш?

— Ой… цей новий задира?.. — Ноель сумно посміхнувся. — Не хочу здатися грубіяном, але його поведінка іноді лякає. Здається, його боїться Хенк. А цього здорованя не залякав навіть алігатор, коли минулого року наш клас вирушив на екскурсію до зоопарку…

— Правильно! Він спеціально пресує всіх, ніби… Маніяк у школі! — я розвів руками від обурення. — Поки він лякає людей, мені доводиться бігати та шукати Кі. Минулого разу він опинився в буфеті. Буквально у буфеті. Як він, чорт забирай, проникнув у шафу з їжею? Навіщо? А ще він відмовив вчителеві виконувати домашнє завдання, тому що, як він сказав, навіщо ходити до школи, якщо теми все одно вчимо вдома…

— Так, вони ж із найдивовижнішої країни в нашому світі, — відповів мені Емерік. — Здається, в Країні Чудес є заборона на слово «логіка». Воно вважається чимось настільки жахливим, що запроваджено смертну кару того, хто це скаже. Такий менталітет.

— Круто! Вони психи, але це норма? Якось… нелогічно.

— Країна Чудес, — і знизав плечима. — Хочеш мати на них вплив?

— Так! Вони мене не слухаються!

— Тоді відхились від своєї норми. Вийди за межі дозволеного. Розумієш, жителі Вандерленда завжди залишаються самими собою і це робить їх божевільними в наших очах. Якщо вони побачать у тобі щось таке, то переймуться повагою.

Ну ось! Найпривабливіший альфа в моєму житті тільки що порадив мені збожеволіти. Але з таким способом життя, де мені призначено бути нянькою, це станеться вже скоро.

***

Додому я повернувся у самому паршивому настрої у світі. Ні, нові учні до цього не мали відношення. Все набагато простіше — Брендан.

Цей козел у невидимій короні вирішив мене просто розтоптати. Під кінець навчального дня я, як і всі школярі, чекав закінчення уроків, нічого не підозрював, йшов собі спокійно до нових учнів на другий поверх, як тут… Просто бах! Вся спортивна команда виплеснула на мене чортову мінералку! Оголосивши невдахою, вони пішли, сміючись. Тяжкий день, нічого не скажеш.

— Привіт! — тато вийшов у коридор із Фаїном на руках. А потім округлив очі, помітивши мій зовнішній вигляд. — Ти потрапив під зливу?..

— Ні, я потрапив під зливу ненависті з боку спадкоємця Камелота.

— Оу… знайомо звучить…

— Що?

— Нічого, — тато випустив Фаїна, який побіг радісно зустрічати мене. — Може, я поїду до школи та розберусь?

— Ні! — вигукнув я з жахом. — Це тільки погіршить ситуацію! Мені не п’ять років, щоб ховатись за спиною татуся!

Батьки на те й батьки, щоб завжди намагатися втрутитися у життя дітей, вирулити ситуацію. Мій тато один із таких. Я пам’ятаю, як у дитячому садку один альфа постійно ставив мені підніжки, а я, як дуже вразлива дитина, біг скаржитися татку в сльозах. Звичайно, Міріам влаштував розбирання, мало не погрожуючи до суду! Знаю, це перебір, але це ж батьки. Їм нічого не шкода, коли справа стосується добробуту своїх дітей.

— Але це мінералка… — Міріам допоміг мені зняти жакет. — У мій час тих, хто чимось вирізнявся, просто обзивали або штовхали в коридорі.

— Можу сперечатися, тебе ніколи не штовхали.

— Ні. Зазвичай штовхав я, — і м’яко посміхнувся. — А ти мій син. І в тебе мої гени.

— Ти був задирою?

— Так, — відповів той. — Що? Навіть омеги можуть бути хуліганами. Але ти в мене лапочка, тому поводься добре. І просто дай здачі.

— Як? — здивував я. — Це ціла спортивна команда! Не одна-дві людини! За всього свого бажання, я не можу виступити проти всіх. Це ніколи не закінчувалося добре. Навіть принцип демократії підтверджує, що думка більшості є законом.

— Ненавиджу демократію, — тато повів мене на кухню. — Насправді її нема. Просто вигадали, щоб люди не так відчували чужу владу. Пускати пилюку в очі, ніби їхнє голосування за якогось президента справді щось означає. Наче це люди вирішують, як жити країні. А насправді завжди є ті, хто правлять у тіні, — він говорить трохи дивно, але не має значення.

— Гаразд, але мені начхати на політику… Що мені робити в школі з Бренданом? У мене з’явилися знайомі, але я не хочу завдавати їм незручностей, — сказав я, сідаючи на м’який стілець. — Була б у мене магія маніпуляції оточуючими!

— Брендан? А, Пендрагону! — Міріам приніс мені рушник. — Може, варто показати йому, що тобі начхати на свою репутацію?

— Як?!

— Ну… піти проти всіх.

— Це божевілля! — і тут мене осяяло. — Здається, я зрозумів, що треба зробити.