Глава 7

– Я тобі кажу, що мій ноутбук сам вимкнувся, потім так само раптово ввімкнувся. На робочому столі фоном була ось ця картинка, – даю Кирилові надрукований аркуш.

– З якого фільму цей кадр? – цікавиться він.

– Я не знаю. Ще хтось увів дивну програму, яка говорила голосом Валерії.

– А-а-а. Я знайомий з цією прикольною програмою. Мій найкращий шкільний друг познайомив мене з нею. Ми так любили знущатися з вчителів, – теж мені згадав свої найкращі шкільні роки.

– Хто міг таке зробити? – питаю.

– Увійти у твій ноутбук міг тільки досвідчений програміст. Використати програму? Та хто завгодно.

– І який такий програміст прагне нашої смерті?

– Наприклад, викладач інформатики. – відповідає Кирило.

Не встигаю нічого відповісти. Дзвінок на пару перериває хід моїх думок і я в дуже поганому настрої йду на пару біології.

Викладачка дуже дивна. Вона мені здалась тихою та скромною, чого я не помічаю в решті викладачів. Маргарита Сергіївна навіть свою пару починає доволі дивним чином:

– Сьогодні в нас повинна бути лабораторна робота. Будь ласка, діставайте подвійні листочки, – я сиджу за першою партою і ледве чую, що вона говорить. Що казати про тих, хто сидить за останніми партами?

– Вибачте, але ми думали, що Ви спочатку проведете лекцію, щоб ми могли добре написати цю роботу, – Кирило вирішує перевірити її. Таким методом ми можемо дізнатися, які викладачі на стороні директора. До таких відносяться всі без винятків.

– Те саме я казала вашому директору, але він не захотів мене слухати. Доведеться провести лабораторну. Не бійтесь, я вам допомагатиму. – відповідає вона.

– Здається, вона не в курсі, що тут відбувається. Їй варто довіряти? – питаю Кирила.

– Не думаю. Вона може просто відмінно грати свою роль. Так само як і Аня.

– Чому мені так не здається? – він дивиться на мене здивованим поглядом. – Що? Я просто ніколи не вміла розбиратися в людях.

– Воно й видно. Давай ми просто будемо писати цю лабораторну і не забивати голову зайвими питаннями. – погоджуюсь.

Проходить пів години. Я старанно намагаюсь зрозуміти, що від мене вимагається зробити. Оскільки ми не маємо спеціального обладнання, то нам доводиться паралельно слухати викладачку. Чесно кажучи, вона пояснює так, що до кінця пари я відмовляюся щось розуміти.

Після дзвінка на перерву мені не вдається поговорити з Кирилом. Тому я стою біля старого дуба й очікую наступну пару. Раптово попри мене проходять викладач фізкультури та директор.

– Загрози більше немає. Вона офіційно підтвердила, що божевільна. Нам залишається тільки заткнути другу, – вони захоплено бесідують і не помічають мене.

– Ця дівчина не боягузка. Навіть рідні не впливають на її дії. Вона занадто багато всього знає, тому доведеться з нею покінчити, – це директор про мене говорить.

– А що робити з хлопцем? Теж прибрати?

– Він тільки удає, що розумний такий. Особливої загрози не несе. Краще всю увагу зосередити на дівчині. Мені потрібно знати, де її слабке місце, – відповідає директор.

– Що робити зі свідком? – цікавиться фізкультурник.

– Він не посміє щось сказати. Ми змусили всіх мовчати два роки тому. Чому б і зараз не повторити? – директор йде в бік коледжу. Фізкультурник йде слідом.

Я шокована. Тепер моїм бабусі та мамі загрожує серйозна небезпека, а попередити їх я не можу. За словами Кирила, я повинна грати свою роль. Боюсь, це мені не допоможе.

Дійшовши до потрібного кабінету, нервово поправляю пасмо волосся. Зараз у нас математика.

– Алло Степанівно, можна ввійти?

– Які люди з’явилися на моїй парі! У чому причина такого несподіваного запізнення? – викладачка пильно дивиться на мене.

– Мене просто затримали, – чесно зізнаюсь.

– Затримали? І хто ж? Лінь?

– Ні. Директор.

– О, нарешті він вирішив поговорити з тобою. А чому у нас такі здивовані оченята? Цікавість уже не гріє душу?

– Не розумію, про що Ви говорите, – роблю крок назад. Грізна фігура викладачки наближається.

– Не розумієш? Дівчинко, ти знаєш, що в чуже життя лізти не можна? Краще б ти подумала про своє життя, а не про таємниці цього навчального закладу. Зрозуміла? – вона переходить на шепіт. Швидко зачиняю двері в кабінет. З кабінету чую крики викладачки. Видно я випадково врізала їй в ніс. Байдуже, головне, живою залишилася.

Ховаюся за сходами в невеликому приміщенні серед коробок. Тут мене ніхто не знайде. Сподіваюсь. Трохи заспокоївшись, дивлюсь на годинник. Ще пів години й пара закінчиться. Забратися звідси, поки є час? Не думаю, що вийде.

Чую чиїсь кроки. Слава Богу, ховаюсь за доволі велику коробку і стаю практично непомітною. Хтось зупиняється біля входу в моє сховище.

– Дівчинко, я розумію, що на пари зовсім не хочеться ходити, але так потрібно, – нічого не відповідаю. – Я розумію. Ви, студенти, придумали дуже оригінальну, але не дуже ефективну тактику. Мовчати заради того, щоб… Для чого?

Я дивлюсь на цю людину. Обережно визираю з-за коробки. Це прибиральник.

– Яке красиве обличчя! І чому ти не на парі?

– А Вам яка різниця? Хочу тут трохи посидіти. Все одно пара вже закінчується, – нехотячи відповідаю.

– Ти втекла з математики?

– Звідки Ви знаєте?

– Кожен рік якийсь студент повинен втекти з математики. Алла Степанівна справжнісіньке стерво. Тобі так не здається? – прибиральник дивиться на мене з цікавістю, яку погано приховує, і з хтивим вогником в очах. Тільки тепер розумію, в яку дупу втрапила. А найголовніше, поруч немає ніяких тяжких предметів.

– Здається. А чому Ви нічого не робите? Зараз самий час мити підлогу.

– Мене тут чекає набагато приємніша робота, ніж мити якусь там підлогу, яку студенти все одно на перерві забруднять.

Слава Богу, що я ввела номер Кирила у швидкий набір. Він бере слухавку:

– Де ти? Алла Степанівна пішла до директора. Тебе чекають великі неприємності.

– Великі неприємності у мене зараз. Кириле, ти мені дуже потрібен, – говорю пошепки, щоб прибиральник не дуже чув нашу розмову.

– Красива студентко, де ти? Я тебе шукаю, – подумки посилаю його, а в реальності починаю шукати інший вихід. Видно цей прибиральник дуже любить це місце. Стільки студенток тут ховаються.

– Мене тобі не дістати. – шепочу.

Серед купи різного мотлоху знаходжу кочергу. Воістину цінна річ.

– Ти боїшся мене? Чому? Не бійся, тобі сподобається. Боляче не буде, – він небезпечно близько. – Я знайшов тебе! – радісно кричить прибиральник, коли бачить мене. З кочергою в руках.

– А я Вас чекала, – б’ю його по голові. Несильно, але цього вистачає, щоб він закричав від болю і відступив, схопившись за голову. Користуюсь моментом і біжу.

– Ах ти, сучко! Тепер чекай жорстокого покарання, – чоловік рушає за мною.

Біжу на другий поверх, де в нас була математика. Дорогою стикаюсь із Кирилом, який також радий такому повороту подій.

– Що сталось? – питає він.

– Там прибиральник…

– І що? Чому в тебе у руках кочерга?

– Прибиральник хотів мене зґвалтувати, але я втекла. Він десь внизу, – кажу.

– Йдемо. Треба подивитися.

Внизу нікого немає, але Кирило все одно мені вірить. Відчуття, що я в якомусь жахастику не покидає мене.

– Народ, а ви Стаса не бачили? Він пішов у туалет і не повернувся, – до нас підходить Вова. Ходячий прикол. Ми з тривогою дивимось на сходи. На мить мені здається, що бачу на першій сходинці краплі крові.