Глава 7. Меріан Мур.

— Йому вже краще? — запитав Леон, беручи книгу зі столу, поправляючи широку подушку під спиною.

— Так, мілорде. Ровена сказала, що через тиждень він зможе взятись за роботу.

— Це добре, — задумливо бурмотить під ніс принц, — Яс не посміє нашкодити йому знову, звісно, за відсутності підстав.

— Цей раб не дурний, мій принце. Захоче жити — обов’язково скориться, навіть якщо й тільки з вигляду, — повідомляє Меріан, пригадуючи серйозний погляд чорноволосого юнака.

— Мені вже навіть цікаво, що він робитиме далі, — усміхається Леон, і з шумом перегортує сторінки товстелезного роману.

— Чи бажаєте ви, щоб я спостерігала за ним? — перепитує жінка, розуміючи, до чого хилить Третій принц.

— Наглядай, проте нічого не роби. Хоч я і врятував йому життя, більше втручатись поки не буду. Спершу подивимось на його плани, аби не пригріти змію на грудях.. — розважливо відказує світловолосий, відриваючи погляд від предмету в руках і переводячи його на Меріан, яка уважно слухала, не змінюючи виразу обличчя.

— Слухаюсь, господарю, — з повагою вона склоняє голову, не залишивши жодного сумніву, що наказ не буде виконано.

— А тепер йди і відпочинь, останнім часом в тебе багато клопоту, — тепло просить хлопець, розтягуючи губи в м’якій усмішці.

— Ну що ви, мілорде. Для мене честь служити вам, — щиро промовляє Меріан, а її смарагдові очі переливаються у світлі лампи, виказуючи всі почуття. Вона підіймається з дивану, і йде до виходу з кімнати.

— Мері, дякую тобі, — тихим голосом зупиняє жінку Леон.

— Це я повинна дякувати вам.. Добраніч, мій принце, — відповідає служниця, а тоді безшумно виходить.

Мур чує глибокі, майже інтимні нотки в словах принца. Він довірливо відкритий і вразливий, не приховуючи цього від жінки, чим розчулює її. Меріан переповнює любов до Леона, вона ладна на все, аби той був щасливий. Юнак став для неї сенсом усього життя, притупив біль втрати, допоміг знову побачити світ у кольорах.

Вона з жахом пригадує минуле, яке вирвалось з підсвідомості так невчасно. Жінка важко падає в ліжко, ніби знову опинившись в кареті того злощасного дня. Ще зовсім молодою, вагітна Меріан їхала з чоловіком до батька в столицю — той, тоді ще живий, працював охоронцем в таємній службі Короля. Їх посмішки, сповнені надій і кохання, клятви і обійми — назавжди залишаться невиліковною раною на серці.

Грабіжники виникли нізвідки, виламали двері карети, витягли з неї подружжя, а тоді почалось справжнє пекло, яке із крижаною байдужістю жорстоко переламало її хребет в десятках місць. Завмерлий вираз на посірілому обличчі Дерека примусив жінку вити так голосно, що у самої заклало вуха. Її крик обірвали різко, безжально ґвалтуючи знову і знову, розриваючи плоть, заламуючи руки і видираючи волосся. Це продовжувалось так довго, що в голові Меріан залишились тільки окремі фрагменти, які вона бажала б знищити так само холоднокровно, як колись знищили її. Отямившись посеред холодної ночі, Мур розрізала тишу пустки риданнями — дитина, про яку вони так сильно мріяли, народжувалась.

У світлі місяця потоки багряної крові здавались чорнильними, забарвлювали собою не тільки тіло жінки, але й розідрану сукню, сиру землю і немовля, чий плач до сьогодні інколи причувається їй.

Наступне, що вона пригадує — високу стелю батьківського дому і порожні очі тата, який міцно тримав її руку. На цьому страждання не завершувались, а тільки змінювали свій вигляд, насуваючись на неї сніговою лавиною. І вона б рада під нею сконати, не маючи сенсу боротись за життя, але розбитий вигляд батька знову і знову ставав барикадою, яку Меріан подолати не змогла.

Наступні удари навіженої долі примусили жінку ледь не блювати власними нутрощами — дитину не вдалось врятувати, а сама Мур більше ніколи не зможе народити.

Оце й усе.

Вона програла війну, адже не залишилось шляхів відступу. Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу божевілля. Скалічена дівчина не рухалась, не їла і не пила самостійно, натомість лежачи днями і тижнями в одній і тій самій позі, невідривно вдивляючись в вікно напроти ліжка.

Навіщо Бог залишив їй життя? Чому не дозволив піти за чоловіком, за сином, стать якого повідомили тільки при одній з сотні розмов? Які ж її дії заслужили такої нещадної кари? Невимовний біль трощив кістки, встромлював під нігті спиці, здирав шкіру шматками, ламав голос нестримним плачем. В Меріан не було нічого, за що б можна було вчепитись. Тільки сталева хватка батька стримувала її від падіння — вона вже висіла зі скелі. Під ногами розповзалась темрява, обплітала своїми лозами і рішуче затягувала в себе. І Мур хотіла віддатись тій, нарешті провалитись в безтурботний спокій смерті, але жінку рятували, підхоплюючи в польоті.

Проходили місяці, але майже нічого не змінювалось. Тепер спектр почуттів розбавила туга, яка примусила схудлу дівчину встати. Меріан бродила домом, наче привид, лякаючи виглядом слуг. Ті сахались від неї, варто було тільки побачити впалі щоки і безглуздий погляд.

Якось ноги привели її до заднього двору — там тренувався тато. Його швидкі і легкі рухи з мечем привертали до себе увагу, тому очі жінки повертались до нього. Спочатку вона просто відсторонено спостерігала, поки потік думок не гнав її далі, проте пізніше блиск сталі став першою точкою опори. Тепер Меріан свідомо йшла до батька, сідала на сходи і годинами не зводила погляду.

Еліот Мур до самої смерті пам’ятатиме той день, коли дочка вперше за багато місяців заговорила. Це було проханням навчати її. Їх спільні тренування стали ледь не сенсом існування жінки. Тепер вона прокидалась виключно для того, аби цілий день міцно триматись за холодний ефес меча, що був її порятунком. Меріан стирала руки до крові, не випускаючи з них зброю. Гарячковий блискіт зіниць непокоїв чоловіка, але непогані результати доньки і її несамовите бажання продовжувати, змушували Еліота віддавти їй всю свою увагу.

Три роки минули одним днем. За цей час Меріан помітно змінилась. Тренувалось не тільки її тіло, але й розум. Суворий погляд не сходив з холодного обличчя. Мовчазна і серйозна, з прямою спиною і в строгому одязі — від минулої дівчини не залишилось нічого.

Ця нова Меріан була воїном, готовим битись і вигризати перемогу будь-якими методами.

Нова Меріан була сильною і здатною захистити себе.

Нова Меріан помістила залишки власного серця в надійну скриню з найміцнішого металу, вірячи, що воно ніколи більше не постраждає.

Нова Меріан заборонила собі відчувати, адже тепер її життя — нескінченні поєдинки і гострий звук брязкоту клинків.

Еліот Мур, хоч і розміняв шістдесятку, але досі добре виконував всі доручення капітана їх таємного загону. Проте горе добряче зістарило його, додаючи десяток років, незліченні зморшки і хворобливий вигляд. Чоловік розумів, що більше не здатен служити Королю, а ще краще він розумів, що колишніх шпигунів не буває. Як сильно б йому не довіряли, він не міг покинути службу з усією інформацією, яку знав.

Якщо тобі випадає честь приєднатись до Роаку, це неймовірний символ довіри і поваги, що назавжди впише твоє ім’я в історію. Еліот не шкодував про те, що колись йому пощастило покласти своє життя до ніг їх володаря, і непомітно оберігати країну. Не шкодував колись, тож і зараз не збирався. Чоловік без страху заявив про своє рішення капітану, той у відповідь з розумінням погодився.

Мур не хотів грошей чи нагород, які б залишились після нього для його сім’ї, він озвучив своє єдине бажання — аби Меріан взяли на його місце. Звісно, спочатку усі були проти, адже вона не мала досвіду і практики, її ніхто не знав і зовсім не довіряв, хоч вона і була донькою Еліота. Але благання чоловіка не залишились без уваги — їй дали шанс. Таке рішення капітан міг приймати самостійно, не повідомляючи Короля про заміну членів. Проте за кожного з них відповідав власною головою, тому прискіпливо відносився до новеньких.

Жінка чітко пригадує день, коли вони з батьком приїхали до палацу, де на них вже чекав Вольф Айхенвальд зі своїм лейтенантом. Першим випробуванням став поєдинок між Меріан і Вольфом, котрий хотів особисто оцінити рівень її підготовки. Та з гідністю протрималась достатньо часу, поки вже навіть сила волі не здатна була підтримувати дівчину на ногах. Вона вважала це поразкою, але чоловік мав на це свій погляд. В неї був гострий розум і багато сил, які надавали перевагу над супротивником. Меріан більше не здавалась тендітною — сильні руки впевнено тримали меч, а м’язи на спині вип’ячувались від напруги. Капітан пояснив, що це тільки початок, і різних перевірок її чесності і сил в майбутньому буде достатньо, але вона може розраховувати на місце в Роаці.

Еліот почував себе надзвичайно щасливим. Тепер він може спокійно залишити доньку, знаючи, що за нею нагляне капітан Айхенвальд. Не дивлячись ні на що, навіть йому не зробили виключень — чоловік змушений забрати всі таємниці з собою в могилу. Він ніколи не розповідав Меріан, що саме чекає його в кінці служби — вона сама дізнається про правила, коли стане повноцінним охоронцем. В його сховку віддавна знаходилась отрута, що слухняно чекала своєї участі, зрідка нагадуючи про себе переливом пузатої скляної пляшечки. Мур розумів, яким ударом стане його смерть для дівчини, але не мав достатньо сил щось змінити. Це стане кінцем старого і початком нового життя, в якому Меріан, як сподівався Еліот, ще знайде своє щастя, хоч би яке воно було.

Їх остання вечеря пройшла за тихими щирими розмовами і міцними обіймами. Всередині чоловіка змішались багато емоцій, але просто зараз йому страшенно не хотілось покидати власну дитину, яка тільки-тільки прийшла до тями.

Наступного ранку Меріан не зронила жодної сльози, стоячи над бездиханним тілом батька, бачачи мирний вираз до болю знайомого лиця. Вона не плакала, коли втрачала пильність і падала від різких маневрів противника. Не плакала, коли вперше вбила людину — іноземного шпигуна. Не плакала й тоді, коли помирав хтось з членів загону. Жінка вважала, що в неї не залишилось сліз, допоки не зустріла Третього принца.

Підліток набрався сміливості і вважав себе непереможним, коли втік з-під нагляду варти і відправився бродити містом. Його викрали швидко, хоч і незграбно, залишивши чимало свідків і слідів. Викрадачі не вагались, коли побачили принца без охорони, хоч і не були готові до такої операції. Викрадення сина Короля було не жартом, тому Роак негайно відправився на пошуки, не витрачаючи час.

Меріан була в групі, яка першою знайшла юнака, і саме вона проштрикнула чолов’ягу, що рішуче душив хлопця, не слухаючи своїх переслідувачів. Леон був побитим та наляканим, але гордості і віри в порятунок не втратив. Його наївний і прямодушний погляд впіймав Меріан на гачок, хоч би як та не хотіла цього визнавати. Принц осипав її подякою, а варто було йому побачити жінку, то одразу широка усмішка розповзалась по дитячому лиці. Вона й сама не помітила, що почала хвостиком витись за хлопцем, особисто спостерігаючи за тим, аби він самостійно не покидав територію замку.

Монарх не залишив цього без уваги, розпитуючи у Айхенвальда щодо його ставлення до дівчини і її вмінь. Тривалий час вони обговорювали ставлення Мур до Леона, тепло якого паралельно тільки росло. Тож перед Меріан постав вибір: залишитись на службі Роаку повноцінним його членом, чи стати таємним охоронцем принца, виконуючи тільки окремі завдання капітана. Звісно, другий варіант не був кращим — у випадку, якщо Його Високість постраждає через необачні дії дівчини, ту одразу поведуть на плаху, не залишивши від сімейства Мур нічого. Проте її прив’язаність не дала змоги обрати щось інше, окрім захисту Леона. В ньому Меріан бачила сина, якого не змогла врятувати, бачила другий шанс на “материнство”, хоч би як зухвало це не звучало. Зрозуміло, що вона б ніколи не замінила йому померлу матір, але могла бути поруч, і тішити себе турботою про принца, якого завжди вважала дитиною. Після клятви у вірності Його Високості, вона й собі дала обіцянку, що вбереже його будь-якою ціною, не дивлячись ні на що.

Пройшли роки, а біль не минув. Він притупився, а поряд з Леоном і зовсім засинав, не дошкуляючи своїй власниці. Меріан швидко відмахнулась від непотрібних спогадів, які й без того краяли їй душу. Все же минулось, нічого не вдієш.

Якщо жити спогадами, то й не помітиш, як теперішнє, яке ти міг змінити, теж стає всього лиш згадкою в колекції пам’яті.

***

Нілам розумів, що в нього залишилось не так багато часу — всього два дні до повернення в руки Дерфена Яса. Хоч він і не боявся, проте й не горів бажанням знову побачити пику чоловіка, який у голові хлопця досі осатаніло періщить його батогом. Спина все ще турбувала, але вже не так нав’язливо. Він міг рухатись, проте згинався насилу.

Юнаку здавалось, що свою палату він міг обійти наосліп, не перечепившись жодного разу — настільки йому було нудно в чотирьох стінах. Ровена заходила час від часу, проте майже не розмовляла, тільки запитуючи про самопочуття. Меріан — жінка, котру він бачив поряд з лікаркою, більше не навідувалась. Він не міг зробити якихось висновків, бо знав, що, скоріше за все, його рятівнику не потрібно відправляти свою служницю, аби довідатись про його стан, якщо той взагалі ним цікавиться. Тож було геть не зрозуміло, чи можна в майбутньому сподіватись на захист від принца, чи це була одноразова акція.

Сонце близилось до горизонту, заливаючи рудим промінням білу кімнату шпиталю. Ніламу подобалось, коли світлі стіни розфарбовувались помаранчевими барвами, створюючи доволі комфортну атмосферу. У невеличкому вікні окрім світла можна було побачити широкий стовбур дерева і декілька пожовклих листків на осиротілих гілках. Інколи на них сідали маленькі пташки, які безсердечно будили його вранці голосним співом.

Спокій перервав короткий стукіт у двері. Знайомий звук хлопець одразу впізнав — це була Лора.