Глава 7. Віра в результат

— Отже, постривай! Ти домовився з Ал’єном? — перепитав здивований Дарон.

— Ну, я погодився, але ще не прийняв остаточного рішення, — Мод задумливо кивнув, підпираючи щоку рукою. — Хотілося б виправити ситуацію на свою користь, але я не можу ризикувати.

— Але як же так?.. — Дарон розгубився. — Я ж… Цей Ал’єн мені вже не подобається…

Мод і Дарон сиділи в бібліотеці замість обідньої перерви. Дарон приніс кілька пиріжків та міцний чай, проте Мод не надто зголоднів. Його більше турбувало власне становище у суспільстві. Потрібно було вирішувати проблему, але як?

— Чому ти так говориш про Ал’єна? — спитав Мод. — Він, звісно, ​​байдужий, але хоча б не загрожує нікому. Найбільш типовий представник аристократії: багато красивих слів та мало дій. Але, з іншого боку, він і не повинен втручатися у мої справи.

— Він запропонував тобі знайти дилера!

— Так. В обмін на тебе. Ти маєш відчувати лестощі.

— Я саме цим і займався! — обурився Дарон. — Не лестив собі, а шукав дилера!

— Що-що?..

— Я хотів знайти його для тебе! Якби ти знав, хто за всім стоїть, то зміг би контролювати ситуацію та довіряти мені! — Дарон роздратовано замислився. — Ал’єн все зіпсував! Тепер ти довірятимеш йому, а не мені!

Мод виявився спантеличеним. Дарон справді обіцяв щось зробити, але ніколи не казав що саме. Невже весь цей час займався чужою проблемою?

— Та чого б тебе це хвилювало? — не зрозумів Мод.

— Я зміг дізнатися дуже мало через те, що всі тримають язик за зубами, — Дарон відкинувся на спинку стільця. — Проте є кілька місць, де можна замовити «пил». Деякі вже не діють. Суть в тому, що потрібно залишити необхідну суму в цьому місці, а вранці звідти ж забирати «пил». Таким чином, ніхто не знає, хто постачальник, проте якщо простежити всю ніч, то його можна буде спіймати.

«А він не бреше, що займався цією справою! Але чому він так старається через мене? Ну, не може бути, що просто так!»

Мод підозріло примружився:

— Стривай! Ти хотів стежити за цими місцями всю ніч?

— Я встиг перевірити лише одне місце, але воно вже не робоче, так би мовити. Вночі ходять патрульні, тому дуже складно непомітно прокрастись та підкласти «пил». І стежити з боку теж виявилося непросто, але я не шкодую про витрачений час.

— Ти серйозно?..

— Я розумію, що ти чекав на більше. Я б і сам хотів вразити тебе, але, схоже, що Ал’єн вирішив зіпсувати сюрприз, — Дарон роздратовано видихнув. — Але, якщо така справа, то я готовий зробити все, що тобі потрібно.

— О, далари, — Мод доторкнувся до чола. — Я тебе зовсім не розумію!.. Дароне, навіщо ти так напружуєшся через мене?

— У цьому сутність мого існування.

— Це не відповідь.

— Проте я кажу правду.

«Усі харама такі дивні?.. Що в нього в голові?..»

Мод опустив погляд у текст книги, почуваючись невиразно. Може, це він дивний? Не виключено. Але вимагати від Дарона чітких відповідей — марна справа, вже перевірено.

— Гаразд, Дароне, — зібрався з думками Мод. — Давай, зачекай з цією справою. Сам сказав, що ночами чатують патрульні. Я не хочу, щоб вони зловили тебе. Не хочу, щоб через мене проблеми виникли й у тебе.

— Але…

— Я говорю серйозно! — Мод суворо подивився на нього, аби висловити свої тверді наміри. — Я ще роздумую над таким варіантом подій, але очевидно, що це ризикована справа. Не варто так імпульсивно кидатися на пошуки дилера. Спочатку треба почекати, доки хвиля тривоги в Академії спаде, і вже потім слідкувати за місцями. Всі знають, що дилер заліг на дно, тому, як він випливе, ми дізнаємося теж. Нема сенсу кидатися на пошуки зараз.

— Хм… — Дарон задумався. — Гаразд, якщо ти хочеш. Проте як щодо твоєї ситуації?

— Про що ти?

— Я бачив дивні мітки на твоїх дверях. Це схоже на сліди від цигарок, але ти не куриш.

Мод стиснувся:

— Ти був біля моєї кімнати?..

— Так. Просто так. Якщо тебе дістають навіть там, то скажи мені, — Дарон показав на себе. — Може, поки що я не показував, але маю гарні навички для захисту.

— Відколи харама тренуються у захисті?

— У мене особливий життєвий шлях, — гордо сказав він. — Я можу виступити твоїм інструментом. Замінити твій синіс.

— Ох… далари… — приречено видихнув Мод. — Дароне, не варто втручатися у бійки.

— Але ж вони заслужили!

— Груба сила — ненадійна, — Мод стомлено глянув убік. — Це лише спонукає колесо конфлікту. Якби все вирішувалося грубою силою, то безрідні захопили б владу в Академії, а… Потемний король так і не обзавівся б супротивниками… Принаймні, я дійшов такого висновку. Світ тримається на іншому стовпі. На незримому для очей та незрозумілому для звичайних людей. Хитрість, маніпуляція, шантаж…

Мод затнувся. Він справді сам додумався до цього, але коли почув сам себе, неслабо здивувався. Здавалося, ніби він робить щось невластиве для себе. Проте!.. Проте йому подобалося так казати. Що якось неправильно, чи не так?..

— Я правильно розумію, ти хочеш врегулювати конфлікт більш вишуканим способом? — спитав Дарон. — І як саме? Ти вже маєш план?

— Щиро кажучи, ні.

— Тоді твої слова — лише слова.

Мод легко посміхнувся.

— Мабуть, і так. Академія – не найбільша моя проблема.

— А яка найбільша?

— А… — Мод здригнувся, адже він так розслабився, що мало не розговорився. — Забудь.

***

Найстрашніше чекало на останній парі. Мод дуже нервував. Він знав, що провалить практичне завдання, чи був сенс йти сюди? Інша справа, що вагомих причин не відвідувати заняття подібного роду у нього не було. Він навіть подумував сходити в лазарет, показати свій синіс та цим взяти якусь довідку, проте це дуже сумнівна витівка. Ще й приверне непотрібну увагу цілителів.

Вся група виглядала трохи змученою: мало кому щиро хотілося битися з породженнями Безодні.

— Все як завжди, — тренер Грем переглянув щось у списку, який з’явився в повітрі. — Ви вирушаєте у певне місце й Ваше завдання дійти до фінішу. Дорогою, як і зазвичай, траплятимуться створіння. Так як ми тренуємо щит, який відображає, то вам доведеться побачити самолюнів. Хочу нагадати, що самолюни можуть відрощувати шипи та кидатися ними в тих, кого вважають ворогом. Відбиваючий щит — найефективніше заклинання боротьби з ними. Тим не менш, самолюни невеликі істоти, їх голки не проткнуть вас наскрізь і не отруять, оскільки вони зазвичай полюють на маленьких тварин. Але зайві поранення нікому не потрібні, правда?

Мод зіщулився. Він не знав всіх істот, які мешкають у Безодні. Все ж таки, там свої закони, своя фауна. Створіння там далеко не мирні, але оскільки люди зайняли величезну територію та ще й витіснили їх на околицю, чи варто запитувати, чому?

Карт скористався артефактом, завіреним міністерством безпеки та освіти – обмеженим порталом. Мод нещодавно дізнався, що є список дозволених порталів, що використовуються для переміщення в заздалегідь зафіксовані місця, як у випадку із практичними заняттями. Заговорена брошка могла переносити учнів тільки на навчальне поле і назад, більше нікуди. Саме так Мод у секунду опинився у Безодні.

Коли домашні викладачі розповідали Моду про Безодню, то вони малювали якесь таємниче місце, оповите жахом та небезпеками. А насправді виявилося, що це така сама територія, як і скрізь. Тобто Мод побачив величезну територію з відкритим синім небом без жодної хмари. Була суха земля, вітру й зовсім не виявилося, зате можна було помітити рідкісні рослини найрізноманітніших химерних форм: великі, квадратні, різнокольорові, спіральні, густі, тонкі — неймовірно! Таке місце мало оглядати з одного боку, його потрібно ретельно вивчати!

Однак, нехай рослини і здавались чимось воістину чарівним, Мод розумів, що чим далі до центру Безодні, тим більше див можна побачити. Те, де проходять навчальні випробування — лише «початок» дивовижного світу, який харчується не водою, сонцем чи повітрям, а джерелами магії. Хотілося б побачити, який неймовірний світ біля самих Джерел. Від захоплення Мода відвернув загальний незадоволений гул однокурсників, які ліниво рушили хто куди.

— Ось зараза, знов Грем закинув нас сюди!

— Ми знову затримаємось тут на півтори години після закінчення пари!

— А так не хочеться!..

— Ненавиджу понеділки…

— Гей, а хто піде через пагорби?..

Мод не приєднувався до жодної групи, а лише здивовано стояв на місці, дивлячись на спини однокурсників. Схоже, що для них вся краса довкола вже абсолютно звичне явище. Таке звичайне, що вони вже не можуть милуватися чудесами світу.

І хоча Карт не забороняв курсу діяти згуртовано, кожен вважав за краще розділитися на звичні групи чи пари. Деякі пішли відкритою місцевістю, інші пішли в гай, а треті взагалі вже зникли з поля зору. Сумнівів немає — ця територія вже всіма звідана, тому новачкам варто було б прибитися до групи, а не йти на самоті. Мод навіть не знав, де буде фініш. Потрібно було питати про це коли була можливість!

Він глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, та зазначив, що тут дуже тепле повітря. Мантія, завдяки високій якості тканини, не парила, проте вітер би не завадив. Дивно, адже це при тому, що у небі не видно сонця. Безодня ніби відрізана від світу надто буквально.

«Але ж подумати тільки… У самому центрі Безодні знаходяться Джерела магії… Там батько черпає свої сили і контролює чужі… — Мод подивився у бік, де ліс ставав густішим і вищим, ніби приховуючи щось таємниче. — А якщо він зараз там? Якщо відчує мене через кровний зв’язок? Чи такі фокуси не працюють у Безодні? Я чув, що тут навіть магія працює трохи інакше…»

— Цікава атмосфера, чи не так? — задумливо видав Дарон, розглядаючи місцевість не гірше за Мода. — В цих землях магія в чистому вигляді, вона навіть не має точної форми. У храмах зазвичай є фонтани з магією, які контролюють зберігачі. Це не одне й те саме, гадаю.

Мод покосився в його бік:

— Я ж казав, що не потрібна твоя допомога.

— Так. Я просто так ходжу тут.

— І завдяки щасливому збігу тобі хочеться ходити там де і я?

— Світ тісний.

— Ох… гаразд… — Мод упер руки в боки, збираючись з думками. — Якщо тебе не лякає тягар у моєму обличчі, то будь по-твоєму.

— Я не вважаю тебе тягарем, — Дарон залишився задоволеним результатом. — Ми обидва новенькі, тож йти поодинці якось необачно.

— А ти знаєш дорогу?

— Чесно кажучи, не певен.

— В якому сенсі?

— Я спитав, куди йти, але не думав, що нам дадуть таку велику територію, — Дарон розвів руками. — Треба йти рівно прямо, проте без компаса можна збитися з курсу. Будь-яке заклинання на визначення місцевості не працює в Безодні, компас, до речі, теж божеволіє. Орієнтуватися тут досить складно.

— Отже, треба йти туди, — Мод витріщився на відкриту місцевість, якась пустеля серед лісу. — Ну, якщо так, то хоча б спробуємо… І все ж… Ти не зобов’язаний відставати через мене. Міг би приєднатися до якоїсь групи.

— Ти повторюєшся.

Вони обидва вирушили в дорогу. Дарон світився від неясної тихої радості, а Мод намагався зосередитися на завданні. Вони йшли через пустир, іноді перемовлялися про плани на сьогоднішній день, але загалом практика проходила нудно. Жодні чудовиська не траплялися — а не помітити їх на такій відкритій території просто не можна. Моду навіть подумалося, що їм неймовірно щастить. Краще сказати тренеру Грему, що всі чудовиська вирішили обійти їх стороною, адже в цьому немає провини учнів, ніж зізнатися, що вони просто не впоралися з першим самолюном.

Незабаром пустир перейшов у негустий ліс, якщо його можна було так назвати: високі рослини, дуже податливі та розлогі, що нагадують пухнасті пальми, заввишки ледве закривали голови, а навколо них поросла непомітна хирлява трава. Більше схоже посадку величезних рослин, ніж дерева.

— Проте Безодня цілком вписується в рамки нашого світу, — прибираючи від лиця зелену гілку, повідомив Дарон. — Я чекав на більше.

— Це тому, що ми на початку Безодні, а далі б починалися славнозвісні чудеса, про які співають у баладах, — заперечив Мод. — Шматки землі, що літають в повітрі, водоспади з чистої магії, рослини, що квітнуть до самих небес, а також даларіанські квіти — найпрекрасніші квіти в усьому світі!..

Мод ніколи не був поблизу Джерела, проте там був батько. Мод пам’ятав розповіді Агонія про те, як виглядає центр Безодні, де криється Реманія та Малманія — сама магія.

— Словами не можна описати, адже Безодня впливає на відчуття— незацікавленим тоном говорив Агоній. — Тому однаково, якими епітетами її розписувати — такі почуття все одно не можна передати. Однак немає місця прекраснішого за Безодню. Побувавши там одного разу, хочеться повернутись і потонути в Джерелі… Але не раджу робити цього буквально.

Мод хотів би побачити та відчути те, про що говорив батько в той момент. Але навряд чи звичайна людина зможе дійти до самих Джерел, все ж таки їх охороняють полчища чудовиськ. Інша річ – зберігач магії, або хранителі. Мод упіймав себе на думці, що хотів би побачитися з батьком там, у Безодні. Начебто випадково. І начебто не було ніякого замаху. А потім вони б пішли додому. Від мрій його відвернув Дарон.

— Усі вчення про Безодню, які проводять у храмах, дуже ненадійні та неточні, — сказав він. — Той, хто не стикався з нею, не зможе чогось навчити. Деталі відомі лише королівським сім’ям.

— Он як?..

— Тому буде дивно, якщо ти так безтурботно розповідатимеш про те, що знаходиться в Безодні.

Мод зупинився. Він відчував, що знову починає хвилюватись.

— Давай ти скажеш начистоту на що так активно натякаєш, — серйозно відрізав Мод.

Зрештою, зволікати з цим вже не можна. Дарон – підозріла особа. І навіть якщо його не підсилали сюди навмисно, він знає щось про що не говорить. Мод не міг робити помилок.

— Я зовсім не натякаю, — Дарон помахав рукою, проте Мод бачив цю поблажливу усмішку. — Просто говорю, як є.

— Досить вертітися.

— І що мені сказати?

— Правду. Все з самого початку, — Мод схрестив руки на грудях. — Зараз ми абсолютно одні, нема чого боятися. Я тобі когось нагадую, так? І тому ти вирішив за мною ходити. Може, ти і вважав, що я схожий на якусь людину, але це не обов’язково виявиться правдою.

Мод гнув досить уперто, щоб не дозволити Дарону зіскочити з теми. В Академії Дарон би просто втік «у справах», але зараз йому нема куди подітися. Мод знав, що зараз — найкращий шанс дізнатися правду.

— Що ж, якщо ти так наполягаєш…

Мод подумки приготувався, але відразу відволікся на швидкий шелест збоку. Моторна маленька тінь ковзнула серед рослинності. Мод позадкував, не встигнувши сказати ні слова, як раптом полетіли голки.

— Бережись! — вигукнув Дарон.

Дарон стрибнув у бік Мода, поваливши його під себе додолу. Мод відчув, як занила його спина від зустрічі із землею, а потім різко защипала долоню. Насамперед Мод підняв ліву руку, в якій стирчала зелена товста голка — справжній шип. Найжахливіше крилося в тому, що голка увійшла досить глибоко, відкривши рясну кровотечу за лічені секунди.

— О, ні! — процідив крізь біль Мод.

Але, як виявилось, йому ще дуже пощастило. Коли Дарон підвівся, червоні плями стали помітні і на його мантії. Мод відразу подивився на те, як зелені шипи стирчать з передпліччя і частини спини Дарона. Той скривився від болю, а потім різко, і не церемонячись, висмикнув їх чи не одним махом.

— Та ти ж поранений!.. — зрозуміло, Мод вже й не думав про свою руку. — Потрібно терміново йти до цілителів!

— Це не важливо, — напрочуд спокійно відповів той. — Я, можна сказати, звик до болю. Однак мантія створена для того, щоб не допускати глибоких ран. Чого не скажеш про тебе! — Дарон дбайливо підхопив Мода за руку. — Потерпи трохи, гаразд?

Він висмикнув шип, а Мод сильно скрикнув — це виявилося ще болючіше, ніж отримати голку в руку. Рука кровоточила так сильно, що червоні плями струменями полилися додолу.

— Нестрашно, рану треба перев’язати, — Дарон хотів був порвати свою мантію, але тут же почувся новий шелест.

Довелося швидко перейти на те, щоб скинути обидві руки та поставити прозорий круглий щит. Зелені шипи вдарилися об нього, а потім одразу ж полетіли назад. Самолюн швидко вислизнув від атаки, вискочивши з укриття.

Мод порівняв його з вараном, вкритим голками від носа до кінчика короткого хвоста. Голки виростали з неймовірною швидкістю, а шість високих лап дозволяли йому стрімко рухатися місцевістю.

Самолюн наїжачився, демонструючи ряд крихітних, але гострих зубів. Дарон вилаявся, явно дратуючи всієї ситуації, і перемістив щит вперед. Не можна було дозволити цьому створінню знову кинути в них свої голки!

— Стривай, Дароне! — Мод спробував привернути увагу, але той відволікся на відображення чергового залпу шипів.

Самолюн знову втік з місця, куди прилетіли його власні голки, відбиті щитом. Щит починав блимати, показуючи тим самим, що рівень концентрації починає страждати — мабуть, Дарон почав злитися.

— Дароне! — Мод подався вперед, торкнувшись закривавленою рукою його плеча, аби привернути увагу. — Стривай!

— Самолюн атакує без причини! — роздратовано кинув він. — Треба захиститись!

— В тому то й справа! Чому він атакує і не втікає? — Мод не дав Дарону відволіктися. — Це означає, що його сильно налякали! Мабуть, його перемістили сюди дуже різко, ось він і бачить в нас ворогів!

— І що ти пропонуєш?

— Дати йому зрозуміти, що ми не вороги! Тренер казав, що самолюни полюють лише на дрібних тварин, а ми в його розумінні великі. Тобто він не повинен виявляти до нас такої агресії!

— І як ти зібрався заспокоювати самолюна?

— Замість щита, який відбиває, постав звичайний.

— Але …

— Та просто зроби вже!

Дарон більше не намагався вставити п’ять копійок, а мовчки послухався. Відбиваючий щит блимнув та замінився звичайним. На вигляд вони не особливо відрізнялися, за винятком того, що щит, який відбиває, злегка переливався на сонці, як мильна бульбашка. Наступний залп шипів припав по щиту, але цього разу голки впали на землю, а не полетіли в самолюна. Той засичав, не рухаючись, а потім повторив спробу.

Самолюн ще якийсь короткий час уважно дивився на своїх ворогів, доки не втратив до них інтересу. Він обережно зник серед заростей, більше не кидаючись шипами. Судячи з віддаленого звуку, самолюн вважав за краще побігти далі.

— Спрацювало?.. — здивувався Мод. — Отже, я мав рацію…

— Вибач, що сумнівався. Цього більше не повто…

Дарон завмер, а потім почав розгублено обмацувати себе. Мод прибрав руку, дивлячись на його дивну поведінку:

— Ти як?..

Дарон розстебнув мантію, щоб через дірки в чорній сорочці поглянути на свої рани. Точніше на їх повну відсутність.

— Як таке може бути?.. — він доторкнувся до кількох кривавих розводів, щоб переконатися — раніше тут були рани. — Це ж… Це ти…

Дарон і Мод одночасно подивилися на руку Мода, яка все ще кровоточила.

— Не може бути… — здивувався той. — Хочеш сказати, моя кров тебе зцілила?..

— Але ж ти не використав цілительських заклинань! — схвильовано заявив Дарон. — Ти торкнувся, кров потрапила на мене і мої рани, і ось!..

— Це неможливо!

— Давай перевіримо!

Дарон, не попереджаючи, дістав із пояса церемоніальний кинджал. Весь цей час кинджал був захований під мантією, і Моду залишалося тільки здогадуватися, навіщо носити з собою зброю. Дарон полоснув лезом по долоні, викликавши у Мода мурашки по шкірі від такого видовища.

— Ти збожеволів… — зблід він.

— Нумо! — уперто простяг руку він.

Мод міг би відмовитись, але навіщо? Натомість він простяг свою власну долоню над подряпиною Дарона. Краплі крові потрапили на подряпину.

— Відчуваю печіння, — прокоментував Дарон. — А тепер нічого…

Подряпина затяглася на очах з неймовірною швидкістю. Мод так здивувався, що обсмикнув руку.

— Неможливо…

— Я теж не знав, що таке буває, — промовив Дарон, посміхаючись потираючи місце, де раніше була подряпина. — Але, схоже, твоя кров набагато цінніша, ніж ти вважаєш. Якщо про це дізнаються люди, то вони розірвуть тебе на частини, зроблять такий собі лікувальний еліксир…

— Це я?.. — Мод стиснув руку в кулак, вона тремтіла. — Але як таке пояснити?

— Все простіше нікуди, — Дарон, усміхаючись якось утихомирено, все ж таки порвав край мантії та перев’язав їм долоню Мода. — Ти мій Бог.

Мод і без того був збентежений, тому він лише скинув брови:

— Тепер ти вважаєш мене богом?..

— Саме так.

Усі харама дивні. Зазвичай вони поклоняються Реманії чи Малманії, а найчастіше безпосередньо Агонію. А тут Дарон, побачивши чудотворну кров, зрадив «бога»? Виходить, що він нещирий, або не так вже й почитало темне джерело. Мод хотів би сильніше не довіряти Дарону, але якщо подумати…

Адже він не міг знати спочатку, що такого криється в Моді — ніхто не знав, — та й загалом поводився не як прихильник поглядів Агонія. Але все ж таки… Довіряти йому повністю — не можна.

— Це неймовірно дивно, але, впевнений, що тому є пояснення, — Мод притиснув поранену руку до грудей, ніби захищаючись. — Не варто про це говорити всім підряд…

— Я нікому й нічого не скажу, якщо тобі так завгодно, — поступливо відповів Дарон. — Якщо ти не віриш, то можемо укласти договір. Я ніколи не розповідатиму твої таємниці натомість буду служити тобі.

— Знаєш… Це дивні умови… — здивувався Мод. — Тобто від них немає вигоди тобі…

— Я найбільше на світі хочу служити тобі.

— Чому?

— Не знаю. Мені здається, що ти та твої принципи підходять мені.

— Але ж ти їх не знаєш.

— Якими б вони не були.

«Це дивно, але якщо я не підстрахуюся, то ризикую стати місцевим еліксиром зцілення! У такому разі батько швидко мене знайде!» — подумав Мод, а потім простяг цілу руку:

— Укладемо договір. Ніколи нікому не говори мої таємниці, не натякай, не пиши та не хитри, щоб розповісти їх комусь без мого дозволу, а натомість я визнаю тебе як свого хараму.

— Чудово! — Дарон охоче потис руку, підкріпивши договір.

«У мене тепер є особистий харама — це дико… Напевно, я надто вже поспішив з договором! Але зворотного шляху немає!»

— І з цього приводу… — Мод незручно в голосі прибрав руку. — Давай не привертати увагу… Не треба, щоб кожен собака знав про те, що ти тепер мій харама.

— Як завгодно.

— І з приводу моєї крові…

— Звичайно, я мовчатиму, — цілком серйозно кивнув Дарон. — Проте, тобі варто сходити до цілителів. Вони не зможуть дізнатися, що твоя кров особлива, а лише допоможуть із пораненням.

— Так… А тепер давай скоріше підемо…

— Тобі дуже боляче?

— Терпимо.

Хоча вони й пішли, але фініш так і не побачили — збилися зі шляху через розмови. Мод відчував біль, але в порівнянні з тим, як він страждав від свого синіса, це дрібниця. За розмовами можна було відволіктися. Однак хоч вони й не прийшли до фінішу, ночувати у Безодні не довелося. Їх наздогнала пара гвардійців, що служили охороною Академії, та провели до порталу.

Вже з іншого боку порталу їх двох зустрів тренер Грем. Карт був суворий і роздратований: усі учні вже розійшлися, тренувальний корпус освітлювався вогненними кулями, а небо затягнуло вечірньою темрявою. Мод навіть не помітив, що вони з Дароном ходили по Безодні набагато довше, чим зазвичай триває одна пара.

— Дякую, що знайшли пропажу, — Карт подякував гвардійцям. — Далі я сам.

Гвардійці попрощалися та пішли у своїх справах. Мод винувато зіщулився під суворим поглядом Карта, який дочекався відповідного моменту для суворості:

— Отже, чому ви, двоє людей, які не знають шляхів, вирішили йти разом?

— Це через мене, — одразу винно признався Мод. — Дарон просто не захотів іти з кимось, крім мене, і…

— А з рукою що? — Карт приречено потер перенісся. — Так, гаразд… І чого я чекав?..

— Але ж ми зустрічали самолюна!

— І не вбили його, — жорстко відрізав той. — Чому?

— Вбити? За що? — Мод зітхнув від обурення. — Він був наляканий, тому я сказав поміняти щит!

— Змінити щит? Тобто ти вважав за краще уникнути битви?

— Так. Тому що не треба витрачати сили й нерви там, де можна обійтися простішим рішенням, — Мод затявся. — Якщо це означає, що нам доведеться знову перездавати це випробування — гаразд.

— Так, доведеться, — Карт був непохитний. — Тому що мета випробування — навчити вас користуватися щитом, а не уникати битв!

— Добре.

— А тепер йди до цілителів, поки вони ще на робочих місцях! Мало того, що ти провалив випробування, та ще й поранився!

Моду хотілося закотити очі. Карт був суворий, але справедливий, проте навіщо так злитися?

***

Руку змастили кремом та перев’язали бинтом. Ніхто з цілителів не помітив нічого незвичайного в крові Мода, а отже, її властивості виявлялися лише на ділі. Того вечора Мод навіть заснув дуже швидко, бо встиг утомитися.

Зате вранці він прокинувся з думкою, що зовсім забув розповісти про свою кров «союзникам». Тому, зібравшись раніше, він попрямував прямо до кабінету ректора. Шукати Аларія чи Карта — якось дуже складно, враховуючи, що вони можуть бути на кафедрі чи ще взагалі не приїхали на роботу. Секретар запитливо дивилася на Мода, варто було йому увійти. Але він уже вигадав:

— Магістр Долорем просив мене зайти, — сказав він.

— Але мене ніхто не попереджав.

— Проте… — Мод простягнув руку, на яку приземлився ворон.

Голем все ще знаходився у вигляді ворона, але секретар не могла знати, що саме його Долорем подарував Моду. Вона лише кивнула та пропустила Мода вперед до самого кабінету.

Магістр Долорем готувався до своїх повсякденних справ: розкладав документи по папках і принагідно випивав міцну каву, чий запах стояв на всю кімнату. Помітивши Мода, магістр поставив чашку на стіл, а потім відволікся від приготування.

— Несподіваний візит, — звичним тоном сказав він. — Щось сталося?

— Я довго думав, але… — Мод незатишно зам’явся на порозі, але потім наважився та підійшов до столу. — Ви казали, що не знаєте, чому батько хотів мене вбити. А може, це брехня?

Магістр Долорем здивовано прочинив рота.

— Брехня?..

— Ну, знаєте, — Мод насупився. — Ви організували мою втечу, ризикуєте своїм життям, берете участь у таємному повстанні проти мого батька, але навіщо стільки проблем? Я хочу сказати, що… Схоже, що тато з самого початку хотів убити мене, — на серці стало важко, Мод опустив погляд. — Він вирощував мене, знаючи, що вб’є… Вб’є символ своєї влади — це якось дивно… Чи означає це, що я граю значно важливішу роль, ніж мені кажуть?

Мод так і не наважився сказати про те, що його кров може зцілювати рани. Можливо, магістр Долорем та навіть Артібальт про це знають. Але чомусь не говорили Моду. Чому?

— Ти не довіряєш нам?.. — магістр Долорем виявився чи не шокованим, було схоже, що слова Мода його сильно зачепили. — Я… Я навіть не знаю, якими словами тобі краще відповісти…

— Вибачте, якщо пролунало надто різко. Я просто хочу дізнатися, чому тато прагне вбити мене.

— Я присягаюся, що не знаю відповіді на це запитання, — магістр трохи пом’якшав. — Можливо, ти маєш рацію, але справжня причина діянь Агонія відома лише йому одному. Мені шкода, що я нікчемний та не зможу допомогти тобі у вирішенні цього питання, проте той, хто був найближчим до тебе — це майстер Артібальт.

— А він вам не казав?..

— Ми союзники, проте навіть між нами існують секрети. Артібальт досить потайлива людина, — Долорем меланхолійно знизав плечима. — Було б нерозумно довіряти подібні таємниці всім поспіль. Навіть серед рядів бунтівників є зрадники.

— То ви не знаєте… — Мод розчаровано видихнув. — Мені здавалося, що я… Вибачте, що потривожив.

— Я допомагаю заколоту не через Артібальта, — сказав магістр Долорем, коли Мод уже думав йти. — Моя мета, як я вже й казав раніше, зробити те, що не вдалося Файріну. Ти можеш не довіряти мені, оскільки мало мене знаєш, однак, якщо від цього залежатиме моя мета…

Магістр Долорем підійшов до стелажу, легко грюкнув по одній книзі, і та миттєво змінилася на очах. Отже, він ховає під носом досить важливі речі.

Мод з цікавістю підійшов ближче, щоб побачити знімки*. Світле зображення відобразило двох людей. Мод впізнав магістра Долорема: такий самий таємничий плащ, що приховує половину обличчя, така ж закрита поза, як і зараз. І біля нього стояла людина, що широко посміхалася та виблискувала оптимістичною енергією. На фоні похмурого Долорема — він й зовсім виглядав трохи ненормально.

Волосся кольору сонця було заплетене в густу косу, блакитні очі видавали жвавий характер. Крім того, цей чоловік був високим та досить міцним, щоб носити захисні лати поверх червоного вбрання.

— Файрін, — ніби представив магістр Долорем, явно любо дивлячись на знімок. — Він завжди був таким… Дивишся на нього — і заряджаєшся небаченою раніше енергією… Це незабутнє світле почуття. Він міг вселяти надію у всіх нас. Він і вселяв її…

— Файрін?.. — Мод був захоплений. — Він схожий на справжнього лицаря!..

— Він і був лицарем. Його присвятив сам Променистий король, — магістр Долорем дбайливо провів пальцями на зображення Файріна. — Він був неймовірно сильний. Аристократ, який ніколи не поділяв людей. Незвичайний для свого часу. Казковий. Проте така вже природа людей. Ми тягнемося до казок, хочемо вірити у щасливий кінець, у добро… Але, на жаль, життя — це суцільна погана кінцівка сумної балади, що загубиться в часі.

— Мій тато зламав його?..

— Зламав, та не вбив. Думаю, вбивати його було б проявом милосердя, зважаючи на те, що з ним стало… — магістр Долорем судомно видихнув. — Моде, я готовий піти на все, аби помститися за Файріна. На все. Я бачу, що ти не такий, як Агоній, і знаю, що Файрін хотів би, щоб Потемний король був переможений тим, що вважав своїм символом перемоги. Я готовий служити тобі як своєму королеві, якщо це завершить довгу службу Файріна. Хто знає?.. Може, дізнавшись про перемогу, він якось прийде до тями?..

Мод почував себе винним. Хоча він особисто не мав відношення до того, що трапилося з Файріном — зрештою, батько «зламав» його ще до народження Мода, — але все ж таки це зробила його рідна людина. Та й магістр Долорем явно дуже серйозно ставиться до своєї справи, він не буде жартувати з Мода або водити його за ніс незрозуміло для чого. Тим не менш, Мод вирішив, що не варто говорити про те, чим є його кров. Ще не варто.

— Я розумію, — втішно посміхнувся Мод. — І впевнений, що Файрін пишається Вами в глибині душі, адже Ви продовжуєте бій, незважаючи ні на що. Файрін не програв, оскільки зараз є ще люди, які готові продовжити його справу. І поки є такі, як Ви, Файрін ніколи не буде зламаний повністю.

Мод чекав чого завгодно, але не сентиментальних міцних обіймів. Виявляється, магістр Долорем не такий вже й похмурий, яким здається на перший погляд. Тим не менш, обійми Мод не любив, тому незручно поплескав магістра по спині. Ні, безперечно, обійми — це вторгнення в особистий простір. Але якщо вони комусь подобаються, то нехай.

— Мені не вистачало подібних слів… — магістр Долорем повільно відсторонився. — Якщо ти, незважаючи на труднощі, готовий прийняти тягар відповідальності, то наше життя якось стане кращим… Доведи, що життя — не марні спроби боротися з непереможним. Адже людей, які відчайдушно хочуть вірити в «добрий кінець» неймовірно багато!

Мод усвідомив, що люди можуть бути будь-якими — грубими, цинічними, саркастичними, — але всі вони бажають вірити в щасливу казку.

Примітки:

*Знімки — це аналог фотографії, що зроблені за допомогою магії світла, тому мають помітний пересвіт.