Глава 7

Зелений дим розповзався в повітрі, наближаючись до наляканого Блейна. Побачивши вираз обличчя Б’ю, мені несподівано стало соромно за себе. З якого часу я став таким злопамятним? Блейн — розпещений омега з багатими батьками, такі кадри варті жалості, якщо розібратися в ситуації. Йому настільки хочеться уваги та популярності, що виникає питання, а чи немає у нього комплексу неповноцінності, який він так старанно намагається приховати?

— Що ти робиш? — я зробив випад рукою, закликаючи вітер, який зміг відігнати зелений повільний туман на відстані від Блейна. — Абель, Верджіл попереджав тебе! У цьому світі тобі не треба нікому мститися!

— Не заважай мені!

Враз довкола мене проросли кущі такої ж гострої шипшини, що й біля Блейна. Моя концентрація через раптовий полон дала тріщину, а утворений вітер затих.

— Ти мені навіть імпонуєш, не змушуй мене робити те, чого ми не хочемо!

Ну, а як справлятися із чарівним чагарником? Він загороджував мені огляд, було складно зрозуміти, де треба знову утворити порив вітру! Ні, з такими темпами я і магії не зможу навчитися вчасно!

Парочка розрізів і кущі самі по собі впали під ноги. Я з великим подивом побачив перед собою Брендана з мечем у руках, який, власне, щойно звільнив мене. Його поява настільки чудова, що мені навіть начхати, як довго ми вже в сварці.

— Гей, — зрозумів я. — А що ти тут робиш?

— Слідкував за тобою, — знизав плечима Брендан.

— Що?..

— Порадуйся, що я вирішив захищати тебе навіть після твоєї відвертої відмови! — зі звичною зарозумілістю обізвався Брендан.

Ми подивилися на дим, який ось-ось наздожене Блейна. Абель, помітивши моє визволення простим мечем, викликав із землі ще шипасту перешкоду, щоб не дати Брендану вчасно дістатися Блейна. Все-таки йому потрібен саме Б’ю, а не ми з Бренданом.

— Припини бешкетувати! — грізно попросив Пендрагон. — Ти знаєш, таке тобі з рук не зійде.

— А йому, я так бачу, моє не-запрошення зійшло! — пирхнув у повітрі Абель.

Замахнувшись, Абель утворив у своїй руці фаєрбол, що світився розміром з баскетбольний м’яч. І направив це закляття саме на нас, вже наплювавши на початковий план залишити мене та Брендана неушкодженими.

Брендан врятував становище, безстрашно розсікнув вогненну кулю в повітрі. Сажа зашипіла, зіткнувшись із травою.

— Я не зможу впоратися з магією, — сказав Брендан. — Може, зробиш щось?

— Що наприклад?

— Ти тут чаклун, не я.

— Єдиний раз, коли я запропонував тобі покомандувати мною ти щойно прої… проворонив!

— О, то це був твій дозвіл? Як великодушно! Дозволив своєму майбутньому королю ухвалити рішення!

— Моєму королю? — тут я навіть здивувався від такого нахабства. — Хвилинку! З якого часу ти став королем для мене?

Блейн вже не витримав:

— Ви, звичайно, любо дивитесь разом, але заспокойте вже Абеля!

Мабуть, не час відволікатися на Брендана. Тепер я знаю, що не один, і в разі чого він хоче того чи ні, підстрахує мене. Потрібно прибрати цей підозрілий зелений дим подалі звідси, щоб він нікому не зміг нашкодити. І тут я дещо помітив… Чому цей туман розповзається саме у напрямку метушливого Блейна?

— Гей! — крикнув я йому. — Ти можеш не рухатися? Застигнути на місці?

— Хіба це можливо?! — обурився той.

Звичайно, тремтіння в руках залежить не від нього, але…

— Послухай, не знаю, що ви там задумали, але, будь ласка, покваптесь! Я чую жахливий сморід від цього диму. Якщо засипати на сто років, то із запахом від Clive Christian Imperial Majesty*!

Я, звичайно, не зрозумів, що щойно вимовив цей розпещений омега, ну та гаразд.

Мені треба вигадати, як би змусити його не ворушитися. Чим більше він панікує, тим швидше повзе до нього зловісний дим. Точно! Я знаю, що треба робити!

— Усміхнися, тебе знімає камера! — скрикнув я й клацнув пальцями, як завжди робить тільки Суміре.

Потік світла, подібно до прожектора, рушив із самого неба на Блейна. І, чорт би мене забрав, це спрацювало! Блейн, мабуть, за звичкою завмер у позі мислителя. Напевно, це щось подібне до рефлексу після багатьох фотосесій. Зелений дим різко зупинився на місці, ніби втратив потрібні орієнтири. Я ж посміхнувся від власної геніальності, хоч разок можна похвалити, адже так?

— Гей! — Абель навіть засмутився. — Хіба ж можна псувати людям помсту? Серйозно, хіба справедливо не дати справедливості виграти?

Зелений дим зненацька заклубився з новою силою. Був би він живий, я б подумав, що він щойно розлютився через втрату здобичі. Абель і сам здивувався непередбаченої реакції власного заклинання, тому відлетів кудись подалі, побоюючись, швидше за все, вибуху. Проте заклинання у формі туману попрямувало до нас із Бренданом, вирішивши, що хоч щось, але воно за собою потягне.

— Дідько! — пирхнув Брендан. — Як накажеш боротися з димом?

Я глянув на його меч. Так, такий «туман» складно приструнити, бо зілля було приготовлене з певною метою — приспати на сто років. Але треба міркувати логічно! Магія має свої закони, якими можна скористатися. Якби тільки можна було наділити Брендана меч потрібними властивостями… Навіть не знаю, як це сформулювати правильно… Була не була!

Змахнувши рукою над мечем, я викликав темне свічення в лезі. Вперше намагаюся чаклувати, не думаючи при цьому про благо когось, окрім самого себе. Пробачте, але факт того, що дим вибрав курс в бік мене якось розхвилював!

— Що ти зробив із моїм мечем? — спитав Брендан, дивлячись, як блимає на світлі чорним відблиском клинок.

Не встиг я відповісти, як Абель перебив усі мої думки:

— Неможливо! Як ти використав темну магію? Ти ж світлий!

Адже правда! Чому меч потемнів, а не посвітлішав? Невже вид чаклунства може змінюватися?.. Обов’язково дізнаюся про це, коли ми знешкодимо туман.

— Не знаю, що я зробив, але, Брендане, тепер ти можеш спокійно перетнути цей дим!

Дивно, що Брендан послухався з першого ж разу, ні на мить не вагаючись у моїх словах. Він кинувся вперед, вміло завдавши поперечного удару. Дим розсікло з шумом, що нагадує дощ або водоспад, а потім і зовсім рознесло залишки на всі боки, поки туман не розвіявся повністю.

Неймовірно! Іноді це так просто!

— Агов!.. — Абель приземлився на землю, сумно дивлячись на нас. — Я ж так хотів помститися…

Точно! Блейн!

Я клацнув пальцями, щоб імпровізований прожектор зник, а Б’ю зміг знову ворушитися. Той, звісно, ​​розгубився, коли відчув, як головна небезпека оминула його. Але чомусь із співчуттям дивився на Абеля…

Хвилинку! Він не за себе переживав! А за те, що потім зроблять із Абелем! Хіба це нормально?..

— Будь ласка, не гнівайся на мене… — попросив Блейн, обережно підійшовши до шипів, що служать огорожею. — Давай ти помстишся трохи… інакше? Щоб тільки тебе потім не закрили у просторову в’язницю, гаразд?..

— Тц, — Абель з якоюсь недоброзичливістю стрельнув у нього поглядом. — Ось коли ти намагаєшся щось вирішити мирно, я бішусь сильніше…

Я не витримав:

— Між вами щось є?

І на мене подивилися, як на чумного. Відразу все. Трохи ніяково… Блейн вкрився легким рум’янцем на щоках, цієї відповіді мені вистачило з головою. А твердолобі альфи, звичайно, цього не помітили.

— Та що ти говориш?! — скривився в огиді Абель. — Кохання не існує! Інстинкт розмноження – так! І, прошу, ніколи в житті не говори мені про такі мерзенні речі!

Брендан, звичайно, теж насупив брови:

— Якщо ти забув, то Блейн мій омега!

— І що? — щиро не зрозумів я. — Він за тебе так не хвилюється, як щойно боявся за Абеля! Та гаразд, Блейн навіть іншою людиною став, побоявся показати стервозність поруч з ним!

Блейн почервонів. Не розумію, навіщо зустрічатися з одним, якщо любиш іншого? Може, я й старомодний, але ж шлюби з розрахунку вже ніхто не практикує. Хіба можна самому робити таку помилку, а потім страждати на дурницю?

— Що ти верзеш? — звісно, ​​Брендан знову сердиться на мене. — Хочеш розлучити мене з омегою?

— Ні, почекай… — несподівано зам’явся Блейн. — Він правий. Я закоханий у Абеля.

— О, Мелюзін**! — гидливо пирхнув Абель.

Він прибрав своє коріння назад під землю, залишивши тільки пухку землю.

— Ні все! З мене достатньо цієї гидоти! Знудить! Я звалюю!

І він швидко кинувся вгору, навіть не відгукнувшись на заклик Блейна. Той, звичайно, сумно зітхнув, адже альфа мрії щойно його продинамив, але не впав в істерику.

— Що це означає?.. — прошипів Брендан.

— Ми більше не можемо бути разом, — раптом видав Блейн. — Сьогодні… я дещо зрозумів… Хоч би як я намагався триматися популярності, це… не моє… — несподівано м’яко промовив він. — Мені, звичайно, подобається увага і таке інше… Але мене знають, як «хлопця Пендрагона», а не, скажімо, скрипаля. Так-так, не роби таке обличчя. Ти навіть не знаєш, що я граю на скрипці! Загалом… Ні, годі! Абель, він… Уже давно мені небайдужий… Я намагався замінити його на такого ж «поганого альфу», але все це так… безглуздо… Не треба було цього робити.

Які пристрасті з’ясовуються! Я відчув на собі такий страшний погляд від Брендана, що захотілося втекти кудись подалі, поки він не пригадав про чарівного меча в його руках.

— Це ти! Ти винен! — налетів Брендан. — Чому ти все псуєш? Цілком все!

— Я?.. — здивувався я.

— Не міг тримати язика за зубами?

— Брендане! — Блейн підійшов до нас. — Годі! Твоя проблема в тому, що ти ніколи не визнаєш своїх помилок, і просто звалюєш провину на інших! Мелорі не має відношення до моєї дурості! Я хочу, щоб ти, Брендане, сказав усім, що це ти кинув мене, зрозуміло? Нехай моя популярність звалиться. Я хочу цього.

— З глузду з’їхав? Дізнайся хтось, що я покинув тебе, як…

— Саме, — впевнено кивнув той. — Абель сприйме це як повну помсту. А я хочу розпочати все з нуля. Тому що щойно мене відшив альфа. Вперше в моєму житті…

Брендан зиркнув на мене, перш ніж піти:

— Забудь усе, що я казав раніше! Ніколи у житті більше не полізу тебе рятувати!

Мабуть, я накоїв щось погане… Брендан пішов, люто розмахуючи мечем, а я залишився стояти на місці з жахливим почуттям провини всередині. Не можу зрозуміти, чому мені так боляче від того, що якийсь там принц йолопів покинув пост мого захисника? Подумаєш!

— Мелорі! — підскочив Блейн. — Не говори про це моєму братові! Ні про що!

— Ти про Блейза?.. — не одразу дійшло до мене, адже в голові тільки думки про Брендана.

— Так. Він не знає, що ми… ну… ти зрозумів. Він молодший, народився вже в Гріммвілі, і… можливо, одного разу зможе переїхати звідси, розумієш? Зажити нормальним життям, якщо в ньому не виявляться такі збої сну, як у мене.

— Гаразд, — це ж не моя справа, правда? — Але що ти тепер робитимеш? Вважай, що твоя репутація канула в Лету.

— Ну… — протягнув той. — Візьму морозиво, віскі та старий романтичний фільм… Мене щойно відшив Абель. Повір, все, що я хочу, так це поревіти в подушку.

Мені чомусь хочеться те саме.

— Ласкаво просимо, — сказав я.

***

Директор Гудвін зустрів мене в коридорі наступного дня та запросив до себе до кабінету. Тепер я знаю, що він той самий Гудвін із країни Оз. Колишній учень Мерліна, як виявилося. Але недостатньо сильний, тому якийсь час жив в Озі, де місцеві жителі від народження мають слабкий потенціал до чаклунства. І на їхньому фоні, звичайно, зміг прославитись.

Але, як би там не було, директор дуже вмілий маг, бо в його кабінеті літали самі собою папери, ставилися печатки та підписи, а ніхто з адміністрації таке ще не помітив.

— Я можу попросити тебе про позику? — спитав директор. — У мене зараз важлива нарада, король Артур терпіти не може запізнення. Тому спробую пояснити двома словами. Компанія «наших» учнів якийсь час навчалася вдома, тому що їм потрібен час більш-менш адаптуватися у новому світі. Вони…інші… Але, рано чи пізно, це мало статися. Ця компанія переходить до нашої школи!

— І? У чому моє завдання?

— Допомогти їм. Вони ось-ось приїдуть, судячи з усього… А в мене, чорт би забрав цього короля, нарада! Ти зберігач, тобі буде легше порозумітися з ними!

Ну, не знаю, чи я зможу. Але якщо директор Гудвін так на мене сподівається, то треба щось зробити:

— Я постараюся.

— Чудово, дякую! — розплився в посмішці директор Гудвін. — Почекай їх біля воріт школи, гаразд? А мені треба тікати!

Він виштовхнув мене з кабінету, навіть не розповівши, що за нові учні прибувають до школи. Але, зібравшись із духом, я пішов до воріт. А як я дізнаюся, хто саме з учнів тут новенький? Ні з ким до ладу не спілкуючись, складно запам’ятати обличчя натовпу, що щодня приїжджає на навчання.

Однак самотньо стояти мені довелося недовго. Тому що під’їхала чорна Ferrari California, з якої вийшов він. Високий альфа, що вдвічі величніше за будь-якого в цій школі. У тому сенсі, що гордовитий погляд, досить грубий вираз обличчя, хоча, якщо чесно, дуже привабливий, робив його трохи агресивним. Він недбало тримав рюкзак в одній руці, ніби сумку з покупками, а іншою прибрав з плеча гриву яскравого червоного волосся.

Коли він підійшов, то більше нагадував хулігана, який зараз вимагатиме від мене грошей на обід.

— Ти є зберігач? — голосно спитав він.

— Т-так… — від невідомого страху поправив окуляри, а потім спробував якось підійти з іншого боку, бо очі, що не моргали, точно викликали тільки тремтіння: — Ну… У тебе дуже багато заклепок на одязі. Ти рокер? Типу любиш важку музику?

Цікаво, з якої ж він казки прибув? Тому що таких альф, які ніби й сексуальні на вигляд, але зі страшною аурою, я ще не зустрічав.

— Я слухаю, що я хочу! — гнівно пирхнув новий знайомий, а я здригнувся. — Ти вказуєш мені?

— Ні! Ні в якому разі! — а потім примирливо посміхнувся: — А що ти робиш із тими, хто вказує тобі? Новенький криво посміхнувся:

— Голову з плечей!

Примітки:

*Clive Christian Imperial Majesty — унікальний парфумерний коктейль, складається з двох сотень рідкісних компонентів і поміщений у вишукані флакони, виготовлені з високоякісного гірського кришталю. Вартість парфумів становить 215 тисяч доларів.

**Мелюзин(а) — згідно з середньовічною легендою, фея водних джерел.