Глава 6. Справжнє “я”

— Доведеться подвоїти навантаження через те, що ти не виправдовуєш сподівань. Тобі доведеться непросто найближчими днями, — сказав тренер Грем.

— Мені й зараз несолодко… — пробурмотів Мод, намагаючись привести подих до ладу.

Тренування поки що ніяк не виправдовували себе — тіло, як і раніше, боліло, а навички не покращувалися. Хоча Мод щиро намагався і бігати, і боротися, і користуватися артефактами, похвалити себе не було за що. Карт дивився на нього так, ніби йому відверто набридло марнувати свій час, і відсутність підтримки тільки сильніше підривало й без того пригнічений настрій Мода.

— Ти навіть уявити не можеш, що на тебе чекає, — Карт видихнув, глянувши убік, ніби заздалегідь втомився від розмови. — Справа у практичних завданнях. Я маю на увазі справжню практику, а не підготовку, як зараз.

Мод, який весь час тримався за коліна, підвів здивовані очі:

— Тобто тренування під час ваших занять — це просто підготовка до практики?

— Так. Наша тема зараз — це щит, тому при проходженні практики буде важливим те, як учні користуватимуться набутими знаннями. Однак, як бачиш, мало кого цікавлять бойові заклинання. У мій час усе було інакше! Тоді Безодня ще не цікавила Потемного короля, ми захищалися самі, — Карт з гордістю підняв підборіддя. — Ми повністю віддавалися бою! Використовували все, що вміємо навіть під час практики! Зрештою ми не боялися поранитися заради досягнення перемоги! А що зараз?.. — розчаровано опустив плечі. — Що ж, цього разу вашу групу перемістять у безпечну ділянку Безодні, та випустять пару-трійку створінь, щоб ви з ними розправилися. Створіння будуть слабкі, учні теж, так що все буде нудно та передбачувано.

— П-почекайте! — схвилювався Мод. — Практика — це буквально битва з чудовиськами з Безодні?

— А бувають чудовиська звідкись ще?

— Я не про це! Як мені бути?

— У тому й річ, — Карт розвів руками. — Я відкладав практику так довго, як міг. Але ми не можемо міняти навчальну програму через тебе, адже це миттєво викличе питання міністерства освіти!

— А-але ж… — Мод легко затремтів. — Якщо там треба боротися із створіннями, то це величезний ризик для мене! Чому мене відправили до Академії, де мені буде складно?

— Охолонь, не розводь паніку на порожньому місці, — Карт з похмурим виглядом поблажливо помахав рукою. — Ясна річ, дільниця для практики безпечна. Ви зможете поранитися, але не померти — таки там будуть мої підлеглі з загону. Це по-перше. А ось друге твоє питання, чому саме Академія, ще простіше. Тобі треба вчитися всьому: і атаці, і захисту, і спілкуванню, всьому. Якщо приховувати тебе в підпіллі, то ти так й просидиш в теплі та затишку або ж тебе здадуть зрадники. Тобі здається, ніби Академія — це ризик, але тут ми маємо страховку на кшталт магістра Долорема та шляхи для відступу.

— Шляхи?..

— Безоднія — дуже старе місто, у ньому повно своїх секретів. Тобі не варто думати про це зараз. В тебе інша проблема.

— Справді, — видихнув приречений Мод. — Я не можу постійно уникати практики, так же?

— Від неї можна відхилитися через вагому причину, але тікати вічно не вийде — зрештою, випробування так чи інакше, але доводиться перездавати.

— Треба буде щось вигадати… — Мод напружився. — Чомусь проблеми лише збільшуються…

— Ласкаво просимо в штуку під назвою життя, — Карт посміхнувся, його розвеселили слова Мода. — Ти можеш вирішувати їх, або ігнорувати. Що краще – і без моїх нотацій зрозуміло.

— А як бути далі? Ми тренуємось вже кілька тижнів, але чомусь мені здається, ніби краще не стає, — Мод випростався. — Я вже зрозумів, як тримати меч і щит, але вони такі важкі! Як із такою зброєю взагалі можна жваво бігати по полю?

— Ну ось, знов за рибу гроші, — Карт видихнув. — Я вже казав, що вага — поняття дуже розпливчате. Занадто важка зброя не розрахована на швидке пересування. Я не даю тобі її. Я даю тобі артефакти зброї, які наситилися з джерел, і для яких не обов’язковий синіс — це ідеально для твого випадку. І ці артефакти наповнені магією, тому набагато легше, ніж звичайна зброя.

Мод насупився:

— Ви жартуєте?

— Я схожий на блазня? — пирхнув Карт. — Справа в тобі! Як казав Аларій, магія — це відображення нас самих. Якщо ти не сприймаєш себе як щось вагоме, то чого б артефакту тобі піддаватися? В цілому, немає жодного толку в тому, що ти тут бігаєш і намагаєшся мені догодити, перш за все виріши вже сам для себе, хто ти і який ти є.

— Але ж я знаю, хто я!

— І хто ж?

— Я…

Мод затнувся. У голові був розмитий образ власної особистості, проте єдиним словом усе це було не описати — не було потрібних слів. Карт лише кивнув:

— Отож бо й воно. Повір, ми всі через це проходимо. Тобі складніше, оскільки від тебе залежатиме ціла країна, але саме тому я намагаюся тут зробити з тебе людину.

— Але як мені зрозуміти, який я є? Це дуже складно!

— Гм… Колись я питав про це Аларія, — Карт виглядав розуміючим. — Він відповів, що ти той, хто є всередині. Це важко пояснити. Можна намагатися бути добрим чи сильним, але якщо така роль тобі не подобається, то це не ти. Тобі подобається бути ізгоєм в Академії?

— Ні звичайно!

— Отже, це не справжній ти.

— Але мені не подобається бути слабким чи дурним!

— Це також не справжній ти, — Карт знизав плечима, мовляв, так все просто та складно одночасно. — Тебе загнали в ці рамки, а чи ти зможеш виплутатися з них? Якщо зможеш, то ти знайдеш самого себе. І потім залишається тільки прийняти те, що є в глибині душі.

Мод помасажував скроні. Виявляється, мало тренувати тіло, все одно доведеться загартувати характер.

— Дякую, — подякував він Карта. — Незважаючи на Ваше невдоволення, Ви добре до мене ставитеся.

— Може, бо ти наш майбутній король?

— Га?

— Дивно, що ти навіть не думав про це, — посміхнувся Карт. — Проте не варто довіряти сліпо навіть нам, своїм союзникам. Так, звучить досить жорстоко, проте так буде безпечніше.

Мод опустив погляд:

— Але… Якщо це справді так, то навіщо Ви мені зізналися в цьому?

— Може, щоб тебе заплутати?

— У вас вийшло.

— У будь-якому випадку, а чи так важливо знати відповідь? Почуття чи користь — це однаково рівні важелі тиску на підлеглих. Не варто звеличувати почуття як щось «краще» користі. Анітрохи.

— У цьому є сенс… — Мод замислився. — Тоді не так важливо, що Вами рухає, якщо Ви на моїй стороні.

— Теж правильно.

***

Мод ненавидів відвідувати пари. Його все ще бойкотували, проте навіть через мовчання він відчував спільну ворожість. Дехто не приховував її. Незважаючи ні на що, Мод намагався вчитися щосили, але йому вдалося влитися в процес. На вихідних він навіть сидів у бібліотеці за підручниками та зубрив інформацію. У бібліотеці було спокійніше, ніж деінде. Відвідуваність була не такою гарною, як у їдальні, а крайній столик забезпечував спокій та усамітнення.

Мод кілька разів бачив своїх одногрупників — вони збиралися гуртом і займалися разом, причому їм було весело, — і йому залишалося тільки тихо заздрити. Однак зовсім самотнім Мод не був.

— Тебе щось турбує останнім часом, — повідомив Дарон, який сидів навпроти з книгою про теорію походження Джерел. — Сильніше, ніж зазвичай.

— Неважливо, — відповів Мод, не відволікаючись від рукописного реферату.

Реферат був заданий на середу, але Мод все одно наполегливо писав його зараз. Напевно, саме це й не залишилося непоміченим Дарона. Він майже весь час слідував за Модом, і той вже втомився відмовляти чи проганяти його. Страшно подумати, як це позначиться на репутації самого Дарона, адже дехто вже несхвально коситься у його бік під час занять. Дивно, що він помічає найдрібніші зміни щодо Мода, але не баче, як псує власну репутацію.

— Якщо тебе щось хвилює, то просто поділись зі мною, — наполягав Дарон. — Дякую за підтримку.

«Що ж, а яка йому вигода від спілкування зі мною? — без особливих емоцій подумав Мод, вдаючи, ніби захопився вичиткою тексту. — Навіть якщо припустити, що він справді поважає мене за нібито принциповість, то цього однаково мало. Дарон говорив щось про свого бога, але на мене так це просто універсальна відмовка. Інша річ, якби він упізнав в мені принца і тому намагається налагодити контакт. Проте! Навіщо йому приховувати той факт, що він у курсі, хто я насправді?»

— Я досить докучливий, — з усмішкою сказав Дарон, що пролунало як попередження. — Мені б не довелося діставати тебе, якби ти говорив про свої почуття. Що трапилося? Тебе не так хвилює ставлення людей, як якась новина, про яку ти мені не говориш.

— Звідки ти знаєш? — пирхнув Мод.

— Слідкую за твоєю мімікою.

— Це моторошно! Хіба ти не читаєш книжку?

— Я взяв її, щоб виглядати менш моторошним, ніж є насправді.

Мод знову пихнув. Дарон напружував усім цим — таємничістю та чесністю, змішаними у гримучому коктейлі.

— Гаразд! Твоя взяла! — Мод скинув руками. — У понеділок практика, бій із монстрами, а я не можу за себе постояти! Я не зможу вийти на практику зараз, коли… — розсудливо затнувся. — Поки що не готовий… А вагомих причин, щоб пропустити її та здати якось іншим разом, у мене немає.

— Хм… — Дарон почухав підборіддя. — У такому разі просто попрацюємо разом. Я зможу захистити тебе від створінь.

— І що ж ти хочеш натомість?

— Нічого.

Мод насупився. Це підозріло. Дарон надто багато дає – за це доведеться платити. Не варто купувати товар, не дізнавшись ціну. А Дарон дуже підозрілий тип.

— Мабуть, відмовлюсь.

— Що? Чому?

— Я тобі не довіряю.

Мод був серйозним. Дарон лише посміхнувся:

— Варто було здогадатися… Що ж, тоді мені нічого не залишається, як довести свою щирість. Я працюю над однією справою, що допоможе мені в цьому.

— Прекрасно.

Мод підвівся з місця, щоб поставити деякі книги на місце і трохи відпочити від важкого товариства Дарона. Тепер Мод намагався взагалі нікому не довіряти, як і радив Карт. Можливо, він перегинав палку у своїх спробах не виявитися зрадженим через недосвідченість, але краще так, ніж сліпа довіра. Особливо зараз, коли Мода пиляють злісними поглядами всі, хто встиг упізнати його в обличчя.

Мод підійшов до потрібного стелажу, як раптом ісі книжки з його рук розлетілися вбік, наче щось вибухнуло прямо перед носом. Мод, звісно, ​​злякався несподіванки, а над головою пролетіли вирвані від такого нещадного заклинання листи з книжок. За спиною захихикали незнайомі дівчата, притискаючись один до одного, ніби зробили щось дуже кумедне.

— Якого?.. — не встиг спитати Мод.

— Ти й сам знаєш, пацюче! — реготнула найсміливіша.

Дівчата, сміючись, пішли з бібліотеки. А до Мода вже поспішала огрядна бібліотекарка, що зазвичай нерухомо сиділа за своїм місцем, ігноруючи всіх і вся.

— Я відчула псування книжок! — вигукнула вона, грізно махаючи кулаком, а побачивши вирвані листи на підлозі, зовсім почервоніла від гніву. — Це ти наробив?

— А?.. — Мод дивився на безлад у себе під ногами. — Це…

— Нікому не дозволено так поводитися з книгами! — жінка злилася не на жарт. — Дурні діти! Та ти хоча б уявляєш, чого варто зберігати ці знання в цілості та безпеці? Невдячний!

— Але я не…

— Це не він, — Дарон вклинився в розмову несподівано, Мод навіть не помітив, як він встиг підійти. — Це я. Невдало пожартував повітряною бомбою.

Мод збентежено дивився на Дарона, який безневинно посміхався грізній бібліотекарці.

— Пожартував?!— загарчала вона. — Це, на вашу думку, смішно?!

— Визнаю, це був невдалий жарт, — Дарон розвів руками, не давши Моду вставити слово впоперек. — І я ладен відбути покарання.

— Я повідомлю про це куратора вашої групи! — продовжила та. — Як ваші імена, жартівники? Ввечері сидітимете та зшиватимете всі книги! Думаєте, я вас так просто відпущу? Ви ще пошкодуєте!

Мод приречено закотив очі. Дарон спробував його вигородити, проте тільки розділив з ним покарання. Краще не буває.

Куратор відчитав їх, погрожуючи пальцем, але в цілому жарти в бібліотеці його не хвилювали. Мод, стоячи з Дароном у виховному кабінеті, бачив безліч конфіскованих дрібничок — пакетики з червоним вмістом, які незабаром будуть знищені. Боротьба з «пилом» йшла своїм ходом. Потім куратор швидко відпустив їх відбувати покарання, аби не заважали займатися справами важливіше.

Вечір почався дуже швидко. У бібліотеці було тьмяне жовте світло — вогняні кулі над стелею виглядали досить старими, але, мабуть, поки вони дарували світло, замінювати їх ніхто не збирався. Очі сльозилися від такого поганого освітлення.

Мод і Дарон мовчки сиділи за столиком, в оточенні кимось порваних книг, і старанно працювали клеєм та спеціальними нитками (дивлячись наскільки старі книги траплялися). Бібліотекарка спочатку кричала над головами, проте пізніше залишила їх одних після закінчення свого робочого дня.

— Заклинання на двері не дозволить вам вийти до закінчення терміну покарання, у вас є дві години, щоб обміркувати свою мерзенну поведінку! — сердито сказала вона наостанок.

Коли вона пішла, Мод полегшено видихнув. У бібліотеці ніби миттєво змінилася атмосфера й посвіжіло повітря. Тепер, коли ніхто з метрів не міг завадити нормальній розмові, Мод зміг запитати Дарона з часткою непорозуміння:

— Навіщо ти взяв провину на себе?

— Не знаю, — Дарон спокійно зашивав рукопис із умиротвореною усмішкою. — Але тепер ми можемо побути разом.

— Це безглуздо з твого боку!

— Напевно.

— Ти міг би зараз готуватись до сну!

— Нудьга.

Мод хмурився, бо не міг зрозуміти — це справді жест доброї волі чи вміла гра? Насправді Мод починав сумніватися у своїй категоричності щодо Дарона. І водночас лякався знову стати наївним ідіотом.

— Бачив, скільки «пилу» було у виховному кабінеті? — несподівано спитав Дарон.

— Ага.

— Схоже, що багато хто тепер матиме проблеми.

— Їх же не виженуть?

— Не знаю. Яка тобі різниця? — Дарон здивовано глянув у його бік. — Вони самі винні. Самі обрали «пил». Ця погань не має жодного сенсу, та ще й руйнує людей. Ти знав, що спочатку «пил» використовували для посилення магічних сил під час бою? А потім, можна сказати, формулу виготовлення злегка пом’якшили задля прибутку.

— Щось таке чув, — Мод хитнув головою і трохи задумався. — Але не думаю, що це вагома причина для виключення з Академії. Зрештою, ці учні — лише покупці. Проблема ніяк не вирішиться, а лише зменшить кількість потенційних досвідчених магів.

— Якщо вони продовжать балуватися з «пилом», то все одно самі себе «зменшать».

— Це лише підтверджує те, що проблему у такий спосіб не вирішити. Потрібно бити в сам корінь зла. Для початку знайти розповсюджувача в Академії, а через нього вийти вже на дилера. Однак «пил» дуже вигідний, тому не думаю, що місцева влада зацікавлена ​​в тому, щоб прикрити такий вигідний незаконний бізнес.

— Саме так. Навіть якщо і вийти на дилера, то просто «пил» не зникне.

— Якщо не… — Мод хитнув головою. — Погана думка! Забудь!

— М? Яка?

— Справді погана, я просто фантазую про неможливе, — Мод потягся за баночкою з клеєм. — Через цей «пил» у мене тепер безліч проблем.

— Я чув. Чекаю, коли ти зірвешся.

Мод роздратовано видихнув:

— Ну, дякую.

— Не зрозумій мене неправильно. На мене так гнів — це найщиріше у світі почуття, — він тепло посміхнувся. — Тільки під впливом люті ми робимо те, чого, начебто, не можемо у звичайному стані. Є в цьому щось.

«У такому разі було б непогано розгніватися по-справжньому…» — меланхолійно подумав Мод.

***

Мод вважав, що відпочине в неділю після тренування з Картом, але ні. Мод йшов із тренувального корпусу ближче до обіду, сподіваючись, що зараз розпочнеться день абсолютного спокою, як раптом…

— Це ти! Це через тебе!

Мода боляче схопили за лікоть, не давши зрозуміти, що сталося. Його схопив якийсь хлопець, який виглядав не найкращим чином: худий, з мішками під очима та розпатланим волоссям. Було схоже, ніби він утік із лікарні. Мод не відразу визнав у ньому людину, яку одного разу «врятував» від червоного пилу в парку.

— Сволота! — заревів хлопець. — Мені треба закінчити Академію! Мені лишався один рік! А тут з’являєшся ти!

— Стривай! — Мод вирвався з хватки, благо, він виявився сильнішим за виснажену людину. — Тебе виключають?

— Та сагал їх знає! — гаркнув той. — Якщо мене виключать, то це буде через тебе! Мої батьки точно здеруть з мене шкіру, вони вже люті через «пил»! Мені не дають «пилу» вже багато днів, я навіть не можу тепер заспокоїтися! А все через тебе! Ти зруйнував моє життя!

Мод зрозумів, що причина такого висохлого вигляду — результат різкого прощання з червоним пилом. Хлопець виглядав нервовим та жалюгідним, а зовсім не лякаючим. Невже він не бачить, на що його перетворює улюблений «пил»?

— Мені шкода, що так вийшло, але…

— Та кому яка справа до твого жалю, тварюка?! Ти зруйнував моє життя! А тепер ходиш тут, як ні в чому не бувало! — здавалося, що з його рота бризкали слини. — Хочеш перепросити?! Так принеси мені «пил»! Дістань його! Це ж через тебе я в такому стані! Ти мені зобов’язаний!

— Що тебе хвилює більше: «пил» чи навчання?

— Дістав зі своїми розпитуваннями! Якщо ти не дістанеш мені «пил», я просто тебе…

— Брате! Припини!

У розмову вклинилася ще одна людина, яку супроводжували дві слуги. Прислуга чоловічої статі, що вища і потужніша за кожного учня, моментально підхопила агресивного залежного від «пилу» за руки, щоб силою відвести убік. Той брикався та проклинав їх, проте незворушні слуги мовчки відвели його коридором.

Мод здригнувся від того, як же моторошно виглядала вся ця сцена.

— Перепрошую, — вибачився перед Модом той, хто й зупинив конфлікт. — Мій старший брат уже давно був залежний від «пилу», але це вперше, коли його взяли на гарячому. Думаю, він надто розслабився. Що ж, тепер життя його добре провчить.

Мод оглянув незнайомого хлопця: на вигляд трохи старший за Мода, доволі худий та стрункий, на його мантії виблискував значок старости, і загалом хлопець не схожий на залежну людину. У нього було пряме волосся нижче плечей, карамельного кольору, що обрамляло трохи гордовите обличчя. Хоч людина і виглядала зарозумілою — важкі повіки, кирпатий ніс і опущені куточки губ, — але такою не була, судячи з інтонації.

— Це ти той самий, хто зміг приструнити мого брата? — спитав він. — Що ж, не сподівався, що зустрінусь з тобою так скоро.

— А? — Мод не одразу перейшов на розмову з ним. — То був твій брат?

— Каріан, — кивнув той. — А моє ім’я — Міран. Ми із родини Вайкері.

— О… Мене звуть Мод…

— Схоже, ти не знаєш, чим займається наша сім’я, — хмикнув той. — Ми одні з найбагатших та найвпливовіших сімей півдня, бо через наші землі проходять основні товарно-ринкові шляхи.

— Отакої… — Мод розгубився. — То була загроза?

— Аж ніяк, — мотнув головою Міран. — Перепрошую, якщо ти так подумав. Я не завжди правильно підбираю слова. Я не погрожую, я лише хотів подякувати тобі.

— Що?..

— Я ненавиджу свого брата, — сказав Міран. — Той факт, що він має проблеми, гріє мені душу. Він приніс мені багато проблем, а я не міг відповісти тим же через його старшинство. Однак тепер Каріан зазнає довгоочікуваного покарання завдяки тобі.

— Гм… Значить, ти просто радий тому, що твій брат зараз може бути виключений?

— Облиш, ніхто його не виключить. Ми обидва це знаємо. Батьки вже «домовилися» про це, — Міран легко посміхнувся. — Але Каріану жодного слова. Поки що він під наглядом, відсторонений від занять на місяць. Завтра його відвезуть додому.

Мод полегшено видихнув, але не так уже й заспокоївся:

— Але через місяць він повернеться й знову візьметься за «пил»…

— Дивно, що ти турбуєшся про його долю. Він щойно розлючено кричав на тебе.

— Не він перший. Проте я не хочу руйнувати його життя.

— Залиш це мені, — Міран знову посміхнувся. — Він не заслуговує на занепокоєння… Але я розумію, про що ти. Тебе знає, напевно, половина Академії в обличчя — все ж таки правила посилили саме з твоєї вини. Особливо прикро, що тепер запровадили комендантську годину. Ніби нам по п’ять років…

— Моєї вини?.. Тобто це я винен, що люди взагалі вживають «пил»? Це тільки їхня помилка, — Мод пихнув, бо йому вже набридло слухати одне й те саме.

— Розслабся, я знову неправильно висловився, — відмахнувся Міран. — Я згоден із твоєю позицією. На мене ці правила особливо не впливають, бо я ніяк не пов’язаний із «пилом». І мені байдужа доля тих дурнів, що роздмухують скандал через такі примітивні речі.

— Приємно знати, що хоч хтось не відчуває до мене неприязні. Навіть якщо причина — ненависть до старшого брата.

— Щодо твоєї ситуації. Як я й казав, мені хотілося б подякувати тобі як член сім’ї Вайкері. Якщо тобі щось знадобиться, навіть якщо це стосуватиметься твоєї репутації, я готовий допомогти.

— Що натомість?

— Що ж, одразу до діла? Добре. Справа в тому, що комітет питатиме тебе щодо мого брата. Як ти розумієш, його витівку буде списано в характеристику. Чим гірше його характеристика, тим більше шансів, що спадкоємцем за підсумком стану я.

— Хочеш, щоб я у фарбах описав залежність твого брата комітету?

— Не знаю, чи позначиться це на його кандидатурі спадкоємця, але мені не можна прогаяти такий чудовий шанс.

Мод замислився, але однозначної відповіді так і не дав:

— Добре. Як тільки мені знадобиться твоя допомога, я скажу. На якому ти курсі?

— Старша група, четвертий курс. На рік старший за тебе.

Мод знав, що отримав гарний шанс, але ще не придумав, як мудро ним скористатися. Не варто поспішати.

— Гей, старосто! — гукнув хтось позаду. — Ми тут зачекалися! Змилуйся вже!

Мод був не те, що здивований, а шокований. Група безрідних підійшла до Мірана! Явного аристократа! І не сказати, що в них була агресія до нього, скоріше вже… дружба?..

— А ви… — не зміг змовчати здивований Мод. — Це…

— А, то ти ще не знаєш, — Міран знизав плечима. — Я в таборі безрідних, хоч є аристократом. Що ж, я не такий уже й послідовний, яким здаюся.

— А таке можливо?.. Хіба тебе не ненавидять через такий вибір?

— Ще й як. Але з якоїсь причини мені зручно з ними. Вони по-справжньому цінують чужу працю, на відміну таких, як мій брат.

Міран пішов до своєї компанії. Його зустріли досить по-свійськи, хоча він сильно виділявся на їх фоні своєю вихованою та спокійною поведінкою. Мод вперше бачив, як такі різні люди уживаються разом. Виявляється, це можливо.

Навіть не лише дружба можлива. Один із групи, досить дивний (тому й лякаючий) хлопець із зеленим волоссям та єхидною посмішкою, поцілував Мірана в губи. Інші засміялися якось по-доброму, а сам Міран без заперечення щось відповів своєму коханому. І пішли вони разом, не соромлячись демонструвати тісні стосунки. Мод видихнув від усвідомлення, що він знову намалював неправильну картину світу. Завжди й у всьому є винятки – не варто забувати про це.

***

Мод не міг пройти до кімнати, бо з-за рогу помітив хлопців, які там штовхалися. Не в самій кімнаті, звичайно, добре, вона була зачинена на ключ, а біля неї. Декілька хлопців і двоє дівчат шуміли та курили, а з уривків їхньої розмови можна було зрозуміти, що вони чекають «щура, щоб поговорити».

Мод дивом залишився непоміченим, сховавшись за рогом. Чому його досі переслідують? У коридорі стояв нестерпний запах цигарок — ці відморозки не боялися коменданта. І тому погроза видати їх не спрацює. Мод відчував роздратування, відкинувши голову.

«Ну чому саме я?»

У результаті він розвернувся та пішов шукати місце, щоб перечекати бурю. Неділя — всі, включаючи велику частину адміністрації, відпочивають. Не варто розраховувати на захист метрів. Як же набридло це. Ось би залагодити це питання з «пилом»! Але як?..

Мод сів на підвіконня і почав чекати невідомо чого. Він справді намагався змінитися, але в який бік? Він не міг вибрати потрібний напрямок і знайти справжнього себе. Як люди взагалі це роблять? Як вони взагалі живуть?

Прямо в лоб його клюнув кам’яний ворон. Мод скривився від болю і втупився в посланця, який відразу полетів під стелю.

— Магістре Долореме?.. — здивувався він.

Мод пішов по ворона. Як і очікувалося, ворон привів його до кабінету ректора. Біля столу секретаря нікого не було, що дозволило Моду пройти без непотрібних розпитувань та перевірок. Ворон клюнув по дверях, тим самим відчинивши їх і влетів до кабінету. Мод ніяково пішов за ним.

Магістр Долорем був у синьому кріслі, біля запаленого каміна, який обліпили кам’яні птахи. Камін був явно зайвим, оскільки в кімнаті і без того стояла спека, проте Мод не міг попросити відчинити вікна — це не його кабінет. Мод лише зазначив, що магістр Долорем, погладжуючи ворона, знову не відкривав обличчя через капюшон. Цікаво, з чим це пов’язано?

— Ви кликали мене? — запитав Мод.

— Нам треба поговорити, — Долорем демонстративно прокрутив між пальцями невеликий пакунок, а Мод відреагував вигуком:

— Артібальт!

Мод сів на крісло, що навпроти магістра, ігноруючи жар від вогню.

— Спершу, — заговорив магістр, — про харама. Що скажеш? Мої пташки кажуть, що харама слідує за тобою по п’ятам.

Мод напружено кивнув:

— Дарон справді дуже добре ставиться до мене. Я вважаю це підозрілим, але поки що він не давав жодних підстав для підозри.

— Артібальт навів довідки у храмі Реманії про нього. Його ніхто не посилав до цієї Академії, він сам так вирішив.

— Що?.. — Мод пом’якшав. — Виходить, що батько тут ні до чого?..

— Якби його попросив король чи харама-нама*, то ця інформація спливла б хоча б на рівні чуток — зрештою, подібне явище небувала честь. Але нічого. Дарон Хареван написав заяву про переведення в іншу Академію через два дні після твого втечі. Ми не можемо бути впевнені, що це збіг, однак він точно зробив це з власних міркувань.

— Але як він міг дізнатися, куди саме я втечу?

— Не можу відповісти. І це погано. Чи варто пояснювати, чому?

— Ні. Але якби Дарон був моїм ворогом, то вже давно видав би мене Шукачам.

— Теж вірно. В цілому ситуація з харамою дуже неоднозначна, будь обережний.

Мод відповідально кивнув. Долорем, що весь цей час гладив ворона, меланхолійно видихнув.

— І ось ми перейшли до іншої теми нашої розмови. Шукачі.

— Вони тут?! — запанікував Мод.

— Ні. Однак їхній завзятості можна позаздрити. Вони шукають всіх моряків, що виходили в море в день твого втечі, — магістр Долорем напружено підібгав губи. — Рано чи пізно, але вони нападуть на слід. Якщо ми рипатимемося зараз, то тільки привернемо увагу.

— О, далари… — Мод напружено запустив пальці у волосся. — Все гірше нікуди… Виходить, що заколот, який зараз тільки назріває, буде придушений через мене?..

Долорем уважно подивився на Мода. Мод не бачив його погляду через тінь капюшона, але виразно відчув.

— Заколот назрівав давно. Світло Ночі дав нам надію та нескінченний ентузіазм продовжувати боротьбу. Сила правителів у людях, не варто забувати про це. Нас більше, ніж ти гадаєш. Ми скрізь. Подібно до хвороби для корони — незримі, але відчутні. Агоній знає, що у світі дуже багато послідовників Світла Ночі, але викорінити нас все ніяк не виходить.

Мод зацікавився:

— Я нічого не знаю про Світло Ночі. Він був героєм?

— Був. Він бився з Агонієм на рівних, він був сильним та великим, але зовсім не через свою магію чи статус. Його сила була в його золотому серці. Світло Ночі – це не просто безглузде прізвисько. Він був Світлом у нашій вічній Ночі.

Мод здивувався, адже почув у голосі Долорема якусь теплоту, що зовсім не підходила під образ вічно сумного магістра.

— Ви були знайомі?..

— А ти швидко здогадався, — Долорем легко посміхнувся, але з яскравим відтінком туги. — Ми були знайомі. Якби не Файрін Старвей, то я б потонув у смутку власного розпачу. Він дав мені сили боротися. І тільки тому я готовий ризикувати всім, аби захистити його ідеї навіть після того, як він сам був зламаний. Він віддав своє життя заради нас.

— Що з ним сталося?

— Після того, як Агоній піддав його жахливим тортурам? Файрін знаходиться в місті Нархіс, що у володіннях Лучезарного короля, будучи замкненим у місці під назвою Башта Розпачу. Гарна назва, але Файрін гідний більшого, — Долорем перевів погляд у вогонь. — Після програшу Файріна, його станом зайнявся Променистий король. Технічно, Файрін може бути вільним, але я недаремно назвав його замкненим… Він повністю зламався. Як же боляче… — Долорем притис руку до грудей. — Нестерпно бачити його, людину, що дарує надію, в такому безвольному стані… Наче з нього витягли саму душу!

Мод відчув мурашки по шкірі. Можливо, справа в тоні Долорема, можливо, й від усвідомлення того, що тільки чудовисько може зламати сильну людину. Агоній. Той, кого Мод любив найбільше у світі.

— Ти розцвів, коли Файрін програв. На знак того, що Агоній не має наміру віддавати трон комусь іншому, — продовжив Долорем. — Ти символ влади Агонія.

— Я розумію, — Мод сумно опустив плечі. — Моє народження було продуманим політичним ходом. Це я зрозумів нещодавно, коли почав вивчати історію. Усі діти розквітають із Любороз**. Моя Любороза була чорна, тому що Агоній мій єдиний батько, і саме він мене створив. Я бачив свій родовий візерунок, що лишився після неї. Чорніша нікуди. Я, можливо, такий самий чорний, як і мій батько.

— Можливо. Але одного в тебе не відібрати. Милосердя – це дуже потужна зброя. Якщо правильно нею користуватися, то можна стати чудовим правителем, — Долорем знову тужливо зітхнув. — Тому буде правильним, якщо ти сядеш на трон замість Агонія. Я бачу в цьому іронію: його символ влади зайняв ту саму владу.

— Виходить, що Ви бажаєте помститися батькові за Файріна?

— Мабуть, звучить дуже дріб’язково, — магістр видав ядовитий смішок. — Я ж маю думати масштабніше, так? Про мир у всьому світі та таке інше. Однак миру я хочу не менше, ніж розчавити велич Агонія.

— Ваш майбутній правитель навіть не може впоратися з проблемами в Академії, куди мені країна? — Мод опустив погляд, почуваючи себе нікчемністю. — Боюся вас підвести… Виходить, що всі ведуть небезпечну боротьбу, а я навіть не можу гарантувати перемогу…

— Щодо твоїх проблем, — магістр Долорем зневажливо відкинув ворона. — Ти наламав дров, але знаєш, не такий ти й слабкий, яким себе вважаєш. Карт досі не може повірити, що ти не кидаєш тренування — це сила волі, ти її виховуєш.

— Слабка причина для похвали.

— Не будь такий суворий до себе.

— Це правда. Я ще не можу підкорити собі артефакт.

— Можливо, треба щось простіше, — махнув пальцем Долорем і просто на руку Мода приземлився ворон. — Ось наприклад. Ми спілкуємося за допомогою големів, передаємо записки та таке інше. А в тебе все ще немає голема.

— Я навіть не вмію користуватися ними.

— Ними користуються навіть люди без синісу, оскільки, як і у випадку з артефактами, големи вже мають магію. Їх роблять із сеннерої руди, що росте тільки в Безодні. Тобі потрібно лише користуватися цими істотами. Я дарую тобі одного. Потренуєшся.

— Правда? Велике дякую! — вразився той. — Я навіть не думав про таке!

— Доторкнися до голема і спробуй дати йому знак, що тепер ти його новий господар.

Мод торкнувся кам’яної голови ворона.

— І що далі?

— Підкори його.

— Як?

— Своїм методом. У кожної людини вони різні. Я, наприклад, кидаю големів об стіни. Часом від нудьги. Карту вистачає гаркнути, а Аларію — пригладити. Розумієш? Спосіб твого істинного «я».

— Ох… Мені знадобиться час…

— Не поспішай. Не бійся помилятися, гаразд? Я розумію, що ти тлієш, подібно до попелу, від думки, що від тебе вимагають немислиме, проте це стимул, щоб нікого не підвести.

— Я дуже постараюся.

— І з приводу твоєї репутації в Академії… Я не хочу втручатися, але можу дати пораду, якщо забажаєш.

— Звичайно!

— Бери головну проблему до своїх рук, і тоді станеш володарем свого життя.

— Що?.. — Мод був розгублений. — Знаєте, невизначеність не дуже допомагає…

— Якраз навпаки. Кожен трактує, як хоче — залежно від свого «я». Подивимося, який ти насправді.

***

Коли Мод повернувся до своєї кімнати, там вже нікого не було. Двері були забруднені в попелі — об неї гасили сигарети, зіпсувавши тим самим покриття. Мод стиснув кулаки, дивлячись на недопалки під ногами. Дивно, але замість страху він відчув гнів. Адже скільки можна йому набридати? Невже від цього ситуація стане кращою?

— Ем… Перепрошую… — несподівано до нього підійшов Ал’єн. — Я бачу, тобі тут зовсім невесело…

Мод похмуро глянув на гостя. Ал’єн ігнорував його весь цей час, а тепер раптом підійшов. Звичайно, він міг дозволити собі підійти до «щура» за відсутності свідків, що тільки сильніше дратувало Мода. Хоча він розумів, що Ал’єн просто не хоче ризикувати своєю репутацією заради новенького, це все одно якось підло.

— Весело? Думаєш, мені буває весело?

— Ну, принаймні, ти не самотній, — Ал’єн незручно посміхнувся, хоч, точніше, винно. — У тебе є право так на мене дивитись, правда. Я не можу допомогти тобі, але це не означає, що я зовсім не намагаюся.

— Ось як? Як щодо допомоги мені зі збиранням?

Ал’єн скривився від гидливості, побачивши цигарки:

— Ось вже пробач…

— Зрозуміло.

— Але, постривай! Я запропоную кращу допомогу!

Мод був налаштований скептично, проте Ал’єн так намагався утримати розмову, що все ж таки вирішив вислухати пропозицію.

— Ми можемо знайти головного постачальника «пилу» в Академії! Якщо дізнаємось, хто це, то все буде у наших руках! Точніше, в твоїх руках!

Мод відчинив двері та пропустив Ал’єна всередину, щоб дослухати його промову.

— Як мені це допоможе? — спитав Мод, поставивши голем на стіл.

Ворон смикнув головою та залишився слухняно стояти, як і належить інструменту. Ал’єн не звернув на нього уваги, адже голем — це звичайне явище.

— Ти контролюватимеш постачання «пилу». Людина, яка стоїть за цим, не зможе відкупитися чи уникнути покарання — тільки не в такій гучній справі.

— Все ще не розумію. Ну, я його шантажуватиму, а далі що?

— Авжеж, ти ж не знаєш… — Ал’єн вдихнув більше повітря, щоб заговорити без квапливості. — Через те, що адміністрація зараз на дибах, «пил» став рідше розповсюджуватися. Очевидно, що головний постачальник злякався та заліг на дно. Однак люди зараз у паніці, їм більше нема де діставати «пил». І тут з’являєшся ти. Ти їм даєш те, чого вони хочуть. Так, я знаю, що це ризиковано, але я готовий допомогти.

Мод задумався. Йому набридло становище ізгоя, але все ж таки…

— А тобі який з цього зиск?

— Я готовий розділити ризик, якщо ти вступиш до нас, аристократів, — сказав правду той. — Бо піде за тобою і Дарон. Я не дозволю Сіріусу виграти, він не отримає Дарона до своїх лап. Я готовий хоч на вуха поставити Академію, але не програти Сіріусу.

Ал’єн був жорстким, коли говорив про свою ворожнечу із Сіріусом. Мод міг би відмовитись, проте що він втрачає?

— Отже, ти маєш зачіпку на постачальника?

— Лише одну. Я дістав її дивом. Розговорив знайомого, але вдруге він триматиме язик за зубами. Місце, де зазвичай відбувається покупка “пилу” — там і з’являється постачальник.

Примітки:

*Харама-нама — вищий чин служителя храму.

**Любороза — заклинання дітонародження. У цьому світі люди не народжуються із плоті, тільки з магії. Буває одиночною (наприклад, Мода створив Агоній без пари), парна (у створенні бере участь дві людини) та групова (дві та більше осіб). Люборозу не можна створити насильно!