Глава 6: Мессір

«Мессір Кастільйоне. Звучить гарно, хоч і наразі не зовсім ясно. Судячи з того, що я приїхав близько години тому, а візитку мені передали просто в ресторані готелю, мессір має хороших інформаторів. Тільки якщо він знає про мене, мав би врахувати те, що я приїхав не сам. Чорт, незручно вийде, коли ми з Хемом завтра прийдемо в общину з ордерами на обшук… З іншого боку, я не можу просто зараз поїхати і поговорити з ним – хоча б тому, що вже майже північ. Хоча… Мені ж передали оце запрошення чи чим воно мало бути?», – Інгвар закінчив із вечерею й попросив рахунок. Коли офіціант підійшов, мисливець розрахувався і запитав, не даючи собі часу передумати:

– Де о цій порі я можу розпочати знайомство з вашою… народною творчістю? – він недвозначно затис між пальцями візитку, отриману на початку вечері.

– «Нефелібата». Це недалеко, – офіціант кивнув, маючи на увазі вказану адресу. – Знайти, направду, не складно.

– Дякую, – мисливець поклав до рахунку чайові й піднявся у пентхаус.

На виході з ліфта Інгвар перетнувся із повією, яку годиною раніше замовив Хеммінг. Судячи з її задоволеного обличчя, магістр був у хорошому настрої і щедро оплатив послуги. «Якщо це справді так, тоді я той ще улюбленець фортуни», – Харальдсон зайшов до вітальні й зустрівся поглядом із наставником.

– Я не занадто рано? – з легкою іронією запитав хлопець, відвертаючись до дзеркала.

– Вчасно, скажімо так, – Хеммінг відповів подібним тоном. – Вже повечеряв?

– Так, тут чудова кухня. До речі, – Інгвар знову перевів погляд на магістра, – мій організм знову не хоче перелаштовуватися на місцевий час. Я ще як мінімум кілька годин не засну. Ти не будеш проти, якщо я сходжу прогулятися?

– Не заблукаєш?

– У мене фотографічна пам’ять, – нагадав він. – А ще достатньо добре знання мови, щоби в разі чого запитати дорогу.

– Теж правда, – зітхнув Аркеллсон. – Ну йди, тільки постарайся ні в що не вляпатися.

– Не можу нічого пообіцяти, але мені самому зайві проблеми ні до чого, – запевнив його лицар. – Добраніч.

***

«Ну прийду я зараз і що далі? Вип’ю вина? Подивлюся на танцівниць?», – Інгвар минув черговий натовп туристів і, звірившись із назвою вулиці, звернув у двори. – «По-перше, я не маю гарантій, що зараз зустріну там Сандро. По-друге, навіть якщо й зустріну – що з того? «Привіт, ми завтра у тебе рейд проводимо?» чи що я повинен йому сказати? І от чому мені в готелі не сиділося?», – мисливець зупинився неподалік від названого йому закладу. – «Окей, відступати пізно. Сподіваюся, мессіра там не буде», – він розглядав гостей на терасі, намагаючись зрозуміти, як варто поводитися.

«Стою тут так, наче хтозна-скільки часу маю», – Інгвар оглянув свої руки і зняв срібний перстень із гербом Ордену. – «Це мені зараз ні до чого». Глянув у дзеркало заднього виду чийогось мотоцикла, припаркованого в дворі. Не стримавшись, пропустив між пальцями кілька пасем волосся, дозволяючи їм вільно спадати на обличчя. «Хрін із офіційністю, магістрів тут нема», – хлопець стиснув долоню в кулак, повертаючи себе до реальності. – «Я просто вип’ю вина і повернуся до Хема. Я не роблю нічого незаконного. Тому досить стояти, наче засватаний, заходжу», – в діалозі з самим собою він опинився всередині бару.

Більшість гостей «Нефелібати» курили й рецептори мисливця підказували, що в їхніх самокрутках був не тільки тютюн. На подив хлопця, на сцені не було танцівниць, як у клубах, які любив його наставник. Натомість виступали музиканти, чия програма була надзвичайно популярною десь у шістдесятих, коли самі виконавці ще навіть не народилися. «Все ж на мій смак це явно приємніше за оголені тіла на подіумі», – Інгвар трохи розслабився і замовив келих червоного вина. Про вік, звісно, ніхто не питав, але дивилися на нього із неприхованою цікавістю – місце вважалося закладом «для своїх» і присутність незнайомця одразу кидалася у вічі.

– Ви тут на чиєсь запрошення? – бармен поклав перед мисливцем його замовлення.

– А це закрита вечірка? – ледь посміхнувся Інгвар.

– Хто зна. Просто місце тут таке, що рідко коли туриста побачиш, – той потис плечима й взявся витирати поверхню стійки.

– Теж правда, – мисливець випив своє вино й озирнувся. – У всякому разі, мені час йти далі.

Остаточно втративши пильність, він збирався повертатися. «Здається, випадковим гостям тут не раді», – Харальдсон був неподалік від виходу, коли до нього звернулися:

– Вітаю в Римі, юний лорде!

Інгвар неспішно повернувся. Голос він, безумовно, впізнав, чого не міг сказати про його власника. Чоловік, якого бачив мисливець, не мав нічого спільного з тим наркозалежним дворянином, із яким вони познайомились за два роки до цього. Його каштанове волосся, нерівномірно вигоріле на сонці, спускалося трохи нижче плечей. Одяг чоловіка жодним чином не натякав на його походження – темно-сірі джинси і така ж куртка з яскравою вишивкою на рукавах, бежевий гольф, смугастий шарф всіх відтінків коричневого. В очах більше не читалися масштаби вживання кодеїну, а дворянське минуле видавала хіба бездоганна осанка. Інгвар із деякими сумнівами уточнив:

– Сандро? Тобто, мессір Кастільйоне? Радий вас бачити.

– І я, юний лорде, – посміхнувся чоловік. – Маю надію, ви не проти тактильних контактів?

– Ні, – мисливець простягнув руку на знак вітання. Сандро потис його долоню й, не стримавшись, обійняв Інгвара.

– Я теж радий. Не уявляєте, наскільки, – він відсторонився і вказав на столик в дальному кінці бару. – Прошу, не відмовляйте мені в задоволенні пригостити вас нашими настоянками. У всякому разі, я тут тільки завдяки вам.

– Не зовсім розумію, мессіре.

– А ми присядемо, вип’ємо і я вам поясню, – не здавався Кастільйоне.

– Добре, – Інгвар мить помовчав і додав: – Мені теж є що вам сказати. Власне, тому я й тут.

Сандро помітив хвилювання мисливця. Він знову всміхнувся і, поклавши долоню на його плече, запевнив:

– Я знаю про мету вашого приїзду і вона мене ніяк не лякає. Повірте, ваша місія пройде без ускладнень. Я не ставлю перед собою цілі саботувати вашу роботу. Просто поясню вашому наставникові, що ті, кому я допомагаю – такі ж люди, які не несуть ніякої загрози Ордену. Будь ласка, не думайте, наче б я став ображатися особисто на вас через цей рейд.

– Це все дуже мило, – Інгвар глянув на співрозмовника, – тільки звідки вам відомо про місію? Про мою присутність у місті? Невже ви встигли створити власний орден? Чи маєте інсайдерів у нашому?

– Що? Ні, я навіть не намагаюся, – його відверто здивувало таке питання. – Сталося так, що мене попередили про ваш приїзд.

– Хто? – мисливець забув про те, що в ньому зароджувалося слабке почуття провини. – Хто взагалі володіє такою інформацією?

– А цього я сам не знаю. Зі мною зв’язалася, як я зрозумів, довірена особа, після чого я отримав дані з котороїсь із ваших баз внутрішнього розпорядку. Я клянуся, юний лорде, що поняття не маю про те, хто саме злив цю інформацію. Суть у тому, що я геть не розумію, кому із ваших могла б бути хоч якась вигода з цього. Якщо бути зовсім чесним, я навіть не повважав ті дані чимось вартим уваги. Проте коли дізнався про ваше перебування в місті – почав допускати, що вони таки справжні.

– Я, чесно кажучи, теж не уявляю… Маґістрат – страшенно вірні адепти, – Інгвар бачив, що Сандро не бреше. – Може колись мені вдасться з’ясувати, хто це міг бути, але факт залишається фактом – ми в Римі, щоб перевірити вашу общину. Власне, рейд мав стати сюрпризом, але вам його проспойлерили навіть раніше за мене. З усіх неочевидних речей я можу напевне дізнатися значення хоч однієї. Яким чином ви опинилися тут завдяки мені?

– Ви сказали те, чого мені так довго не вистачало, – пояснив Кастільйоне. – Тоді, в опері, на моє питання про те, наскільки ймовірне існування подібних мені носіїв мисливського гену, але поза Орденом, ви відповіли, що ймовірність досить висока. Тоді ж я спробував те, що ви мені написали – препарат справді виявився дієвим. Далі моя мета стала для мене очевидною – я не став мисливцем, тому допомагатиму тим, хто опинився в подібній ситуації… – Сандро розповів майже все, що сталося за два роки.

Коли історія добігла кінця, Інгвар перепитав:

– Тобто, ви пропонуєте підопічним той цикл, щоб полегшити приступи?

– Так. А що, це небезпечно?

– Не зовсім, хоча залежить від бажаного результату. Я поясню. Описаний мною цикл працює як вторинна ініціація, – Інгвар помітив, що співрозмовник нічого не розуміє. – Фактичне безсмертя, але реакції й відчуття залишаються на попередньому рівні, оскільки відсутня первинна ініціація. Тобто, небезпеки як такої немає, але й максимальної ефективності теж – себто, як я й казав вам тоді, така особа не здатна полювати. У готелі я залишив свої нотатки – якщо завтра після рейду матимете час, поясню вам, як коригувати первинну дозу. Ви теж надихнули мене на вдосконалення. І, як я щойно з’ясував, стали прецедентом, який довів, що я таки не промахнувся з розрахунком.

– Ага, он як… – Сандро задоволено відкинувся на спинку крісла і жестом покликав офіціанта: – За це треба випити. І за зустріч теж. І за взаєморозуміння. І за…

– Боюся, четвертий тост буде зайвим. Мушу повернутися до наставника і за можливості не потрапити під трибунал.

***

Після повернення з бару Сандро не лягав спати – годинник показував майже сьому годину ранку. Чоловік спустився у майстерню, щоб зайняти чимось руки до приходу мисливців. На порозі зупинився, обпершись на стіну – в общині не тільки він страждав від безсоння.

– Мессіре, доброго ранку, – темноволоса дівчина відволіклася від свого мольберта. – Як ви?

– Дякую, непогано. Тільки знову пив замість того, аби спати. Маріанна колись мене вб’є, – Кастільйоне сів біля неї. – І, Альдо, будь ласка, не треба цих офіційних звертань, добре?

– Сандро, я намагаюся, але постійно забуваю, – винувато посміхнулася Альда. – Глянь, я намагалася відпрацьовувати техніку, – вона вказала на полотно, намагаючись зійти з незручної теми.

– Хм… Добре, дуже добре… Я б ще тіні додав, але це вже суб’єктивщина… – він торкнувся її руки: – Ми обов’язково обговоримо техніку, але трішки пізніше, добре? Зараз мушу запитати, що тобі відомо про так званий Орден Хранителів?

– Особисто мені ця назва нічого не каже. Але, якщо правильно пам’ятаю, ти казав, що із чимось таким пов’язані мої панічні атаки? Ті, від яких ти дав ліки.

– Так. Розумієш, ти з нами зовсім недовго…

– Три місяці.

– От і я про це. Тобі ще не доводилося стикатися з їхніми адептами, але сьогодні як мінімум двоє проведуть у нас рейд. Я постараюся зробити так, щоб ніхто із постояльців дому не перетинався з ними, просто мав тебе попередити.

– Окей. Я можу побути в кімнаті або піти кудись прогулятися, – потисла плечима вона.

– Добре. Ти в нас неповнолітня… Посиди, будь ласка, в кімнаті. Не знаю, чи безпечно буде відпускати тебе за межі дому, – Сандро погладив її долоню. – Я б не хотів, щоб вони скористалися будь-ким із вас.

***

«Касл, до нас гості», – один із жителів общини зазирнув до майстерні. Сандро підвівся й пішов до виходу. Вже біля дверей обернувся до Альди:

– Йди до себе. Я повідомлю, коли можна буде вийти.

Мисливці були на диво пунктуальними – час місії був відомий йому із злитих даних. Кастільйоне видихнув, намагаючись опанувати власні думки, кілька секунд постояв у передпокої дому, після чого вийшов на подвір’я.

– Вітаю, панове! – він посміхнувся і театрально вклонився гостям. – Бачу, ми з вами вже знайомі, тож можемо опустити момент із представленням і перейти безпосередньо до обговорення мети вашого візиту.

– Так, безумовно… Лорде Кастільйоне, ми тут… – Хеммінг хотів було перейти до справи, але Сандро перебив його:

– Мессір Кастільйоне. Можна просто Сандро.

– Перепрошую, не врахував, – з голосу магістра стало зрозуміло, що йому подібна поправка геть не до душі. – Ми тут через чутки про відступництво у вашій общині.

– Що ж, давайте продовжимо наш діалог у моєму кабінеті. Не хочу бути звинувачений ще й у негостинності, – промовив Кастільйоне, вказуючи на вхід. – Ласкаво прошу.

***

Кабінетом Сандро називав одну з кімнат дому, вікна якої виходили у внутрішній дворик. На столі безладно лежали папери впереміш із замальовками, а стелаж був заповнений різноманітною літературою, від класики й філософських праць до інструкції від зварювального апарата. Приміщення, як і його власник, втілювали хаос, до якого мисливці не звикли – Орден керувався чітким розпорядком і субординацією, яка, здавалось, повністю втрачала силу в цьому місці.

– Ви присідайте, я зроблю чай. Ви ж п’єте чай? – Кастільйоне ввімкнув чайник. – Я от, як виявилося, обожнюю зелений чай. Як щодо вас?

– Адепти Ордену концентруються на важливіших речах, – байдуже відповів Хеммінг.

– Правда. Та особисто мені подобається чорний чай, – Інгвар знав, що кодекс ні до чого. Все було простіше – його наставник не визнає жодних напоїв крім води і віскі.

– Справді? – Сандро не відволікався від приготування. – Який саме?

– Ерл ґрей.

– Чудово, зараз все буде… Магістре, можливо, ви скажете, чого б вам хотілося?

– Дякую, нічого, – магістр почувався некомфортно. Він не відчував своєї влади над цим чоловіком, що його неабияк дратувало.

– Що ж, не хочете, то як хочете, – Кастільйоне простягнув Інгварові чашку чаю. – А це для вас, юний лицарю.

– Дякую, мессіре, – Інгвар чекав, коли Хеммінг нарешті почне переговори.

– Отже, відступницька община, – все ж заговорив магістр. – Як я сказав, є підозри, є чутки, але для повної картини я б хотів обшукати територію вашого дому й допитати постояльців.

– Боюся, це неможливо, – спокійно відповів Сандро. – В нас немає таких категорій. Обшуки, допити… Більшість моїх постояльців – люди тонкої душевної організації. Якщо я їм скажу, що в нас хтось проводить обшуки, вони намагатимуться вам завадити. Ну й, само собою, нічого не скажуть.

– У нас є на це дозволи, – не здавався Хеммінг.

– Розумію, це ваша робота. Обов’язок. Як і мій моральний обов’язок перед постояльцями, за чиє благополуччя я відповідаю. Як я вже сказав, не можу цього схвалити.

– А що ви самі пропонуєте, якщо все так розумієте? – терпіння магістра скінчилося. – Прошу, шановний, я уважно вас слухаю.

– Нехай ваш учень залишиться на деякий час у нашій общині, поспілкується з іншими й відзвітує вам про все, що в нас тут відбувається.

– Нізащо. Я повинен особисто проводити рейд.

– Хем, це непоганий варіант, – втрутився Інгвар. – Я можу залишитися й доповідати тобі про те, що тебе цікавитиме.

– От бачите, юний лицар не проти, – Сандро сподівався, що магістр все ж погодиться. Допомога із речовинами була необхідною, але часу той мав не так багато.

– Я вже сказав – ні. Це мій рейд, – він помовчав, обдумуючи ситуацію. – Кажете, залишитися… Що ж, добре. Нехай. Тільки залишуся я.

– Це остаточне рішення? Ви зможете піти будь-коли, але дім має свої особливості, які можуть здатися вам не зовсім звичними.

– Рішення остаточне. Інг, – він звернувся до учня, – можеш їхати в готель. Пам’ятай про навчання, у вільний час можеш брати приватні рейди. Єдине, про що б я просив – щотижня зустрічатимемось, щоб я знав, що з тобою все добре. Бережи себе.

Коли Інгвар вийшов, Хеммінг із викликом глянув на Кастільйоне:

– І що за особливості, мессіре?

– Прийнявши рішення ввійти в дім, на час перебування тут ти добровільно відмовляєшся від своїх звань, які носиш у зовнішньому світі.

– Звучить як секта, – всміхнувся магістр, навіть не намагаючись приховати іронію.

– Ні, – Сандро відповів із щирою посмішкою. – Звучить як рівність. Для всіх. Вітаю вдома, Хеммінгу.