Глава 57. Дещо про звичаї двору

“Як думаєш, йому сподобається?”, – у голосі дівчини, яка звернулася з цим питанням до сусідки по казармі, не було, здавалось, жодної чіткої емоції. В Ордені, де пройшов її новіціят, а пізніше й чотирирічна праця молодшої тренерки з ближнього бою, така поведінка вважалась за природну. Те, що вона робила зараз – тримала власноруч спечений чорничний пиріг, там само сприйняли б за якийсь позбавлений будь-якого практичного сенсу акт. 

– Вікторія приймала нас так, Елісон. Мені було приємно. 

– Мені було… – Елісон помовчала. – Мене це насторожило. Моя люба Арсіноє, там, де я росла, отакі жести були неприйнятними.

Арсіноя потисла плечима. Вона направду тривожилась не менше. Історія новобранця, про яку вони обидві чули лише дуже й дуже узагальнено, надто нагадувала їй власну. Дочка однієї із вірних орденських соратниць Її Ясновельможності, яку готували до гвардії, але наче в пів сили – мали надію, що якщо дівчинку минула доля новіціяту в штабі через не надто яскраве пробудження, то, можливо, її й до гвардії не візьмуть. Проте лишитись придворною дамою й вдало вийти заміж за старшого лицаря Арсіної не судилось – вже четвертий місяць вона служила в офіцерки на ім’я Вікторія разом із Елісон і ще трьома десятками дівчат. 

Стук у двері перервав її потік думок. “Так, пані воєначальнице”, – судячи зі слів Елісон, до них прийшла Аврелія. Арсіноя негайно підвелась – лежати до відбою в присутності воєначальниці було вельми ризиковано, хоча цей ризик і залежав лише від настрою останньої. 

Поруч з Аврелією стояв із вигляду молодий чоловік у гвардійській формі. Кучеряві темні пасма, які ледь торкались його плечей, він не заплів – намагався прикрити ними обличчя. Чоловік дивився на дівчат значно більш стривожено, ніж вони на нього. Коли Арсіноя вловила погляд його темно-карих очей, у них, здавалось, промайнуло щось дуже дивне – таке, наче на мить він був готовий розридатись і лише зусиллям волі перейшов до уважного вивчення паркету біля себе. 

– Елісон, Арсіноє, це наш брат Александр. Александре, це сестри, з якими житимеш. Був ще варіант заселити тебе в карцер, бо чоловічих казарм у нас нема. Проте, думаю, в тебе достатньо розуму й інстинкту самозбереження, щоби не ображати нікого. 

– Так, пані воєначальнице, – тихо промовив він. 

– Добре, – Аврелія повернулась до дівчат. – Що це у вас?

Щоки Елісон вкрились рум’янцем. Їй стало не менш незручно, ніж Александрові, проте орденський вишкіл не дозволив їй проігнорувати питання воєначальниці. 

– Пиріг. Чорничний. Ми хотіли зробити приємно братові. Щоб він почувався комфортніше. 

– Он як, – на устах Аврелії з’явилось щось подібне на легку усмішку. – Гарно. Твоя варта…

– Починається за десять хвилин. Я пам’ятаю, – кивнула вона. 

– Молодець. Арсіною й Александра побачимо вже за вечерею. До зустрічі, – воєначальниця лишила їх втрьох.

Щойно двері зачинились, Елісон тихо вилаялась собі під ніс. Вловивши на собі осудливий погляд Арсіної, видихнула й пояснила: 

– Про варту я згадала рівно тоді, коли про неї заговорила Аврелія. Брате, ви не надто образитесь, якщо я зараз збиратимусь? 

– Я? – Сандро все ще стояв біля входу. – Ні, ні, заради Бога, звісно ж не ображусь. 

Він відвернувся до вільного ліжка, поклав на його край сумку з речима й розкрив її. На тлі чорних спортивних штанів, такого ж худі й ще кількох речей у стилі, подібному на той, який найчастіше носив Хеммінг, яскраво-помаранчевою з червоно-жовтими невагомими променями квіткою виділявся абияк згорнутий шовковий шарф. Ця річ у день затримання була на його поясі – наче середній палець в обличчя адептів Ордену, надто очевидний знак непокори поруч із сірими джинсами, молочно-білим шифоновим топом із шафи Маріанни й практично повною відсутністю спротиву при затриманні. 

– Брате, я вже йтиму, тож пирогом вас погодує Арсіноя, – Елісон поправила маску. 

– Дякую. Й, прошу, називайте мене на “ти”, якщо ваша ласка. 

– Немає проблем. Ти теж тоді звертайся не так офіційно, – з її погляду Сандро допустив, що дівчина всміхнулась. – Все, бувайте, до вечора.

– Вдалої варти, – кивнула Арсіноя й повернулась до чоловіка: – Що це в тебе таке гарне?

Лише зараз Сандро зрозумів, що його пальці стискають шарф. Він простягнув тканину дівчині:

– Я носив такі штуки в житті… До Ордену. Потім не було нагоди, а зараз… Зараз уявлення не маю, що з цим робити. 

– Таке ніжне, – Арсіноя погладила шовк. – У мене теж були подібні речі до того, як я потрапила на службу сюди. Тут все стало… Як би сказати… Значно практичнішим. 

– Чудове слово. Ніби траур за прекрасним, – Сандро чомусь втішило, що він не сам. – Хоча форма мені подобається. Та й, зрештою, краще так, ніж бути страченим. Певно. 

*** 

“Якщо твоя ласка, поснідай із нами”, – Інгвар розгорнув записку, яку передала Її Ясновельможність. Служниця залишила разом із аркушем щось у багряному атласі. 

За кілька днів його організм став краще сприймати їжу, від якої він відмовлявся майже рік. Ілінка дала йому час на те, щоби звикнути до ситуації, перш ніж починати будь-яке навчання. Інгвар сприйняв це з вдячністю й намагався завдавати якомога менше незручностей як самій княгині, так і її двору. Він практично не покидав покоїв протягом дня – виходив тільки на ранкове тренування, на якому наполіг сам попри те, що встиг відвикнути від подібного навантаження. 

Хлопець глянув на себе. Він все ще не звик до того, що Ілінка постійно робила йому компліменти. Поруч із цим він справді визнавав, що вигляд у нього відносно непоганий. Інгвар не розумів порядків княжого двору до кінця, тож про всяк випадок вирішив вдягтись досить скромно – темно-сірий гольф і такі ж класичні штани. Перед тим, як іти до їдальні, він розгорнув атлас на столі біля дзеркала. 

“Й що мені з цим робити?”, – його пальці опустились на срібне кольє із сапфірами. До зустрічі з Сандро Інгвар однозначно б визначив цю річ як жіночу. Після шести років в общині – просто як гарну цяцьку, яку міг би носити хто завгодно. Під час аскези – як гріховний надлишок, не вартий його уваги. Як оцінити кольє зараз, Інгвар не мав ні найменшого уявлення. “Візьму з собою й запитаю в Її Ясновельможності, що це означає. Зрештою, я її учень. Я ж можу дозволити собі питання до неї? Мабуть, так”, – він загорнув прикрасу в тканину й вийшов із покоїв.

***

“Учень Її Ясновельможності сьогодні прийде на сніданок”, – Декієна з трьома фрейлінами зайшла до їдальні й розвернулась до Нефтіс , яка йшла позаду. – “Тобі варто поступитись місцем, жрице”. Вона сказала це з небияким задоволенням, не втрачаючи можливості вкотре натякнути служительці храму на те, хто тут все ж керує. 

Нефтіс лише потисла плечима. “Якщо так хвилюєшся за те, щоби не образити нашого названого принца, чому б не поступитись твоїм місцем?”, – жриця розуміла, що їй справді варто сісти зліва від княгині в присутності того, кого сама ж назвала Його Ясновельможністю, проте вона все ще пам’ятала, як Декієна зайняла місце, яке до появи панни Росетті в їхньому житті належало Нефтіс. 

“Ти сама благословила нас перед вівтарем. Я господарка дому”, – Декієна сіла навпроти місця Ілінки. “Ти визнаєш мене за посвячену особу лише тоді, коли це вигідно. В інший час ти порядна католичка, а я пережиток минулого”, – Хен Нетер опустилася на стілець зліва від того, де належало сидіти господареві дому. Зрештою, вона справді не хотіла образити когось дорогого для її пані.

Декієна збиралась відповісти, проте до їдальні зайшов Інгвар. “Добрий ранок, Декієно, Хен Нетер…”, – він зупинився біля столу, не знаючи, де сісти. Його руки обережно тримали згорток тканини. 

– Сідайте, не соромтесь, – усміхнулась Декієна. – Ось там, навпроти Хен Нетер.

– Дякую, – лицар кивнув, проте з погляду було зрозуміло, що він все ще десь у власних думках. 

Незручну мовчанку, яка запанувала в залі, перервав прихід княгині. Інгвар схилив голову в поклоні, але не втримався від того, щоби кинути кілька швидких поглядів на Декієну, Нефтіс і двірських – намагався зрозуміти, як поводитись у цьому товаристві. Фрейліни присіли в глибокому реверансі. Декієна лише ледь опустила очі й скромно усміхнулась. Нефтіс опустила погляд і схрестила долоні на грудях, хоча Інгварові здалося, ніби вона готова негайно впасти на коліна й поцілувати поділ темної сукні Її Ясновельможності. 

– Доброго ранку всім, – Ілінка сіла за стіл. Із нею прийшла Аврелія й ще кілька офіцерок, серед яких Інгвар впізнав Вікторію. Коли фрейліни й офіцерки зайняли свої місця за столом, княгиня звернулась до Інгвара: – Draga mea, тобі не сподобався мій скромний подарунок? 

– Ваша Ясновельможносте, я, власне… Я хотів запитати у вас. Це… – хлопець розгорнув тканину й знову глянув на кольє зі світло-блакитним камінням. Не зводячи очей на неї, все ж промовив: – Це просто розкішно. Я не знаю, чи дозволені мені такі речі. Якщо бути геть відвертим, я навіть не був певен, що це для мене.

– Он воно що, – княгиня торкнулась його підборіддя. – Тобі подобається ця річ? 

Інгвар кивнув. Він відчув, як його щоки поволі вкриваються рум’янцем. Ілінка підвелась і стала позаду нього. Лицар заплющив очі – вони зрадливо наповнювались слізьми й він не розумів, відколи став таким чутливим. 

Княгиня застібнула кольє на його шиї. “Воно важке через метал, каміння чи те, що я не носив подібного раніше?”, – промайнуло в думках Інгвара. “Ти прекрасний, draga mea”, – Її Ясновельможність поправила його темні пасма й залишила поцілунок на його скроні, після чого повернулась за стіл. “А зараз, якщо ми вже всі тут зібрались, пропоную нам поїсти”, – Декієна дала знак служницям, що час подавати сніданок. 

– Ви дуже схожий на мою пані, Ваша Ясновельможносте. Неймовірно гарний, – очі Нефтіс світились дивним захватом, коли вона ледь чутно промовила це. 

– Хен Нетер, чому ви так звете мене? І… І дивитесь так, ніби… Ніби чоловіка не бачили, – він вперше став свідком подібної реакції на себе. 

– Пробачте, мій пане, – жриця негайно відвела погляд. – Я не хотіла образити вас.

– Я не хотів образити вас, просто… Не до кінця розумію вас, – Інгвар глянув на оладки з вершками й малиною, які поклала перед ним служниця.

– Мій пане, якщо я можу щось для вас… – голос жриці звучав так, ніби от-от зірветься.

– Нефтіс, заспокойся, – Ілінка погладила її долоню. – Його Ясновельможність не мав на увазі нічого поганого. Йому потрібен час.

Інгвар із вдячністю кивнув і змусив себе помовчати. Після затяжного голодування йому навіть не довелося вдавати, що його страшенно цікавить сніданок. На язику крутилось запитання “Чому ви називаєте мене так?”, проте лицар дозволив оладкам зайняти всю його свідомість.