Глава 56. Крила й храм

“Ти вмер”. Він лежав на підлозі тренувального залу й дивився на жінку, якій вистачило двадцяти секунд, щоби збити його з ніг і приставити клинок до горла. “Ну, ти встаєш чи тебе підняти?”, – вона схилилась над ним, лоскочучи його щоку кінчиками зібраних у хвіст тонких косичок. 

“Вмер і вмер”, – Сандро прикрив очі долонею. Він здогадувався, що так буде, коли лише зустрівся поглядом з Аврелією. Питання було тільки в тому, чи встигне він принаймні опустити долоню на руків’я клинка. 

– Що ти сказав? 

– Вмер і вмер, – повторив чоловік. – Це було очевидно, пані воєначальнице. 

– Підводься. Негайно, – жінка зробила крок назад. – Поясни мені, чому ти тут. 

– Прошу? – він сів, схрестивши ноги.

– Тобі сказано встати. Поясни мені, якого біса ти тут забув?

– Я васал Її Ясновельможності.

– О ні, Сандріно, – Аврелія вимовила його ім’я зі злістю, яка, здавалось, крапає з її пальців і пропалює підлогу своєю отруйністю. – Ти не васал. Ти княжий гвардієць. Ти, бляха, єдиний чоловік, якому було й буде дозволено звати себе преторіанцем. За честь зватися нашими соратниками блядські лицарі й магістри Ордену готові вбивати. За те, аби мати шанси хоча б побачити, як складаються наші присяги. Дівчата, щоби стати частиною гвардії, проходять випробування, які ти б просто не пережив. Ти… Ти ж навіть не намагаєшся боротися. «Це було очевидно»… Як васал, ти міг зайняти роль придворного кота. Тоді ми всі б пестили тебе й милувалися тим, який ти гарненький і безтолковий. Але ти тут. Чомусь.

– Я радий, що ви вважаєте мене гарненьким, – Сандро встав і схилив голову. – Проте мої навички справді й близько не того рівня, якого потребує гвардія. Пробачте, що я тут.

– Про навички треба було думати перед присягою. Як мінімум рік ти будеш тут і просто здаватися щоразу – срана ганьба, Сандріно, – за вікном почувся шум і вона на мить відвернулась, аби глянути, що там.

– Ви маєте рацію. Абсолютно. Проте мушу сказати вам, – його долоня опустилась на її живіт, а інша перехопила лезо й обережно торкнулась її ключиць руків’ям клинка, – що ви щойно якщо не вмерли, то точно стікаєте кров’ю, – він не встиг більше нічого сказати, бо Аврелія негайно кинула його назад на підлогу. 

– Непогано, – вона опустила коліно йому на груди. – Тільки до застосування такого прийому тобі треба дожити. А ти, нагадую, вмер від мого клинка. Але нехай, опустимо цю умовність. Що ж… це все, що ти можеш?

– Ми про ближній бій?

– Про все. Що ти вмієш окрім бути гарненьким і безтолковим? – її тон помітно пом’якшився. 

– Коли ваше коліно в мене на грудях, я вмію лише гарно лежати. 

Аврелія підвелась і простягла йому руку. Сандро із вдячністю кивнув і встав, притримуючись за передпліччя воєначальниці. “Маєте вогнепальну зброю?” “Для тебе знайдемо”. 

***

Приміщення, яке в замку використовували як тир, нагадало йому арсенал. Ті самі свинцеві плити на стінах, ті самі яскраві лампи під стелею. Одночасно з цим від білого холодного світла чоловікові стало боляче й він мимоволі прикрив очі.

– Чорт. Вибач. Ти ж після парафії рудого, – Аврелія вимкнула частину освітлення. – Краще?

– Дякую. 

Сандро підійшов до столу й окинув поглядом кілька пістолетів. “Вони й так збирались перевіряти, як у мене з вогнепалом. Чудесно, не зможуть вдати, що це моя персональна примха”, – його пальці ніжно опустились на руків’я добре знайомого кольта. – “Княгиня знала, що я тримав такий у своєму столі, й вони це врахували? Навряд, це досить поширена цяцька”. 

Він взяв пістолет, швидко оглянув його, відійшов трохи назад і навів зброю на протилежну стіну з мішенями. “Хай Бог помагає”, – чоловік зняв запобіжник. Завів ліву руку за спину, видихнув і випустив всі сім патронів у ціль. 

Аврелія підійшла до мішені. З семи патронів лише один відійшов трохи вгору, до дев’ятки. Решта опинились у десятці практично без похибок. “Маю надію, хоч у чомусь я не абсолютно невмілий”, – Сандро наблизився до неї й торкнувся слідів від куль на стіні. – “Хм. Міг краще. Все ж майже рік без практики”.

– Це вельми добрий результат. Обрав знайому зброю? 

– Так, пані воєначальнице. 

– Цілком логічний хід, щоби показати навички. Вчитимешся працювати з іншими варіантами, проте цей тобі ніхто не забороняє. Ймовірно, толк із тебе все ж буде. Йдемо в казарми?

– Якщо це можливо, опісля я б хотів відвідати ваш храм. Сестра… Себто офіцерка Вікторія багато розповідала про нього.

– Про храм чи про жриць? – Аврелія всміхнулась, проте одразу ж взяла себе в руки, повважавши, що новобранцеві ще рано занурюватися в усі подробиці придворних чуток. – Можна. Покажу, де спатимеш, і йди собі молитися скільки хочеш.

***

“Хен Нетер скоро прийде. Ви можете зачекати її у храмі”. Сандро кивнув, маючи надію на те, що правильно зрозумів слова служительки. З мовою справи йшли відносно непогано, проте Аврелію він розумів із великою натяжкою. “Я не знаю правил вашого храму”, – опустив погляд він. “Ви можете помолитись вашим богам. Храм відкритий для всіх”, – вона відчинила двері й пропустила чоловіка вперед. – “Залишу вас”.

Сандро й справді не мав ні найменшого уявлення про те, як варто поводитись у подібній святині. Він сів навпроти того, що, як здогадувався, було вівтарем. Заплющив очі, спробував вирівняти дихання. “Anima Christi, sanctifica me”, – неголосно проспівав початок улюбленої молитви, хоч все ще не був певний того, що така поведінка доречна.

***

“… Corpus Christi, salva me, Sanguis Christi, inebria me, Aqua lateris Christi, lava me, Passio Christi, conforta me, O bone Iesu, exaudi me, Intra vulnera tua absconde… Absconde me”, – чоловік стояв на хорах порожньої базиліки, відкинувшись на перила, розглядав стелю й співав. Акустика храму, для якого він писав ікону Богородиці, робила його голос геть неземним. Дозволити собі співати щось сакральне Сандро міг лише наодинці, між роботою, для якої просив залишати його наодинці тут. 

– Це було неймовірно, Птахо. 

Він замовк і глянув униз. Маріанна стояла в затінку внутрішньої колонади й із неприхованим захватом дивилась на Сандро в кольоровому світлі променів, що проходили крізь вітражну троянду на фасаді базиліки. 

– Привіт, Марі. Не чекав… Ну… Побачити тебе тут.

– Можу піти й дати тобі спокій, – усміхнулась вона. 

– Йди сюди. Тут дуже гарно. 

Жінка піднялась на хори й стала поруч із ним. “Який ти прекрасний”, – Маріанна поправила його неслухняне волосся. – “Просто Діоніс у плоті й крові”. “Не так багато я п’ю”, – розсміявся він. – “Між іншим, отець пригостив розкішним червоним вином”. Чоловік простягнув їй келих. “Прошу, синьйорино Леґран”. 

Вона сіла на підлогу й поплескала долонею по своїх колінах. “Лягай. Весь день працюєш над своїм полотном. Перепочинь”. “Мгм, працюю. Сама бачиш, як працюю. Співаю й даю отцям себе споювати”, – він ліг і пригорнувся до Маріанни. “А ікону пише, певно, янгол із неба”, – вона зробила ковток із келиха. – “Чудесне вино. В отця хороший смак. А в тебе дуже гарно волосся на сонці вигорає”. “Я теж вигораю. Іноді”, – Сандро дивився на неї знизу вгору. – “Але тут мені стає краще. При лоні… При лоні Господньому”, – він ледь почервонів і відвернувся. “Якщо храм – твоє місце спокою, я щаслива, що тобі добре тут”, – Маріанна гладила його кучеряві пасма. “Мені хочеться, щоби в нашому домі мені теж було добре”, – прошепотів він. “Той дім ж ти купив. Він твій”. “Ні, наш”, – зашарівся Сандро. – “Я б сам його не купив. Втомився би ще на етапі з пошуком. І я… Я б хотів, щоби це було те Гніздо, про яке я ще колись, у психлікарні думав”. “Тоді так і буде, Птахо. Ти б не міг доспівати, що співав? Мені надто подобається тебе слухати”. 

***

“Ab hoste maligno defende me. In hora mortis meae voca me, et jube me venire ad Te, ut cum Sanctis tuis laudem Te in saecula saeculorum. Amen”, – він ще якийсь час не розплющував очей, не бажаючи повертатись до своєї нинішньої реальності. 

Сандро вловив аромат трав. “Це або служительки, або прийшла верховна жриця”. Чоловік неохоче змусив себе відмахнутись від нав’язливих, але неймовірно приємних спогадів. 

На вівтарі потрохи розгоралось полум’я, підживлене добре висушеними квітами. Смаглява жінка, чиє тіло покривала довга, але майже прозора сукня, зосереджено розглядала Сандро. 

– Ви вельми добре співаєте. Що це було? – її небайдужість можна було вловити лише в тому, як її очі на один короткий момент загорілись безпосередньою цікавістю. 

– Молитва. Стара. Вибачте, не знав, як поводитись тут, – він опустив очі. 

– Можете говорити італійською, якщо вам так зручніше. 

– Хто ви? Ви верховна жриця?

– Я. Хен Нетер Хатшепсут Нефтіс, – її голос, хоч і чужий, здавався схожим на чиїсь теплі обійми. – Ви Александр Кастільйоне, правильно?

– Я… – чоловік ледь здригнувся від згадки імені, але спромігся взяти себе в руки. – Так. Я більше люблю коли мене називають Сандро. Більш звично. Проте Її Ясновельможність наполягає на тому, щоби звати мене Александром. Каже, мені варто привчити себе до цього імені. 

– То що за молитва? 

– Я католик, – стенув плечима Сандро. – Пробачте, якщо це було недоречно. Я… Пригадую, як я співав її в костелі, потім прийшла моя Марі…

– Ваша кохана?

– Так, – він почервонів. – Але вона про це вже не дізнається. Я не повернусь до Риму, розумієте? Я надто багато пережив. Моє Гніздо мене вже не прийме. Це місце для тих, чиє сонце не згасло. Я завжди міг побачити це сонце в інших, тому точно знаю, що в мені його нема. Може колись і було, а зараз… Мені зараз навіть дивитися на себе складно. Якби я й повернувся, точно б лякав діток. У Гнізді завжди були дітки, знаєте, – Сандро не втримав усмішку. – Я грався з ними, читав казки. Там я був щасливий. 

– Ви здаєтесь мені дуже ніжним. Боюсь, гвардія може зламати вас, – Нефтіс погладила його плече. 

– Нехай так. Я буду вдячний, якщо тут мені остаточно вирвуть мої бентежні крила.

– Коли я ставив своєю єдиною умовою для приїзду сюди твоє життя, Птахо, я не це мав на увазі. Так, я не знав, що тебе висвятять у княжі гвардійці, та все ж… Щасливий бачити тебе живим. 

Інгвар підійшов до святилища – він намагався триматися спокійніше, ніж вперше. Нефтіс ледь схилила голову на знак вітання. “Добридень, Ваша Ясновельможносте”. Лицар здивовано глянув на неї. “І вам, Хен Нетер. Проте я не ношу жодних титулів”. У відповідь вона лише з усмішкою кивнула й вказала на місце поруч із собою. Інгвар сів і обережно взяв долоні Сандро в свої: 

– Як ти? Вигляд у тебе кращий, ніж на суді. 

– І в тебе, графе. Я… Я намагаюсь зрозуміти, що відбувається. Проте це складно. Тому я вирішив не думати про те, чи зможу колись повернутись. Принаймні не думати про це свідомо. 

Лицар пригорнув Сандро. “Мені теж страшно й незрозуміло, Птахо. Я не знаю, чи впораюся. Не знав, що до подібного взагалі може дійти. Та я тут. Як і ти. Не знаю, повернешся ти чи ні, але все ж буду щасливий, якщо ти не дозволиш вирвати тобі крила. З цим не впорався Хеммінг, тож…” “На жаль, він справді досконалий у своєму обов’язку”, – чоловік відсторонився й мимоволі пригадав шрами на власній спині. – “Крил вже нема. Доведеться опиратись на землю”.