Глава 53. Єдине бажання

«Сехмет не бажає бачити вас», – Хен Нетер не приховувала насолоди, з якою промовила ці слова. Попри те, що Ілінка відкрито казала і їй, і Аврелії про своє велике кохання до Декієни, це кохання видавалося Нефтіс подібним на те, як поети-невдахи оспівували свої високі почуття до жінок, бути з якими ніяк не могли. Жрицю не переконувало навіть те, що Ілінка не вбила боярську дочку одразу після свого тріумфального повернення на рідні землі. 

Нефтіс не могла сказати, що кохає своє божество, але не могла допустити того, аби Ілінка зреклася й Сехмет, як раніше зреклась Ісіди. Та Ісідою вона була лише в очах недалекоглядних жерців навколо її матері, які свято вірили в те, що в красивій дитині може втілитися виключно Ісіда – тому й зречення перед адептами Ордену не було для Ілінки чимось направду трагічним. Декієна не тривожила Нефтіс доти, доки княжна не заговорила про те, що іноді думає про зречення Сехмет. Відійти від власної суті навіть не задля влади, а задля того, аби вгодити якійсь профанній дівці, хоч і благородного походження, жриця вважала недопустимим. 

Декієна прийшла до Хен Нетер, коли сонце ледь встигло піднятися з-за горизонту – та саме закінчила прославу світанку й збиралась спати після нічної посвяти, на якій Ілінка обвінчалася з власною гвардією. «Хочу бачити твою пані», – бояриня теж не відчувала якогось неймовірного бажання бачити в жриці когось вищого за рабиню, що не було таємницею. 

– Сехмет не бажає вас бачити.

– А пані Ілінка? 

– Я ж кажу, Сехмет не бажає вас бачити. Вона відпочиває, – жриця згадала слова Ілінки. – Й так, думає, ким ж зробила її присяга перед військом. А ви, до речі, чому не спите? Хотіли доєднатися до прослави?

– Спаси Господи душу цієї жінки! – Декієна перехрестилась. – Я хвилююсь за неї. 

– Чого ж вам хвилюватись? Ви жива й це найвище милосердя з її боку. 

– Не смій говорити так!

– Вона божество війни й справедливої кари. Кажу як є, панно. 

– Вона людина, що зреклась Ісіди перед лицарями Христовими! Тож припини говорити оцю… – вона ледь стрималась, аби не повторити одну з фраз, які нерідко дозволяла собі Аврелія, – оцю скверну. Я… Я піду спати. Сніданок подадуть, як і щоранку. Проте якщо ви всім вашим воїнством складали присяги й повернулись невідомо коли, навряд чи прокинетесь. Розпоряджусь, щоби для вас накрили стіл опівдні. Й скажи своїй пані, що говорила зі мною. Навіть якщо вона не хоче бачити мене.

“Сехмет не бажає бачити вас”, – вже в покоях Декієна дозволила собі розридатись, опустившись на підлогу просто біля дверей. Було боляче – чи не вперше біль переріс у запаморочення й втрату свідомості. Приступ тривав всього кілька хвилин. Бояриня списала все на втому – все ж вона не спала всю ніч, доки гвардія не повернулась із ритуалу.

***

Жодна з попередніх спроб ініціації не була настільки складною для неї. Вона сподівалась на швидку смерть із рук цього геть юного адепта, який так смиренно стримував будь-яку тінь власної непокори. 

Проте легкого забуття не вийшло. Після миті темряви перед очима спливали випадкові картини з минулого впереміш із спазмами, геть не схожими на всі попередні. Чи не єдиним чітко окресленим спогадом, який вдалося вихопити з підсвідомого калейдоскопу, був той світанок, коли Ілінка склала присягу, ставши головнокомандувачкою тепер вже не материнського, а власного війська, – за кілька тижнів владу в князівстві було передано їй.

Декієна не сумувала через втрату безпосереднього впливу на рішення бояр, проте її гнітило інше. Військо Ілінки не перейшло під управління Ордену. Навпаки, адепти наче боялися цих жінок – так молода княгиня вельми авторитарно відстояла для них автономію й заборону на втручання в справи князівства без її прямої вказівки на це. Орден вже не міг прислати каральний загін у замок, щоби перевірити, як ідуть справи. При дворі відродили культ Сехмет на рівні добровільної участі Хатшепсут Нефтіс і кількох служниць-єгиптянок. Згодом до нього посвятили ще кількох дівчат і Нефтіс отримала статус Хен Нетер, верховної жриці. 

Декієна заплющувала очі на зносини своєї коханої з гвардійками – жодна з них не претендувала на місце княжої дружини. Направду вона не любила лише Нефтіс. Та, як верховна жриця, мала чимало привілеїв – і вплив на Ілінку. Вплив не тільки дипломатичний – бояриня чудово знала, в чому полягають численні ритуали, приурочені до тієї чи іншої особливої зміни фази Місця чи ще якоїсь дати, про яку Нефтіс ніжно шепотіла княгині, погладжуючи її долоні за вечерею й ледь не лізучи цілуватись просто на очах у Декієни. Вона ревнувала – й саме ці ревнощі змушували її з разу в раз питати в ненависної жриці, чи є хтось окрім неї в серці Її Ясновельможності. 

Зараз, у несвідомості, вона бачила незв’язні видіння, в яких Нефтіс робила з Ілінкою геть не найпристойніші речі. Видіння було складно відрізнити від реальності – саме тому жінка ніяк не могла дочекатися власної смерті, тільки б це – і видіння, й нестерпні напади болю, – припинилось.

Все стихло одномоментно. Вона усвідомила лише мить темряви, схожої на візуальний поряв поняття «ніщо».

***

«Ваша Ясновельможносте, він зробив все можливе», – Сильвія зайшла до княжих покоїв. – «Ви можете побачити її, якщо бажаєте».

Ілінка негайно підвелась і, не кажучи ні слова, вийшла. Нефтіс і Аврелія переглянулись і поспішили за нею, тримаючись на відстані близько п’яти кроків – на випадок, якщо знадобляться, але й так, щоби не порушувати її простір. Обоє розуміли, що зараз він їй потрібен.

***

Після кількох її видихів, близьких до агонії, Інгвар зірвався на ноги й схопив Декієну за тонкий зап’ясток. Краєм ока помітив, як вартова опустила долоню на руків’я кинджала. 

–  Краще Її Ясновельможність покличте, – похмуро кинув він. – Зарізати мене ще встигнете, – хлопець все ж повернувся до неї: – Сказав ж – пошліть когось до княгині. Негайно.

–  Вам дозволено отак торкатись пані? – вона з сумнівом дивилась на те, як він без всякого пієтету притис два пальці до лівого боку її шиї. 

–  Я намагаюсь виміряти пульс, – підкреслено спокійно відповів він, балансуючи на межі зриву. – Ви можете поклонятись кому завгодно, проте я повинен з’ясувати, чи пані жива. 

Вартова постукала в двері – це було знаком для служниць, які стояли в коридорі. 

***

Ілінка зупинилась біля покоїв Декієни. Мертва тиша напружувала її ще більше – й прислуга, й обидві наближені мовчали, щоби не накликати на себе гнів володарки. 

– Нефтіс, підійди. Що ти бачиш?

Жриця озирнулась на Аврелію. Та ледь помітно стенула плечима. Хен Нетер зупинилась поруч із княгинею.  Заплющила очі, вслухаючись у тишу. 

– Спокій. А що бачиш ти, Сехмет?

– Межу, – холодно вимовила вона. – Якщо Декієна вже не з нами – я хочу звершити Білий Обряд. 

– Сехмет… – в погляді єгиптянки читався всеохопний жах.

– Це наказ. І ти, як вірна жриця, допоможеш мені з ним. Опісля роби з культом що хочеш – продовжи служіння чи розпусти його до чортової матері. Чекайте мене в храмі. 

Нефтіс вклонилась, не приховуючи розгублення, але все ж відійшла. «Ходімо», – коротко звернулась до воєначальниці. – «Зачекаємо в храмі».

Дорогою жриця мовчала й не проявляла жодних емоцій. Але варто було дверям храму відгородити її й Аврелію від решти замку, лягла на кам’яну підлогу. 

– Ненавиджу її. 

– Кого? Ілінку? – Аврелія сіла біля неї. 

– Ненавиджу цю кляту дівку! Цю чортову смертну! Що в ній такого? Скажи, що в ній у біса такого, що Сехмет готова звершити Білий Обряд, якщо та спустить дух? – останнє вона сказала тихше. Від храмового відлуння в неї починала боліти голова.

– Що за обряд?

– Ти жартуєш? – Нефтіс із викликом глянула на воєначальницю. – Ти певно жартуєш! 

– Про нього знають новопосвячені жриці? – спокійно продовжила Ракоці.

– Ні, звісно ж! Мені що, треба тут масових суїцидів з цікавості? – жриця обурено схрестила руки на грудях.

– Отож, це якась тема рівня Хен Нетер, якщо йдеться про доступ до інформації в межах ієрархії культу?

– Звісно. Бо лише Хен Нетер вважають достатньо врівноваженою для подібних речей. 

– Хен Нетер вважають врівноваженою… – замислено повторила Аврелія. Спіймавши на собі погляд Нефтіс, який не пророкував нічого хорошого, швидко підняла руки: – Це я так, вголос думаю, не зважай. 

– Так, наче ти думати вмієш… – закотила очі єгиптянка. – Що? В мене теж думки вголос. 

– Хрін з ними. Питання до тебе: звідки я, яка навіть не в культі, маю знати про обряд рівня верховної жриці?

– А мені звідки знати? – Нефтіс зітхнула й наче для дитини пояснила: – Білий Обряд – обряд перевтілення. Це штуки з магії Хаосу, Сехмет їх, певно, від матері набралась. Коли майстер культу хоче переродитись, він кохається із верховною жрицею, а в момент найвищої насолоди жриця вбиває його. Потім він… чи, в нашому випадку вона перероджується в іншому тілі, але культ не знає, в якому й де, бо все це — чиста випадковість, яку не передбачиш. Відповідно, на пошуки можуть піти роки й десятки років, а без сили правильного культу вона… Не до кінця вона. Як тоді, коли щиро повірила, що повинна стати місіонеркою при Ордені в тисяча шістсот сімдесятих – бо ж вважала себе Ісідою й культ був правильним для Ісіди…

– … а потім половина місіонерів вмерла від ножових ран, бо наша Ісіда випадково спробувала кров і вкурила, що нічорта вона не Ісіда?

– Так. Але може статися гірше – Сехмет не згадає себе як Сехмет і тоді культ буде не потрібний. І що тоді мені робити? 

– Хрін знає. Я б сказала, стати акторкою чи заснувати секту, як той, кого з нашим хіміком арештували. Птах чи як він себе зве… Але тоді й військо лишиться без командування. А переходити на службу до якогось новопризначеного магістра-протектора мені взагалі не хочеться. І що, ти не бачила, чи жива Декієна?

– Я бачила спокій і не більше.

***

Він відраховував повільні удари її серця. Пальці на артерії ледве вловлювали ці нечасті пульсації. Смерть його не лякала. Лякало інше.

«Що як мені не вдалося? Що як я схибив у тому, що працювало роками? Невже за ті неповні десять місяців читання Кодексу я забув геть все – навіть те, що, як вважав, вже давно вписане в кору мого мозку? Що як переоцінив себе й тепер моя зверхність і самовпевненість вбила невинну жінку? Тоді вбити мене буде більш ніж справедливо».

– Ви кликали мене, – княгиня підійшла до ліжка Декієни.

Інгвар мовчки вклонився й відійшов. Ілінка стала на його місце й схилилась над дружиною. «Як ти, кохання моє? Моя жриця бачила спокій. А я бачила, що ти на межі. Всі ми на межі, серце моє. Я не зможу жити без тебе. Проте і я піду з цього світу спокійна, якщо ти знайшла спокій», – вона торкнулась губами її чола, погладила мідно-каштанові пасма. 

– Твоє видіння було ближче до правди, – сонно прошепотіла Декієна й поволі розплющила очі. – Я бачила уві сні тебе й цю твою… жрицю. Який там у біса спокій…

– Дякувати небесам, – Ілінка стисла її долоню. – Ти знову зі мною.

– Значить у нього нічого не вийшло, – всміхнулась вона. – Як я й казала. 

– Дозволь перевірити, – княгиня взяла зі столу невеликий ніж. – Можна?

– Нефтіс тут немає й ніхто не молотиме дурню про криваві жертви. Будь ласка. 

Ілінка поцілувала її передпліччя. Лезо розсікло шкіру, змусивши Декієну здригнутись. Ілінка притримала його у відкритій рані, щоб на ньому затрималось трохи крові й забрала ніж. Не втримавшись, злизала кров із нього й перевела погляд на передпліччя дружини. Рана затяглась. На її місці лишився світлий слід, який зник ще за досить короткий час. 

– Як я й казала, серце моє, – не без задоволення промовила Ілінка. – Ти приречена на вічне існування зі мною. 

– І, на жаль, не тільки з тобою, – Декієна геть не була засмучена цим. – Але щось у цьому є. Тепер мені можна буде виходити з замку?

– Як тільки Сильвія підтвердить, що ти в порядку. Й коли це тебе не втомлюватиме. Буду щаслива поїхати з тобою до театру, кохана.

– Чудесно. Ти лишишся зі мною?

– Ще два місяці наставницької ротації, – похитала головою княгиня.

– Проте тепер я точно знаю, що після неї ми будемо разом.

– Обов’язково, серце моє, – княгиня ніжно поцілувала її. – Відпочинь, я зайду трохи пізніше. А ви, юначе, вийдіть зі мною. Нам варто поговорити.

***

“Ви зробили надзвичайне. Тож скажіть, чого бажаєте понад усе. Хочу віддячити вам”, – Ілінка заговорила з ним у коридорі. Це питання змусило його знітитись. Він не бачив нічого надзвичайного в ініціації Декієни. Ще більше бентежили слова “чого бажаєте понад усе”.

– Я… Я певно лише одного прагну – повернутись до служіння на благо Ордену.

– Ви маєте на увазі саме лицарство свідомости? – спокійно уточнила вона. 

– Я маю на увазі будь-яку місію, яку визначить для мене Орден, будь це лицарство свідомості, охорона бази чи інша праця на користь організації. Я не виживу, якщо лишусь відлученим, Ваша Ясновельможносте, – Інгвар не зводив очей на неї.

– У такому разі від вас потрібно залишитись тут до кінця моєї наставницької ротації, се перше. Друге – мусите довіритись мені. Абсолютно й безкомпромісно. І, як кажете, прийняти будь-яку визначену для вас місію. Тоді я можу пообіцяти вам причетність до Ордену. 

– Я приймаю це. Дякую вам, Ваша Ясновельможносте, – він опустився на коліна й дозволив собі торкнутись губами її долонь і негайно відсторонитись – ті здались йому настільки ніжними, що він був готовий розридатись. 

– Рано дякувати. Проте я точно можу подякувати вам. І зроблю це, виконавши ваше прохання. Не переймайтесь ні про що.