Глава 50. Хен Нетер

Сонячне проміння потрапляло досередини крізь бійниці й заламувалось у системі дзеркал під куполом, освітлюючи храм у південній вежі замку. Декієна несміливо зробила крок уперед – коридор, який вів від дверей до самої зали, залишався майже непроглядно темним. Дві служниці залишилися біля входу. Тут і саму Декієну не надто чекали.

Зліва від центру зали почулося гарчання. Двоє левів помітили гостю й за мить вже кидалися просто на ґрати, які розділяли їхній пристойної величини вольєр і решту приміщення. На балконі над кам’яним жертовником стояла та, кому й належала ця частина замку.

– Вітання, боярська дочко, – ледь кивнула вона, продовжуючи розглядати ту з балкона.

– Я до тебе з проханням, – Декієна відвела погляд від левів. – Хоча я, звісно, не вірю у все це, але якщо вже Її Ясновельможність тебе досі тримає…

– Я не придворна ворожка, панянко, – жінка обійшла балкон до вузьких сходів. – Прохання мають свою ціну.

– Ти знаєш, я можу заплатити. Біда в тому, що не уявляю, чого тобі треба. В тебе є все, ти й сама так кажеш.

– Кажу. Але левам Сехмет потрібна пожива, панянко. Погодуй їх, тоді й поговоримо, – вона поволі спустилася вниз.

Довгий білий шлейф вбрання жриці тягнувся за нею. Хатшепсут Нефтіс служила Сехмет, втіленій у спадкоємиці єгипетського престолу – якби на момент її народження імперія ще існувала в тому вигляді, який застали її предки. Про велич того царства Нефтіс чула від своєї наставниці – верховної жриці земного втілення благословенної Баст. Наставниця свого часу залишилася на роздоріжжі – її божество навернулося в християнство, хоча й не до кінця добровільно й не вельми остаточно, радше з волі чоловіка, який взяв її у полон, а згодом і в дружини.

Від цього шлюбу й народилося божество, якому присвятили Нефтіс – вони народились в один рік і це сприйняли за провидіння. Як і годилося втіленню Сехмет, Її Ясновельможність була не найпростішою в спілкуванні персоною, та це не заважало жриці тримати їй нескінченну вірність. Проте ця вірність не поширювалась на Декієну, яка ставилася до Нефтіс як до чогось геть необов’язкового, як до пережитку часів, які колись мали місце в житті Ілінки, але давно минули й втратили всяку актуальність. Через таке ставлення поява коханої її божества здивувала жрицю.

Декієна кинула на левів погляд, у якому відчитувався страх. Тварини вже не кидалися на ґрати, лише тихо й протяжно гарчали, нагадуючи про свій голод. Нефтіс кивнула в бік жертовника – серед нього в широкій бронзовій чаші й справді було свіже м’ясо. Пальці Декієни стисли вологий і холодний шматок плоті з неприхованою огидою. Вона була готова кинути його левам і перейти до свого запитання, але почула спокійний голос жриці:

– Якби тобі, панянко, слуги отак обід до ніг кинули, ти б сприйняла це за великий прояв поваги? Погодуй їх із рук, – Нефтіс сіла на край жертовника. – Ти наречена Сехмет. Кому, як не тобі, годувати її левів?

– Вона не Сехмет. Ці леви – лише пам’ять, спогади минулого, – Декієна ледь тримала м’ясо між ґратами, де в ту ж мить опинилися голодні хижаки.

– Авжеж, – кивнула жриця. – Леви – спогад. Військо – спогад. І я спогад. Тоді ти, виходить, теж?

– Не смій, – її голос почав зрадницьки тремтіти.

– Або що?

Відповіді в Декієни не знайшлося. Щойно леви доїли м’ясо й лягли в затінку дальньої стіни вольєра, вона витерла руки своєю хустинкою й підійшла до Нефтіс:

– Тепер можна спитати?

– Спробуй, – вона вказала їй на місце біля жертовника. – Сідай, не бійся.

– Отже… Часу в мене обмаль, – Декієна відчула перші невагомі хвилі запаморочення. – Тож скажи, яке майбутнє ти мені напророчиш?

– Уявлення не маю, – Нефтіс розклала перед собою трави й кинула невелику в’язку в полум’я, яке слабо горіло по центру. Підживлене сухою рослинністю, воно спалахнуло яскравіше. – Конкретних запитів сьогодні не буде?

– Тобі обов’язкова конкретика?

– Ти ж хочеш конкретну відповідь?

– Нехай, – вона помовчала. – Я виживу після втручання цього юного хіміка?

– Виживеш, – жриця відповіла, ледь глянувши на клубки білого диму.

– Добре. Я буду в серці Її Ясновельможності?

– Де ж іще тобі бути? – дим ставав густішим. – Сехмет кохає тебе. Ти благословенна, боярська дочко.

– Я там сама? – Декієна поставила це питання лише щоби пересвідчитись, що Ілінка вірна їй.

– Не знаю, що сказати, – Нефтіс уважно вглядалась у дим, говорячи наче до себе. – Ні, боярська дочко, ти там не сама. Вас там двоє. Ти й ще хтось. Хтось могутній. Хтось вірний їй. І вона любить вас. По-різному, це не любов одного порядку. Я бачу трьох. Сехмет, ти й хтось третій. Я не знаю, хто, але це те, з чим ти мусиш змиритися.

– Чи не на себе ти натякаєш? – у голосі Декієни почулося роздратування. – Двох вона бачить… Змиритися? Досить того, що я мирюся з оцим гаремом, який у нас зветься преторіанською гвардією. Більше нічого не попросиш?

– Я не прошу. Кажу, що тобі доведеться. Причому ти зробиш це з власної волі.

– Все, досить, – вона підняла долоню. – Я почула достатньо. Якщо все ж виживу, накажу вислати тебе подалі.

– За правду? – всміхнулася жриця. – Все, сидітиму й боятимусь. Піду левам у гриву поплачу.

– Я поговорю з Її Ясновельможністю про це, – Декієна підвелася й ледь не оступилася через ще один приступ. Нефтіс обережно притримала її й допомогла зійти з жертовника:

– Я теж говорити вмію. Й теж поговорити з нею можу. Тільки погрожувати не люблю. Тобі краще відпочити, – вона провела її до дверей і, відчинивши їх, промовила до служниць: – Відведіть пані в покої і, прошу, покличте до мене того вашого хіміка.

Залишившись наодинці, жриця кинула у вогонь ще пучок трав і спробувала зосередитись. Дим якоїсь миті здався їй схожим на птаха.

***

«Її Ясновельможність ще сумнівається в тому, чи можна допускати те, щоби Декієна лишилась без препаратів навіть на кілька діб. Це надто небезпечно», – Сильвія показала Інгварові повідомлення від Вікторії. Той нахмурився, на мить замислившись про щось.

– Це необхідно. Введення речовини в непідготовлений організм вб’є її зі значно вищою ймовірністю. Про це ви теж казали? – він спідлоба глянув на неї, потираючи кінчиками пальців перенісся. – Я не допоможу, якщо мені не дають допомогти.

– Я продовжуватиму перемови. Знову ж таки, підтримую вас як медик, та не маю права дозволити такі дії прямо як воїн Її Ясновельможності.

Одна зі служниць зайшла до кабінету Сильвії й присіла в реверансі:

– Пані, Хен Нетер хоче поговорити з паном хіміком.

– Нехай. Ми наразі закінчили, – кивнула лікарка. – Інгваре, вас проведуть.

– Добре, – хлопець встав з-за столу й поправив поли сірої мантії. Вже в коридорі запитав: – Прошу вибачення, та про кого ви казали?

– Верховна жриця Її Ясновельможності, – служниця йшла попереду.

– Її Ясновельможність має жрицю?

– Так, – це була вся відповідь.

Інгвар добре знав, що Орден не терпить будь-яких проявів політеїзму. Навіть монотеїзм толерувався далеко не всякий – система перетиналася із християнством римського обряду на глобальному рівні всієї організації. Іслам й іудаїзм допускалися, доки йшлося про землі, де ці релігії були панівними, й доки особа не претендувала на місце у Внутрішньому Колі. Проте, по правді кажучи, на місце у Внутрішньому Колі претендували дуже рідко – хіба коли попередній міністр ішов у відставку або ж, що бувало частіше, хоча й не надто часто, гинув у бою.

Та навіть це Інгвар знав із історії Ордену, яку читали окремою дисципліною ще в роки новіціяту. Останньою зміною у Внутрішньому Колі була загибель попереднього міністра внутрішніх справ, барона Анрі Леруа, на чиє місце й став його учень, лорд Хеммінг Аркеллсон, ще до того, як Інгвар взагалі потрапив до організації. Про те, чи змінював віру хтось із чинних міністрів, хлопець не знав – принаймні про це не говорили під час лекцій. Тим не менш, слова про жрицю Її Ясновельможності викликали в нього інтерес. Запитання він навіть не намагався формулювати – якби йому й вдалося упорядкувати думки в речення, спитати не було би в кого, а з княгинею він не був настільки близьким. Інгвар, фактично, говорив із нею раз у житті. Якби йому й випала нагода для ще однієї розмови, навряд чи етикет дозволяв би ставити питання про те, чому в неї при дворі служить якась така собі верховна жриця.

Вони перетнули один із внутрішніх дворів замку й зупинилися біля дверей у практично відокремлене приміщення. «Далі вам варто йти самому», – служниця присіла в кніксені й відійшла. – «Коли закінчите, я проведу вас до кімнати», – назвати підсобку, яку він собі обрав, покоями в неї не повернувся язик.

Як і в часи новіціяту, першим враженням став запах. Аромат ладану й трав – на диво приємний і м’який. Потім були звуки – левиний рев із котрогось боку. Звідки саме, Інгвар зорієнтуватися не встиг – зустрівся поглядом із жінкою на залитому світлом жертовнику.

– Вітання, Стерв’ятнику, – вона говорила англійською із відчутним східним акцентом. Ймовірно, її попередили, що румунську він розуміє не надто добре.

– Добридень… – хлопець намагався згадати, як її називала служниця. – Хен Нетер… Пані…

– Хен Нетер Хатшепсут Нефтіс, – в її мові слова звучали як одне. – Жриця культу Благословенної Сехмет.

– Дуже приємно. Я… Я Інгвар Харальдсон, хімік, – він вчасно згадав, що не має права звати себе лицарем Ордену, навіть якби йшлося про лицарів свідомості. – Ви хотіли поговорити?

– Підійди, – жінка вказала на місце навпроти себе. – Посидь зі мною. Знаєш, Стерв’ятнику, ти чимось подібний на Гора, тільки він – сокіл.

– Про кого ви? Й чому звете мене стерв’ятником? – Інгвар сів на жертовник навпроти неї.

– Чому зву… Отже, ти або ще не знаєш, або вже зрікся… – жриця ледь нахилилася вперед і взяла його руки в свої. – Надто молодий, щоби зректися. Ще не знаєш. Нічого, – вона всміхнулася. – Ти зрозумієш, коли зустрінешся з ним. Із собою, маю на увазі. Та поки не розумієш – не казатиму. Значить, ще не час. Краще поговоримо про щось інше.

– Хто ви?

– Зі мною все й так ясно. Цікавіше те, хто ти й нащо тобі лікувати боярську дочку.

– Боярську дочку? Ви про Декієну?

– Про неї. То нащо? Це, певно, була воля Сехмет.

– Наказ Її Ясновельможності, – хлопець остаточно заплутався в її словах.

– А ще? – вона вичікуюче дивилася на нього. – Я допускаю відвертість у цьому місці.

– А ще мені нема що втрачати, – зітхнув він. – І я мушу спокутувати гріхи моєї юності, врятувавши особу, важливу для Її Ясновельможності. Понад усе на світі я прагну знову мати право називатись лицарем Ордену, навіть якщо й лицарем свідомості.

– Допустимо, Декієну ти врятуєш, – Нефтіс прикрила очі. – Що для цього треба?

– Я. А мені потрібен лише дозвіл починати.

– Ти його отримаєш. А ще… – її хватка на мить стала міцнішою. – А ще ти станеш третім у цьому колі. Не знаю ще, на яких правах і умовах, але бачу тебе там. Отож будь обережним із Декієною – вона біситься від самих лише згадок про третього. Та вибору в неї не буде, – вона розплющила очі й прибрала руки, якусь мить дивлячись у стіну навпроти. – Це все, що поки можу сказати.

– Ви провидиця?

– Я не знаю, яким словом прийнято описувати здатність до дивінації, – жінка говорила вже не так відсторонено. – Проте так, дещо мені вдається побачити. Вірите ви в це чи ні – справа вже не моя. Декієна он вірить дуже вибірково – залежно від того, чи видіння їй сподобалось. Сьогодні, наприклад, повірила мені два рази із трьох, а на третій почала погрожувати, така вже в неї натура.

– Пані погрожувала вам? – Інгвар не зміг зрозуміти, жартує Нефтіс чи ні. – Мені вона здається вельми милою.

– То що ж тепер, не погрожувати? – розсміялася жриця. – Вона росла в час, коли така манера спілкування з боку людей її походження була абсолютно нормальною. Я не ображаюсь на неї, якби тебе цікавили такі тонкощі наших тутешніх взаємодій. Та зараз це для тебе інформація далеко не найважливіша.

– Ймовірно, так і є, – хлопець підвівся із жертовника, розуміючи, що розпитувати далі буде надто неввічливо. – Чи можу я йти?

– Іди, – вона кинула у вогонь ще трав. – Дозвіл матимеш до завтра.

– Це ви у вогнищі побачили? – Харальдсон ледь міг приховувати недовіру.

– Аякже. Я поговорю із Її Ясновельможністю. Хочу, щоби вона приїхала якомога скоріше, – в її голосі ковзнуло щось тепле при згадці про можливий приїзд княгині. – Та це вже мої роздуми вголос. Ти, певно, зайнятий. Повертайся до праці, Стерв’ятнику, – вона погасила полум’я й пішла до сходів, які вели нагору, в її покої. – Ще побачимось.

***

– То з Анною тепер все добре? – спитати про це Альда наважилась лише після того як все ще незнайома їй жінка покинула квартиру, наостанок переговоривши з Естер у коридорі.

– Загалом так. Для фінального результату потрібна буде друга доза, років за п’ять, – жінка знову потягнулася до келиха, залишеного на столі. – Але якщо пані Леґран каже, що можна повертатися, про це не варто тривожитись зараз. Повертайтесь, як хочете.

– «Повертайтесь»? А ти? – Рейн сподівалася, що не розчула щось.

– Я залишаюсь, – Естер допила своє вино. – Тут є редакція, готова взяти мене на роботу. Мабуть моя скандальна репутація якимось чином компенсувалася нашим шляхом і тепер всесвіт готовий трішки прибрати дупу з-перед моїх очей. Але хто знає. Якщо раптом – ми не прощаємося, – швидко додала вона, помітивши, що Альда готова заплакати. – Так-так-так, ніхто не вмирає, тихенько. Ще побачимося. Якщо Гніздо не вмерло, в нас нема шансів не зустрітися рано чи пізно.

– Та помовч вже, – Рейн обійняла її. – Розійтися нам не вдасться. Як мінумум, тебе любить моя дитина.

– Завтра поїдете, – Естер притисла її до себе міцніше. – Ви заслужили хоч кілька років спокою. Та й дитину варто би до школи віддати. Тільки в англомовну, вона ж італійську не надто добре знає.

– Щоби Анна жила в Римі й ходила в кляту англомовну школу? Звучить як дурня, – Альда погладила скроню жінки. – Давай я буду думати про це вже в Римі? Зараз хочу з тобою обійматися й вино пити.

– Й чому я не дивуюся? – вона всміхнулася і поцілувала дівчину в лоб. – Нехай так. У Римі тобі Маріанна не дасть про всі ці речі не думати. А я… А що я? Можу для різноманітності й помовчати, поігнорувати твою безвідповідальність. Мені не складно, чесно. Майже.

***

«Її Ясновельможність дала добро на початок процесу», – Вікторія написала це у відповідь на чергове питання Сильвії. Що саме викликало таку зміну в настроях княгині, офіцерка не знала. Причиною могли стати довгі розмови із Сандро – про його перехід і про переходи його підопічних.

Такою ж причиною міг бути й дзвінок Хен Нетер майже трьома годинами раніше – про що саме вони говорили, Вікторії не було відомо. Тим не менш відповідь із категоричної заборони розвернулася на сто вісімдесят одразу після розмови з верховною жрицею.

– За тиждень матиму відрядження звідси додому. Недовге, на кілька днів. Мій наставницький контракт все ще діє і я все ще мушу іноді читати кляті лекції, – Ілінка торкнулася передпліччя Вікторії, привертаючи її увагу.

– Я поїду з вами? – офіцерка відклала планшет, накрила долоню княгині своєю і швидко прибрала її. – Вже сумую за домом.

– Умови контракту дозволяють виїхати лише без супроводу. Та я розумію твою тугу. Ще два місяці – й повернемось. І брата твого заберемо. До речі, як він?

– Вже не так обурюється, коли його кличуть Александром. Але з мовою все ще біда – він готовий вчитись буквально цілими днями, лише б не спрощувати свою манеру. Боюсь, щоби це не злило нашу воєначальницю. Самі знаєте, Аврелія не любить зайвої декоративності.

– Тому вона й Нефтіс ледве терпить, – усміхнулась Ілінка. – Та якщо вже її вистачає на те, щоби так-сяк змиритися з тим, що Хен Нетер іноді говорить, то й на брата твого трішки нервів знайдеться. Зрештою, важливо те, аби його манера не злила тебе, Вікторіє. Александр – твій воїн. Що ти про нього думаєш?

– Думаю, він надто сильно тримається за колишні переконання. Маю надію, гори допоможуть йому переродитись остаточно.

– Певна, що йому це піде на користь? Бо я наче Декієну слухаю, з її минулим у минулому й подібними речима.

– Не знаю, – офіцерка відвела погляд. – Але мені сумно бачити Птаха, який раптом став загубленим пташеням. Я просто хочу, щоби йому стало краще.