Глава 5

Почніть писати…

Мозолясті долоні ніжно обхопили мої стегна. Відчуваючи палкі поцілунки на колінах, які поступово підіймались все вище, я завмерла, що миша під віником, сидячи на краю ліжка. І ледве дихала, коли останній клаптик тканини, який був на мені, полетів до купки іншого одягу.

Прохолодні руки обійняли мене зі спини, торкаючись ниючих грудей. М’які вуста притислись до вуха, між цілунками солодким голосом нашіптуючи щось нерозбірливе.

— Господи-и-и… — розуміючи, що ось-ось напруга у мені досягне піку, я стисла між пальців довге біляве волосся. Повернула голову, аби поцілунком припинити бентежний шепіт…

І прокинулась, упершись поглядом у тріщину на стелі. Щоки палали, у кутиках очей зібрались гарячі сльози. От і мій перший по-справжньому еротичний сон.

На відновлення спокою мені знадобилось декілька хвилин, потім ранкові процедури і сніданок. Аби не надто виділятись (якщо у цьому місті ще хтось не звернув увагу на самотню дівчину з великою сумою грошей), я натягнула одну із суконь. Блідо-блакитну з довгими рукавами і шнурівкою на спині, що я ледве затягнула, прикрашену безліччю дрібних синіх квітів. Волосся заплела у дві легкі коси.

Оплатила кімнату ще на добу і відправилась прочісувати крамниці, бо все ще потребувала багато речей.

Майже випадково натрапила на гончарню із чорним — ніби поглинаючим будь-яке світло, що його торкалось, — посудом. Майстер люб’язно приділив мені трішки власного часу, аби розхвалити себе, свій талант, свої вироби і “взагалі-то цю глину привозять зі Смердючого острову і вироби з неї високо цінуються”.

Я вирішила не скупитися, якщо вже ці вироби такі цінні. Набір тарілок із семи штук, дві великі миски, сім кухликів і чайничок. Можливо використовуватися буде не все, але з мого боку це такий собі вияв поваги. До того ж, я змогла вибити добрячу знижку. Також гончар порадив мені місце де я змогла купила казанок, набір столових приборів та ще деякі дрібниці, типу черпака чи коробочок для спецій.

Продуктами з більш коротким терміном придатності я планувала закупитися перед від’їздом, але вже після декількох хвилин тинянь туди-сюди стало зрозуміло, що без якоїсь кулінарної книги не обійтися, бо як готувати представлені продукти чи комбінувати їх я розуміння не мала. Тому довелось вчинити ще один набіг на книгарню

Вже пообіді, колупаючись ложкою у якійсь м’ясній страві, мені згадалась та нещасна закривавлена тушка. Чи було це спробою подякувати? Приємно думати, що так.

Насправді, я вкотре задумалась яка вірогідність, що ця зустріч дійсно була “випадковою”, коли моя покровителька буквально богиня? Вона могла кинути мене десь під стінами міста, у перший-ліпший пустий будинок чи прямо в обійми одного з Провідників, але ні, я мусила проходити курс молодого бійця.

Тому замість звичних роздумів, я вирішила діяти.

— Сьогодні ще ніхто не ходив на полювання, — незнайомий набундючений сторож харкнув на бруківку, ледь не мені під ноги, та прикурив покручену цигарку. — Ждуть якогось важного пана зі столиці.

Не гаючи часу, я бадьорим кроком направилась до лісу, з якого так бажала вибратися ще вчора. Чоловік позаду щось прокричав, але швидко зрозумів, що слухати його я не збиралась.

Слідувати вчорашньому маршруту було легко: з головної дороги зійти біля кривого пенька, до куща з червоними ягодами (а якщо в них є білі вусика, то скуштувати їх можна тільки один раз в житті), потім вузенькою стежкою до арки з навислої гілки, між дерев до галявинки, де вчора надибала Лукаса.

Тут росло ще багацько яскраво-помаранчевих квітів. Часу було вдосталь, тому я прийнялась одна за одною зривати суцвіття в казан, бо без стебла їх не позв’язуєш, а баночок-скляночок я ще не купила.

Орошка — лікарська рослина з сильними протизапальними та ранозагоювальними властивостями і мені справді пощастило їх знайти, бо цвіли вони два-три дні в рік. Вчора я встигла тільки зробити замальовку та прочитати властивості, тому мені пощастило, що тепер я маю їх добрячий запас.

Признатись, я не зовсім розуміла нащо це роблю і трішки жаліла, що одразу отримала досягнення “Поліглот”, бо тоді перший рік чи два могли б піти на вивчення мови та навколишнього світу. А тепер я панічно шукала чим би себе зайняти, аби знов не розревітися, забившись у темному кутку.

Поглянувши на свої помаранчеві пальці, я не стримала гіркого смішка. Після смерті бабці я й не думала, що знов буду займатися чимось таким. Я любила колупатись у її клумбах (все ж краще, ніж сапати гарбузи), допомагала збирати і засушувати всяке різне бур’яння, уявляючи себе юною відьмою, що створювала ледве не магію. А на ділі то була сечогінна настоянка для діда чи щось таке.

З тих небагатьох речей, які я вміла і любила у минулому, в мене залишились крихти: малюй або спийся. Для першого не було натхнення, для другого ще зарано, тому тепер я відчувала себе персонажкою гри, що замість проходження сюжетного квесту збирає усе, що погано лежить довкола.

Підвелась і вдоволено оглянула наполовину обірвану мною галявину. Думаю, я справилась із цим досить швидко. За звичкою підняла праву руку і роздратовано відмахнулась, побачивши пусте зап’ястя. Годинники вважалися предметом розкоші, придбати їх було можливо особисто у годинникаря і, як на зло, місцевий поїхав на невизначений термін.

Ще на виході, я вирішила, що просто повернусь додому, якщо не зустріну цю звірюку біля струмка чи по дорозі до нього, тому чим ближче я була до потрібного місця, тим повільніше йшла. По-правді, повзла, що поранений слимак.

Побачивши випалену на траві пляму, я роззирнулась довкола. Не те, щоб у мене були якісь сподівання, але…

Але кущі зашаруділи. Секунд десять ми витріщались одне на одного.

— Привіт, — хто б знав скільки сил я приклала, аби не всміхатись у всі зуби, коли тварина, зробивши декілька кіл навколо, підскочила до мене, злегка ткнувшись носом у плече.

Тепер я могла оцінити наскільки ж він великий. Колись я доїла корів, час від часу каталась на сусідському коні, тобто була знайома з достатньо великими тваринами, та порівнювати їх було смішно. Враховуючи, що я сама мала добрих сто вісімдесят сантиметрів зросту, то можна сказати, що звірюка в холці мала десь двісті п’ятдесят.

Схоже, він був радий мене бачити, із задоволенням підсовуючи морду під мої пестощі. Прочісуючи між пальців густу досить спутану гриву, я легенько доторкнулась до рогів.

Моя мама не любила прикраси, але була у неї річ, яку вона певно навіть мені б не віддала — пречудовий браслет із чорного нефриту, що їй колись подарував дідусь. Він тільки декілька разів потрапляв мені на очі, та я одразу згадала про нього, обводячи блискучі завитки рога.

— Ти ж явно не дикий, — я дістала великий шмат сирого м’яса і кинула на землю, не ризикнувши давати з рук. — Не знаю чи є в тебе ім’я, але я буду звати тебе… Саурон!

Та задоволено посміхнулась, бо ж тварина з його страхітливим виглядом і справді підійшла б Темному Володарю. Хоча власника нове ім’я не надто зацікавило. Він поспіхом проковтнув частування і помчав кудись поміж дерев.

Для галочки вирішила трішки зачекати й не пошкодувала про це: Саурон повернувся вже через декілька хвилин та виплюнув щось на траву переді мною. Ще одне мертве звірятко. Дуже мило. Почухала люб’язно підставлений бік, але брати подарунок не стала. Не хотілося б, щоб подібний ритуал увійшов у нього в звичку.