Глава 5

Валерію все ще шукають. На вихідних я ще старалась відволіктись роботою в її однокласниці, але ви можете уявити собі мої почуття, коли я йшла в коледж? Якщо чесно, мені страшно. Після бібліотеки вирішую триматися від таких місць якомога далі. Кирило зустрічає мене біля входу. Зараз повинна початися промова директора, оскільки на вихідних знайшли тіло. Кошмарна сцена досі переслідує мене у снах. Тільки на місці тої Каріни я.

Ось і актовий зал. Сідаємо з Кирилом біля Колі. Анни не видно.

– Де Аня? – пишу.

– В реанімації. Вночі її спробували вбити, але чергова медсестра вчасно зреагувала. – приходить відповідь.

– Кирило тобі вже все розповів?

– Так. Таке було два роки тому. Але цього разу серйозніше. Тоді нас намагались просто залякати, а тепер хочуть вбити. – у мене сідає батарея в телефоні.

У цей час на сцену виходить директор. Він виглядає дуже стривоженим. Не такий як минулого разу.

– Діти… Мене добре чути? Почнімо… Дорогі студенти… Почекайте хвилинку… Отже, дорогі студенти, через неприємний інцидент з дівчиною Каріною, яка здійснила самогубство декілька днів тому, ми вводимо нові строгі правила. Тепер на пари ви ходитимете в присутності викладачів. Нікуди не відлучатися і не намагатися ці правила порушити, інакше жартівникам така поведінка коштуватиме надто дорого.

У нас повинна бути пара з хімії, тож Сергія Івановича ми чекаємо з великим нетерпінням.

– Як ти думаєш, що це все означає? – приходить повідомлення від Кирила.

– Напевно це через тих істот, які вільно гуляють коридорами. Сумніваюсь, що їх всіх хвилює смерть нещасної дівчини. – ледь встигаю відправити повідомлення і телефон відключається. Дістаю powerbank і підключаю до нього телефон. Сьогодні мені не можна не бути на зв’язку. Я повинна думати про Валерію.

***

– Нас називають найуспішнішим коледжем країни. То чому ж деякі з вас вирішили, що можуть вільно пхати свої довгі носики, куди не варто? Ніяких секретів чи таємниць тут немає. Повірте, ми чудово зможемо відбити бажання у тих, хто ще раз насмілиться відвідати старий гуртожиток. А тепер повернемося до теми нашого заняття.

Як він про це дізнався? Тисяча й одна думка крутяться у моїй голові. Ні, не може звичайний викладач, який ночами готується до пар, дізнатися про наш візит в гуртожиток. Чи може? Блін, сама уже заплутуюсь. Кирило сидить біля мене з наляканим поглядом. Ніхто із не очікував таких слів.

Після пари пишу Кирилові.

“Як він про це дізнався?”

“Мені самому цікаво. Слідкував за нами?” пропонує він.

“Не думаю. Ми там точно були самі. Навіть в парку.” відповідаю і відправляю, а потім додаю:

“Крім тієї істоти, яка напала на Аню.”

“Він сказав, що в коледжі немає ніяких секретів чи таємниць. Може викладач правий?”

“Звісно, а той монстр – плід нашої спільної уяви.”

“Піди у будь-який відділок і кожен поліціянт скаже, що ми курили травку і все вигадали. Ніхто тобі не повірить.”

“Я й не писала, що хочу здати їх в поліцію. Сама розумію, що це неможливо. Але повинен же бути інший вихід. Ми не можемо сидіти, склавши руки. Нам потрібно діяти.” швидко пишу повідомлення.

“І що ти мені пропонуєш? Почати шантажувати кожного в цьому сраному коледжі? Таню, зрозумій, крім нас ніхто нічого не бачив. В кращому випадку ми потрапимо до психіатричної лікарні.”

“А в гіршому?” питаю.

“Нас вб’ють, а потім директор скаже декілька “хороших” слів про Тетяну, Кирила, Миколу та Анну, які вчинили самогубства в один день.”

Кирило правий. Треба мовчати про все. Навіть рідним довіряти не можна. Думаю про Валерію. Де вона зараз?

Друга пара виявляється гіршою, ніж попередня. Анастасія Павлівна, яка веде у нас історію, прямо натякнула на тих, кому “захотілось пошукати пригод на дупи”, тобто ми з Кирилом потрапляємо під роздачу бонусів. Нас ненавидить вся група.

Після пари мені просто необхідно побути на самоті. Сльози так і рвуться назовні. Вони душать мене зсередини, не даючи нормально дихати. Слушним для цього місцем є трава під дубом. Красиве і спокійне місце.

Я плачу. Дуже довго. Весь біль, образа і страх зникають з кожною новою сльозою. І чому зараз така гарна погода? Ненавиджу! Ненавиджу весь цей довбаний світ! Чому мені зараз так боляче? Сама не розумію. Напевно так викладачі стараються позбутися непотрібних студентів. Вони помалу доводять жертв до схожого стану, а потім починають тиснути на їх психіку, від чого жертви накладають на себе руки. Але я так не хочу! Я не хочу грати за правилами якоїсь гри. Я хочу спокійно жити зі своєю сестрою та бабусею десь дуже далеко. Хіба я багато прошу? Напевно багато.

Витерши сльози, наступну пару вирішую прогуляти. Все одно немає сенсу туди повертатись. Вже пройшло двадцять хвилин. Я хочу піти додому. До мами. Не знаю, чому.

Біля світлофора утворився красивий і довгий затор. Декілька зацікавлених перехожих вирішують піти й з’ясувати, що там трапилось. У мене такого бажання немає. На цьому відрізку дороги часто трапляються автомобільні аварії.

Зупиняюсь біля свого будинку. Сусіди дивляться на мене з гнівом і осудом. Не можу зрозуміти, через що.

– Ось вона. Забрала свою молодшу сестру і поїхала.

– Давно пора. Ця жінка не любила своїх доньок. Навіть гроші у них забирала, коли пиячила.

– Вона просто невдячна. Ось моя донька завжди мені гроші віддає, – чула я про цю доньку. Горбатиться на трьох роботах і потім ще просить грошей у матері, щоб купити собі нові труси. Втім, вона доволі мила, коли мовчить. Уміє слухати.

Відчиняю двері у свою квартиру, що пропахла алкоголем. Мама в напівпритомному стані лежить на підлозі на кухні.

– Мамо! Ну ж бо… Давай. Мамо, отямся! – виливаю на неї склянку холодної води. Вона ніяк не реагує. З маминого телефону викликаю швидку. Збито пояснюю ситуацію і диктую адресу. – У мене мама помирає!

Поки швидка допомога їде, згадую, що сусідка зверху колись працювала медсестрою. Біжу до неї.

– Таню? Що ти тут робиш? – дивується вона.

– Допоможіть. Моя мама помирає! Швидка їде, але вони попередили, що можуть затриматися, – жінка виходить з квартири.

– Знову вона напилась до чортиків? Скільки разів їй казати, що алкоголь шкодить здоров’ю, а з її серцем взагалі може довести до смерті. Вибач, що так грубо.

– А чому швидка так довго їхатиме?

– Через ту аварію біля світлофора. Зіткнулись дві машини. Кажуть, що ніхто не вижив, – пояснює вона.

Сусідка швидко приводить мою маму до нормального стану.

– Мамо, звідки у тебе гроші? – це найперше питання, яке дійсно мене цікавить.

– Позичила у сусідів, – п’яним голосом відповідає вона.

– Сусіди тобі давно нічого в борг не дають, коли знають, що ти ті гроші проп’єш, – заперечую їй.

– Нічого ти не знаєш. Той чоловік сказав, що дасть грошей в обмін на вашу адресу. Я дурепа, щоб від трьох тисяч відмовитися? – мама не до кінця усвідомлює, що вона накоїла.

– Таню, їй потрібно лягти в лікарню. Бачиш, що вона з собою зробила? – сусідка намагається відвернути те, що неминуче.

– Почекайте. Ти дала йому нашу адресу? – звертаюсь до матері.

– Звісно, а що сталось? – мама дістає зі столу недопиту пляшку віскі й робить ковток.

– Що сталось? Валерія зникла через тебе! Її декілька днів знайти не можуть. Що той чоловік тобі сказав? – остаточно втрачаю над собою контроль.

– Більше нічого. Сказав, щоб в понеділок я ввімкнула новини. – мама дуже налякана. Сусідка також.

Біжу у вітальню і включаю телевізор. Перемикаю на місцевий новинний канал.

– В озері недалеко від кафе “Морський бриз” група підлітків знайшла тіло восьмирічної дівчинки. Особистість поліція ще не встановила.

Наступний кадр великим планом показує труп моєї сестрички.