Глава 5. Люди – це ресурс

— Пепеліне! — проспівав Ар’ян, залітаючи з рогу вулиці. — У мене є новини!

Пепелін сидів на кам’яному паркані, що відокремлював вулицю від проїжджої частини, та чистив свій улюблений дворучний меч. Все одно робити було нічого, а тут вільна хвилина підвернулась. Пепелін відклав меч до стінки, щоб подивитися на активного Ар’яна звичним холодним поглядом.

— Ми знайшли якогось бовдура, а потім Матель такий: «Гей, я депресивний алкаш, я згадую свого колишнього!», а бовдур такий: «Що відбувається? Чому я тут?», а я такий: «Аха-ха!», а Матель такий…

— Ви зловили цю людину? — перебив Пепелін. — Він був на кораблі, який, мабуть, переправляв принца, забув? Нам не до жартів.

— Ну чого ти такий нудний?.. — зітхнув Ар’ян. — Міг би дослухати історію, в якій Матель згорнувся калачиком та почав плакатися по колишньому…

— Хіба це дивно? Плакатися по колишньому і безбожно пити це його спосіб життя.

— Зануда, — пирхнув Ар’ян, захиливши очі.

— Пробач, нічого не можу з собою вдіяти. Але ти так і не відповів. Що сказав моряк?

— Ну, скажімо так, — Ар’ян сперся спиною на стіну найближчої будівлі. — Я зробив все, щоб розбалакати його, довелося відрізати вухо, але нічого. У сенсі він нічого не знає. Схоже, що він даремно втратив вухо. Зате може вигадати цікаву історію та чіпляти дамочок.

— Черговий провал… — Пепелін роздратовано цикнув. — Ми, як собаки, бігаємо сюди-туди в пошуках потрібних людей, проте поки що немає жодних результатів.

— А що ти маєш проти? — Ар’ян не зрозумів причини такого настрою. — Це краще, ніж сидіти у палаці та нудьгувати!

— Ар’яне, — Пепелін підвівся з місця, сховав меч та підійшов ближче до напарника, — скажи мені чесно, ти щасливий?

— Я? — той здивувався. — Це якась філософська нісенітниця? Бо я в цьому не майстер.

— Ні, це просте питання. Невже тобі подобається весь час бігати за вказівкою?

— Що ти хочеш сказати?

— Лише те, що я стомився. Хочеться дочекатися відпустки, засісти десь у глибинці і просто насолоджуватися тишею та спокоєм.

— Зануда, — скривився Ар’ян. — Думаю, що після того, як ми зловимо принца, король дасть нам відпочити. І ти поїдеш кудись у село, веселитися з коровами.

— Я хотів запросити тебе, — Пепелін підхопив Ар’яна за руку, майстерно зробивши чарівно кокетливий тон. — Тільки ти та я. Уяви.

Ар’ян здивувався на секунду, а потім розсміявся, зіпсувавши романтичну атмосферу.

— Ти ніби заміж кличеш! І все ж сидіти в тиші мені буде нудно! Хочеш запросити мене до любовного турне — змуси!

— Міг би прикинутися, що згоден, — пирхнув Пепелін. — Я надихнувся б і перестав так часто занудити.

— Надихнись цим! — Ар’ян підхопив його за пояс, притиснувши до себе, і вп’явся в тонкі губи.

Пепелін одразу ж відповів на поцілунок, обійнявши Ар’яна за плече. Вони захопилися одне одним, ніби немає жодної роботи, немає жодних обов’язків. І ніби немає Мателя, що ледь стоїть на ногах, який, побачивши парочку, посинів (чи то від заздрощів, чи то від демонстрації почуттів) та відпив еля із горла пляшки. Пляшка з силою розбилася об кам’яну доріжку — Матель не витримав. Хитаючись, він почав спроби висловити парочці свою безцінну думку:

— Ви обидва мене дістали… Лобизаєтесь тут! Нудить від ваших почуттів!..

Ар’ян та Пепелін припинили поцілунок, але не відійшли один від одного, а скептично подивилися на колегу, якого помітно штормило.

— А сам, — хитро посміхнувся Ар’ян. — Чого ж ти не прибив нашого моряка?

— У нього були зелені очі! — гаркнув той. — Зелені, як у мого Лаяна! — голос моментально з грізного перетворився на розбитий. — Чому, Лаяне?.. Ну чому ти вибрав якогось бродячого пса, а не мене?..

Матель забувся в горі, почавши вити, як березневий кіт без уваги. Пепелін роздратовано видихнув, а Ар’ян глумливо похихикав.

— Нам залишається сподіватися, що у решти справи йдуть краще, — сказав Пепелін. — Рано чи пізно, але ми знайдемо принца.

***

«Стукач». Напис на дверях змусив Мода напружитись. Позаду пройшло два учні, чий уїдливий сміх змусив Мода здригнутися.

Напис був зроблений чорнилом, тому його ще можна було відмити. Те, що Моду було неприємно — це ще легко сказано. Мод в принципі почував себе повністю розчавленою, втоптаною в багнюку людиною, а тут ще й це.

Тіло нещадно поболювало через незвично великі навантаження, недосипання та недоїдання, голова розколювалася і брязкотіло у вухах. Адже йшла лише середина навчального тижня, до рятівних вихідних ще треба дотягнути! Замість відпочити під час вікна, Мод провозився з дверима. Він в житті нічого не мив, а тому наробив багато непотрібних розводів, поки не второпав взяти іншу ганчірку.

Руки, здавалося, відвалювалися. М’язи горіли за будь-якого неакуратного руху. Тренер Грем не перегинав ціпок із заняттями, щоб зовсім не вбити наслідного принца, але явно чекав більшого. Мод щиро не розумів, що Аларій у ньому знайшов: грубий, прямий та вимогливий. Такі люди взагалі можуть комусь подобатися? Але, напевно, це не так важливо. Важливо, що з таким характером неважко стати ізгоєм. Бути ізгоєм – огидно.

Сьогодні Мод виявився одним, хто не зробив реферат, тому що йому ніхто про це не сказав. Перша двійка – перші проблеми з навчанням. Ні, метр погодився виправити оцінку, коли Мод принесе реферат наступного тижня, проте… Мод ще не влився в навчання, хоч сидів за підручниками щоранку та вечора — через тренування на уроки залишалося не так багато часу, як хотілося б. Мод сподівався на вихідні.

— Схоже, ти чимось зайнятий.

Мод ледь не перевернув залізну миску з водою від переляку. Він вовком озирнувся на непроханого гостя, який так безсоромно підкрався зі спини і зухвало посміхався. Дарон дивився на Мода своїми вишневими очима, як хитрий лис на зайця.

— Правда? — від роздратування Мод не зміг не жалити. — А ти неймовірно уважний.

Мод все ще не міг зрозуміти: чи знає його Дарон, чи ні. Тому починав нервувати, коли Дарон дивився на нього ось так — з нотками таїнства і насмішкуватості, як дорослі спостерігають за спробами дитину збрехати.

— Я прийшов зовсім не зловтішатися, — примирливо підняв руки той. — Навпаки. Можливо, я зміг би допомогти?

— В чому ж?

— Та хоч би з водою.

— Дякую, я й сам впораюся.

— Чому ти не розповів про це комендантові?

Мод зітхнув. Він справді нічого не сказав комендантові про псування майна, хоча варто було б — винуватців було б покарано (якби знайшлися). Однак…

— Не бачу в цьому сенсу, — сказав Мод. — Поки що майно не пошкоджене у повному розумінні цього слова, не варто зміцнювати свій і так роздутий статус стукача.

— Тоді чому б тобі просто не позбутися цього статусу?

Моду хотілося закотити очі. Дарону просто казати, його всі люблять! Це він міг би викрутитися з неприємної ситуації, але Мод, нетовариський і дивний новенький, легка мета для зняття загального стресу.

— Думаю, саме минеться, — байдуже кинув Мод, сподіваючись, що на цьому розмова буде закінчена.

— Наївна позиція, — усміхнувся Дарон у відповідь. — Ти серйозно чи просто жартуєш?

«Він виставляє мене ідіотом. Ніби я цього не знаю! — розлютився подумки Мод, а на ділі лише кинув ганчірку в миску і пішов коридором.

Проте Дарон уп’явся слідом:

— А хто тобі більше імпонує: аристократи чи безрідні?

— Ніхто, — сухо відрізав Мод, не зважаючи на його бік.

— Тобто ти не приєднаєшся ні до кого з них?

— А тобі що до того?

— Я ще теж не визначився, — Дарон відповів так, ніби не помічає грубого тону на свою адресу. — Ми можемо приєднатися до когось разом, бо ми обидва новачки. Удвох не так страшно помилитись.

Мод напружився. Дарон дуже підозріло шукає приводу проводити час разом. Те, що Дарон просто хоче потоваришувати, Мод не розглядав, оскільки це надто дивно. Мод ніяк не міг викликати до себе симпатію, а негативна репутація змусила б Дарона навіть не дивитися в його бік.

Мод зупинився біля входу до загальної чоловічої душової кімнати, за якою знаходилися раковини та технічна кімната. Він не встиг поставити потрібне запитання, як Дарон чемно відчинив перед ним двері. Звичайний дружній вчинок, але Мод за весь час уже й відвик від того, що перед ним хтось відчиняє двері. Так було лише вдома.

Слуги завжди відчиняли двері, коли Мод хотів кудись увійти. Були винятки, звичайно, але не так часто. Думки про ті славні часи застали Мода зненацька.

— Що таке?.. — Дарон не зрозумів причини замішання, але дружньо посміхався. — Мені навіть так допомогти не можна?

— Я, на твою думку, не вмію відчиняти двері? — Мод не хотів огризатися, але треба було якось виправдати незручне мовчання.

— Впевнений, що так тобі звичніше.

— Що?.. — здивувався Мод. — Що ти маєш на увазі?

Однак Дарон лише посміхнувся із відтінком недомовленості.

— Я виберу той же табір, що й ти, — сказав він замість бажаної відповіді. — Якщо тобі щось потрібно, то просто звертайся, гаразд? На жаль, мені час бігти. Я тут згадав, що ще не закінчив з одним ділом… Наступного разу поговоримо трохи більше.

Дарон вирушив у своїх справах з таким виглядом, ніби в нього все прекрасно й краще не може бути. А ось Мод залишився стояти стовпом. Руки тремтіли, а серце вискакувало з грудей при думці, що Дарон все знає. Він точно знає, що Мод насправді Памоде фан Регал! Тоді це кінець! Потрібно бігти до тренера Грема!

І тут Мод зробив глибокий вдих. Ні. Він уже схибив, зробивши поспішні висновки. Дарон цілком може сприймати його як колишнього аристократа, яким теж цілком можуть відкривати двері. І цим Дарон просто хотів проявити дружелюбність. Навіщо – неясно. Але якби він знав, що перед ним Памоде, то в Академії вже нишпорили б Пошукачі, а сам Дарон, який слугує батькові, не був би таким милим.

«Не варто забувати, що тут ніхто не буває милим просто так, — уперто подумав Мод. — Дарон із столиці, але навряд чи там інші правила. Батько говорив, що люди — це ресурс, і їх треба використати. Напевно, харама на зразок Дарона теж так вважають!»

Мод звернув у дверний отвір й відразу завмер знову, але цього разу з іншої причини. Миска з чорнильною водою була недбало вибита з рук, а навчальна мантія відразу виявилася забрудненою від грудей і до колін.

— Ой, — з усмішкою впустив Сіріус, — випадково вийшло.

Мод помітив за його спиною ще деяких хлопців, але від страху зір замилився. У повітрі лунав запах цигарок, які теж заборонені у стінах Академії. Мод не знав, що в місцях, де миють руки та чистять зуби, хтось взагалі палить! Сигарети дуже дорогі, тому зазвичай бідняки збирали недопалки сигар, подрібнювали їх і закочували в тонкий папірець для перепродажу — так і виходили цигарки. Нестерпний запах тютюну ніби став упоперек горла, Мод відчув нудоту.

— Ми тут причаїлися, щоб ви нас не помітили, — Сіріус махнув рукою, ніби про щось запитали. — Цей харама якийсь мутний тип, чи не так? Але заманити його нічим, я намагався. При храмі його точно навчили всьому, щоб вижити серед гадюк.

Мод стояв і терпів почуття мокротиння — вода просочилася через одяг. Хотілося бігти, поки вся компанія, що або посміхалася, не зірвалася на нього.

— Чого ти хочеш? — Мод постарався не видати той крижаний жах, що його відвідав, але все ж таки заїкнувся.

— Мені треба виграти у виродка Ал’єна, це ж очевидно, — відповів Сіріус. — Не зрозумій неправильно, ти, з такою репутацією, мені не потрібний тепер… Але ось харама! Він щойно сказав, що піде туди, куди і ти. Значить, що ти приєднуєшся до нас, правда?

Сіріус гаденько посміхався, знаючи, що Мод побоїться відмовляти. Мод справді боявся. Але від думки, що йому доведеться відчувати цей страх і далі, у глибині душі прокидалася впертість.

Безрідні, а тим більше Сиріус, не захищатимуть його, не зменшуватимуть обертів у своїх методах знущання. Тобто Моду доведеться проводити більше часу з тими, хто його залякуватиме.

— Ні, — сказав Мод.

— Що? — Сіріус глухо посміявся. — Ти ще не зрозумів? Мені потрібний цей харама! Від нього користі буде більше, ніж від тебе. Ал’єн збожеволіє, якщо проґавить такий кадр!

— Ось із ним і домовляйся.

Хтось із компанії видав істеричний смішок, хтось назвав Мода самогубцем. Мод ніколи в житті не вважав себе сміливим, але якщо життя при палаці і навчило його чогось, то це те, що його бажання — закон. І в ситуації, коли Сіріус намагався командувати тим, хто сам раніше командував, створювався якийсь незрозумілий конфлікт. Конфлікт всередині Мода. Він протестував, незважаючи на страх.

— Ти справді якийсь дивний, якщо не хворий, — Сіріус грубо вхопив Мода за грудки, його усмішка спотворювалася в гніві. — Гадаєшь, що можеш тут показувати свій характер? Срати всі хотіли на тебе, твої «правильні» принципи та все в цьому дусі! Якщо ти не слухатимеш тих, хто сильніший, то просто здохнеш!

Мод боявся, адже в бійці він би не впорався з жодною людиною з цієї компанії. Ще ні. В ідеалі треба втекти, але що далі? Вони навчаються в одному місці, мешкають в одному крилі!

Однак Мод дійшов висновку, що якщо він не хоче бути побитим зараз, то йому доведеться робити те, що він вважав неправильним.

— А комендант знає, що ви палите тут?

Повисла тиша. Сіріус сильно штовхнув його в стіну, а Мод ледве встояв на ногах і вперто тримав погляд. Якщо Сіріус в принципі відреагував на загрозу, то вона дієва, хоч би що він далі говорив.

— Ти точно не дружиш із головою! — засміявся Сіріус, уже розминаючи кулаки. — Сам напросився!

— Що ж, якщо торкнешся мене, то вам доведеться попрощатися не лише з «пилом», а й із цигарками. А так само я не полінуюся перерахувати всі ваші імена гвардійцям. Може, я вже давно не аристократ, але ви думаєте, що мої батьки більше не мають зв’язків?

Мод боявся. Дуже. Тому грав у гру, яку зазвичай вів лише його батько.

Мод бачив, як батько шантажував деяких своїх лордів, але в ті моменти не надавав цьому жодного значення. Тепер же дякував долі за те, що народився не ідіотом.

Компанія Сіріуса заметушилася, коли почула про цигарки, тому парочка людей гукнула розлюченого Сіріуса з попередженням.

— Та начхати на його характер, він типовий аристократ! — сказав один. — Усі вони такі, знаєш!

— Агов, босе, — дівчина, причому досить гарна, згасила цигарку об раковину з напругою у погляді. — Ми всі знаємо, що цей щур не жартує, він здасть нас усіх. По всій Академії у нас багато заначок, ми не встигнемо прибрати все до обшуку!

Сіріус, попри приховану агресію, не був дурним. Він відмахнувся від своїх друзів грубим жестом, а потім витріщився на Мода нищівним поглядом:

— Значить, у тебе все-таки були зуби, так? Визнаю, я не помітив одразу. Але не думай, що ти в безпеці. В Академії повно відморозків, які й виб’ють тобі пару зубів.

Моду хотілося якнайшвидше втекти, відвести погляд, але якби він це зробив, то програв би битву.

— Це ніяк не завадить мені стати стукачом ще раз.

Сіріус роздратовано вилаявся. Йому страшно не хотілося відступати, проте ризикувати ще й цигарками?..

— Не будь так самовпевненим. Якщо ти забув, то ти мені ще винен, — Сіріус демонстративно показав пальцем собі на синіс, згадуючи невдалий для Мода договір. — Я хотів насолити Ал’єну з твоєю допомогою, але тепер… Подивимося, що я придумаю, гаразд?

Вся компанія повільно пішла, не забувши передчасно кинути Моду погрозливі погляди. Мод дочекався, поки вони всі зникнуть, а їхні кроки не вщухнуть, щоб впасти на коліна і швидко віддихатися. Було надзвичайно страшно, але факт маленької перемоги не міг не надихати.

Мод не мав сил захищати себе на кулаках, але він може використовувати репутацію на користь. Це метод батька, навіть думати не потрібно, але чи був у Мода вибір? Зрештою, він скористався шантажем лише один раз. Він не виграв війну за її допомогою. Потрібно було тепер якнайшвидше випрати мантію і дати їй висохнути, поки не почалася пара.

***

Залишок дня пройшов, як у тумані. Сіріус не з’являвся на парах, і Мод не знав: боятися йому чи радіти? Зрештою, невідомо, що Сіріус робитиме з договором, який не можна скасувати. Якби був якийсь спосіб, то Аларій знайшов би його вже давно, щоб не ставати чоловіком Карта свого часу.

Мод так хвилювався, що вкотре пропустив обід. У горло не лізло ані крихти. Він зазвичай брав з їдальні те, що залишалося ввечері, щоб ніхто не пропалював його поглядами.

— Агов! — у коридорі за ним вийшов Дарон. — У тебе мантія мокра.

Мод видихнув. Звичайно, про нього Мод уже встиг забути.

— Дякую, я не помітив би…

— Їдальня в іншій стороні.

— Смачного.

— Якщо не на обід, то куди ти йдеш?

Мод був у жахливому настрої — власне, як і весь день без винятку, — тому Дарон в принципі його дратував.

— Гаразд! — Мод зупинився і обернувся до нього. — Що ти від мене хочеш? Тільки чесно.

— В якому сенсі? — Дарон чомусь усміхався, хоча Мод ясно давав зрозуміти, як до нього ставиться.

— Бігаєш тут за мною, намагаєшся нав’язатися… Тобі начхати, що мені влаштували бойкот? Раджу не відрізнятись від натовпу, інакше теж опинишся поза кораблем.

— Мені не потрібні всі ці люди, — на подив бездушно сказав Дарон.

Мод трохи розгубився:

— А хто тобі потрібний?

— Тільки мій бог, який вказує мені справжній шлях.

«Фанатик! — істерично подумав Мод, дивлячись на те, як щасливо виглядає Дарон, говорячи про свою відданість храму. — Він поклоняється моєму батькові! Все, він точно мене впізнав!»

— Твій бог наказав мене переслідувати? — похмуро запитав Мод, приготувавшись до всього. — Що він наказав?

— А? — тепер здивувався Дарон. — Мій бог ще не віддавав мені наказів…

— Тоді що ти…

— Я лише дотримуюся його волі.

«Він божевільний! Просто ненормальний! — переконався Мод. — Треба уникати його! Терміново!»

— Ти мене не розумієш, — Дарон розвів руками, ніби цей факт його не хвилює. — Мало хто зрозуміє. Справжня мета існування будь-якого харами – служіння своєму богові.

— Так-так, хранителю джерела… — закивав Мод, намагаючись повільно відійти від нього. — Я в курсі.

— Ти що, задкуєш?.. — але Дарон це помітив.

— Я не хочу з тобою спілкуватись, — випалив той.

— Чому?

Мод нещодавно пережив шок, а тепер треба було розбиратися з божевільним новеньким. Сили потихеньку покидали його, щоби весь час вигадувати хитрощі.

— Дароне, — проте совість вчасно прибрала з дороги гнів, — вибач. Правда, вибач, що так говорю… У мене не найкращі часи, я навіть не можу нормально пообідати!.. Я на нервах, от і все. Мені хочеться побути на самоті.

Мод зглянувся, але тільки тому, що поставив себе на місце Дарона. Дарон не зробив нічого поганого, на відміну від того ж Сіріуса, навіть якщо й каже дивні речі. Але це не привід зовсім сваритися навіть з єдиною людиною, хто може говорити з «щуром».

— Але ти добре тримаєшся, я не думав, що тебе хвилює думка цих йолопів навколо.

— Хвилює. Пробач, давай поговоримо пізніше, я піду до бібліотеки, а ти пообідай з «йолопами», щоб не виділятися.

Мод, як і сказав, прийшов до бібліотеки. В обідню пору вона була мало не порожньою, але Мод все одно пройшов через увесь читацький зал, щоб сісти в самий кут, закритий високими дерев’яними стелажами. Справа не в тому, що він боявся малочислених учнів у бібліотеці, а в тому, що мантія не встигла висохнути.

Він зняв мантію, залишившись у штанах та білій сорочці, і кинув її на стілець. Час вільного часу. Потрібно встигнути висушити мантію, зібратися з думками, і…

— А ось і обід!

Мод різко обернувся на голос Дарона, який приніс у руках накриту тацю. Зазвичай такі таці брали зі їдальні та сідали з ними за стіл, а Дарон…

— Що?.. — хрипко видавив Мод.

Він думав, що його вже не можна здивувати, а тут таке!

— Не розумію… — розгублено озвався Мод.

— Якщо ти не хочеш обідати серед ворожого натовпу, то пообідай тут, у спокої, — Дарон поставив тацю на стіл. — Чудове місце, ніхто й не помітить.

— О, далари…

— А чому ти просто не висушиш мантію за допомогою різновиду повітряного заклинання?

— Ну… — Мод був такий розгублений, що відповів без суперечок. — У мене проблеми із синісом, тому не виходить користуватися вищими заклинаннями.

— Зрозуміло.

Дарон підійшов до мантії, що висіла на стільці, і провів по ній рукою з чорним синісом. Мод помітив лише невелику пару, а потім і суху тканину.

— Дякую… — Мод струсив головою, збираючись з думками. — То що ти робиш? Тобі щось від мене потрібне, так?

— Ні. Думаю, що ні, — Дарон узяв мантію і простяг її Моду, однак у жесті, що роблять тільки слуги, щоб допомогти її вдягнути. — Мені не потрібна ні компанія аристократів, ні компанія безрідних, тому мені однаково, що вони подумають.

Мод насупився, забрав мантію і сам її одягнув. Цей жест не давав йому спокою. Чому Дарон допомагає йому? Ніхто у світі не допомагатиме іншому просто так. Мод зрозумів це, коли зіткнувся із реальністю.

— Моя компанія набагато гірша, — сказав Мод. — Від мене одні неприємності.

— Важко бути добрим, правда?

— Я лише один раз проявив доброту!.. А потім все завертілося!

— Проте в цьому щось є.

— Що?

— Так не бери в голову, — відмахнувся Дарон. — Може, я можу ще чимось тобі послужити?

Мод напружився.

— Послужити? Чого б це?

Дарон усміхнувся, ніби його розчулювала поведінка Мода. Наче він щось знав, але вперто не говорив.

— Давай краще пообідаємо, — сказав він, перевівши тему. — Я чув, що тобі треба зробити реферат наступного тижня.

— Ти дивний…

Мод чекав чого завгодно, але не щасливої ​​усмішки. Дарон ніби засяяв через те, що Мод назвав його дивним, але це дивно!

— Я хотів би просто допомагати тобі. Не має значення, з чим саме.

Не можна було сказати напевно, чи визнав харама у Моді свого принца чи ні, але треба було обережно. А поки Дарон готовий допомагати, то так і бути — нехай ходить поруч.

***

У дитинстві Мод багато чого не розумів. Він бачив батька, бачив його холодну поведінку, але зовсім не розумів. Бо не думав. Йому не треба було міркувати над тим, що відбувається.

Коли батько не був дуже зайнятий у своєму кабінеті, Мод приходив до нього замість служниці та приносив тацю з міцним зеленим чаєм. Агоній ніколи не заперечував, а лише з нудьгою дивився в нечисленні папери, ставив печатки або спалював їх у руці, якщо йому щось не подобалося.

Одного дня Мод поставив тацю на стіл і почав розливати чай у чашки. Краєм ока він глянув на папери. Серед тексту промайнули слова про нестримну обіцянку за допомогу — батькові надіслали листа? І причому, судячи з квапливого почерку, не найприємніше.

— Що таке? — спитав Агоній, помітивши уважний погляд Мода на папері.

— А… — той безглуздо вказав на листа. — Хтось злиться на тебе? Вибач, я не хотів читати те, що не можна, просто…

— Це не секрет, — Агоній підняв листа і подивився на нього як на невдалий жарт. — Я справді обдурив одну людину, пообіцявши їй титул і землі, а врешті-решт він залишився ні з чим.

— Чому ти так зробив? — здивувався Мод.

— Люди — це ресурс, — крижаним тоном відповів Агоній. — Вони вульгарні, самозакохані та дурні. У людей є емоції, прихильності та залежності. Це засіб для досягнення мети. Хочеш роздобути ресурс – використовуй це як кошти. Іноді один гнилий ресурс при правильному використанні дає більше інших ресурсів, а потім стає непотрібним.

Агоній демонстративно легко відкинув листа через плече. Воно спалахнуло в повітрі та зникло за кілька секунд. Мод округлив очі, завмерши з чайником у руках, і намагався переварити почуте. Але батько лише хмикнув, легко усміхнувшись із часткою поблажливості:

— Проте хіба тебе це хвилює?

— Мені не хотілося б ображати людей… — невинно зізнався той.

— Нонсенс. Щоб досягти мети, потрібні ресурси.

— А попросити людей допомогти?..

— Що ти даси їм натомість?

— Ну… Можна домовитись…

— Договори на словах — це пустий звук. Люди слизькі істоти, вони знайдуть вихід, аби зробити менше, ніж ти бажаєш, і отримати більше, ніж ти обіцяєш, — Агоній зацікавлено подався вперед, спершись на свій стіл. — Ну, зрозуміло, якщо твоя мета мізерна, то цілком можна й домовитися, проте така діяльність не має сенсу. Чим складніша мета, тим сильнішою стає людина, досягаючи її. Ти не зможеш зрозуміти необхідності жонглювати людськими страхами та бажаннями заради своєї вигоди.

Мод сів на крісло, що навпроти батька, захопившись розмовою. У Агонія був гарний настрій, коли він так розговорився, не можна ігнорувати такий чудовий шанс поспілкуватися з татом.

— Це називається шантаж, так?

— Шантаж діє, але недовго. Для повної перемоги необхідно підвищувати ставки. Знаходити ще більше моментів для шантажу, наприклад. Однак такий метод неймовірно довгий, як на мене. Мій метод – жонглювання страхом. Я б збільшував страх свого суперника, підвищував градус, доки він не зламається. Зламана людина — це вичавлений ресурс, яким все ще можна скористатися.

— Тату, це дуже жорстоко!.. — поскаржився Мод. — Ти ж добрий!

— Зворушливо. Твоя чистота така зворушлива.

Мод усміхнувся. Тато в його очах завжди був добрим.

— А що ти робиш, коли шантаж уже не працює? — спитав Мод, щоб підтримати розмову.

Посмішка батька набула похмурого відтінку, але в той момент Мод його сліпо не помічав.

— Є багато методів. Мої методи – найдієвіші. Навіть якщо ніхто цього не розуміє, вони розумні.

— Це не відповідь.

— Тобі й не потрібна відповідь.