Глава 5. Кастільйоне

За п’ятнадцять хвилин до початку вистави пролунав перший дзвінок. Леді Кастільйоне в супроводі мисливців зайшла до своєї ложі. «Тут чудовий вид на сцену», – оцінив положення Інгвар. – «А наша супутниця тут не сама». Він помітив високого худого чоловіка, який стояв, обпершись ліктями на край балкону. На відміну від хлопця, незнайомець не зауважив їхньої присутності.

Жінка винувато всміхнулася, після чого поплескала чоловіка по плечі. Він не одразу зорієнтувався, що від нього хочуть. Не відриваючи ліктів від краю ложі, повернувся до леді Кастільйоне:

• Мама́?
• Сандро, в нас гості, – з легким натиском сказала вона.

Чоловік миттєво підвівся, поправив фрак і краватку, відкинув назад пасма неслухняного каштанового волосся. Дещо старомодно, з нотками театральності, вклонився мисливцям:

– Dobra večer, панове, – він усміхнувся, наче побачив давніх друзів. – Мама́, можете представити мені ваш супровід?

– Це лорд Хеммінг Аркеллсон, мій колега, й Інгвар, його підопічний, – жінка вказала на сина: – Сандро Кастільйоне, єдиний нащадок нашої родини. Завтра він прийме титул лорда і частку в бізнесі свого батька.

– Саме завтра? – поцікавився Хеммінг. – Це на честь якоїсь події чи просто число в календарі сподобалось?

– Йому виповниться двадцять дев’ять.

– А що, у вас прийнято присвоювати титул не при народженні, а саме в двадцять дев’ять? – ніяк не вгавав Аркеллсон.

– Друже мій, ми чекали доречного часу. Й, безумовно, свідомої згоди нашого сина, – пояснила вона.

На словах про згоду Сандро якось істерично всміхнувся – всього на мить, проте Інгвар встиг це зауважити. Коли юний мисливець потис руку новому знайомому, відмітив на самих кінчиках його пальців сліди олійної фарби. «Він художник?», – хлопець не наважився питати прямо, але подумав, що було б непогано поговорити із ним сам на сам в антракті. – «У всякому разі, спектакль починається. Не відволікатимусь».

***

Під час вистави Харальдсон помітив, що Кастільйоне-молодший майже не дивиться на сцену. Його затуманений погляд був спрямований радше на глядачів у партері, хоча не можна сказати, що чоловікові насправді було діло до них. Хеммінг спілкувався із леді Кастільйоне й не особливо зважав на племінника. «Мабуть, опера цікава тільки мені. Ну й добре», – до самого антракту Інгвар слідкував за грою акторів. Хоч «Фауста» він читав німецькою, вистава, традиційно, була італійською. Це стало своєрідним викликом для мисливця. Він непогано знав італійську, та не розмовляв нею ніде окрім відповідних занять у штабі. «Я розумію контекст, але дещо перекладаю надто дослівно».

Дзвінок оголосив про антракт. «Я залишу вас ненадовго? Вхід до зали сам знайду», – Інгвар дочекався дозволу магістра і вийшов у коридор. Хлопець безцільно розглядав скульптури вздовж сходів, не знаючи, на чому сфокусуватися. «Фізично я переродився під час ініціації, ментально – певно, вчора», – він спустився в буфет і замовив келих червоного сухого, яке за недовгий час встигло стати його фаворитом. – «Думаю, я знаю, чого прагну. Бажати влади – ледь не самозаклик до перевороту, але мені потрібна не влада як така», – його відволік легкий дотик до плеча:

– Ще раз доброго вечора, юний лорде, – Сандро зробив крок назад, наче перепрошував за порушення особистого простору.

– Вітаю, – Інгвар жестом вказав на протилежний бік столу: – Складете мені компанію?

– Так… Так, дуже дякую… – розсіяно промовив чоловік, опускаючись на місце навпроти.

Освітлення буфету було достатньо хорошим, щоб юний мисливець зміг помітити деталі, яких не бачив у напівтемряві глядацької зали. Сандро явно був під впливом якихось препаратів – про це свідчив його погляд. «Він приймає опіати. В нього звужені зіниці й послаблена, загальмована реакція. Разом із цим він не схожий на наркомана. В нього наче є якась мета, але немає повного механізму. Опіати – лише одна із ланок. Одна із тих, що відповідає за зниження больового порогу – як на мене, єдине резонне пояснення. І воно вписується у мій ланцюг?», – у мозку хлопця знову виникли схеми сполук. Він подумки перебрав ті, що підходили найбільше, але ніяк не міг зупинитися на одній. «Якби я знав, що приймав мій співрозмовник…»

– Юний лорде, я… Я хотів запитати вас про дещо, – чоловік нервово крутив у руках серветку. – З якою метою тут ви і ваш наставник?

– Нас запросила ваша мати. Це все, що мені відомо, – спокійно відповів Інгвар.

– Моя мама́? Ви ж із Ордену? – з деяким шоком перепитав він.

– Орден?

–Мій батько… Я розчарування сім’ї, якщо можете зрозуміти, – істерично всміхнувся Сандро. – Мій батько належить до ваших адептів. Я впізнав перстень на руці вашого наставника. Мені відомо дуже небагато, але що знаю точно – в мені немає цього гену. Але, прошу вас, спробуйте стати на моє місце, – він стиснув долоню мисливця. – Коли спершу всі сподіваються на те, що ти цей ген успадкуєш, ти й сам думаєш, що так і буде. А потім, коли ти припиняєш приймати речовини, бо виявляється, що твоя ДНК якимось боком неправильна – стає дуже, дуже погано. Ти стимулюєш себе цим чортовим кодеїном вже хтозна-який рік поспіль, але все марно, ти випадаєш із реальності, втрачаєш всяку можливість до усвідомлення діянь своїх і…

– У всякому разі, ви успадкуєте титул і компанію, – відсторонено сказав Інгвар. – Перепрошую, ви сказали, що приймаєте кодеїн?

– Що? А, так… – відмахнувся Кастільйоне і продовжив: – Мені не потрібен ні титул, ні частинка тієї текстильної компанії. Скільки я ще отак протягну? Років десять? Двадцять? А скільки подібних мені? Я маю надію, що ваш наставник тут, щоб стратити мене за відступництво. Щоб я не мучився довго.

– За відступництво? – Інгвар не розумів, до чого веде чоловік.

– Я приймаю майже повний цикл речовин, які приймаєте ви – і все марно. Я знаю про Орден, не будучи адептом. Я маю причини ображатися на Орден, – він знову істерично всміхався. – Що, невже недостатньо для того, щоби подарувати мені блаженний посмертний спокій?

– Прошу вас, заспокойтеся, – Харальдсон нервово озирнувся. – Скажіть мені, що ще ви приймаєте? За можливості, я хотів би знати, як довго.

– Навіть напишу, якщо це прискорить незворотнє, – Сандро витяг ручку й почав писати просто на серветці. За кілька хвилин простягнув її Інгварові: – Тільки скажіть, якщо вам таке відомо… Чи є ймовірність того, що поза Орденом існують люди, здатні полювати?

– Ймовірність? – замислився Інгвар, перечитав написане і подумки трансформував слова у формули. – Вона завжди є… Сандро, в мене є припущення, – він глянув йому в очі. – В якому, кажете, віці ви почали приймати цей цикл?

Кастільйоне відповів, але Інгвар не надто уважно слухав. Він почув підтвердження своєї гіпотези. Жестом попросив у чоловіка ручку, взяв чисту серветку і почав переносити на неї те, що бачив у власних думках. Уявив ланцюг, який описав Сандро, наклав на нього свої припущення, пригадав все, що вивчав у вільний час. «Це не його ДНК неправильна. Хибна доза. Він міг стати мисливцем, але не став. Ймовірність, про яку він питав, дуже висока», – Інгвар гарячково обдумував все усвідомлене, після чого простягнув співрозмовникові серветку зі своїми записами:

– У вас неправильно розрахована доза. Якщо довіряєте мені настільки, щоб зізнатися у незаконних для Ордену речах, довіртеся і в тому, щоб спробувати скоригувати її. – хлопець допив вино.

– Як довго я проживу на такому циклі? – чоловік сумнівався. – Пропорція майже та сама, але кількість, яку ви пропонуєте…

– Одна ін’єкція зробить ваш організм майже ідентичним до організму ініційованого мисливця. Ви не помрете. Не старітимете. Залишатиметеся при здоровому глузді.

– Проте ви сказали “майже ідентичним”, – зауважив Сандро. – Я не надто вибагливий, та мені цікаво, що за “майже”.

– Ваше чуття. Швидкість реакцій, зір, слух… Все залишиться на вашому теперішньому рівні. Полювати ви не зможете.

– Та хто ж мені пропонує, – він опустив очі. – Я ще від батька чув, що не здатен на це. Та нічого. Я неймовірно вдячний за це, – Кастільйоне згорнув серветку й поклав її у внутрішню кишеню фрака.

– Я переконаний, ви були б хорошим мисливцем. Але тільки подумайте, скільком подібним собі ви зможете допомогти, перебуваючи поза межами Ордену. Ця доза універсальна, варіативна лише та, що відповідає за реакцію – тому я ще не встиг її розгадати, це значно складніше. Тож… Хто знає, як вам заманеться її використовувати.

– Це ж теж відступництво, хіба ні?

– Так. Це відступництво значно вищого порядку. Тому будьте обережні, – Харальдсон розумів, що якби їх зараз чув Хеммінг, обоє потрапили б під трибунал. – У мене є ще одне питання перед тим, як ми повернемося в зал, додивимося виставу і, ймовірно, більше не побачимося.

– Звісно, я слухаю, – його голос звучав вже значно спокійніше, хоч все ще з легким острахом

– Чи міг я бачити вашу картину на рецепції готелю «Хілтон»?

– Могли, – скромно опустив очі чоловік. – І бачили. Ви цікавитеся живописом?

– Радше маю хорошу інтуїцію. Нам час повертатися.

Решту вечора Інгвар не спілкувався із Сандро. Вже зранку, коли мисливці виїхали із готелю і їхали в аеропорт, звідки вилітав приватний рейс до штабу, Хеммінг запитав:

– Знаєш, що зробив молодший Кастільйоне?

– Ні, – не збрехав Інгвар. – Чи я екстрасенс?

– Він перевів власні фінанси на сторонні рахунки і поїхав. Відмовився від титулу й частки в бізнесі, змінив всю контактну інформацію. У записці для матері вказав, що допомагатиме тим, кому більше нікому допомогти. Вона вважає, що він вирішив стати кимось на кшталт волонтера у притулку для бездомних чи в чомусь подібному, але жодної точної інформації нема, – зітхнув магістр. – Майже тридцять років чоловікові, а мозок – як у підлітка, їй-богу!

– У всякому разі, справа його, – Харальдсон не став казати, що скоріш за все Сандро став їхнім ідейним ворогом.

***

«Грандмайстер каже, що ти збираєшся заочно отримати диплом хіміка?», – Аркеллсон сидів навпроти учня у своєму кабінеті в штабі. – «Якщо правильно пам’ятаю, у Гарварді?» Інгвар ствердно кивнув. У свої шістнадцять хлопець розумів, що наявність чи відсутність диплома ніяк не змінить те, що він продовжить полювати – вже підтверджений статус лицаря Ордену був тому свідченням. Разом із тим мисливець хотів отримати документальне визнання власних знань. За два роки його формули, спонтанно виведені в буфеті оперного театру, були вдосконалені до повної відсутності побічних ефектів. Загальна схема була теоретично універсальною, але на практиці кожна індивідуальна пропорція вимагала корекції під конкретний організм.

– Так, ти ж сам казав, що багато мисливців так роблять, – розкривати свої мотиви він не поспішав.

– Якщо успішно складеш вступні іспити, Орден фінансуватиме твоє навчання, не проблема, – запевнив його Хеммінг. – Мене цікавить, чи не завадить це тобі під час полювання.

– Зараз я абсолютний лідер, – потис плечима хлопець. – Та й іноді беру приватні рейди, щоб не розслаблятся. До речі, хотів порадитися із тобою, чи варто брати рейд через чотири дні в Єгипті.

– Не варто, – магістр поклав перед ним квитки на літак. – У нас важливіше завдання.

– Рим? – Інгвар глянув на напрямок польоту. – Це максимум дві доби, ні?

– Не цього разу, малий. Ми їдемо не на полювання. До нас дійшли чутки, що в Римі існує відступницька община.

– Ми ж не займаємося таким. Нехай роблять, що хочуть, доки на Орден не посягають.

– Не цього разу. Подібні організовані общини нам ні до чого. Саме їхнє існування суперечить кодексу. За попередніми розрахунками, ми проведемо в Римі не менше ніж два з половиною місяці, – пояснив Хеммінг і налив їм обом віскі. – То як? Якщо захочеш, зможеш взяти кілька приватних рейдів в Італії.

– Звучить непогано, – Інгвар підняв келих. – Завжди хотів піти в Колізей.

– У такому разі я займуся цією місією на правах міністра внутрішніх справ. Виліт завтра ввечері. До речі, хтось із тренерів питав, чи не можеш ти зранку провести заняття для малих? Ти в них ледь не ідол.

– Я? – здивувався лицар. – Чим це я так провинився?

– Лідер полювання в шістнадцять. Тобі пророчать магістерський статус до тридцяти. Якщо якимось дивом ти це провернеш, станеш наймолодшим в історії магістром.

– Сприйму це за виклик, – хлопець зробив ковток віскі. – За тих, хто роздає такі приємні пророцтва!

***

Наступного ранку лицар все ж допоміг провести тренування для новобранців. Викладач доручив йому найстаршу вікову категорію – підопічних тринадцяти-чотирнадцяти років, які невдовзі мали бути ініційованими як учні. «Шкода, що я ще не магістр і не можу зробити пропозицію наставництва», – він спостерігав за новобранцями. – «Сподіваюся, одного дня вони зможуть покинути це місце й побачити, який прекрасний світ за його межами».

Незадовго до від’їзду Інгвар спустився в їдальню. Взявши собі трохи салату й курячого м’яса, сів наодинці подалі від інших. «Вибачте, можна дещо попросити?», – він підняв очі й побачив перд собою одного із хлопців, які були на тренуваннні.

– Чому ні? Та й я ще не такий старий наче, щоб до мене так офіційно звертатися, – лицар дочекався, доки хлопець сяде навпроти.

– Дякую. Я Карлос, – він простягнув руку на знак вітання. – Хотів сказати тобі, що ти класний. І як мисливець, і взагалі, напевно, теж… Я от подумав… Можеш мені щось порадити? Просто я буквально позавчора прийняв пропозицію і не знаю, що буде далі. Можна якийсь спойлер чи що? – Карлос говорив швидко, ніби боявся передумати.

– Спойлер, кажеш?.. Дай подумати… Наскільки добре відпрацьованою би не була твоя техніка, в реальному бою все одно доведеться перелаштовуватися під умови. Час, який можна витрачати на додаткові тренування, краще використати для того, чому тут не надають значення. Світова культура прекрасна, дарма її вважають чимось не вартим уваги. Із червоних вин спробуй каберне совіньойн, із білих – просекко, – Інгвар мимоволі всміхнувся дивлячись на те, як уважно його слухає співрозмовник. – А ще зі мною можна спілкуватися не знизу вгору, але це вже занадто очевидні речі.

– А, так? Чорт, вибач… Просто все це так… – лицар перебив його:

– Знаю. Далі буде краще, повір мені. Після цього місця що завгодно буде кращим.

– Серйозно? Ну… Тоді ще побачимося. Дякую, – Карлос потис йому руку і поспішно відійшов.

«Слухай, а може й добре, що ти не залишився тут викладати латинську. Так говориш з малими, ніби вже магістр», – повернутися до сніданку мисливцеві не дали. Голос здавався знайомим, хоч і значно дорослішим, ніж тоді, коли він чув його востаннє. Не вірячи собі, Харальдсон запитав:

– Габріель?

– О, то наш лідер полювання все ще мене пам’ятає! – приятель обійняв його. – Два роки не бачилися, сучий ти сину! Два, бляха, роки!

– Так, відколи я відмовився виконувати за тебе домашнє завдання із латини, – Інгвар не злився на Габріеля, але й не пригадати йому цього теж не міг.

– А хто ж знав, що тобі тоді вже зробили пропозицію?

– Не тоді. Я до останнього думав, що таки викладатиму латинську, – він поклав лікті на стіл. – Але хрін із цим. Як так сталося, що ми жодного разу не зустрілися?

– Ну, знаєш, із нас двох не я майже не з’являюся в штабі, а коли й з’являюся, то із магістерського корпусу не виходжу! І тільки не кажи, що ти знову кудись зібрався!

– Скажу, – потис плечима Інгвар. – За півгодини їду і найближчі місяці три сюди повертатися не планую.

– Та щоб тебе, – Габріель поклав руку йому на плече. – В такому разі коли повернешся – мусимо хоч один вечір посидіти разом. Втрьох, як раніше. Я, ти, Флейм… Якщо ти, звісно, не будеш проти.

– Не буду. Обіцяю, що так і зробимо, – запевнив його Харальдсон і глянув на годинник: – А зараз прошу мене вибачити, мушу йти.

***

В Римі Хеммінг винайняв пентхаус п’ятизіркового готелю одразу на три місяці. «Фінансовий відділ Ордену, ймовірно, отримає інфаркт, але не жити ж нам у якійсь дупі?», – допустив Інгвар, хоча поділяв його думку. За два роки він звик забезпечувати собі гідний рівень проживання навіть на приватних рейдах, не спонсорованих Орденом.

Хлопець відкинув звичку засинати одразу ж після приїзду на локацію. Залишивши наставника розважатися із оперативно знайденою повією, спустився в ресторан. Офіціант, який приніс йому замовлення, наче між іншим додав:

– Мессір Кастільйоне передає вам вітання і має надію, що ви знайдете час на зустріч.

– Він у Римі? – Інгвар не надто вірив почутому. Фраза офіціанта здавалася дурним жартом, але водночас мала сенс. – Де мені його знайти?

– Будь ласка, – чоловік поклав перед ним візитку з адресою. – Гарного вам вечора.

Лицар прочитав написане на візитці й нервово налив собі вина. Пазл починав складатися, хоча він ніяк не хотів вірити в те, що бачив. «Адреса мені знайома. Це адреса общини, в яку ми приїхали».